28. Лев Диякон

Михайло Грушевський

Лев з Калої (в М[алій] Азії) урод[ився] в половині X в. і хлопцем прибув до Константинополя; бувши дияконом, перебував при війську імп[ератора] Василя в часі походу на Болгарію (981), а десь коло 990 р. взявся писати історію свого часу. Вона обіймає pp. 959 – 975 (від смерті Ко[н]стантина Порфірородного до смерті Цимисхія). Написана доволі штукованою мовою, визначається вона великою вагою історичною, вийшовши з-під пера сучасника і совісного чоловіка. Для нас важне його широке оповідання про війну Святослава, яке й подаємо. Текст переложено з видання в [Corpus] scriptorum historiae Byzantinae, t. XI (Bonnae, 1828).

IV. 6 [Причиною, що викликала війну Святослава з Візантією, була боротьба її з Болгарією; від часів царя Симеона Візантія платила дань болгарам, нібито за те, що болгари мали боронити її від нападів угрів. Такі соромливі відносини зірвав войовничий імператор Никифор Фока (963 – 968), користаючи з нездатності наступника Симеонового – царя Петра, і за тією приключкою, що болгари не сповняють свого обов’язку щодо угрів, не тільки відмовив щодо дані, але й осоромив послів болгарських; та сам він обмежився тільки на тому, що позабирав деякі болгарські замки сусідні. Наражати своє військо на небезпечності війни з болгарами він не хотів, тим більш що мав на собі війну сирійську, й уважав за ліпше, тримаючись старого принципу візантійської політики – напускати на варварів варварів же, напустити на болгар Святослава, як то далі оповідає Лев Д[иякон]. Про панування Никифора є спеціальна монографія, обширна і надзвичайно розкішно видана, хоч в справах руських трохи поверховна: Schlumberger, Un empereur byzantin au dixième siècle Nicèphore Phocas. Paris, 1890.]. Постановив (імпер[атор] Никифор Фока) не вдаватись в трудні і небезпечні місцевості; тому, завернувши військо, пішов до Візантії і, обдарувавши чином патриція, послав Калокира того, чоловіка сміливого і хитрого, до тавроскитів, що в простій бесіді звичайно звуться рос (‘Ρως), аби їм роздав гроші, що йому (Калокиру) доручив, всього коло 15 центенарів [Калокир був вибраний до сеї місії тому, думають, що був сам з Херсона. Центенар (κεντηαρίον) мав 100 літр, візантійських фунтів, по 72 золотих кождий; 1500 фун[тів] золота – сума трохи неправдоподібна.], і навів їх на землю мезян, щоб вони її собі забрали. І Калокир поїхав до тавроскитів [Лев Д[иякон] має охоту до класичних назв, як то часто траплялось, тому русь зве звичайно тавроскитами або таврами, скитами, болгар – мезами. Далі оповідає він про події константинопольські, походи Никифора в Сицилію і Сирію.].

V. 1. Поки імператор таке чинив в Сирії і в Візантії, патрицій Калокир, посланий з волі імператора до тавроскитів, приїхавши до Скитії, підійшов під ласку князя (κατάρχων) таврів і, знадивши дарунками і обійшовши привабною мовою (бо скитський нарід надзвичайно користолюбний, зависний якнайбільше і охочий до всього, що обіцює або дає якусь користь), умовив (князя) зібрати велике військо і йти на мезів, щоб, подолівши, опанувати їх землю і взяти їх собі для власного замешкання, а йому (Калокиру) щоб помогти на ромеїв – осягнути власть імператорську і здобути панування над ромеями. І обіцяв йому достачити великі, що й не сказати, користі з скарбів імператорських [З дальшого оповідання видно, що Калокир дійсно імператору зрадив, може, справді думав про корону; чи він мав такий замір вже в часах своєї місії до Святослава і таким чином цілу справу згори хотів для себе використати, чи прийшов він до сього пізніше, а в умовах з Святославом держався імператорської інструкції, – годі сказати.].

2. Почувши такі речі, Святослав (Σφενδοσλάβος або Σφφνδοσθλάβος) – так його звали таври – не міг вдержати запалу, занісся в надії на багатства, марив про те, щоб заволодіти землею мезян, а до того, бувши палким і сміливим, відважним і діяльним, все юнацтво (властиво, людність дорослу) таврів підняв до того походу. І, зібравши військо з 60.000 дужого люду, окрім обозу, рушив на мезян разом з патрицієм Калокиром, якого мав з приязні за брата [Сей похід Святослава на Болгарію наша літопись і Лев Д[иякон] згідно кладуть на р. 967; літопись каже загально, що Святослав взяв 70 міст (се число, одначе, має якийсь легендарний характер), осівся в Переяславі (Мала Преслава, на південь від Дунаю, тепер с.Прослав на схід від Тульчі; Велика Преслава, столиця Болгарії, була близько Шумлі) і почав брати дань з греків: сі слова пробують об’яснити згадкою про ті дарунки Никифора. Потім мав він вернутися на Русь задля нападів половецьких і р. 971 йти новим походом на Болгарію, болгари боронили Переяславець, але були побиті, і тоді Святослав заповів похід на Візантію. Оповідання літописі беруть звичайно на віру, але уважаючи, як фальшиво представляє воно далі цілий той похід, треба бути обережним з ним, і то так – і щодо змісту, і щодо хронології.].

Коли він ще підпливав до Істру і готувався до виходу на берег, мезяни, дізнавшись про се, спорядили військо коло 30.000 чоловік і пішли назустріч. Але таври, посходивши з човнів, виставивши щити і мечі оголивши, міцно вдарили звідусіль на мезян. Ті не витримали й першого нападу, вдарились бігти і нужденно замкнулися в Доростолі (се міцна твердь мезян). Тоді, кажуть, і Петро, володар мезян, чоловік побожний і поважний, з жалю про таке несподіване бігство, дістав епілепсію й, трошки проживши, пішов з сього світу. Але се в Мезії вже пізніше трапилось.

