Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

16. Ібн Дусте

Михайло Грушевський

Про сього письменника не маємо майже ніяких відомостей, саме ім’я його, як заховалося в рукописі, неможливе, поправляють на Ібн Даста, Ібн Русте. Свою «Книгу дорогих скарбів» написав він в 1-й пол[овині] X в., але докладніше трудно час означити: перший видавець, проф. Хвольсон залічував її до початку X в.; проф. Гаркаві ж бачить в ній виразні сліди користання з Ібн Фадлана. Звістки його про слов’янів і русів у всякім разі цікаві, хоч видко справді сліди невдалої компіляції, сполучення супротилежних відомостей. Уривки тексту видав проф. Хвольсон під назвою: Известия о хазарах etc. Ибн Даста, 1869, і Гаркаві в своєму збірнику; відомий текст (з одної рукописі) взагалі недокладний; подаємо його з видання Гаркаві [Гаркави, Сказания].

(С. 28). Між краєм баджнаків і краєм слов’ян десять днів дороги; на початку слов’янської землі є місто…бан. Дорога до їх краю йде степами, через потоки й ліси густі. Край слов’ян – рівний і лісний, вони й живуть в лісах. Ані виноградів, ані ріллі не мають; з дерева виробляють подібне до кухлів, там у них і вулики для пчіл, і мед пчоляний заховується; се зветься у них – улишдж, один такий кухоль містить коло 10 поставців його. Вони пасуть свиней, ніби овець [Баджнаки – печеніги, що з кінцем IX в. стали розпросторюватись в чорноморських степах; про яке місто пограничне каже Д[усте], трудно вгадати, проф. Гаркаві догадується, що то Київ. Слово улишдж проф. Хвольсон правдоподібно уважає за «улій», натомість д. Гаркаві читає «сиджу», напиток, згаданий у Фадлана.].

Як вмре котрий, вони палять його труп. Жінки, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. Як спалять мерця, другого дня йдуть до того місця, де то було, збирають попіл, складають в начиння і ставлять на горбі. За рік по смерті небіжчика беруть кухлів двадцять меду, іноді щось більше, іноді щось менше, несуть на той горб, там же збирається родина небіжчика, їдять, п’ють і потім ідуть собі. Як небіжчик мав трьох жінок і котрась каже, що (дуже) любила його, то приносить до тіла (чоловіка) дві палі, їх вбивають в землю сторч, третю палю кладуть впереки, посередині тієї поперечини в’яжуть шнурка, (жінка) стає на лавці і кінець шнурка в’яже собі навколо шиї. Коли вона таке зробить, лавку виймають з-під неї, і вона висить, поки не задушиться і не вмре, а як вмре – кидають її в огонь, там вона й горить [Як згадано було, оповідання Ібн Дусте цілковито згоджується з оповіданням літописним і з обрядом в менших могилах сіверянських; горб, на якому ставлять начиння, – є спідній горбок, підвищення в могилах. Слідами поминок, про які каже Ібн Дусте, могли бути ті начиння з останками м’яса і т. ін., що стоять в могилах на засипаних землею попелищах.].

Всі вони язичники. Більш над усе сіють просо; в жнива беруть зерна проса в корці, піднімають до неба й кажуть: «Господи, ти давав нам страву, дай і тепер її досить». Є в них різні кобзи, гуслі (взагалі – інструменти струнні) і дудки; дудки довгі на два лікті, а кобза має вісім струн. Напиток собі роблять з меду. Палючи мерця, гучно тішаться, радіючи з ласки, яку показав йому Бог [Тут дійсно можна бачити згадку про оповідання Фадлана за той сміх. В оповіданні про жнива маємо приклад тих суперечних відомостей, бо вище сказано, що не роблять землі.]. Товару до роботи в них мало, а коней верхових має тільки один згаданий чоловік [Мусить бути, в тексті не достає чогось; чоловік сей, мабуть, є та «голова головів», про яку каже Д[усте] нижче.]. Зброя в них така – піки (до кидання), щити й сулиці; іншої зброї не мають.

