15. Ібн Фадлан

Михайло Грушевський

З усіх арабських письменників Ібн Фадлан для нас найважніший, раз, що відомості його про Русь найширші й найдокладніші, друге – що оповідає він здебільшого з власного досвіду (хоч подекуди явно побільшує і розмальовує). Р[оку] 922 він був в посольстві, що послав каліф Муктадир до царя булгарів (заволзьких, камських) Альмаса (чи Альмуса) задля запровадження ісламу в Булгарії і збудування тверді, за проханням того царя. Догадуються, що записка Фадлана є урядове справоздання з того посольства; переховалася вона (в витягах) в арабському географічному словнику Якута (ХІІІ в.); видав сей словник Wüstenfeld p. 1866 і д. в Липську [Jakuts geographisches Wörterbuch, 1873], саму записку Фадлана видали з об’ясненням Френ ([Frähn Christian Martin, lbn-Foszlans und andere Araber Berichte, 1823]) і Гаркаві в своєму збірнику: Сказания мусульманских писателей etc. Ширші коментарі до його відомостей подали – Круг в своїх «Forschungen» – з точки норманської і Котляревський в праці «О погребальных обычаях славян» – з точки слов’янської.

Я читав записку Ахмеда ібн Фадлана ібн Аббаса ібн Рашіда ібн Хаммада, служебника (клієнта) Мухаммеда ібн Сулеймана, посла від Муктадира до короля слов’ян [Себто болгар: І[бн] Фадлан уважав болгар слов’янами; з сього поводу можна тільки повторити увагу проф. Гаркаві, що етнографія була слабим місцем у арабів.], де він оповідає про все, що бачив від часу виїзду свого з Багдада аж до повороту. Розкажу все, що він оповів, його ж словами, дивуючись тому [Се вступні слова Якута; останньою увагою висловлює він свій скептицизм з поводу відомостей Ібн Фадлана.].

Він сказав: я бачив русів, коли вони прийшли з своїм крамом і стали над рікою [Ф[адлан] не каже, де він бачив русь, могло то бути в Булгарі (на Камі, недалеко Волги, коло м. Казані) чи в Ітилі; звичайно думають про булгар.]; я не бачив людей більших тілом, як вони, – мов дерева пальмові; вони руді, не одягають ані курток, ані свит [В оповіданні про убрання покійника бачимо, одначе, й те, й друге.], але чоловік одягає плащ і кутає ним один бік, а одну руку випускає з-під нього. Кожен завжди має при собі меч, ніж і сокиру; мечі в них широкі, хвилясті, франкського виробу. Почавши від кінців нігтів аж до шиї, у кожного (бачиш) зелені дерева, малюнки й інші речі [І в нас, і в скандинавів уживалися мечі звичайно прості, а не хвилясті; щодо франкського виробу, то тут, може, просто хотів Ф[адлан] зазначити, що мечі були не східного виробу. Слова про дерева etc. невиразні; дехто думав, що тут мова про рисунки на тілі, татуїровку, інші – про рисунки на мечах, інші – на тих плащах, і се подібніше до правди.].

Кожна жінка в них має на грудях коробочку залізну або мідяну, срібну або золоту, відповідно стану й заможності чоловіка; кожна така коробочка має каблучку і до неї причеплено ножа, також на грудях. На шиї мають золоті й срібні ланцюги: як чоловік має десять тисяч диргемів, набуває жінці ланцюга, як має двадцять тисяч – набуває її два ланцюги, і так кождого разу, як прибуває в нього 10 тис. диргемів, дає він жінці нового ланцюга, так що, часом, інша має багато ланцюгів на шиї. Найліпша оздоба в них – зелені коралі з глини [Варіант: з шкла.], з тих коралів, що на кораблях (привозять); всяким способом змагаються їх здобути, купують одну коралинку по диргему і з них нижуть намиста своїм жінкам [Такі коробочки, як тут оповідає Ф[адлан], часто знаходять у жінок в могилах скандинавських; у фінських народів досі існували жіночі нагрудні бляхи з ланцюжками, т. зв. сустуги; з літописі, з оповідання про помсту Ольги знаємо, що сустуги носили і в нас. Щодо ланцюгів догадуються, що тут, може, йде мова про т. зв. гривни, обручі на шию, звичайно з срібла, а також і з золота, дуже розповсюджені в Давній Русі. Коралі з глиняних композицій і шкла уживалися звичайно у нас, як видно з здобутків археологічних, але особливого смаку до зелених намист не відомо; може, тут яке непорозуміння. Диргем – срібна монета, близько франка.].