Імператор же ромеїв Никифор, дізнавшись про таврів, а бувши через усе життя чоловіком діяльним, енергічним, неплохим і до всяких втіх неохочим (бо ніхто не зможе сказати, що бачив його навіть за молодого віку в пиятиці), тоді скрізь наспівав – і піше військо готував, полки узброював, впорядковував військо кінне, споряджав їздців в бронях залізних; будував стрільчі машини й риштував ними башти міські (Царгорода), зробив преважкого ланцюга залізного і, прив’язавши до башти, званої звичайно Центенарієм, приладивши на великих палях, протягнув через Боспор і причепив до башти Кастелія, що навпроти. А бувши чоловіком метким і розумним, як навряд хто інший з тих, кого знаємо, розсудив, що не вигідно йому підняти війну супроти обох народів (русів і болгар). Здалося йому корисним один з тих народів собі позискати; думав, що так найлегше подужає другого і швидше його звоює.

3. Тому, не сподіваючись прийти до згоди з таврами (бо знав, що якраз Калокир збочив з правого шляху і вийшов з-під його (імператора) власті, а має великий вплив на Святослава, то й сей не захоче його волі вчинити), постановив ліпше послати послів до одновірних мезян [Никифор, навівши Святослава, хотів тепер використати ситуацію, болгар, але перервала то все двірська конспірація, що закінчилася смертю Никифора і переходом імператорської корони до його убийці Івана Цимисхія (грудень 968 р.). Русь тим часом не тільки зайняла всю Болгарію до Балкан, але, як бачимо далі, розпочала походи забалканські. Цимисхій, заклопотаний сирійськими справами, пробував обминути війну, та як се не вдалося, відновив план Никифора щодо Болгарії.].

VI. 8. У імператора Івана думка була заклопотана багатьма справами – куди кинутись попереду, між трьома шляхами стоячи, щоб не помилитись. Недостача поживи і голод, загніздившись, третій вже рік нищив Ромейську імперію. Налягав руський нахід, показуючи невеселі вигляди, та напад картагенян і арабів на сирійську Антіохію, що недавно були придбали ромеї. Необорне лихо голоду розвіяв він привозом хліба, що спорядив запобігливо й швидко з усіх емпорій, спинивши пагубу такого лиха. Напад агарян відбив відпором східних військ, за проводом патриція Миколая: се був власний євнух імператора, але великим старанням дійшов досвіду в справах війни. З Святославом, вождем руського війська, постановив трактувати про згоду. Посилає послів до нього, взиваючи, щоб взяв нагороду, яку обіцяв йому імп[ератор] Никифор за напад на мезян, і вернувся до своїх осад і Кіммерійського Боспору, а Мезію залишив, бо належить ромеям і з давніх часів була частиною Македонії [Іде екскурс про те, як болгари з’явились в краях балканських.].

10. Святослав, запишавшись дуже побідами на[д] мезянами і високо заносячись з варварської відваги (бо опанував край міцно), держав мезян в переляку і страху природженою своєю суворістю (кажуть, що, здобувши війною Філіппополь, з людей, забраних в тім місті, 20000 немилосердно і не по-людськи насадив на палі, і тим все, що ще зоставалося, настрашив і привів до покори) і дав послам ромеїв відповіді горді й сміливі: не піде з сеї багатої (родючої) землі інакше, як за великою грошовою платою, і за викупом міст і невільників, що взято на війні; а як ромеї не схотять того заплатити, нехай скорше забираються з Європи, бо то їм не належить, і до Азії переходять; а інакше, думає він, тавроскити з ромеями не помиряться.

Одержавши такі відповіді від скита, імператор Іван, пославши послів назад, відповів так: «Думаємо, що не треба б нам ламати згоди, що від батьків до нас прийшла непорушна, як її Бог дав, бо віримо за провидіння, що воно все устроює, і звичаї християнські поважаємо. Для того радимо вам, як своїм приятелям, і вмовляємо – аби-сьте рушили з сього краю, що зовсім вам не належить, бо знайте, що як не послухаєтесь сеї спасенної ради, то не ми, а ви порушуєте давно уставлену згоду. І не думайте, що ми засміло таке вам відповідаємо, бо сподіваємось від Христа, безсмертного Бога, що як не вийдете з сього краю, то і без волі вашої вас виженемо. Думаю, що не забув ти невдачі батька свого Ігоря, що, зневаживши заприсяжену згоду, приплив великим походом, на десяти тисячах човнів на столицю, а ледве з десятьма човнами вернувся до Боспору Кіммерійського, ставши сам вісником свого нещастя.

Проминаю вже нещасливу смерть його, як він пішов походом на германів [Германи тут з’явились на місце древлян; подробиць сих про смерть Ігоря літописне оповідання не знає, просто каже, що древляни вбили Ігоря. Дуже цікава тут і вище (VI, 8) згадка, що русь верталася додому Боспором Кіммерійським; се стверджує догадку, що краї придонські належали тоді до Руської держави.] і попався їм в руки, і прив’язаного до стовбурів дерев, на дві частини його роздерто. Думаю, що й ти не вернешся до вітчини, як примусиш виступити супротив тебе зброю ромейську, але пропадеш тут з усім військом, що ані один човен (огненосний) не прийде в Скитію повідомити про нещасливу долю, що теб[е] спіткала».

Святослав, розгнівавшись з такої відповіді, під впливом варварського запалу і нерозсудності, сказав на те так: «Не бачу жадної потреби імператору ромейському йти до нас; нехай не трудиться йти в сей край: ми самі скоро поставимо шатри перед брамою Візантії, обведемо її міцним валом, а як він (імператор) буде боротися з такою бідою й вийде – сміло приймемо і самим ділом йому докажемо, що ми не якісь партачі – зарібники, а люди крові (αίμάτων νδρες) і зброєю поборюємо противних, хоч він через несвідомість силу руську й уважає за якесь жіноцтво, в запічку виховане, і сими погрозами пробує нас настрашити, ніби дітей немовлят якимись машкарами» [Се оповідання Льва Д[иякона] нагадує нашу літопись, де Святослав посилає сказати грекам: «Хощю на вы йти и взяти городъ вашь, яко и сий». Взагалі, хоч в літописі покручена історія Святославової війни дуже, але знаменита її характеристика особи Святослава згоджується з оповіданням Льва (порівняй його оповідання про облогу Доростолу), і тому можемо їй тут вірити.].

