Примітки до тексту Галицько-Волинської літописі

Михайло Грушевський

Текст головніших навіть пам’яток наших, хоч би й літописей, студійовано дуже небагато; сила зостається в них місць темних, нерозібраних, хибних. Перед кількадесятьма роками емендацією літописних текстів зайнявся був д[обродій] Ламбін, давши кілька добрих поправок. Новішими часами друкує від часу до часу свої замітки проф. Соболевський (Чтения [Исторического] общ[ества] Нестора [Летописца], т. V, VIII); обоє своїм предметом мали т. зв. Початкову літопись. Добре було б, коли б їх приклад викликав якнайбільше наслідувань. Хто уважно студіював літописі чи інші тексти наші, певне не до одного тексту міг би висловити цікаву увагу, поправку, кон’єктуру; досі се звичайно робилося лише à propos, десь під текстом студій в ріжних історичних і історично-літературних справах (де й дійсно розкидано немало цікавих уваг), та годилось би, не чекаючи такого випадку, що може й не трапитись, їх осібно в формі поодиноких уваг подавати, як то звичайно робиться з текстами класичними.

Тож і я маю замір подавати від часу до часу примітки до текстів, що по дорозі, при студіях, насуваються. На сей раз подаю кілька уваг до тексту Галицько-Волинської літописі, по виданні 1871 р. (Летопись по Ипатскому списку, СПб). Що тепер на черзі стоїть потреба нового видання, тож дещо з сих «Приміток» може й для нього придатись.

І

С[торінка] 484 (1208 р.): «Съвѣкть же створиша Игоревичи на бояре Галичкыи, да избьютъ [В виданні перетинка стоїть по н, але така інтерпункція здається мені менш правдоподібною.], и по прилучаю избьени быша; и убьенъ же бысть Юрьи Витановичь, Илия Щепановичь, инии велиции бояре; убьено же бысть ихъ числомъ 500, а инии разбѣгошася».

Слова: Щепановичь – 500 стоять тільки в Іпатськ[ому] кодексі, в Хлєбниківськім (з Єрмолаївським) та Поґодинськім їх нема; се дало підставу Костомарову (Монографии, вид. 1872 p., І, с. 245) і за ним проф. Дашкевичу (Княжение Даниила Гал[ицкого], [1883], с. 484) уважати сі слова пізнішою вставкою, бо число 500 здавалося занадто великим. Не входячи в се останнє питання, обмежимось формальною його стороною – чи ті слова належать до літописного тексту?

Слово Щепановичь, певно, було в оригіналі: перед тим (с. 483) літопись так його називає і ледве чи назвала б його інакше. Одначе, хоч би хто схотів мати се за вставку, се не переміняє головної справи.

Слова инии… числомъ 500належать, безперечно, до початкового тексту; що їх бракує в пізніших кодексах, причиною тому був пропуск: в тексті стояло два рази инии, і око писця перескочило з першого на друге, таким чином слова, що стояли між сими двома инии, випали, – випадок дуже звичайний. Отже, можна критикувати правдоподібність сієї звістки, але не можна усувати її з тексту.

ІІ

С[торінка] 500 (р. 1226): «Данилови же пришедшу ко Мьстиславу с братомъ Василкомъ ко Городъку, и Глѣбъ с нима, и молвящимъ имъ: «Пойди, княже, на короля, по Лохти ходить»; Судиславъ же браняшеть ему, бѣ бо имѣяшеть лесть во сердци своемь не хотяше бо пагубы королеви, имѣяше бо въ немь надежу велику: бѣаше бо король изнемоглъся».

Оповідається за нахід угрів на Галичину: король з Перемишля через Звенигород, (не взявши Галича) посунув на Волинь, але – очевидно, як Данило рушив з Володимира, – звідти подався назад, мабуть тією ж дорогою, через Звенигород на Перемишль. В усіх виданнях читається по Лохти, і в покажчику стоїть: Лохтя – річка в Галицькім князівстві (в «Словнику» Барсова, с. 115 – урочище в Галичині).

