Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

[Рец.] Е.А.Белов. Русская история до реформы Петра Великого

Михайло Грушевський

СПб., 1895, ст. V + 479 + 8

Д[обродій] Бєлов, професор Олександрівського ліцею в Петербурзі, автор кількох студій з історії Московщини XVI – XVII вв. (головна і загальніша з їх – про історичне значення боярства), виступив сього року з курсом історії російської. Для нас, звичайно, цікавий він передовсім тими частинами, що безпосередньо дотикаються України-Русі, та се не перешкоджає висловити й кілька загальних уваг про нього.

У передмові своїй автор зазначає, що книжка його призначена для освічених читачів. Ближче він сього не поясняє, але мусимо так зрозуміти, що має се бути популярно представлена історія для ширшої громади. Автор радше покликується на наукові праці, як на перші джерела і ми не знаємо, оскільки історія ся оперта на самостійних студіях, хоч сі студії подекуди знати. Але автор не просто популяризатор наукових дослідів в сфері російської історії – він переводить свій власний погляд на неї. В передмові сей пункт він зазначає виразніше:

«Я повинний застерегти читача, – каже він, – що йду за думкою небіжчика історика-юриста К[остянтина] Д[митровича] Кавеліна, що центральна фігура давньої нашої історії – Іван Страшний».

Сим моментом д. Бєлов цікавивсь від давнішого часу спеціально, і свою дражливість в сім пункті виявляє й полемікою за Івана в передмові. Продовженням діяльності Івана уважає д. Б[єлов] діяльність Петра, до нього він обіцяє перейти в дальшій книзі. В ній же, як показує в передмові, має довести «як потрібна, неминуча і корисна була реформа Петра В[еликого]».

Наслідком поставленої задачі була певна нерівномірність в історичній перспективі. На часи до початку XVI в. припадає трохи більше третини книги, решта – на XVI і XVII в.; годі й казати, що, на яких несповна 200 сторінках, представити історію Русі на протязі шести віків можна було лише дуже побіжно, тимчасом як XVI і особливо XVII в. міг автор описати далеко докладніше. Друга хибна сторона курсу з боку формального не залежить вже від плану – розумію брак ясності й системи в представленні.

Книжка має якийсь хаотичний характер, факти громадяться з різних сфер, більші й менші, не зведені до якихось груп, так що не надають ясних контурів епосі чи якому явищу; навіть роль боярства, головне питання, що займає автора, зістає невиясненою, хоч би в освітленні автора, при його способі оповідання. А в книжці для ширшої публіки се особливо недобре. Окрім сього, ще автор не все вміє зістатись в ролі популяризатора, на деяких суперечних другорядних питаннях зупиняється, щоб висловити самостійну думку, пускається в полеміку – се все також для популяризації не надається. Нарешті, переводячи свої погляди, не заховавсь автор від сторонничості, від натягання фактів під свої теорії, особливо се дає себе відчувати в його апології Страшного.

Щодо поглядів автора, то він належить до категорії т. зв. державників (государствеників), для яких цілий зміст і вага історії Росії лежить в будівлі держави. На тім ґрунті стоять їхні апологетичні відносини до московських «дивних Іванів» та Петрової реформи. Оригінальна відміна поглядів Бєлова від поглядів, напр., головного заступника сієї теорії – Соловйова полягає на тім, що він не бачить в царях XVII в. попередників Петра, не бачить продовження повільного зросту культурного й державного Росії в XVII в., для нього се – період регресу, упадку, розкладу Російської держави між двома творчими, поступовими епохами – Івана Страшного й Петра. Щодо мене, більш правди я бачу в поглядах Соловйова, як Бєлова.

Друга характерна відміна Бєлова – се його антипатія до боярства, висловлена ширше в його згаданій розправі про боярство; почасти вона зв’язана з апологією найбільшого ворога боярства – Івана. Д[обродій] Бєлов бачить в боярстві самі самолюбні елементи, що визискували народ, позбавлені були всякого почуття державного патріотизму, ба навіть почуття солідарності верствової і жерлися неустанно за свої фамільні інтереси. Рівночасно надає він боярству дуже велику роль історичну. На його думку (пор. с. 25), головний зміст історії Росії полягає у відносинах володаря та боярства.

По репресивних заходах Страшного мало воно забрати державу в свої руки в XVII в. і привести державу на край погибелі, з чого вирятував її Петро. Автор не добачає певної суперечності того погляду з фактами ослаблення боярства в XVII в., розведеного неродовитими елементами і його упадку в кінці XVII в., коли було воно, кажучи словами такого parvenu [вискочки] сучасного – вже трухлявим, нікчемним деревом.

