Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] Иловайский Д. Смутное время Московского государства

Михайло Грушевський

(Смутное десятилетие русской истории 1603 – 1613), окончание истории России при первой династии. Москва, 1894, стор. 343

Від р[оку] 1876 д-р Д[митро] Іловайський почав видавати свою «Історію Росії»; своєю метою поставив він задовольнити вимаганням не тільки історичної науки, але й штуки, а головну вагу положив на історію політичну, признаючи (в передмові 1-го тому), що «народна маса є тільки етнографічним ґрунтом, яка з себе виводить діяльні особи», тому «історія переважно має справу з особами, що стоять на чолі народу, і взагалі є тими діячами, через яких вона виявляє себе в різних сферах історичного розвою».

Таким чином, д. Іловайський став на той же ґрунт державної переважно історії, на якій стояли Карамзін і Соловйов, в противність тому напрямку, який так ясно виставив в декотрих студіях Костомаров і новіша українська школа. Хоч при тім д. Іловайський далеко ширше приділив місця і внутрішньому устрою й культурному життю народу, ніж ті його попередники. Пильно студіюючи новішу історичну літературу, він надавав в значній мірі і наукову вагу своїй праці, яка з огляду на ті вимагання історичної штуки мусила наближатися до форми популярно-наукової.

Маючи на меті «заховати історичну перспективу, себто виставити на перший план важне і основне», він оповідав плавно і легко, в гарній і приступній формі, не застановляючись над суперечними питаннями, уділяючи їм місця хіба в «увагах» при кінці тому, й то не дуже. Таким чином, перейшов автор, почавши від кінця IX в. (справу про початок Русі автор досліджував в своїх окремих «Разысканиях»), аж до початку XVII в., в чотирьох чи краще п’ятьох томах (бо складається з двох окремих книжок – київський і володимирський періоди), що містять до півтори тисячі сторінок.

Галицькі читачі могли ближче познайомитися з його працею з частин, вміщених в III, IV і VI томах «Історичної бібліотеки». Треба признати, що найдавніша історія, досліджена автором з точки федеративної чи краще – крайової, на яку став він ще в давніших працях своїх, може найліпше йому удалася. В дальшім оповіданні автор оглядав паралельно Московську і Литовську держави, в окремих начерках, сполучених механічно, як то й мусило бути і доводило лише потребу студіювання окремого, як окремих тіл політично-громадських.

Та не зважаючи на приступну форму, на цікавість і свіжість наукову деяких частин, історія д. Іловайського не знайшла, здається, широкого вступу в громаду; виводжу з того, що І т. і досі не діждав нового видання. Наукова критика також не дуже симпатично їх приймала, а проти III т. в деяких часописях більш поступових навіть з’явилися й дуже гострі рецензії. Публіцистична діяльність автора в ultra державнім і національнім напрямі мусила вплинути на такі не дуже симпатичні відносини.

Останній том цілковито належить до історії московської, обіймаючи виключно зверхню політичну історію Московського царства в період т. зв. «смутного времени», себто від Дмитрія Самозванця до обрання царя Михайла; таким чином, том сей не зачіпає безпосередньо нашої історії, як попередні, хоч міг би, бо українські контингенти брали значну участь в цілій тій боротьбі, а Сіверщина відіграла дуже важну ролю.

Внутрішньої, громадської історії того часу автор не дотикається, хіба в побіжних, припадкових згадках. А то шкода. Власне, «смутний час» вибив Московщину з звичайної колії державної, в громадськім житті пробудились давні, притиснені ремінісценції, життя громадське виявилося в формах надзвичайно характерних і цікавих. На те звертали увагу (пригадаю хоч би давню монографію небіж[чика] Щапова – «Великорусские области и смутное время»), але й досі ся сторона докладно не вистудіювана. Без пояснення внутрішнього життя не може бути добре зрозумілою ціла та «смута», те хвилювання мас народних, на те не вистачить самої династичної причини.