Вони найбрудніші створіння Божі, немов дикі онагри. Приходячи з свого краю, кидають якір в Ітиль (а то велика ріка) й будують на березі великі хати дерев’яні; в одній хаті збирається їх десять, двадцять, більше або менше; кожний має лавку, де й сидить разом з гарними дівчатами (привезеними) на продаж. Кожного ранку приходить в них дівчина з великим цебром з водою, ставить перед своїм господарем, той миє в нім лице, руки, волосся, миє й розчісує їх гребінцем в цебрі, сякається й плює в нього і всяку нечистоту з тієї води робить. Коли він все своє покінчить, несе дівчина цебер до того, хто сидить коло нього, і той чинить, як і його товариш. А та без перерви носить цебер від одного до одного, поки не обійде всіх, хто є в тій хаті, і кождий з них сякається й плює туди, миє в ньому лице й волосся [Се оповідання про брудний спосіб життя русі не треба приймати на віру; писав се мусульманин, маючи всякі умивання, законом приписані, і з того погляду судив, а таки, мабуть, і побільшив; в способі умивання, може, те справедливо, що милися з одного начиння, але переміняючи воду.].

Коли їх човни приходять до місця якорного, кожен з них виходить з хлібом, м’ясом, молоком, цибулею й напитком [Може бути мед, пиво.], іде до високо виставленого стовпа, з лицем, виробленим подібно до людського; навколо нього менші образи, а ззаду встромлені в землю високі палі. Він приступає до більшого образа, падає перед ним і каже: «Владико, я прийшов здалека, маю з собою дівчат стільки й стільки голів, соболиних шкур стільки й стільки», – аж доки не порахує все, що з собою привіз краму. Далі каже: «Сей дарунок я приніс тобі», – і лишає принесене перед стовпом, кажучи: «Хочу, щоб ти мені дав купця з динарами й диргемами, щоб купив він у мене все, що маю, і не сперечався б зо мною, що б я йому не казав», і йде собі.

Як торг іде трудно і час затягується, він вертається з новим подарунком вдруге, втретє, і як бажання його все ще затягується, приносить дарунок якомусь з тих малих образів і просить заступитися, кажучи: «Се жінки володаря нашого і його дочки», і він не минає ані одного образу, щоб не попросити й не помолити, щоб заступився, і не кланятись йому низько. Часто ж торг іде легко; попродавши, (купець) каже: «Володар мій вчинив мою волю, треба йому за те подякувати». Бере скільки там товару і овець, забиває їх, частину м’яса дає убогим, решту приносить і кидає перед великим стовпом і малими, що навколо нього, вішає голови товарячі й овечі на вкопані в землю палі, а як настане ніч і собаки з’їдять оте, той, хто жертвував, каже: «Володар до мене прихильний і з’їв мій дарунок» [Широко розповсюджене уживання образів антропоморфічних, ідолів відоме про слов’ян західно-північних, балтійських. Літопись, правда, каже, що Володимир поставив в Києві ідоли Перуна, Хорса й інших, але се уважають часто за запроваджену Володимиром новину в культі (повід до такої гадки дає й літопись своїми виразами). Также не маємо в нашій міфології давній слідів якоїсь родини богів, як бачимо тут у Фадлана (можливо, одначе, що є тут і його догадки й побільшення). Норманісти наводять мітологічні погляди скандинавські, де існувала родина богів. Щодо жертв, то згадку про жертвування худоби малисьмо у Прокопія. Речі, які продають Фадланові руси – челядь і шкури – є звичайний крам руський, порівняти з сим слова Хордадбега, Джайгані, а ще ліпше слова кн[язя] Святослава, що з Русі вивозилися скора і віск, і мед, і челядь (літоп[ись] під р. 969).].