Для такого державника, як д. Бєлов характерно, що він не ідеалізує й творців Московської держави. Він признає, що процес її будови переведений був «в немилосердно лютій формі» (с. 107); в «понурій, безсердечній постаті» Василя III бачить він «справжнього московського діяча» (с. 188); він признає, що політичне життя держави було переїдене страшною язвою – глибокою невірою до всіх і до всього, що знову викликало нелюдські кари заздалегідь, з страху перед опозицією (с. 160); він признає, що «в запалі від ідеї сполучення – сполучення (объединение) мішали з нівелюванням, що шкідливим потім показало себе для розвою Росії» і т. ін.

Автора потішає, правда, «історична конечність», думка, що не ліпше було й на Заході, що результати діяльності московських об’єдинителів мирять істориків з їх діяльністю ([с.] 107, 171, 329), в страшній боротьбі царів з боярами він стає по стороні перших, бо бачить в їх ідею державну, але ще крок – і міг би він себе спитати, чи результати державні викуплять всю шкоду моральну, яку він сам почасти признає – моральний бруд, цілковите непошанування особи, втрата чуття власної гідності, знищення громадської ініціативи – шкоду, над якою й тепер плачеться культурна громада російська.

Але вернімось до своїх пенатів. Україна в курсі д. Бєлова входить кількома кусниками: початком – про заснування держави й до 2-ї полов[ини] XII в., далі йдуть кілька інкрустацій у відповідних місцях про її життя в XII – ХІІІ в., про Литовське В[ели]ке князівство, про унії й війни народні, про Хмельницького і його наступників. Усе се уривково, невияснено, справжні disjecta membra.

За се годі автора винуватити – се звичайна операція, яку в більших і менших курсах російських українсько-руська історія терпить і терпітиме, доки російська історіографія не набере розмислу й відваги глянути на українсько-руську історію, як на осібну цілість. До того часу зостається два способи: або по можності переходити історію України в цілості, у зв’язку і порядку, з сього вийде, що йтимуть в курсі паралельно дві історії, механічно сполучені, чергуючись своїми главами (трохи подібне маємо в «Історії» Іловайського), або, дбаючи про ясність, єдність, сконцентрованість історії властиво великоросійського народу – давати інкрустації українські, скільки сього вимагає вже її розуміння, інкрустації – звісно спорадичні, бліді, нужденні.

Я вже сказав, що давній період розказано дуже коротко; коли до сього додати певну нерівномірність в оповіданні (оповідання про розселення східних слов’ян займає менше місця, як про свято Коляди), то ясно буде, що докладно познайомити воно з предметом не може. До того воно не вільне й від деяких неясностей і непевностей.

Я застановлюсь над деякими висловленими тут виводами й гадками. У етнографічнім огляді (с. 7) д. Б[єлов] каже, що народ великоросійський мішаний з слов’ян і фінів, український – «з слов’ян і тюркських народів: торків, чорних клобуків і інших, що прийшли пізніше». Я нічого не маю супроти тюркських свояків, але мушу зауважити, що теорія широкого мішання Русі з ч[орними] клобуками (недавно її висловив і в польській літературі Ол[ександр] Яблоновський) стоїть дуже слабо. Про мішання Русі й ч[орних] клобуків, перетворення їх Руссю на ширшу скалю наші джерела нічого не кажуть. Ч[орні] клобуки не тільки заховують до кінця XII в. свій кочівничий спосіб життя, зостаються «поганими», але з 2-ї полов[ини] сього віку, навпаки, помічаємо у їх близькі зв’язки з половцями, певне відокремлення від Русі (пор. мою «Київську землю», с. 299).

При таких обставинах мішанину, та ще й велику, припустити трудно, та й того чорного клобука не так було багато, що міг він цілий український народ антропологічно змодифікувати. Се не те, що фінське море, де острівцями виступала слов’янська колонізація. А під час татарського походу мабуть ся колонізація чорноклобуцька зникла, затягнена одноплемінною татарською стихією – трудно, аби то могло бути інакше, та й згадок ми за неї не знаходимо потім. Тому трудно сказати, як д. Б[єлов] на с. 41, що торки, осілі в Київщині й Переяславщині, увійшли як етнографічний елемент в склад української людності.

Про оповідання літопису за призвання «варязьких братів» д. Б[єлов] приймає теорію Іловайського, що се династична легенда, зложена в к[інці] XI або [в] поч[атку] XII в. для слави княжого роду, але уважає неможливою теорію самостійного утворення держави на Подніпров’ї: «Він (Іловайський) помішав два факти різного характеру: призвання князів-володарів і призвання дружин балтійських піратів на поміч супроти інших піратів; призвання як наємників» (с. 10) – се щось неясно.