Такої річки чи урочища, одначе, досі невідомо; до того слова: по Лохті ходить виступають наче мотив, стимул до такого нападу. Неясність сього місця спонукала одного з пізніших писців (т. зв. Єрмолаївського код[ексу] – Полное собр[ание] летоп[исей], II, с. 166) до поправки: «по волостемъ».

Я думаю, що по лохти постало з пълохъти, в сучаснім значінні нашім плохий = недужий, не здатний до відпору. Се цілком буде відповідати вищезазначеному контексту, а заразом буде стояти в згоді і з дальшим: «бѣаше бо король изнемоглъся».

ІІІ

На тій же стороні (500) безпосередньо по тому: «Льстькови же в то время идущу в помощь, Данилови же бранящю ему не помагати королеви, оному наипаче хотящю, Данил (ъ) же и Василко посласта люди своя къ брату, не даста ему прити».

В тексті стоїть: къ брату, але під текстом знаходимо варіант з Хлебни-ківського (з Єрмолаївським) та Поґодинського кодексів: къ Бугу.

Лекція къ брату неможлива: Данило був з Васильком, а більше братів у них не було, также неможливо припустити, щоб мова була за кого з родичів: ніхто з них до того так не називається в третій особі. Тимчасом лекція къ Бугу цілком на місці, бо відповідає географічним обставинам: Данило, не встигши переконати Лешка, зробив диверсію з Городка і тим примусив його вернутись, і король угорський по сьому «йде въ Угры». Притім з брату ледве могло повстати Бугу, се lectio difficilior.

ІV

На с. 525 (p. 1240) в славнім оповіданні про боярську анархію читаємо:

«Бояре же галичьстии Данила княземъ собѣ називаху, а самѣ всю землю держаху; Доброслав же вокняжилъся бѣ и Судьичь, поповъ внукъ, и грабяше всю землю, и въшедъ во Бакоту все Понизье прия, безъ княжа повеления; Григорья же Васильевичь coбѣ горную страну Перемышльскую мышляше одержати; и бысть мятежь великъ, въ землѣ и грабежь отъ нихъ».

Головну вагу в сьому епізоді літописець кладе на самовластя двох олігархів боярських – Доброслава і Григорія Васильовича і їх сварку, що дала можливість Данилу й Василькові «изоимати» їх і тим дати кінець їх «безако-нию». До літописного тексту для чогось влазить ще третій олігарх – Судьїч, попів внук, що не згадується ні перед тим, ні після того ніде і в сьому оповіданні цілком безпотрібний:

Коли Судьїч все Пониззя забрав, то трудно припустити, щоб до чиєї іншої, а не до його волості мало належати Покуття; а з ним і Коломия, де, одначе, порядкує Доброслав.

Літописець, докладно означивши, які волості взяли собі два олігархи, нічого не каже за Доброслава, хоч дальше увага, власне, коло його діяльності скуплена.

Судьїч «грабив усю землю», значить був найшкідливіший з олігархів, тимчасом Данило, кладучи кінець «безаконию» Доброслава й Григорія, нічого йому не робить.

Всі отсі трудності відпадають, коли будем читати:

«Доброслав вокняжилъся бѣ Судьич, поповъ внукъ» без и, уважаючи Доброслава Судьїча, попового внука, за одну особу.

Тоді оповідання йде тільки за двох олігархів, з докладним означенням їх[ніх] володінь і змагань, і дальшої долі. Доброслав грабував і так цілу землю, прилучив до того й Пониззя, що, властиво, було анексом галицьким, а нарешті захотів «всю землю одержати» і почав для того намовляти Данила на Григорія; олігарх схотів стати таким майордомом галицьким, та се не вдалось.