Як котрий з них заслабне, ставлять йому шатро здалека, кидають його туди, не ходять до нього близько, не говорять з ним, навіть не навідують його за весь час (хороби) [Варіант: «навідують його весь час». Можливо, одначе, що тут Ф[адлан] якийсь поодинокий припадок узяв за звичай.], особливо як се бідний або раб. Як він одужає й устане, вертається до них; а як умре, то його палять, а як раб – то так і кидають його, поки не з’їдять його собаки й хижі птиці. Як впіймають злодія або розбійника, приводять до високого, товстого дерева, в’яжуть йому на шию міцного шнурка, вішають на ньому, й він зостається так висіти, аж доки не розпадеться на кавалки від часу, вітрів та дощів [Про вішання злочинців оповідає літопись під р. 1071, де за провини вішають знахарів.].

Мені казали, що з своєю старшиною, як хто вмре, таке вони виробляють, що палення то є ще найменша річ; тому, прочувши про смерть одного значного чоловіка у них, я дуже хотів самому при тому бути. Вони поклали небіжчика в могилу й накрили віком [Варіант: оплакували його.], на десять днів, аж доки покраяли й пошили йому одежу. Се буває так: для бідного роблять малий човен, кладуть його туди й палять; як багатий, то збирають його майно, ділять на три частини: третину дають родині, за третину готують йому одежу, за третину купують напиток, що п’ють того дня, як дівчина забиває себе й горить разом з господарем. Вони дуже охочі до вина, п’ють його день і ніч, так що іноді котрий з них і вмирає з чаркою в руках. Як умре господар, то родина його питає дівчат і хлопців його: «Хто з вас умре з ним?», і котрийсь з них каже: «Я». Як се сказав, то се вже стає його обов’язком, відректися ніяк не вільно, якби й хотів – то не дозволять. Здебільшого чинять се (себто – згоджуються) дівчата [Докладніше се об’яснює Масуді, кажучи, що нежонатого женять по смерті. Такий шлюб ми маємо, мабуть, і в сих похоронах, тому і в самому обряді бачать справедливо сполучений обряд весільний і обряд похоронний; до першого в’яжуть жертву курей: то характеристична жертва весільна, хоч аналогічні жертви знаходимо і в інших обставинах у Константина Порфірородного і Льва Диякона. Смерть з господарем, як бачимо, не була обов’язковою, а добровільною; по Масуді жінка мусила вмирати.].

Отак, як вмер і згаданий чоловік, поспитали його дівчат: «Котра вмре з ним?», і одна сказала: «Я». Тоді вибрали двох дівчат, які мали її стерегти і бути з нею, куди б вона не пішла; іноді вони й миють ноги їй своїми руками. Далі взялися краяти йому одежу й готувати все потрібне. Дівчина ж пила щодня й співала, веселячись і радіючи. Як же настав день, коли мали спалити небіжчика і дівчину, я пішов до ріки, де стояв його човен, дивлюсь: його витягнено вже на берег, поставлено чотири підпори з берези й іншого дерева, а навколо образи, подібні до велетнів. Човен витягли на ті підпори і ходили туди й сюди, промовляючи слова, для мене незрозумілі, а небіжчик все ще був в своїй могилі, його ще не вийняли. Далі принесли лавку, поставили її на човен і вкрили вишиваними килимами, шовком грецьким і подушками, також з грецького шовку. Прийшла стара жінка, що зветься ангелом смерті, і позастеляла на лавці все оте; вона доглядає шитво й приготування, вона ж забиває дівчину; бачив я її – червону, грубу, люту видом.