Автор своїм звичаєм не входить в аналіз джерел, суперечних відомостей, даючи скрізь вигладжене, красне оповідання, позбуваючись суперечки такими фразами, як «по деяких відомостях», розв’язуючи непевності або категорично, або, зрідка, гіпотетично. Такий спосіб особливо трудно перепровадити з «смутним часом», що має масу трудних, невирішених, хоч дуже детально аналізованих питань. (Деякі уваги над ними при кінці книги ледве чи можуть задовольнити, і для наукової свідомості в сьому часі кориснішою зостається розправа д. Бестужева-Рюміна, розміщена в «Журнале Мин[истерства] нар[одного] просвещ[ения]», 1887).

Для публічності праця д. Іловайського буде цікавою; він пильно розглянувся в науковій літературі й подає свіжі відомості, а написано те все дуже легко і приступно. Зважаючи на сю аудиторію, одначе, започинається з таких виразів, як: «адский замысел», «гнусная польская интрига» і їх можна подибувати й потім («гнусное дело», «плут» – самозванець «задубенная польская голова», «коварные интриганы» etc.).

Такий спосіб оповідання не помагає й трохи розумінню цілої справи і надає оповіданню букет не такий, якого вимагає повага наукова. Не уважаємо за добру манеру й покликування до причин провіденціальних (напр., с. 161, 215, 246); найревніший християнин не буде покликуватись до них, виводячи який-небудь закон математичний – думаємо, що теж належить і до історика. Обидві манери нагадують часи Карамзіна – sit eis terra levis!

Щодо поглядів автора занотуємо, що він признає Самозванця І за особу, окрему від Гр[игорія] Отреп’єва, за свідомого обманника, родом з України, тільки ініціативу цілої справи не знає кому надати, нав’язуючи її разом і Мнішкам, і Л[ьву] Сопізі; признає в якійсь мірі популярність Самозванця в масах, індиферентизм його в справі пропаганди латинства, але відкидає відомість про його план походу на Польщу.

Тушинського Самозванця уважає за поповича з Білорусі, і його виступлення нав’язує тим же особам, що виставили першого [Самозванця] (Мнішкам, Вишневецьким, Сопізі). Признає боротьбу партій при виборі царя Михайла (хоч і часто виступає проти поглядів Ервіна Бауера – с. 322 ) і існування умов при виборі, а головну роль подає в справі виборчій митр[ополиту] Філарету і Шереметьєву. У двох додаткових главах дає загальний погляд на той час і застановляється над особою Самозванця І.


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VI. – Кн. 2. – С. 25 – 28 (Бібліографія).

Іловайський Дмитро Іванович (1832 – 1920) – відомий російський історик державницької школи, прибічник монархічного, православного устрою Росії. Автор низки найпопулярніших підручників з історії Росії. (Колосова Э.В. Исторические воззрения и общественно-политические взгляды Д.И.Иловайского и Н.П.Барсукова: (Из истории официально-охранительной историографии второй половины XIX – начала XX века). – М., 1975).

Незважаючи на ідеологічні розбіжності, Д.Іловайський справив істотний вплив на М.Грушевського, особливо щодо антинорманізму; співпереживань історика – історик мусить відвідувати ті землі, про які пише; значення стилістики для висвітлення тих чи інших подій.

Галицькі читачі могли ближче познайомитися з його працею з частин, вміщених в III, ІV і VI томах «Історичної бібліотеки» – йдеться про праці Д.Іловайського в серії «Руська історична бібліотека», виданні історичних книжок українською мовою, яким опікувався О.Барвінський. Див.: Іловайський Д.І. Княжий період України-Русі: до смерті Володимира Мономаха. – Тернопіль, 1886. – Т. 3. – 222 с.; Його ж. Княжий період України-Русі: до князювання Данила Галицького. – Тернопіль, 1886. – Т. 4. – 222 с.; Т. 5. – 247 с.