Доброслав нам відомий: разом з тим же Григорієм Васильовичем згадується він в нещасливім поході Данила в Київщину 1235 р. (Іп[атський кодекс], с. 514 – 515), коли виступають вони між тими боярами, що показували ніби покору Данилові, а самі безупинно інтригували проти нього; для сієї категорії якнайбільше підходила звісна, характерна програма: Данила собі князем називати, а собі всю землю держати. Після розказаного під р. 1240 епізоду обидва вони – Доброслав і Григорій вже не виступають; або з свого в’язнення вони не вийшли, або, вийшовши, не грали значної ролі. Тепер ми знаємо й генеалогію Доброслава: був він сином судді і внуком попа: письменний попович пішов в княжу службу, дійшов до уряду судді, а сину свому відкрив дорогу між найвищу аристократію галицьку. Літописець злобно пригадує сьому parvenu його попівський рід.

V

На с. 549 (р. 1255) оповідається про похід Данила і Лева на ятв’ягів; Лев довідався, що їх вождь Стекинт засів в лісі й огородився засіками, та й пішов «к осѣку».

«Ятвеземь вытекъщимъ на нь изо осѣка, сущий же с нимь (= Львом) снузници (= кінні) возбѣгоша, Львови же сосѣдшу с коня одиному и бьющюся с ними крѣпко, видившимъ же имъ (= снузникам), яко Левъ одинъ бьеться с ними (= ятв’ягами), навратишася Малий на помощь ему, Львови же убодшему сулицю свою въ щитъ его и не могущю ему тулитися, Левъ Стекынътя (вар[іант]: Сътикента) мечемь уби и брата его прободе мечемь».

В тексті, як бачимо, читається Малий, і в покажчику означено: Малій – воєв[ода] ятв’язький (даремно сюди ж занесено й Мілія Бакотського); до такого розуміння чи не понудило те: «убодшему сулицю въ щитъ его», але се «его» належить до Стекинта, як видко з контексту. Тимчасом при «Малий» стоїть «навратишася».

Думаю, отже, що треба читати малии = маліи = небагато, pauci, так як читалося в першім виданні (П[олное] с[обрание] л[етописей], II, с. 191): «малій» [А за ним і в виданні Петрушевича – Волынско-Галицкая летопись, с. 84 [Петрушевич А. Галицко-Волынская летопись. – Львов, 1871. – С. 84].], себто «снузници», що втікли були та вернулись і далі «на коних гоняще», разом з Левом били ятв’ягів.

Таким чином, ятв’язький вождь чи князь Малій відпадає, а натомість маємо нечисленних дружинників Лева, що вирятували його.

Примітки

Друкується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. 8. – С. 1 – 5.

Цією невеликою за обсягом статтею М.Грушевський розпочав низку досліджень з текстології та хронології літописання.

…емендацією літописних текстів зайнявся був д[обродій]Ламбін… – Ламбін Микола Павлович – російський історик другої половини XIX ст. Автор праць з історії Київської Русі, найбільш відомими серед яких є «О слепоте Якуна и его знаменитой луде» (Журнал Министерства народного просвещения. – 1858. – Ч. XCVIII) та «Источник летописного сказания о начале Руси (Журнал Министерства народного просвещения. – 1874. – Ч. VI – VII). З останньою статтею М.Грушевський був ознайомлений. Про неї він згадує в огляді праць про Найдавніший літопис. Див.: Грушевський М. Екскурси: І. Найдавніша літопись // Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. I. – С. 600.

… друкує від часу до часу свої замітки проф. Соболевський… – Соболевський Олексій Іванович (1856 – 1929) – російський філолог, історик мистецтва та палеограф. Академік Петербурзької АН (1900). Закінчив Першу Московську гімназію та історико-філологічний факультет Московського університету (1878). У 1882 р. захистив магістерську дисертацію. Науковий ступінь доктора філологічних наук здобув у 1884 р. До 1888 р. – професор Київського університету. Згодом переїхав до Санкт-Петербурга. У 1888 – 1908 pp. працював на посаді завідувача кафедри російської мови та словесності Петербурзького університету. Після 1908 р. проживав у Москві. Педагогічну роботу у Московському університеті, Археологічному інституті, на архівних курсах вчений поєднував з науково-дослідною роботою у галузях палеографії, історії мов, давнього письменства, діалектології та фольклору.