11. Вислухавши такі нерозсудні його речі, імператор рішив не гаятись, але якпильніше готуватись до війни, щоб випередити з своїм походом і перебити йому похід на столицю. Зараз вибрав полк з найкращих, сміливіших молодиків і, назвавши їх безсмертними, звелів при собі бути. Далі магістру Варді, прозвищем Склир, брату небіжчички Марії, жінки того ж імператора, чоловіку проворному й до бою відважному, і патрицію Петру, що за імператора Никифора зроблений був обозним (στρατοπεδάρχης) задля своєї сміливості і славних вчинків на війні (кажуть, що під час нападу скитів на Тракію припало Петру, хоч був євнух, стати з своїм полком до боротьби з ними, і вождь скитів, здоровенний чоловічище в добрій броні, махаючи предовгим списом, виїхав на коні між військами й викликав, хто б схотів против нього стати; Петро, набравшися сили й відваги над сподівання, вдарив коня острогами міцно і, розмахнувши дуже списа, обіруч вдарив ним в груди скита, і удар був такий сильний, що спис пробив наскрізь і пролетів навпереки через груди, так що й броня з колець його не задержала, й той велетень без крику упав на землю, а скити, злякавшись з такого несподіваного і дивного виду, вдарились тікати) – сим двом воєводам звелів імператор з військом іти в сусідні, близькі місця Мезії, там перебути зиму, муштруючи військо й обходячи край, щоб не сталося йому шкоди від нападів скитів. А до становищ і мешкань ворогів посилати людей, що вміють обидві мови, перебраних в скитську одіж, аби розвідати про їх заміри й повідомити про те імператора. Одержавши від імператора такий наказ, пішли в Європу.

12. Тавроскити, прочувши про їх похід, спорядили частину свого війська, придавши силу гунів і мезян, і вислали на ромеїв. Магістр Варда скоро довідався про їх прихід, бувши чоловіком відважним і діяльним, а тоді ще під впливом серця й запалу великого, зібравши виборних вояків, споряджався до битви з ворогами; покликавши Івана Алаку, вислав його на розглядини – оглянути скитів, довідатись про їх число, де стоять і що чинять, і якнайскорше послати йому сказати, аби спорядив і впорядкував військо до бою. Іван, забравши з собою виборних, поїхав швидко до скитів; другого дня посилає до магістра, радячи, щоб скоріш ішов з військом: скити стоять недалеко, близько. Той, почувши таке, уставив фалангу натроє, одній частині звелів іти з фронту, а двом пройти з боків в ліси і з засади вибігти, скоро зачують, що труба до бою заграла. Таке розказавши лохагам, виступив з фронту на скитів і починає битися міцно.

Військо вороже переважало числом, було їх з 30 т[исяч], а у магістра, з засадою, не було більше як 10 т[исяч]. Почався бій, і згинули сміливіші, аж якийсь скит, сподіваючись на силу й велетність, відділився від свого полку і на коні напався на Варду, вдарив його мечем по шолому, але удар меча був невдатний, збив верх і ослизнувся з решти задля його міцності. А Ко[н]стантин-патрицій, родич Варди, що тільки першим пухом почав обростати, велетень тілом і сили непереможної й необорної, витягнувши меча, кинувся, щоб вдарити скита, але той, злякавшись удару, ухилився, посунувшись до заду коня; удар прийшовся коню по шиї й наскрізь її перерубав, а скита, що впав з конем, Ко[н]стантин вбив.

13. Коли бій так вагався туди й сюди, з частою переміною щастя в обидві сторони, Варда звелів сурмити до бою й бити часто в бубни; фаланга по розказу вийшла з засади й зайшла з тилу скитам – страх на них напав, і подались тікати. Ще не розпочалася справжня втікачка, як скит значний якийсь, що видавався між іншими велетенським тілом і красою зброї, проїздив між військами, підбодрюючи своїх. Варда Склир під’їхав до нього й, ударивши по голові, всадив меча до пояса: не затримав ані шолом, ані броня сили руки чи удару меча. Коли він, розтятий надвоє, впав на землю, крикнули ромеї з радощів і підбодрились, а скити, настрашені таким новим і страшним ударом, помішавши лаву, з лементом вдарилися бігти; ромеї гнали їх до пізнього вечора й били немилосердно. Кажуть, що в сім бою вбито ромеїв 55 чоловік, а покалічено багато, й більшу частину коней піками повражено, а скитів пропало більше 20 т[исяч]. Так закінчилася битва ромеїв з скитами. Імператор Іван переслав війська через Геллеспонт в Європу, щоб вони перезимували в Тракії і Македонії й щодня муштрувалися в зброї, щоб під час війни не показатися нездатними й гіршими від ворогів і щоб там ждали війни. А коли вона вийде з-під зимової негоди й приведе погоду ясну, сам імператор прибуде з своїм військом і з усіми силами піде на тав-роскитів [Пограничну війну на границях Болгарії й Візантії заміщує Лев Д[иякон] під р. 970. Повстання Варди Фоки, братанича покійного імператора Никифора, сина Льва Куропалата, примусило імператора не тільки відложити власний похід на Святослава, але й Склира відкликати, і дало можливість русі поновити свої напади на Візантію (про що каже дальший уривок). Доперва по тому, як Варду Фоку було взято, з початком р. 972 міг імператор забратися до походу на русь. Так у Льва Д[иякона], що з тою хронологією не згоджуються відомості Ях’ї, сказав я вже.].

VII. 9. (971) Бо (скити), прочувши, що воєвода Варда рушив з Європи до Азії, послані імператором задля повстання Варди Фоки, як то вже сказано, дуже шкодили ромеям наглими нападами і немилосердно грабували й руйнували Македонію. Бо магістр Іван Куркуа прізвищем, що був поставлений на чолі тамошнього війська, незвичайно зледачів і розпився, і дуже нещасливо і нерозсудно справував, се й надало русі сміливості й відваги. Не терплячи їх пихи й тяжких образ, імператор забирався з усіми силами їх спинити й битвою відбити. Звелів споряджати огненосні кораблі, привезти провіантськими кораблями до Адріанополя силу збіжжя і корму для худоби, і потрібне число зброї для війська, щоб ромеям нічого такого під час війни не бракувало.

