17. Масуді

Михайло Грушевський

Абу-ль-Хасан, прозвищем аль Масуді, жив в 1-й полов[ині] X в., був купцем, мандрував цілий вік, але се не перешкодило йому зоставити по собі багато писань. Заховалось, одначе, тільки одно – «Золоті луки», витяг, з додатками, що сам зробив він з своїх писань, тепер загублених, писаних до р. 944; «Золоті луки» ж писав він в р. 947 – 948; повне видання їх зробили Барб’є де Мейнар і Куртейль ([Ma?oudi], Prairies d’or, Paris, 1861 sq.), витяги з коментарем в згаданім збірнику Гаркаві. Відомості М[асуді] про русь і слов’ян дуже важні й характерні, але невідомі їх джерела; більшість відомостей, знати, здобув він з живих переказів, але подекуди натякає на невідомі нам писані джерела; подаємо кілька цікавіших уступів в перекладі з збірника Гаркаві.

(І, р. 364). Перед 300 (р. гиджри, себто 912 – 913) трапилось, що в Андалус [Андалусія, в Іспанії.] прийшли морем кораблі з тисячами люду, що й напали на побережні краї. Мешканці Андалусу думали, що то нарід маджусів [Маджус перероблено з біблійного Магог, так араби звали взагалі язичників. Тут іде мова, певне, про якийсь нахід норманів, але Масуді, хоч дуже обережно, висловлює догадку, що то була русь: до сеї догадки привела слава недавніх страшних походів русі на східні землі і переконання М[асуді], що з океану друга дорога до Іспанії йде через Чорне море, яким їздять тільки руси; по думці М[асуді] – протока Азовського моря, себто Дон, лучилася з Хозарською рікою, себто Волгою; думка ся повстала з того, що їздили з Дону в Волгу човнами, перетягаючи їх суходолом через малу полосу землі коло м.Царицина сучасного; але він рішучо повстає проти гадок про безпосереднє сполучення тих морів. Се все має значення для об’яснення більш давньої згадки аль Катиба (інакше аль Якубі), що писав в кінці IX в. і згадуючи про Севілью, каже, що «в се місто вступили маджус, звані рус, р. 229 (себто 843 – 844), брали в неволю, грабували, палили й били». Того року дійсно напали були на Севіл’ю нормани, і норманісти відомість аль Катиба уважали за довод норманського роду русі – що аль Катиб назвав норманів русами. Вагу сеї відомості зменшив проф. Гаркаві, признавши назву русі в тексті аль Катиба пізнішим додатком, опертим на гадці Масуді; він зауважив, що письменники арабські, що знали аль Катиба, ніде не згадують про ім’я русі щодо походу 944 p.; що Масуді свою думку висловлює дуже обережно, як нову, особисту догадку; і що аль Катиб, згадуючи про русь, мало або зовсім незнану в Єгипті, де він писав, не зоставив би сього імені без якихось коментарів.], що заявляється на тому морі що 200 літ, і що приходить він в їх край протокою, що тече з моря Укіанус (Океан), але не тією протокою, де стоять мідяні маяки (Гібралтар). Я ж думаю (а Бог знає краще), що ся протока сполучається з морем Майотас (Азовським) і Найтас (Чорним), і що той нарід – се руси, бо окрім них ніхто не плаває сим морем, сполученим з морем Укіанус.

(II. 9). Щодо язичників в землях хозарського царя, то між ними є народи слов’ян і русів. Вони живуть в одній половині міста (Ітиля) і палять своїх мерців разом з худобою, зброєю й убранням. Як вмре чоловік, то разом з ним палять його жінку живою; як вмре жінка, то чоловіка не палять; а як умре нежонатий, то його женять після смерті. Жінки хочуть, щоб палили їх для того, щоб разом (з чоловіком) увійти до раю. То є також річ гінда (індусів), як то вище згадували-сьмо; тільки щодо сього у гіндів такий звичай, що жінку тоді тільки палять з чоловіком, як сама на то призволить [Пор[івняй] оповідання І[бн] Фадлана і І[бн] Дусте.].

(II. 11). Такий устав в столиці Хозарської держави, що в ній буває сім суддів, двоє для мусульманів, двоє для хозарів, що судять на підставі закону Таури (Тори), двоє для християн місцевих, що судять по закону Інджиля (Євангелія), один для слов’ян, русів і інших язичників, що судить по закону язичеському, себто закону розуму. Коли ж трапиться велика справа, якої судді не розуміють, то вдаються до суддів мусульманських, оповідають їм і приймають рішенець, якого вимагає закон ісламу. Між царями східними ніхто не тримає війська на пенсії, окрім царя хозарського. Всі мусульмани в сих краях відомі під назвою «народу ларсії». З русів і слов’ян, про яких ми сказали, що то язичники, складається військо царя (хозарського) і його служба [Про хозарське царство буде мова при відомостях Іосифа. В відомостях Масуді заслугує уваги ся різнорідна з погляду національного і релігійного людність Ітиля, а також сила і важність русько-слов’янського елементу в царстві хозарськім.].