…а инии разбѣгошася… – за виданням Іпатського списку 1871 р. ця подія датується 1208 р. (въ лѣто 6716). У коментарі цієї літописної звістки, як бачимо, вчений не переглядає її хронологію. Але у праці «Хронологія подій Галицько-Волинської літописі» (1901), у якій М.Грушевський відновив понад 230 дат подій Галицько-Волинського літопису [див.: Мазур О., Киричук Ю. Питання хронології подій Галицько-Волинського літопису у науковому доробку М.Грушевського // Михайло Грушевський і Західна Україна. Доповіді і повідомлення наукової конференції. – Львів, 1995. – С. 109 – 111], переконливо доведено, що «боярська різня й упадок Ігоровичів» чинилися влітку – на початку вересня 1211 р. Пізніше, у третьому томі «Історії України-Руси» (1905) автор ще раз звернувся до цих подій та дійшов висновку, що «сю цифру п’ятсот, розуміється, не можна вважати докладною: так кругло рахували сю різню, може, й значно побільшаючи число її жертв, як то часто буває». Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. III. – С. 26.

С.Томашівський образно назвав це побиття галицького боярства «українською Варфоломіївською ніччю». Див.: Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки // Великий неспокій. – К., 1992. – С. 335. Згодом цю подію неодноразово коментували історики, яких завжди непокоїло велике число загиблих галицьких бояр. М.Котляр вважає, що

«Ігоровичі вирішили скористатися досвідом боротьби з боярством свого великого попередника Романа Мстиславича. Однак вони не мали ні сили, ні авторитету Романа, не могли спертися на городян Галича та інших міст, бо були зайдами й не мали місцевого коріння. В очах галицького суспільства Ігоровичі були узурпаторами, котрі відняли престоли у отчичів-Романовичів. Та й політична ситуація була для них несприятливою – роздробленість, яка настала по смерті Романа, взагалі, дуже і дуже послабила князівську владу» [Котляр М.Ф. Коментар // Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар (далі – ГВЛ). – К., 2002. – С. 176 – 177].

На наш погляд, число страчених не повинно викликати сумнівів, якщо прийняти до уваги «земське» походження опозиційного боярства, яке виступає у літописах як численні клани (Арбузовичі, 28 Молибоговичів тощо). Див.: Мазур О. Володислав Кормильчич: шлях до княжого столу // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VI. – Дрогобич, 2002. – С. 118-129.

Викликає засторогу інше. Для того, щоб провести таку масштабну акцію, потрібні чималі сили. Хто ж побив галицьке боярство? Допускаємо, що разом з Ігоровичами у Галицьку землю прибуло чимало чернігівських бояр, які потіснили місцевих урядовців, можливо, не тільки в управлінні, але й у земельних володіннях. Саме з чернігівцями проводили нараду Ігоровичі перед початком кривавої розправи з галицькими опозиціонерами. Це узгоджується і з наступними подіями.

Так, бояринові Володиславові Кормильчичу разом з іншими боярами пощастило уникнути смерті та втекти в Угорщину. Тут вони звернулися до короля з проханням: «Дай намъ отчича к Галичю Данила, ать с нимъ приймемъ и отъ Игорєвичєвь». Див.: ГВЛ. – С. 79. Вживання терміну «отчич» щодо обґрунтування прав Данила Романовича на Галич тут, без сумніву, вжито у політичній грі. За його реальне втілення Данилові доведеться боротися ще довгі роки, але угорський король відгукнувся на запросини, супроводивши Данила «въ силѣ тяжьцѣ . Див.: Там само. Першим на шляху угорського війська постав Перемишль, мешканці якого зачинилися перед наступом. Вирішальну роль тут відіграв знову ж Володислав Кормильчич, який звернувся до оборонців міста з патріотичною промовою, припускаємо, спрямованою проти тих же чернігівців, які «избиша отци ваши и братію вашю, а иніи имѣніа ваша разграбиша, и дъщери ваша даша за рабы ваша, а отьчєствіи вашими владѣша иніи пришєлци». Див.: ГВЛ. – С. 80. На думку А.Петрика,