VIII. 4. (972) [Восьму книгу Л[ев Диякон] розпочинає ширшим оповіданням про збори Цимисхія до походу на русь, я його випустив. Поклонившись святощам, оглянув він в Босфорі флот з огненосних кораблів і вирядив його на Дунай «стерегти його, щоб не могли скити, якби схотіли тікати, поїхати в свої краї, до Боспору Кіммерійського» (1). Сам імператор з військом рушив до Адріанополя, граничного міста Візантії з Болгарією, й довідавсь, що скити, над сподіванку, лишили балканські переходи без охорони. Тому імператор постановив іти скоріш в Болгарію, користаючи з необачності руської та сподіваючись «взяти з першого ж нападу болгарську столицю Преславу, а звідти рушивши, легко пиху руську подоліти». Старшина військова, правда, уважала була швидкий такий похід за річ небезпечну, але імператор при своєму зостався. Військо, дійсно, без перешкоди перейшло Балкани і, перепочивиш, другого ж дня рушили на Преславу. Окрім імператорського полку «безсмертних», Л[ев] рахує грецького війська 15 т[исяч] пішого і 13 т[исяч] кінного, а у Святослава мало бути 60 тис[яч].]. З світом (імператор) уставив і глибокими фалангами ушикував військо та й рушив на Преславу, сказавши в сурми до бою часто сурмити, в цимбали дзвонити і в бубни бити. Піднявся галас незвичайний, в горах лунав гук тимпанів, зброя дзвеніла, коні іржали й вояки перекликались, звичайно підбодряючи один одного до бою. Тавроскити з поводу несподіваного находу на них випробуваного війська, збилися й перестрашилися. Але, вхопившися скоро за зброю і взявши на плечі щити (а сі великі, для безпечності зроблені аж до ніг), міцною лавою виступили супроти ромеїв на свобідну для коней рівнину перед містом, кричачи як звірі й піднявши дикий і гучний галас. Ромеї, напавши на них, билися міцно й діла доказували немалі, але битва вагалася, аж імператор звелів безсмертним за сурмою напасти міцно на ліве крило скитів, і ті, кинувши піками, коней добре штрикнули острогами й на них метнулись. Скити, бувши пішаком (бо в них нема звичаю битися на конях і до сього не привчаються), не встояли перед їх піками, вдарилися тікати й у стінах міських замкнулися; ромеї доганяли їх і били немилосердно; кажуть, що в сій битві погинуло скитів півдесятої тисячі [Тут і нижче Лев Д[иякон] каже, що русь не мала кінних; норманісти вказують аналогію, що й нормани не вміли їздити кіньми. Не можемо відкидати сеї звістки, що військо Святослава було піше, хоч сам Святослав в літописній характеристиці виступає їздцем. В пізніших звістках бачимо значно більш розповсюджене уживання коней, напр., в Іпат[ській] л[ітописі] з р. 1151.].

5. Ті, що спаслися, замкнувшись в місті, міцно відстрілювалися з-за стін. Тоді, кажуть, патрицій Калокир, той, що навів руську силу на Мезію, як то сказано, й пробував в Преславі, дізнавшись про прихід імператора (а втаїтися то не могло, бо клейноди імператорські блиском золота с[і]яли надзвичайно), серед ночі, тихцем вийшов з міста, той подався до Святослава, що перебував з усім військом в Доростолі (тепер зветься Дристра). Так втік Калокир. Ромеям ніч перебила битву; другого дня (то була т. зв. велика п’ятниця, коли Спаситель, ідучи на муку, після тайної вечері дав науку ученикам) прийшла решта війська з машинами, імператор Іван вийшов рано та, уставивши військо рогом, затрубивши до бою, напав на стіни, щоб взяти місто приступом. Русь, підбодрена своїм вождем (то був Сфенкел, що мав третє місце по Святославу, бо той був старший над усіма), боронилися з-за стін і відбивали ромеїв якомога, кидаючи в них піками, стрілами й ручним камінням. Але ромеї, зчаста стріляючи знизу з машин до кидання стріл і каміння, з пращ, і піками, відбили скитів сильно і не давали їм сміливо з-за стіни виступати. Імператор гучним голосом звелів ставити до стін драбини й своїм криком підбодрив облогу, бо всі перед очима імператора билися сміливо, сподіваючись зараз від нього відповідної за працю нагороди.

6. Тимчасом як ромеї наступали і приставляли драбини до стін, якийсь сміливий хлопець, що тільки почав обростати рудим пухом, з країв східних, Теодосій на ім’я, а прізвищем Мезонікт, з голим мечем в одній руці, другою піднявши над головою щит, щоб не влучили в нього скити зверху, пішов драбиною. Підійшовши до заборола, приступив до якогось скита, що, вистромившись, хотів пікою його вдарити, – та по шиї його втяв, аж відтята голова з шоломом покотилася з стіни додолу. Ромеї з такого вчинку підняли великий крик та, завидуючи сміливості сього, що перший вийшов, в великім числі побігли по драбинах. Мезонікт же, вийшовши на стіну й здобувши заборола, багато русі на всі сторони порубав і з стіни поскидав. Коли ж швидко по тому повиходило з усіх боків багато на стіну і з усієї сили почали рубати ворогів, скити покинули заборола й із соромом повтікали до царського двірця, що був міцно огороджений і мав в собі скарби мезян; а одну хвіртку лишили відчинену. Тим часом товпа ромеїв за стінами розбила й знищила завіси й засуви воріт і вступила до міста, страшно витинаючи скитів. Тоді, кажуть, і царя болгарського Бориса, що визначався рудою бородою, ухопили з жінкою й двома дітьми, й привели до імператора. Той його прийняв з честю й оголосив володарем болгарським, кажучи, що прийшов помститися за болгар над скитами за їх утиск [Цимисхій пішов тією же стежкою політичною, на яку був виступав вже Никифор, – ніби опікуватись над болгарами, а в кінці Болгарію собі до рук взяти.].

7. Ромеї, раз убравшися до міста, пішли по заулках, вбиваючи ворогів та грабуючи їх майно. Так прийшли до царського двору, де збилася сила руського війська. Але скити зсередини боронилися міцно, вбивали тих, що влазили хвірткою, і вбили коло півтораста сміливих людей, Імператор, дізнавшись про таке, конем приїхав хутко й звелів був своєму полку всіми силами йти на ворога, та побачивши, що нічого доброго з того не буде, бо тавроскити вигідно побороли тих, що вступали тісною хвірткою й багато побили, задержав нерозсудне змагання ромеїв і звелів з усіх боків кидати в двір огонь. Розгорілось велике полум’я й нищило скоро все навколо, тоді русь, звище 7 тис[яч], вийшла з дому надвір і пробували боронитися від нападу. Імператор послав на них магістра Варду Склира з молодецьким полком; Склир окружив їх лавою сміливіших вояків і взявся до бою. Почалась битва, і русь міцно билася не відступаючи, але ромеї завдяки своїй відвазі й досвіду військовому побили їх піками. Багато погинуло в сій битві й мезів, які помагали скитам, гніваючись на ромеїв, що з їх причини стався той нахід скитів. Сфенкел подався до Святослава, втікши потай з невеликим числом. Його вбито потім, як то буде мова. Так Преслава, по двох днях облоги, досталася ромеям.