Кажучи про перше виступлення Русі в історії, д. Белов починає з 865 p., ігноруючи, напр., «Амастридське життя» і т. ін. (с. 11). На с 15 – 18 д. Б[єлов] користає з відомостей «Йоакимовського літопису», нічим не натякаючи читачеві, яке то каламутне джерело.

На с. 51 з поводу звістки Татіщева про віче киян коло св. Софії 1113 р., д. Белов виводить, що коло св. Софії могла зібратися тільки старша дружина Всеволода. Д[обродій] Б[єлов] не зауважив, що коло св. Софії збираються власне всенародні віча, що кияни значили б не дружину, а громаду (не кажу вже про неавторитетність самої звістки Татіщева).

На с. 52 – 53 знаходимо кілька недоглядів в справі літопису. Виходить, що автор його ніби користав з праць Нестора, чого не було; індиктом не звалася «лічба часу п’ятиліттями»; вставка «черноризца Феодосьева монастиря Печерского» стоїть не «в одній копії» (се правдиво для імені Нестора), а в кількох.

На с. 58 д. Б[єлов] до слів: «Ольговичевъ не хочем быти акы в задними» дає об’яснення, що се говорить дружина – але такі слова в устах дружини цілком незрозумілі, та й із обставин видко, що тут виступають заступники громади.

Погром київський 1169 р. д. Б[єлов] (с. 405) об’ясняє ворожнечею дружини і вічевого елементу: «В Києві дужче, ніж де на півдні, коренилися вічеві традиції, тому вільні прояви вічевого життя, хоч і нечисленні, викликали гостре роздражнення в дружинах». Тим часом в Київщині бачить автор і міцний фермент аристократичний, звідки елемент сей (дружинний) перейшов на захід до Галичини й на північ – до Володимира північного. Але ми не бачимо на київськім ґрунті боротьби віча з елементом дружинним, відносини уложилися таким чином, що за вічем зостався контроль загальний за дружиною, як органом княжої власті – ціла адміністрація регулярна, і уложилися, можна думати, довговіковою еволюцією. За які-небудь конфлікти джерела мовчать, а дружини інших земель яку б мали причину яритися на київську громаду, коли місцева дружина з нею жила тихо-мирно?

Скажу більше: та сама аристократія київська, входячи як головний складник в княжу дружину, другою своєю частиною, що поза дружиною в той момент зоставалась, кермувала громадою-вічем, і все живі зв’язки, неустанні переходи лучили аристократію земську й дружинну. Так ся справа представляється мені, коли застановитись над роллю дружини в «землі» й зауважити, що то не були самі personae vagae, а група, зв’язана з землею різнорідними зв’язками.

На с. 408 д. Б[єлов] недокладно висловлюється, що в Галичині «в сферу боярську ніхто не міг попасти з інших верств громади»: можна сказати, що такий вступ був трудний, давався помалу, але не неможливий – «Судьбич Попов внук», «беззаконники от племени смердья», що протиснулися між боярство, свідчать за се.

Дальші часи, XIV – XVII вв. українсько-руської історії представлені ще коротше, уривково, розказані, здається, з других рук переважно, ледве чи становивши предмет власних студій автора. Не застановляючись на тім, що можна б автору тут закинути, зауважу, що невважаючи на «карповсько-кулішівські громи» на всіх «приемлющих» умови при сполученні України з Московщиною, д. Б[єлов] признає існування таких умов (с. 391), а супроти соловйовського закиду українцям в їх «шатости» висловлює, що причиною непевності українців було «вагання тодішньої московської політики, її егоїстично-верствовий напрям» (с. 403).

З вищесказаного видко, що для історії України-Русі курс д. Бєлова мало може дати цікавого. Інша річ – для історії Московщини, особливо XVI – XVII в.; хто не може взятись за курс Соловйова, а не задовольняється короткими конспектами (як самого Соловйова, Іловайського, Павлова etc.), тому курс д. Белова може бути корисним і цікавим, треба тільки пам’ятати певну сторонничість автора. Щодо об’єктивності, то його книжка стоїть вище останнього випуску курсу д. Іловайського, а до того і сей, як і гарний курс д. Бестужева-Рюміна, поки що кінчиться лише «смутним часом».


Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – 1895. – Т. VIII. – Кн. 4. – С. 4 – 9 (Бібліографія).

Бєлов Євгеній Олександрович (1826 – 1895) – російський історик. М.Грушевський аналізує найважливішу працю Є.Бєлова, який перебував під впливом М.Костомарова. Є.Бєлов прагнув переглянути добу Івана Грозного в історії Росії, змальовує Грозного великим народним прихильником, борцем проти аристократії, олігархічних тенденцій. Для М.Грушевського Є.Бєлов насамперед цікавий як опонент до думок державницької школи в російській історіографії.