«…так звертатися великий боярин міг лише до близьких людей, із якими його зв’язували давні і не лише політичні стосунки. Можна навіть припустити, що місто могло належати Володиславу, бо чим інакше пояснити те, що до мешканців міста говорив власне Володислав Кормильчич, а не якийсь інший боярин…» [Петрик А. До історії боярства та боярських родів Перемиської землі // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2002. – Вип. VI. – С. 111].

Перемисьці дослухалися слів боярина і здалися. Незабаром було взято і Звенигород, хоча князь Роман Ігорович прикликав на допомогу половецьких найманців. Лише галицькому князеві Володимиру Ігоровичу разом з сином Ізяславом вдалося повернутися на Чернігівську землю. Див.: Гущин О. Вступ Чернігівських Ольговичів у боротьбу за Галицько-Волинську спадщину: трагедія Ігоровичів // Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Тези доповідей та повідомлень Міжнародної наукової конфepенцiї. Галич, 19 – 21 серпня 1993 р. – Львів, 1993. – С. 95 – 97. За генеалогічним дослідженням А.Войтовича, Володимир Ігорович прийняв постриг як чернець Антоній. Див.: Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.). – Львів, 2000. – С. 177. Ізяслав Володимирович у майбутньому ще раз зробив спробу здобути галицьке княжіння. Див.: Котляр М.Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К., 1996. – С. 224 – 228.

Поразка Ігоровичів, які втратили будь-який авторитет в очах галицьких громад, була остаточною. Князів Романа і Святослава Ігоровичів вперше в історії Русі страчено через повішення. Перед нами промовистий факт, коли громада Галицької землі прибирає право суду над тими князями, які порушили один з найголовніших принципів, на якому базувалася княжа влада, – бути провідником, а не винищувачем люду.

… се дало підставу Костомарову… – Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – видатний український історик, етнограф, письменник та публіцист. Закінчив Харківський університет (1837). Професор Київського (з 1846 р.) і Петербурзького (1859 – 1862) університетів.

… і за ним проф. Дашкевичу… – Дашкевич Микола Павлович (1852 – 1908) – відомий український історик та літературознавець, академік Петербурзької АН (1907 p.). Навчався у Житомирській гімназії (1861 – 1868) та Київському університеті (1868 – 1873). Після закінчення навчання обіймав посаду професора кафедри зарубіжної літератури Київського університету. Автор відомого джерелознавчого дослідження «Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям». – К., 1873. – 156 с.

… можна критикувати правдоподібність сієї звістки, але не можна усувати її з тексту… – висновок М.Грушевського про упущення частини тексту цієї звістки пізнішим копіїстом чи редактором здобув визнання в археографічній науці, його враховували, готуючи до друку Іпатський список, українські та зарубіжні видавці.

Оповідається за нахід угрів на Галичину… – цей похід М.Грушевський датував кінцем 1226 – початком 1227 р. Див.: Грушeвський М. Хронологія подій Галицько-Волинської літописі. – Львів, 1901. – С. 20. Його причини таяться у попередніх подіях політичного життя Галицької землі.

У Галичі діяла партія прихильників Данила і Василька Романовичів. Інша частина галицької громади, очолювана недругами Данила, поривалася внести розкол у відносини між ним та його тестем Мстиславом Мстиславичем ратним. Окремі бояри часто обмовляли Данила перед Мстиславом. Вони намагалися не допустити об’єднання Галицької і Володимирської земель в руках молодого та енергійного князя Володимирської землі.