8. Імператор Іван, нагородивши, як треба, військо, став до спочинку і святкував там святе воскресіння Спасителеве. З невільників скитських вибрав він деяких і послав до Святослава, щоб вони оповіли про взяте місто і вбитих товаришів, і сказали, щоб він, не гаючись, вибрав скоріше або се, або те: або відложив зброю, покорився перемозі й, попросивши пробачення, за нерозсудність, скоро забрався з Мезії, або – як не хоче сього, і перейнявся своїм завзяттям, аби боронився всіми силами від находу ромейського війська.

Таке звелів він сказати Святославу; сам перебув кілька днів в місті, направив його руїни, лишив міцну залогу, назвавши його з свого імені Іоаннополем, і з усім військом рушив на Доростол; се місто збудував від початку імператор Ко[н]стантин славний і привів його до сучасної слави й великості, коли бачив на небі знак хреста з зір і поборов скитів, що ворожо виступили на нього й ринули навіжено [Доростол – Силістрія, на правім, болгарськім, боці Дунаю.]. Імператор (Іван) дорогою взяв Пліскуву та Дінію й багато міст, що відступили від скитів та пристали до ромеїв. А Святослав, довідавшись про біду преславську, журивсь і тужив, уважаючи се злим знаком на будучість, але вдавшись в нерозважність скитську та пишаючись побідами над мезами, думав, що легко йому прийде й ромейську силу побороти.

9. Бачачи, що мези кидають попередню приязнь до нього й переходять до ромеїв, в великім був клопоті, міркуючи, що якби мези перейшли до ромеїв, нещасливо б його справа вийшла; отже, зібрав всіх значніших родом і можністю мезів, числом до 300, і зчинив з ними річ люту й нелюдську: позабивав, повтинавши голови, решту ж закував і в в’язниці посаджав. Сам же, зібравши все військо тавроскитів, – а було їх коло 60 т[исяч] люду, вийшов супроти ромеїв. Коли ж імператор дуже поволі надходив, деякі сміливіші відділились від руського війська, під впливом нерозсудної відваги, сіли в засаду й, несподівано вискочивши, напали на передніх і кількох вбили.

Імператор, побачивши їх трупи, розкидані повз дороги, здержавши коня уздою, пожалівся погибелі земляків і звелів догнати тих, що се вчинили. Пішаки скоро оббігли ліси й чагарі, вхопили тих напасників і привели зв’язаних перед лице імператора, сей зараз звелів їх потяти, а ті, не гаючись, посікли до решти мечами. Коли ж військо прийшло в околиці Доростолу, що, звичайно, зветься й Дристрою, тавроскити, узброївши свою лаву піками й щитами, стіною ставши, чекали ворогів. Імператор виставив ромеїв супроти них, поставивши з боків кінних в броні, а стрільців і пращників ззаду, звелів їм стріляти часто й повів військо.

10. Війська взялися до бою, почалася битва велика, і в перших бійках боротьба йшла рівно з обох сторін. Руси билися міцно, уважали за великий сором, якби тепер побили ромеї їх, які мали у сусідніх народів таку славу, що завше в битві поборюють ворогів, і позбавили її. Ромеї ж знов соромились і страшились, щоб піший нарід, що не вмів зовсім їздити, не подолав, буцім невправних в війні, їх, що завше побіждали супротивників зброєю й відвагою, і щоб за одну хвилю не пропала їх вся слава. Такі маючи думки, війська билися відважно; русь, унесена своєю дикістю та запалом, завзято натискала на ромеїв, кричучи мов божевільні, ромеї ж відбивали їх з своїм досвідом і наукою воєнною. Багато погинуло з обох сторін, і до самого вечора побіда була нерішена, й битва то в той, то в сей бік хилилась; вже зоря гасла, аж імператор вдарив сильно кінними та, крикнувши, щоб вони, бувши ромеями, ділом свою мужність показали, тим підбодрив дух війська. Вдарили з натиском міцним, сурмачі засурмили до бою і крик загальний залунав у ромеїв. Скити, не втерпівши їх натиску, подалися тікати і спаслися за стіни, багато втративши своїх в сій битві. Ромеї ж, заспівавши пісню побідну, вихваляли імператора, а той віддячив їм, роздаючи уряди і пир спорядивши, і до (дальших) битв підбодрив.

IX. 1. З світом імператор свій табор огородив міцним валом так: на рівнині коло Доростолу є горб невисокий; тут військо отаборилось, і (імператор) звелів викопати рів навколо, а землю, вибравши, зложити понад ровом навколо табору, а висипавши досить високо вал, повтикати зверху піки і на них повісити щити, один коло одного, так, щоб рів і вибрана з нього земля були замість стіни, і вороги не могли пройти всередину і не мали вступу, попадаючи в рів; так звичайно роблять собі ромеї захист від ворогів. Зробивши такий вал, другого дня уставив військо й приступив до стін. Скити, вихиляючись з башт, кидали на ромейське військо стріли, каміння і всяке, що мож[на] кидати, але й ті били скитів знизу з пращ і стрілами. В такій стрільбі пройшла битва, і ромеї, вернувшись в табір, стали обідати. А скити під кінець дня на конях виїхали з міста, вперше з’явившись кінними, бо звичайно виступають на ворогів пішки, не вміючи вилазити на сідла й так битися з ворогами. Ромеї скоренько взялися до зброї, посідали на коней і, взявши ратища (вони вживають такі довгі до битви), з запалом і натиском великим на них пустились. Але ті, не вміючи й керувати коней уздами, коли ромеї почали їх бити списами, завернулись і забрались до міста.