Їх старший – коронований [Натомість д. Хвольсон поправляє й читає: їх старший зветься субанедж (жупан).]; вони його слухають й від розказу його не ухиляються. Оселя його всередині краю слов’ян. Вищезгадана особа, що звуть вони «головою голів», зветься у них Свіят – малик (малик = цар); ся особа вища від жупана [В тексті – сутедж, субедж, то поправляють на субанедж.], бо то тільки є намісник. Цар той має верхових коней і не вживає іншої страви, окрім кобилячого молока; має він також чорні, міцні і дорогі броні [Сей цар, як і цар Ібн Фадлана, нагадує більше хозарського кагана, можливо, що про нього тут мова.]. Місто, де він живе, зветься Джарваб (?); щомісяця там буває торг триденний. Холод в їх краях такий великий, що кождий викопує собі в землі ніби пивницю, прироблює до неї з дерева гостроверху стріху, подібно до (верху) церкви християнської, й на ту стріху накладає землі. В такі пивниці переходять з цілою родиною і, взявши дерева й каміння, запалюють огонь, розпікають каміння на огні, аж почервоніє, а як каміння розпечеться якнайбільше, поливають водою; з того йде пара, що нагріває хату так, аж одежу з себе скидають. В таких оселях зостаються до весни [Тут, очевидячки, Д[усте] мішає докупи відомості про землянки і про баню парову, що дивувала звичайно чужинців, почавши від Геродота; подібне до Ібн Дустового, але ширше і певніше, оповідання знаходимо у аль Бекрі, що називає се ал-аттба (м[а]б[уть] – істба) (с. 57 в вид[анні] Розена) [Куник А., Розен В. Известия аль Бекри и других авторов о Руси и славянах]. Новішу легенду про баню наводять з «Livonicae historiae series» Фабриція [Fabriсіus] (XVII в.), де оповідано, як інфляндські домінікани, добиваючись якоїсь ласки в папи, на доказ свого суворого способу життя, показували, як вони б’ються віниками в бані ([Котляревский, О происхождении] «Чтения в киевск[ом] Истор[ическом] обществе [Нестора Летописца]», т. I,[с.] 289).].

Король об’їздить їх щороку; хто має дочку, з того король бере щороку собі одну з її суконь, а як сина – то також бере собі по одному убранню його собі річно. Хто не має ані сина, ані дочки, той дає по одній сукні жінки або служниці щороку. Як цар спіймає в своїй державі розбійника, каже або задушити його, або віддає під догляд якому-небудь начальнику в далеких країнах своєї держави.

(С. 34). Щодо Русі, то вона на острові, навколо нього озеро. Острів той, де живуть вони (руси), має просторонь на три дні дороги; вкритий лісами й болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою на землю, то вона трясеться, так багата водою [Се й дальше оповідання про русів було раніш відоме з скороченого витягу у Мукадесі (кінця X в.), який додає, що русів коло 100 тисяч (текст у: Гаркави, [Сказания], с. 283); з недобре прочитаного слова повстала й назва руського острова – Вабія. Такого, як Д[усте] каже, місця, одначе, годі знайти, хіба на Поліссі, або в Дніпрових плавнях десь. Щодо назвиська короля Хакан-Рус, то годиться порівняти відомість Пруденція; але чи маємо тут дійсно руського князя, чи хозарського кагана, трудно сказати.]. Вони мають короля, що зветься Хакан-Рус; чинять наїзди на слов’ян, приїздять кораблями, виходять, забирають їх в неволю, везуть в Харван (попр.: Хазран) і Булгар і спродують там. Піль не мають, а живуть з того, що привозять з землі слов’ян. Як у кого з них родиться син, він бере голий меч, кладе перед новонарожденим і каже: «Не лишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш сим мечем».