Далі прийшли до могили, зняли землю з дерева [Яким вкрита була могила.], також саме дерево й вийняли мерця, в плащі, в якому вмер; я бачив – він почорнів від холоду того краю. Вони поставили були з ним в могилу напиток, овочі і гуслі [Взагалі струмент струнний.], тепер се вийняли. Небіжчик ні в чому не перемінився, тільки краскою. Наділи на нього широкі штани, панчохи, чоботи, куртку і свиту з шовку з золотими гудзями, на голову наділи шапку з шовку і соболя, понесли в шатро, що стояло на човні, посадили на килимі й підперли подушками; принесли напиток, овочі й пахучі рослини й кинули перед ним; принесли собаку, розтяли її надвоє й кинули в човен. Принесли всю зброю небіжчика і положили коло нього. Далі взяли двох коней, ганяли їх, аж доки упріли, розрубали мечами й кинули в човен; далі привели двох биків (чи корів), розрубали їх і кинули в човен; далі принесли півня й курку, зарізали їх і кинули туди ж [Мерців палять в човнах; то, мабуть, стояло в зв’язку з їх купецьким станом, а властиво – їх приходом на човнах, хоч могло бути і обрядом звичайним; човен мав служити небіжчику й на тім світі, подібно до коня, що знаходимо, наприклад, в могилах воїнів руських в Київщині, та й у сім оповіданні маємо коней. Виходячи з поглядів і символів мітологічних, дехто пробували об’ясняти жертви небіжчику символами його посмертного перебування між хмарами (воли), вітром (собака), блискавкою (півень). Що коней ганяли, се могло значити кінську гру на честь покійника.].

Коли настав час між півднем і заходом сонця в п’ятницю, повели вони дівчину до чогось, зробленого подібно до притолки дверної; вона стала ногами на руки чоловіків, піднялася на ту притолку, сказала щось своєю мовою і її спустили. Потім підняли вдруге, вона зробила те ж, що за першим разом, і її спустили; підняли втретє, і вона робила те ж, що перші два рази. Потім дали їй курку, вона відрубала їй голову й кинула, а курку взяли й кинули в човен. Я спитався товмача, що то вона робила, і той мені сказав: за першим разом сказала: «От бачу я мого батька й мою матір», за другим: «От бачу я – сидять всі родичі (свояки) покійні»; втрете сказала: «От бачу я свого господаря, сидить він в саді, а сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопці, він кличе мене, ведіть же мене до нього» [Дівчина дивилась (може, в кирницю) в підземне царство мертвих, рай, і в екстазі (а може, й п’яна – бо давали їй пити багато) побачила своїх родичів (свояків) і свого господаря.].

Її повели до човна, вона зняла обручі, що були на її (руках) й віддала старій жінці, що зветься ангелом смерті; ся жінка її вбиває. Потім взяла обручі, що були на ногах, і віддала двом дівчатам, що її услуговали; се дочки так званої ангела смерті. Потім підняли її в човен, не заводячи в шатро; надійшли чоловіки з щитами й палицями й подали їй чарку з напитком; вона співала над нею й випила; товмач сказав, що се вона прощається з своїми подругами. Потім дали їй другу чарку, вона взяла й заспівала довгої пісні; стара ж підганяла її, щоб випивала чарку й ішла до шатра, де її господар. Я бачив, як вона вагалася, хотіла ввійти в шатро й встромила голову між човном і шатром; стара взяла її за голову, завела в шатро й сама пішла за нею.

Чоловіки почали бити палицями по щитах, щоб не чутно було її крику і щоб се не стримало інших дівчат, так, що не схочуть вмирати разом з своїми господарями. Дівчину положили поруч небіжчика, її господаря, двоє взяли її за ноги, двоє за руки, а стара, так звана ангел смерті, обкрутила її шию шнурком і два противні кінці дала двом тягнути; сама підійшла з великим, широким ножем, встромила межи ребра і вийняла, а два чоловіки душили її шнурком, доки не вмерла.