Зрозуміло, що Мстислав і Данило відстоювали свої особисті інтереси. Для Мстислава було важливо утриматися в Галичі. Данило Романович сподівався отримати галицький стіл по смерті Мстислава, з дочкою якого він був одружений.

У 1221 р. Мстислав Удатний уклав мир з угорським королем Ендре II і повернув захоплених ним у полон першого угорського короля Кальмана (Коломана) та його дружину Саломею. Зміцнюючи зв’язки з Угорщиною, Мстислав ініціював одруження своєї доньки Марії з угорським королевичем Ендре. Папа Гонорій III дав дозвіл на цей шлюб і Ендре отримав від Мстислава Удатного у володіння Перемиську землю. Наприкінці 1226 p., дізнавшись про примирення галицьких бояр з Мстиславом, король Ендре II несподівано виступив під Перемишль і Звенигород, перш ніж Мстислав рушив проти нього зі своїми полками. Союзником угрів був батько Саломеї Лешко Краківський. На поміч Мстиславові прийшли Данило і Василько Романовичі, здійснивши марш на Буг, що дало змогу галицькому князеві потіснити ворога. Після поразки угрів Романовичі зустрілися з Мстиславом у Городку (сучасний райцентр Львівської обл.), де Данило пропонував спільний похід на угорського короля. Але Мстислав вагався. Що ж стримувало галицького князя? З літопису довідуємось, що саме у цей час до Данила прибули галичани, запрошуючи його на княжіння. Літній Мстислав не покидав думки передати владу Данилові Романовичу, але з намови боярина Судислава все ж віддав Галич королевичу Ендре. Згодом Мстислав каявся перед Данилом, що мало б свідчити про усвідомлення ним законності претензій прямого спадкоємця галицького столу. Проте його нерозважлива політика впродовж 20-х років XIII ст. мало не обійшлася Галицькій землі втратою суверенітету.

Найбільший інтерес у М.Грушевського викликала інтерпретація російського історика М.П.Барсова слів «по Лохти ходить». Останній вважав слово Лохть гідронімом на території Галицької землі. Див.: Материал для историко-географического словаря России. – Ч. І. Географический словарь русской земли (IX – XIV ст.) / Сост. Н.П.Барсов. – Вильна, 1865. – С. 115). Лінгвісти досі так і не локалізували цієї річки, хоча припускають, що вона протікала за межами Галицької землі. Див.: Железняк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л. Т., Стрижак О.С. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К.., 1985. – С. 81. М.Грушевський сумнівався, що слово Лохть є гідронімом. Він запропонував відчитувати у цьому прикметник «плохий», що, на нашу думку, є цілком виправдано з огляду на наведені у цій статті аргументи. Треба зазначити, що перекладач Іпатського літопису Л.Махновець тлумачив ці слова по-своєму. « По Лохти ходить» він запропонував розуміти як « полохъ ти ходить» або «полохати ходить». Як результат, ця фраза у перекладі українською мовою звучить: «Піди княже на короля. Він же полоханий ходить!» Див.: Літопис Руський. – С. 383.

Версія М.Грушевського бачиться нами більш вдалою. Враховуючи його аргументацію, ця фраза мала б у протографі виглядати по-іншому: «Пойди, княже, на короля». А інші слова стосуються застороги боярина Судислава Ендре II: «Пълохъ ти ходить», – Судиславъ же браняшеть ему, бъ бо имъяшеть лесть во сердци своемь, не хотяше бо пагубы королеви». Сподіваємось, що наступні перекладачі Іпатського літопису звернуть увагу на доводи М.Грушевського й точніше передаватимуть зміст цього уривка.