2. Тим часом і огненосні триєри ромейські й кораблі з збіжжям показалися на Істрі; побачивши їх, ромеї великою сповнилися радістю, а на скитів напав страх: боялися мокрого огню, що везли на них, бо чули від старших земляків своїх, як десятки тисяч Ігореві (батька Святославового) ромеї сим персидським огнем знищили на Чорнім морі. Тому скоріш позбирали свої човни й повитягали їх попід стіни міста, де Істр протікає повз Доростол. А огненосні кораблі обступили й стали стерегти їх, щоб скити не могли, посідавши (на човни), спастися в свою землю. Другого дня тавроскити, вийшовши з міста, виступили на рівнині, захистившись аж до ніг щитами і сплетеною з кілець бронею. Ромеї також виступили з табору, вбравшися в броню добре. З обох сторін міцно билися, і побіда була непевна, то сі, то ті перемагали.

Але як котрийсь з ромейського війська, вихопившись, вдарив списом Сфенкела, що уважався у тавроскитів третім по Святославі, що бився сміливо тоді, велетень тілом і завзятий [Ім’я Сфенкела (Σφέγκελος) пригадує близько Свинельда або Свенгельда, воєводи Святослава, що поруч з ним виступає і в умові з Візантією, але тільки Сфенкел у Льва мав бути вбитий, а Свинельд жив і потім; чи не помиливсь тут Лев?], – тавроскити з його смерті настрашилися, подалися з рівнини й скоренько пішли до міста. Тоді багато побив ворогів залізною булавою Теодор, прізвищем Лалакон, чоловік задля моці й сили тіла страшний і необорний, бо з такою силою нею (булавою) махав, що розбивав разом з шоломом і голову в нім. Отже, скити, завернувшись, подалися до міста, а імператор ромеїв, звелівши сурмити до повороту скликав (військо) до табору, і наділивши дарунками й вечерею, заохотив битися міцно з ворогами [Перервавши оповідання про руську війну, оповідає Лев Д[иякон] в гл. 3 – 4 про пробу повстання, яку вчинив в Константинополі Лев Куропалат, брат покійного імператора Никифора.].

5. Так замисел Льва Куропалата страшно й погибельно закінчився. А русь лавою (вертаюся з оповіданням, звідки почав) вийшли на рівнину, всяким способом силкуючись попалити ромейські машини. Не могли вони сховатись від їх гучної стрільби, що багато скитів щодня вбивала киданим камінням. Магістр Іван Куркуа, з імператорського роду, що стеріг ті машини, побачивши такий сміливий натиск ворогів, а до того підпилий і розісланий (було то по сніданні), сів на коня і з виборними вояками поїхав на них. Кінь попав в яму й скинув магістра з спини, а скити, побачивши красну зброю, кінські прибори й інше убрання, розкішно зроблене (бо все було густо позолочене), подумали, що то імператор, збіглися з своєю зброєю й мечами та сокирами посікли немилосердно, а голову насадили на ратище й поставили на башті, знущаючись з ромеїв, що їх імператора немов яку скотину на шматки посікли. А се магістру Івану дісталося, що пропав від навісних варварів, за його злочинства, що починив з Божими храмами сп’яну, бо кажуть, що багато їх пограбував у мезів і їх святі прибори й начиння повернув на свої власні оздоби.

6. Загордувавши з того щастя, русь другого дня вийшла з міста й стала лавою. Ромеї й собі виступили супроти них широкою лавою. Тут Анема, один з імператорської прибічної сторожі, син критського начальника, побачивши Ікмора («Іκμορα) [Ім’я в наших джерелах цілком невідоме.], що по Святославу вів військо скитське і після нього мав у них перше місце, чоловік здоровенний і сміливий, що з своїм пішим полком завзято поступав і бив багато ромеїв, (Анема) сподіваючись на свою силу фізичну, витягнувши прибічного меча, розігнавши коня і штрикнувши острогами, кинувсь на Ікмора і напавши, утяв по шиї: голова скита, відтята разом з правицею, полетіла додолу. Коли він впав, крик з лементом разом піднявся у скитів, ромеї кинулись на них, ті не витримали їх натиску і, зажурившись з погибелі свого воєводи, заложивши щити на спину, подалися до міста; а ромеї йшли за ними й били.

Як настала ніч, повний місяць світив, вони (русь) вийшли на рівнину й шукали своїх мерців. Поскладавши їх коло стін, багато огнів розложили й палили на них, забиваючи по предківському звичаю багато невільників, чоловіків і жінок. Справляли жертви за мертвих: топили в Істрі дітей і півнів, кидаючи в течію. Кажуть, що вони, тримаючись обрядів еллінських, подібно до греків, справляють жертви й поливання мерців, чи то навчившись від Анахарсиса і Замолксиса, своїх філософів, чи то від вояків Ахіллея [Те, що тут Лев Д[иякон] оповідає про похорони руські, згоджується з арабськими описами похорон, особливо Ібн Фадлана; щодо жертв, то про вбивання дітей не знаходимо більш звісток, а щодо півнів, то порівняти з сим оповідання Ко[н]стантина Порфірородного про руські жертви на Хортиці. Цікаво, що тут Л[ев] дає русі в земляки скита – Анахарсиса і гета – Замолксиса, себто уважав русь за один нарід з скитами й гетами.]. Бо Арріан оповідає в своїм «Периплі», що Ахіллей, син Пелея, був скит, з містечка Мірмекіона, що лежить при Меотійськім озері. Скити прогнали його за сувору, люту вдачу й пиху, і він тоді пішов в Тесалію. Явні доводи того – одіж з застіжкою, піший спосіб битви, руде волосся й сині очі, нерозважність, гнівлива й люта вдача, за що й дорікав йому Агамемнон, кажучи: «Милі завше йому суперечки та війни, та битви» (Іл[іада], І, 177).

І тепер тавроскити, звичайно, рішають суперечки вбиванням та кров’ю. А що се нарід нерозважний, войовничий, сильний, що нападається на всіх сусідів, свідчать про се багато, і святий Єзекиїл, що згадуючи про них, каже: «От я наведу на тебе Гога і Магога, князя ‘Pως» (Єзек[иїл], XXXIX, 1). Але про жертви таврів досить і сього [Про перенесення легенди за Ахіллея на наші береги чорноморські казав я вже вище (див. Страбона); Лев Д[иякон] заходиться тут коло наукової аргументації, що Ахіллей був тавроскит, себто русин. Се, як і вивід русі від Єзекиїлевого ‘Рως, потім ввійшло в пізніші елюкубрації книжні. Цікаво, що русь у Льва виступає як народ стародавній, з початком невідомим, без яких-небудь переказів за якусь міграцію, що були відомі візантійцям, напр., за болгар, угрів, печенігів і т. ін.].