Потім підійшов ближчий родич небіжчика, взяв кавалок дерева, запалив і пішов задом наперед до човна, маючи в одній руці кавалок дерева, а другу тримаючи ззаду, сам голий, аж доки запалив дерево, що положили під човном після того, як положили забиту дівчину коло її господаря. Після того люди підійшли з трісками й деревом; кожен мав запалений шматок дерева і кидав на дрова під човном. Огонь обняв дрова, далі човен, далі шатро з небіжчиком, дівчиною й усім іншим; потім дмухнув дужий, сердитий вітер, полум’я розгорілось і все дужче розпалювалося невпинно [Деякі подробиці Ф[адлан], здається, не зрозумів добре; так били в щити, мабуть, не для крику (бо й не могла кричати), а се мало характер ритуальний. Подробиця, що родич, підпалюючи, поступав задом, може, була цілком припадкова – може, заступав огонь од вітру. Що був голий, се могло бути знаком жалоби.].

Коло мене стояв чоловік з русів, і я чув, як балакав він з товмачем, що був з ним. Я спитав (товмача), про що він з ним балакав, і той відповів, що русин сказав йому: «Ви, громада арабська, дурні, бо берете найдорожчого і найповажнішого у вас чоловіка й кидаєте його в землю, де його їдять гади і хробаки; ми же палимо його огнем в одну хвилю, і він зараз же вступає до раю». Далі він засміявся надзвичайно і сказав: «З ласки своєї до небіжчика владика його (Бог) послав вітер, так що візьме його за годину». І справді не минуло й години, а вже й човен, дерево, небіжчик і дівчина стали самим попелом. Потім вони на місці, де стояв витягнений з води човен, зробили щось подібне до округлого горба, встромили всередину велику березову палю, написали на ній ім’я небіжчика і ім’я руського короля й пішли собі.

[Обряд погребальний руський, як його описують Фадлан і Ібн Дусте, знаходить собі важні і докладні аналогії в оповіданні літописі про звичаї народів задніпрянських – сіверян, радимичів і в’ятичів, і археологічних розвідках на грунті сіверянськім (в землі полян мерців не палили, і ім’я русі з’являється у Ф[адлана], мабуть, тому, що народи прийняли се ім’я, належачи до держави Руської, Київської). В літописі сказано: «И аще кто умряше, творяху трызну над нимъ (себто грища, борбу), и по семъ творяху кладу (краду, стіс), и възложатъ на кладу мертвѣца, и съжигаху, и по семъ собравше кости, вложаху въ ссудъ малъ и поставляху на столпѣ на путѣхъ». Археологічні розвідки (зроблені й описані Д.Самоквасовим [Историческое значение городищ] в: Труды Киевского археологич[еского] съезда, т. І) показують, що існували два трохи одмінні способи похоронного палення: в більших, багатших могилах, де, знати, поховано якихсь князів або старшину, палили мерця на стосі разом з різним майном, і все засипалося землею, так що се відповідає цілком оповіданню Фадлана.

В кількох могилах (особливо т. зв. Чорна в Чернігові і Гульбище коло Чернігова) попереду сипали з землі терасу, на неї ставили великий стіс, збитий залізними цвяхами; небіжчика було положено на стосі в багатім убранні й коло нього зброю й різні речі (начиння, гроші, кістки до грання), трохи оддалі (більш метра) лежала жінка в убранні; по спаленні (огонь був такий великий, що залізо плило) присипали се землею, й на ній ставилося начиння з кістьми жертовної худоби, при тім часом зброя, гроші, срібні роги; в могилі Чорній якісь сліди монумента на цегляній основі. Кілька знайдених в сих могилах монет з к[інця] IX в. доводять, що маємо похорони з к[інця] IX або початку X в., отже, майже сучасні з оповіданням Ф[адлана]. В могилах менших находили кістки небіжчика (разом з кістками різних звірят) в начинні, так що, знати, спалено його було деінде, і після, як спалено, потім зібрано в начиння, се поставлено на насипаний горбок і висипано могилу; іноді в могилі буває й не одно таке начиння з кістьми; іноді разом з такими начиннями стоять порожні, що, може, були з стравою.