…К[остянтина] Д[митровича] Кавеліна… – Кавелін Костянтин Дмитрович (1818 – 1885), російський юрист та історик, західник. Один із основоположників державницької школи в російській історіографії. К.Кавелін, до речі, стверджував, що українці та білоруси не змогли створити власної держави, бо в них був занадто розвинутий аристократичний елемент, що сприяв усобицям, а не державницьким діям. Боротьба з аристократією дуже імпонувала Є.Бєлову і, як бачимо, цікавила й М.Грушевського. Див.: Цамутали А.И. Борьба течений в русской историографии во второй половине XIX века. – М., 1977. – С. 15 – 61.

…Іван Страшний… – український переклад імені московського царя Івана Грозного (1547 – 1584). Див.: Скрынников Р.Г. Иван Грозный. – М., 2001.

Оригінальна відміна поглядів Бєлова від поглядів, напр., головного заступника сієї теорії – Соловйова… – Соловйов Сергій Михайлович (1820 – 1879), видатний російський історик, послідовник М.Карамзіна. Автор великого систематизованого курсу з історії Росії, один із засновників державницької школи.

…пор. мою «Київську землю», с. 299 – насправді проблему, що чорні клобуки до середини XII ст. були вірні київським князям, а потім відверто підтримували їх противників, Грушевський описує на сторінках 300 – 301. Див. репринтне перевидання: Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – К., 1991.

…д. Б[єлов] приймає теорію Іловайського… – йдеться також про популярний курс Д.Іловайського «История России». Д.Іловайський, відомий гострою критикою норманського походження давньоруської державності, наполягав на місцевому елементі в утворенні держави у східних слов’ян.

…д. Б[єлов] користає з відомостей «Йоакимовського літопису», нічим не натякаючи читачеві, яке то каламутне джерело – йдеться про умовну назву рукопису, яким користувався російський історик Василь Татіщев. Багато даних цього джерела суперечливі й непідтверджені, манускрипт і копії не збереглися. Вважають, що В.Татіщев сам вигадував літописні дані; даний літопис не існує поза текстами історика. Див.: Толочно А. История Российская Василия Татищева: источники и известия. – М.; К., 2005. – С. 196-245.

На с. 51 з поводу звістки Татіщева про віче киян коло св. Софії1113 p. – згадується відоме заворушення киян 1113 р. після смерті князя Святополка й закликання на князівський стіл Володимира Мономаха. У цьому випадку, певно, мало йтися про Святополкову дружину, або про події 1146 р., про поради з вічем князя Всеволода Ольговича. Цей сюжет дуже важливий для української історіографії, оскільки йшлося про вибори вічем нового князя, закликання не спадкоємця, а Володимира Мономаха. ( Толочко А. История Российская. – С. 383 – 384.). Тут у В.Татіщева яскраво виявляється теорія суспільного договору між віче та новим князем. М.Грушевський ретельно вивчив це питання: Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – К., 1991. – С. 121-124.

Скажу більше: та сама аристократія київська… то не були самі personae vagae, а група, зв’язана з землею ріжнорідними зв’язками – думка про зв’язок військової та земської аристократії на Київщині, вплив цих кіл на вибір князів досить яскраво проходить у М.Грушевського й окремих працях: Грушевський М. Нарис історії Київської землі. – С. 352 – 354; Його ж. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. II. – С. 290-291.

Не застановляючись на тім, що можна б автору тут закинути, зауважу, що невважаючи на «карповсько-кулішівські громи» на всіх «приемлющих «умови при сполученні України з Московщиною… – йдеться про наполягання двох істориків – Г.Карпова й П.Куліша про правильність й доцільність приєднання України до Росії 1654 p., заперечення умов, які б визначали окремий статус козацької держави. Див.: Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок XIX – кінець 80-х років XX століття) // Переяславська Рада 1654 року (Історіографія і дослідження). – К., 2003. – С. 538 – 546.

супроти соловйовського закиду українцям в їх «шатости»… – С.Соловйов в «Истории России», особливо в розділах про події в Україні середини – другої половини XVII ст. (т. X – XII), постійно дорікає українському населенню у невірності московській владі.

…як і гарний курс д. Бестужева-Рюміна, поки що кінчиться лише «смутним часом» – йдеться про працю К.Бестужева-Рюміна «Русская история» (1872 – 1887). Більш відома методологічно перша частина: «Русская история. Введение» (СПб., 1872).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 64 – 68.