7. Вже займався день, аж Святослав зібрав свою старшину – се своєю мовою вони звуть комент (κομεντόν) [Се назвище не раз приходить у візантійців і його здебільшого об’ясняють від комони = коні, комонство = збір кінних; натомість деякі толкують се покрученим conventus [зборище, ватага].]; коли зібралися, й спитав їх, що треба робити, деякі радили серед ночі сісти на човни, викрастись якось і втікти, бо не можна боротися з кінними в залізній броні, і то вже втративши найліпших бійців, що кріпили військо й дух підбодряли. Інші противно радили стати до згоди з ромеями, завести угоду й тим спасти решту війська; бо нелегка річ викрастись і відплисти, тому що огненосні кораблі з двох боків при берегах Істру стережуть брід, так що якби спробували поплинути рікою, то вони б усе зараз попалили. Святослав, тяжко й гірко застогнавши, сказав: «Пропаде слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусідні народи та тримало в неволі цілі краї, не проливаючи й крові, пропаде, як тепер так соромотно поступимось ромеям. Від предків ми мужність дістали; пригадаймо ж, якою необорною до сих часів була сила руська й міцно биймось за своє спасіння. То не наш звичай – втікачами йти додому, але – або жити з побідою, або славно вмерти, доказавши діла як слід сміливим мужам». Так нарадив Святослав [Тут ще раз маємо цілковиту згоду щодо характеристики Святослава у Льва Д[иякона] і в нашій літописі, пригадаймо його славну промову до війська: «Уже нам нікамо ся дѣти, и волею и неволею стати противу: да не посрамим земли Руские, но ляжемы костью ту» і т. д.].

8. Про тавроскитів оповідають также, що вони й до сих часів ніколи, хоч переможені, не віддаються в руки ворогів: як не сподіваться вирятуватися, встромляють собі в нутро мечі й так себе забивають. А се чинять тому, що мають таке переконання: кажуть, що забиті ворогами на війні після смерті, як душа вийшла з тіла, служать на тім світі (έν ς δου) своїм убийцям; боячися такої неволі, тавроскити самі себе забивають, не хотячи служити тим, що їх заб’ють [Се нагадує клятву в ум[ові] 944 р.: «И да будуть рабі в сий вѣкъ и въ будущий».]. Така панує в них думка. Отже, вислухавши мови свого князя, радо ухвалили задля свого спасіння ще пробувати щастя й міцно битися з ромейською силою. Другого дня (була се субота, 24 іюля місяця), вже сонце пішло на захід, тавроскити вийшли з усім військом з міста й стали міцною лавою, з виставленими піками пробувати щастя. Імператор ушикував ромеїв і вивів з табору.

Почалася битва, і скити міцно натиснули на ромеїв, б’ючи їх списами, коней разячи стрілами й збиваючи так їздців на землю. Тут Анема, що визначився так день перед тим, вбивши Ікмора, побачивши Святослава, що з запалом, як непритомний, натискав на ромеїв і підбодряв своє військо, виїхавши на коні (так він робив звичайно і багато перед тим таким чином скитів побив), пустивши коня цілком, наскочив на нього й ударив мечем по горлу, збив його, але не вбив: задержала броня з кілець сплетена й щит, що він брав, боячися ромейських списів. Скитське військо окружило Анему, збило з коня кількома ударами списів; вбив він багато з них, але вбито й його, а то був чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити сміливими військовими вчинками.

9. Підбодрившись знову з його смерті, русь гучно й дико закричала й потиснула наших: відступали вони, ухиляючись перед незвичайним натиском скитів. Імператор, побачивши, що ромейське військо відступає, злякався, щоб збившись з того страшного натиску скитів, цілком воно того рішучого моменту не упустило, і кликнувши до свого полку, списа міцно вхопив і рушив на ворогів. Забили в бубни, засурмили в сурми до бою. Ромеї, застидившись перед таким запалом імператора, завернули коней і міцно вдарили на скитів; якраз піднялася й буря з порохом, і заполонивши повітря, впала на ворогів: порохи, піднявшися, засліпляли їм очі.

Кажуть, що з’явився й якийсь їздець на білім коні і вів ромеїв, підбодряючи їх іти на скитів, і дивно побиваючи ворогів, помішав їх лаву. Кажуть, що його перед тим ніхто в війську не бачив, та не побачив і після битви, хоч імператор і шукав його, щоб відповідними дарунками наділити і за працю його віддячити; та хоч шукали, не знайшли, і звідти повстала думка певна, що то був великий мученик Теодор, якого імператор в битвах молив помагати, рятувати й спасати його з військом. Кажуть, ще й таке трапилось звечора перед битвою: в Візантії одній дівчині, Богу присвяченій, здалося вві сні, що бачить Богородицю, і навколо якісь огневидні люди. І сказала вона (Богородиця) до них: «Покличте мені мученика Теодора»; зараз же привели красного, відважного мужа в зброї. І сказала до нього Богородиця: «Твому Івану, (κύριε) Теодоре, в битві з скитами тяжко приходиться, поспішися йому на поміч, як не встигнеш, то буде його справа зла». Той сказав: «Готовий я слухати матері Бога й Господа мого», і се сказавши, зараз пішов, і зараз сон злетів з очей дівчини. Так закінчився сон дівчини [Ся легенда зостається доказом, як тяжко приходила грекам побіда над руссю і яке одушевлення серед них вона викликала.].

10. Ромеї пішли за тим божественним мужем – вождем, вдарили на ворогів, почався тяжкий бій, і скити, не витримавши натиску кінного війська, і, як ще обійшов їх магістр Варда прізвищем Склир (бо той з своїм полком зайшов їм ззаду), подалися тікати; гнали їх до стін, і гинули вони з соромом. Мало що й самого Святослава не взято, враженого й закривавленого, аж ніч надійшла й його вирятувала. Кажуть, що в тій битві вбито скитів півшістнадцятої тисячі, взято 20 тис[яч] щитів і мечів пребагато, ромеїв вбито півчвертаста і покалічено багато. Таку то побіду осягнули ромеї в сій битві.