Вони не мають ані нерухомих маєтностей, ані міст, ані піль; один в них промисел – торгувати соболями, білками й іншим футром, яке й продають, хто купить, а заплату грошову зав’язують міцно в свої пояси. Одягаються вони неохайно; чоловіки носять золоті обручі. З рабами поводяться добре і дбають про їх одіж, бо ті помагають їм в торгівлі [Д[обродій] Хвольсон читає натомість: дбають про свою одіж, бо бавляться торгівлею, і вище замість неохайно – чисто.]. Міст у них велике число, і живуть вони просторо [Тут також маємо суперечність.]. Гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають в них оборони, і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити й тиснути таких людей. Як же хто скривдить або притисне чужинця, помагають (скривдженому) й боронять. Мають мечі сулайманові [Сю назву один письменник арабський об’ясняє так, що вони привозилися з краю сельман в Хорасані; чи справді уживала русь східні мечі (противне у Фадлана), чи тільки подібні, годі сказати.]. Як котрий з-поміж родів просить помочі, всі виходять до борьби.

Між ними нема розрізнення, але воюють з ворогом однодушно, поки його не подоліють. Як котрий має справу з ким, кличе на суд до короля і перед ним сперечаються; як король скаже свій декрет, виконують, що він скаже. Але як обидві сторони не задоволені з королівського декрету, то за його розказом мусять зброєю остаточно розрішити: чий меч гостріший, той і має верх. До боротьби сієї родичі (з обох сторін) приходять в зброї і стають. Тоді суперники починають битись і хто подолає противника, той справу виграє, як схоче.

Мають знахарів [Д[обродій] Хвольсон товмачить: лікарів.], з них деякі і королеві розказують, мовби начальники їх. Буває, що вони звелять жертвувать своєму творцеві все, що надумають: жінок, чоловіків і коней, а як знахар скаже, то того розказу ніяк вже не можна, щоб не виконати. Знахар бере чоловіка або худобу, накидає йому петлю на шию, вішає жертву на палю й чекає, поки задушиться; і каже, що то жертва Богу.

Вони відважні й сміливі. Як нападуть на інший нарід, то доти не відступлять, поки не знищуть цілком; перемігши, гнітуть; роблять рабами. На зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, але сміливість ту показують не на коні: всі свої поїзди й походи чинять на кораблях. Сподні носять широкі – сто ліктів іде на кожні. Одягаючи такі сподні, збирають їх коло коліна і прив’язують до нього. Всі мають завше з собою мечі, бо мало вірять один одному, і підступ у них – річ звичайна: кому хоч малий маєток удасться здобути, зараз рідний брат або товариш починає заздро дивитись і силкуватися, щоб як-небудь того вбити або зграбувати [В сих русах норманісти також бачили норманів, але тут ми бачимо, очевидячки, не нарід, а стан військовий, дружину, яка могла бути скрізь і, мабуть, була дружиною київською, де зарівно служили і слов’яни, і нормани. Побутові риси, якими описує сю русь автор, справді дуже характерні. Зазначимо, що судові поєдинки були широко розповсюджені в північних землях – напр., в Пскові, в Московщині.]. Як умре хто-небудь з значних, копають йому могилу подібно до великої хати, кладуть його туди й разом з ним кладуть в ту ж могилу і одіж, і золоті обручі, що він носив; далі ставлять туди багато страви, начиння з напитками й гроші. Нарешті кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика живою. Вихід могили закладають, і жінка вмирає в затворі [Таким чином Ібн Дусте слов’янам надає обряд палення, русам – закопування; обряд погребальний воїнів русько-полянських відомий з розвідок археологічних – небіжчика справді ховали в зброї, на коні, якого вбивали, завівши в могилу. Одначе подібними словами оповідає Масуді за болгарів (дунайських).].


Примітки

аль Бекрі… – іспано-арабський енциклопедист, літератор та географ; помер у 1094 р.

у Мукадесі (кінця X в.) – арабський енциклопедист, автор шеститомної «Книги творіння та історії», у четвертому томі якої описано слов’ян та русів.

Такого, як Д[усте] каже, місця, одначе, годі знайти… – дискусія про місцезнаходження острова русів триває: Древняя Русь в светле зарубежных источников. – М., 2000. – С. 212-213.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 49 – 53.