Наукова критика також не дуже симпатично їх приймала, а проти III т. в деяких часописях більш поступових навіть з ‘явилися й дуже гострі рецензії – йдеться насамперед про критику В.Сторожева: С-жев В.Н. Историография и компиляция: по поводу 3-го тома Истории России. Сочинения Д.И.Иловайского // Вестник Европы. – 1891. – № 2. – С. 914 – 929. Див. зважені оцінки: Иконников B.C. Д.И.Иловайский. История России. – Т. 3 // Русская старина. – 1891. – № 1. – С. 1; Платонов С. История России Д.Иловайского. – Т. 3: Московско-царский период. Первая половина XVI в. М., 1890. // Журнал Министерства народного просвещения. – 1891. – № 3. – С. 180 – 199.

…бо українські контингенти брали значну участь в цілій тій боротьбі, а Сіверщина відіграла дуже важну ролю – власне, «російська Смута» починалася на прикордонних землях (Путивль, Чернігів), звідки почав свій похід на Москву самозванець Лжедмитрій І, й була щиро підтримана українським козацтвом. Ці події яскраво описує М.Грушевський. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VII (Козацькі часи до року 1625). – С. 322-324; 331-338.

…пригадаю хоч би давню монографію небіж[чика] Щапова – «Великорусские области и смутное время»… – йдеться про відому працю: Щапов А. Великорусские области и смутное время (1606 – 1613 г.) // Отечественные записки. – 1861. – № 10. – С. 579-616; № 11. – С. 79-118.

Щапов Афанасій Прокопович (1831 – 1876) – російський історик, адепт «обласництва», дослідження історії російської провінції, ідеї децентралізації історії, наголосу на народному житті. Ці ідеї були дуже співзвучні настроям російської народницької інтелігенції, й М.Грушевському в її числі. Див. зокрема: Вульфсон Г.Н. Глашатай свободы: страницы из жизни А.П.Щапова. – Казань, 1984; Берлинских В. Уездные историки: русская провинциальная историография. – М., 2003. – С. 36-44.

…в сьому часі кориснішою зостається розправа д. Бестужева-Рюміна, розміщена в «Журнале Мин[истерства] нар[одного] просвещ[ения]», 1887… – йдеться про уривок з «Русской истории»: Бестужев-Рюмин К. Обзор событий от смерти царя Иоанна Васильевича до избрания на престол Михаила Федоровича Романова: (Глава X из Русской истории) // Журнал Министерства народного просвещения. – 1887. – Часть CCLII. – Июль. – С. 49-112; Август. – С. 245-295.

Не уважаємо за добру манеру й покликування до причин провіденціальних… – йдеться про часті покликання Д.Іловайського на Божу допомогу, віру у втручання вищих сил у життя народів та держав.

sit eis terra ie vis!перефразоване М. Грушевським: Sit tibiterra levis – нехай земля буде Тобі пухом (лат.). Тут: нехай земля йому буде пухом.

Щодо поглядів автора занотуємо, що він признає Самозванця І за особу, окрему від Гр[игорія] Отреп’єва, за свідомого обманника,… і його виступлення нав ‘язує тим же особам, що виставили першого [Самозванця] (Мнішкам, Вишневецьким, Сопізі) – див. сучасні тлумачення тих проблем: Ульяновский В. Российские самозванцы: Лжедмитрий І. – К., 1993; Його ж. Смутное время. – М., 2006. Остання праця насичена недоладними політичними паралелями.

Признає боротьбу партій при виборі царя Михайла (хоч і часто виступає проти поглядів Ервіна Бауера – с. 322)… – йдеться про працю відомого німецького публіциста, родом з Прибалтики, Е.Бауера (1857 – 1901), яку надрукував Г.Зіммель у провідному німецькому часописі «Historische Zeitschrift» (1886, ч. 1). Е.Бауер стверджував, що обрання царем Михайла Романова 1613 p. відбулося завдяки інтригам, з огляду на його юність та незначущість, й за бурхливої підтримки дикої козаччини й солдатні. Іловайський наголошує на зваженості у виборі царя.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 61 – 63.