Святослав цілу ніч журився про погибель свого війська, сумував і ярився. Але не можучи боротися з необорним військом, зрозумів, що розсудний вождь, попавши в неможливе становище, не повинний віддаватися злій долі, а якомога рятувати своє військо. І так з світом послав послів до імператора Івана і просив згоди, з тою умовою, що тавроскити віддають Доростол ромеям і пускають взятих в полон, лишають Мезію і вертають до своєї вітчини; ромеї ж дають їм відплисти і не нападуть на них з огненосними кораблями (бо страшно боялися персидського огню, що може нищити й каміння), дадуть, окрім того, їм збіжжя й прийматимуть приязно тих, що прибуватимуть для торгівлі до Візантії, як то давніше був звичай [Тут маємо прелімінарні умови до вищеподаного трактату Святослава з греками; але відносин торговельних, як згадано було, в ньому не зачеплено.].

11. Імператор радо прийняв таку угоду (волів далеко ліпше згоду, як битву, бо знав, що ся раз рятує народи, а другий раз знову нищить), завів умову і згоду, й наділив збіжжям, кожному чоловікові вимірявши по дві міри (медимна); було їх, що брали хліб, 22 тис[ячі], що з тих 60 тис[яч] руського війська втікли від смерті, а 38 тис[яч] зброя ромейська знищила. По заведеній умові Святослав зажадав побачитись з імператором; той не відмовив і в позолоченій зброї на коні приїхав на берег Істру, маючи з собою силу кінних в зброї позолоченій.

Святослав же прибув, припливши якимсь скитським човником, тримаючи весло і разом з іншими гребучи, якби й всякий інший. Виглядав він так: середнього зросту, не занадто високий, але й не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе й довге волосся, голова зовсім обголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилась від інших, окрім чистоти. Небагато поговорив з імператором, сидячи на лавці човна, й поїхав. Так закінчилась війна ромеїв з скитами [Оповідання Льва Д[иякона] цілком пригадує слова літописі про простий спосіб життя Святослава. Щодо подробиць вигляду Святослава, то оповідання Л[ьва] подає повод до деяких двозначних толкувань: так, Святослав міг бути чи обстрижений, чи обголений (έψιλωμέος τόν πώγωνα, τήν κεφαλήν έψίλωτο, властиво, з голою бородою, головою); щодо чуба, то можна толкувати: чуб висів з одного боку і – з обох боків. Се оповідання Льва Д[иякона] віддавна звертало на себе особливу увагу, бо то одинока опись вигляду руського князя і русина взагалі з тих часів.].

12. Святослав, лишивши Доростол і віддавши невільників по умові, поплив з товаришами, які зістались, до вітчини. Але як плив, пацинаки, нарід кочівничий великий, нечистий (власт[иво], що їсть воші), що перевозить свої оселі, здебільшого живучи на возах, зробили засаду, майже всіх побили, й самого Святослава з іншими вбили, так що з такого великого війська не багато спаслося в Русь [В нашій літописі печенігам дають вість переяславці – себто болгари з М[алої] Преслави, що Святослав везе великі скарби, й тим дають повод до того нападу на Святослава. Се, як і ціле оповідання про побіду Святослава, неправдиве, але чи не переховалась тут згадка, що смерть Святославу приготували його болгарські вороги, і то правдоподібніше – греки?]. Іван же, імператор, в протягу чотирьох лише місяців поборовши руське військо, як то вже оповідано, й привернувши Мезію ромеям, Доростол назвав Теодорополем, з імені воєводи і мученика Теодора, і лишивши добру залогу там, вернувся до Візантії [Далі йде оповідання про тріумф Цимисхія в Константинополі; притім з Бориса, царя болгарського зняті були імператорські регалії, і натомість дано йому титло магістра. Тим закінчилась візантійська опіка щодо його особи.].

Примітки

… перебував при війську імп[ератора] Василя, в часі походу на Болгарію (981) – цей похід відбувся у 986 p., під час якого болгари розгромили візантійське військо в Іхтиманському проході.

… десь коло 990 р. взявся писати історію свого часу – дослідники висловлюють різні думки про час написання праці Льва Диякона. Наприклад, М.Я.Сюзюмов вважав, що вона була написана впродовж 986 – 990/1 років ( Сюзюмов М.Я. Лев Диякон и его время // Лев Диякон. История. – М., 1988. – С. 143), а М.Бібіков – після 992 р. (Древняя Русь в светле зарубежных источников. – М., 2000. – С. 122).

… царя Симеона – болгарський цар у 893 – 927 р., за якого Болгарське царство досягнуло найбільшої могутності.

… царя Петра – болгарський цар у 927 – 969 pp.

… сума трохи неправдоподібна – вважають, що 15 кентинаріїв становили приблизно 455 кг золота (Сюзюмов М.Я., Шанов С.А. Комментарий // Лев Диякон. История. – С. 183).

… похід Святослава на Болгарію наша літопись і Лев Д[иякон] згідно кладуть на р. 967… – у Льва Диякона цей похід не датований; дослідники здебільшого схиляються до його датування 968 р. (Карышковский П.О. О хронологии русско-византийской войны при Святославе // Византийский временник. – М., 1959. – Т. IV. – С. 127-138).

… літопись каже загально, що Святослав взяв 70 міст (се число, одначе, має якийсь легендарний характер) – у «Повісті временних літ» йдеться про 80 здобутих болгарських міст. Ймовірно, ця згадка книжкового походження. Так, Прокопій Кесарійський у трактаті «Про укріплення» пише, що імператор Юстиніан збудував по Дунаю 80 фортець.

… се підтверджує догадку, що краї придонські належали тоді до Руської держави – наведений факт (при умові, що він достовірний) ще не дає належних підстав для зарахування цих територій до складу Київської держави. Найвірогідніше, що руські впливи поширилися на ці території після розгрому Святославом Хозарського каганату.

Те, що тут Лев Д[иякон] оповідає про похорони руські – правдивість цієї звістки Льва Диякона намагалися довести й С.Іванов та М.Бібіков (Иванов С.А. Болгары и русские в изображении Льва Диякона // Формирование раннефеодальных славянских народностей. – М., 1981. – С. 211 – 212; Древняя Русь в светле зарубежных источников. – М., 2000. – С. 124).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 92 – 107.