Притім з брату ледве могло повстати Бугу, се lectio difficilior – доводи М.Грушевського про помилку в Іпатському списку також добре аргументовані. Л. Махновець приймав їх без застережень. Див.: Літопис Руський. – С. 383.

… його попівський рід… – питання «боярських княжінь» у Галицькій землі перебуває у полі уваги істориків більше двох століть. Але треба віддати належне М.Грушевському, який уперше звернувся до генеалогії галицьких боярських родин та присвятив цьому питанню ряд публікацій. Див.: Грушевський М. Галицьке боярство XII – XIII вв. // ЗНТШ. – 1897. – Т. 20. – С. 1-20; Його ж. Громадський рух на Україні-Русі в XIII ст. // ЗНТШ. – 1892. – Т. І. – С. 1 – 28. У цьому коментарі літописного уривка вчений довів помилковість уживання котримось із копіїстів Іпатського списку сполучника «и» між антропонімом Доброслав та прізвищевою назвою «Судьичь». Справді, наступне уточнення родоводу боярина як онука священика (попа) та сина судді дає підстави стверджувати про походження прізвищевих назв окремих осіб від урядових чинів: Кормильчич від «кормилець» – вихователь, опікун; Дядько, Дядькович – від «дядько» – інший термін на позначення княжого наставника. Див.: Мазур О. Релікти авункулату і «кормильство» у князівських династіях Рюриковичів і П’ястів // Народознавчі зошити. – 2001. – № 3. – С. 419 – 424; Його ж. «Demetrius Dedko, provisor seu capitaneus terrae Russiae» (інститут старійшини у політичному житті Галицької землі другої чверті XIV ст.) // Семінарій «Княжі часи». – Львів, 2002. – С. 14 – 23. До цього ряду доцільно внести й антропонім «Суддич» – син судді. Останнім часом побачили світ чимало публікацій, автори яких продовжують генеалогічне дерево Доброслава Суддича. Див.: Мицько І. Генеалогія та геральдика шляхетських родів Кульчицьких та Доброславичів // Мицько І. Статті. – Львів, 2000. – С. 52 – 59; Петрик А. Боярські політичні угруповання та їх роль у процесі становлення Галицько-Волинської держави // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. IV. – Дрогобич, 2000. – С. 61 – 64; Його ж. До історії боярства та боярських родів Перемишльської землі / / Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VI. – Дрогобич, 2002. – С. 105 – 118.

Думаю, отже, що треба читати малий = малій = небагато, pauci… – історики пропонували різне датування цієї події: І.Шараневич приймав 1254 або 1255 роки, Д.Зубрицький – 1255 p., Лятковський – 1254 p., М.Карамзін – 1253 – 1254 pp., М.Дашкевич – 1253 р., В.Абрагам – 1253 p. Співставивши дані вітчизняних та зарубіжних писемних джерел («Річника Красінських», листа прусського віце-магістра від 24 листопада 1254 p.), М.Грушевському вдалося з більшою точністю визначити час походу Данила Романовича і його сина Лева на Ятв’язьку землю – осінь 1253 р. Проте В.Пашуто та М.Чубатий знову приймали інше датування – 1254 p., втім, без серйозних аргументів. М.Котляр вважає, що цей похід відбувся в жовтні – листопаді 1253 р. Л.Махновець, хоч і прийнявши за ймовірний рік 1253, все ж датує цю подію груднем 1253 р.

Похід на ятв’ягів продемонстрував силу короля Данила Романовича. Його син Лев також виявив під час бойових дій неабиякі військові здібності та особисту відвагу. Його полк напав на ятв’язькі засіки. Як і належиться за середньовічними правилами ведення бою, Лев власноруч убив ятв’язьких князів, але під час бою на нього напали переважаючі кількісно вороги. На поміч своєму князеві підоспіли молодші дружинники. Саме про них йдеться у цьому уривку. М. Грушевський і тут вперше спростовує існування ятв’язького князя Малія.

О. Мазур

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 46 – 49.