Сей обряд таким чином підходить під слова літописі і Ібн Дусте, і ми, значить, маємо там описаний обряд похорону звичайного люду. Трудність дає тільки згадка літописі про виставлення на стовпі; його пробували обминути, розуміючи стовп як насипаний горбок (санскр[итською] stûp), так як маємо у Дусте. Щодо написі на могилі, згаданій у Фадлана, то є ще більш виразна відомість про якесь письмо руське у Ібн Надима (що писав коло 987 – 988 pp.), той каже: «Чоловік, на щирість якого я покладаюсь, казав, що один кавказький цар посилав його послом до царя русів; він доводив, що (руси) мають букви, які вирізують на дереві; показував мені шматок білого дерева, з знаками; не знаю, чи то були слова, чи поодинокі букви» (Гаркави, Op. c[it], с. 240); Ібн Надим подає й копію тих букв, але їх даремно пробували об’яснити (і з рун, і з глаголиці, і з арабського письма).]

У короля руського між іншого такий звичай, що з ним на дворі його живе 400 відважних товаришів і вірних людей, що разом з ним вмирають і дають себе на смерть за нього. Кожен з них має дівчину, що услуговує йому, миє голову, готує що їсти й пити, і ще другу – наложницю. Сі 400 люду сидять під троном (короля); трон у нього великий, дорогим камінням оздоблений. На троні сидять з ним сорок наложниць; з трону він ніколи не злазить; як схоче поїхати, то підводять коня до трону, й звідти він на нього сідає, а як схоче злізти, то підводять коня так, що він злазить на трон. Він має намісника, що командує військом, ходить на ворогів й заступає його у підданих [Се оповідання досить трудно приложити до побуту русько-слов’янського (так само й русько-норманського), маємо перед собою щось більш орієнтальне, що найбільше нагадує, як справедливо зауважено, побут хозарський (кагана й його «намісника» – бека); для теорії щодо князів варязьких в Києві сиділи хозарські династії (теорії, одначе, дуже слабої), відомість Ф[адлана] є одною з підвалин, але можливо, що він тут просто помішав хозар з русами, также, як бачили ми, болгарів волзьких взяв за слов’ян.].

Отсе я взяв з записки Ібн Фадлана, не міняючи й слова; він має відповідати за все, що оповів; Бог же краще знає, скільки тут є правди [Сі слова належать Якуту; останнім виразом він ще раз, як і спочатку, висловив свій скептицизм щодо оповідання Ф[адлана].].

Примітки

… каліф Муктадир – багдадський халіф у 908 – 932 pp.

… переховалася вона (в витягах)… – у 1924 р. у м. Мешхеті (Іран) був виявлений майже повний текст твору Фадлана (Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921 – 922 гг. – Харьков, 1956. – С. 6).

… словнику Якута (XIII ст.) – Якут ар-Руш (бл. 1179 – 1229 pp.) арабський енциклопедист; тут йдеться про його твір «Алфавітний перелік країн».

… мова про рисунки на тілі… – нині переважає саме така інтерпретація цього уривку: Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана. – С. 238.

… з літописі, з оповідання про помсту Ольги знаємо, що сустуги носили і в нас – окрім літописного оповідання, про їх існування доводять також археологічні розкопки: История культуры Древней Руси. – М.; Л., 1951. – Т. 1. – С. 244.

… в літописі сказано… – наведену цитату див.: Повесть временных лет. – СПб, 1999. – С. 11.

… у Ібн Надима – Ібн ан-Надим – арабський бібліограф X ст.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 42 – 49.