(II. 15). В верхів’ї Хозарської ріки є протока, сполучена з протокою моря Найтас, – а то є море Руське, бо окрім них (русів) ніхто по ньому не плаває, а вони живуть на одному з берегів його. То є великий нарід, що не слухає ані царя, ані Св[ятого] Письма (Откровенія); між ними є купці, що мають зносини з краєм бургар. Руси мають в своїй землі срібну копальню, подібно до срібної копальні в горі Банджгира, в краю Хорасану [Отже, русь Масуді заміщує коло Чорного моря; ім’я Русі тут, мабуть, взято в політичнім значенні – приложено до народів Київської держави. Що Чорне море звалося Руським, се знаємо і з нашої літописі: «Понтеское море, иже море словеть Руское». Бургар – болгари волзькі, Банджгир – місто на південь від Каспійського моря; про існування копалень в землі Русі є відомості і в інших письменників арабських.].

(II. 18). Руси складаються з багатьох народів, поділених на окремі племена. Між ними є плем’я, зване Лудана, се найбільше між ними. Вони їздять з крамом в край Андалус, Румію (Рим), Кустантинію [Константи]нополь) і Хозар [Отже, купці руські в X в. мали їздити в торгових справах в Іспанію й Італію; ся відомість стоїть одиноко, хоч в ній нема нічого неможливого, коли порівняєм з звістками про торгівлю східну й західну Ібн Хордадбега, Ібн Якуба і інших джерел, бо всі представляють її дуже широкою (так, в митному уставі Остмарки з початку X в. згадуються купці слов’янські de Rugis et de Boemanis, себто з Русі, як думають, і Чехії); М.Галл, літописець польський, оповідає, що в XI в. через Польщу їздили західні купці до Русі. Що таке Лудана (вар[іант]: Мудана, Кудкана), напевно – деякі бачать тут Ладогу, давню столицю слов’ян новгородських, деякі лучан (Луцьк на Волині).]. Після 300 р. гиджри (912 – 913) трапилось, що коло 500 кораблів, на кожному сто люду (русів), ввійшли в протоку Найтасу, сполучену з Хозарською рікою. Хозарський цар в сьому місці поставив в великому числі людей, аби затримували тих, що приходять з того моря (Чорного), а також тих, що приходять суходолом з того боку, де сполучається затока Хозарського моря з давати їм перейти по мерзлій воді і відганяти їх від своєї держави. Що ж до літа, то турки тоді не мають кудою перейти її [Похід, про який оповідає тут Масуді, був не перший, тільки попередні, менш значні, вже забулися тоді, як він писав. Історик з початку XIII в. Мухаммед бен ель Хасан в своїй історії Табаристану (півден[ного] берега Каспійського моря) оповідає коротко ще про два попередні походи – один з третьої чверті IX в., другий 909 – 910 pp.: «Того року (297 гиджри – 909 – 910 pp.) шістнадцять кораблів руських з’явились на морі і прийшли в Абесгун, як і за часів Хасана (сина) Зейда (в р. 864 – 884 панував на півд[енно]-східному березі К[аспійського] моря) приходили в Абесгун і воювали; Хасан (син) Зейда послав військо й вигубив всіх їх. А тоді (909 – 910 pp.) вони встигли багато поруйнувати й пограбувати в Абесгуні і по той бік моря по березі вбили й пограбували багато мусульман. Начальником Сари був Абу-з-Зіргам Ахмед, син ель Касима; він написав про се Абуль-Аббасу, і той прислав поміч. Руси прийшли в Анджиле, що звуть (тепер) Макале; він (Ахмед) напав на них вночі, багато побив, забрав у неволю й порозсилав по околицях Табаристану» (Дорн, Каспий, о походах древних русских в Табаристан, с. 5). Абесгун – славна пристань в півд[енно]-східнім кутку Каспійського моря, коло р. Джурджан. Сари – столиця півд[енного] берега Каспійського моря, званого Мазендераном і Табаристаном (сі назви мішались); Анджиле – місце, напевно, невідоме; за часів походу 909 – 910 pp. край сей належав до Саманідського каліфату, і Абу ль-Аббас був намісником тут. Що хозари не пускали військові ватаги ходити на схід, про се каже й Іосиф (див. далі); де стояла та залога хозарська, трудно сказати, інші думають на Тмуторокань, власне протоку Керченську, інші на той «волок» межи Доном та Волгою, де мала бути твердиня Саркел.].

Коли руські кораблі прийшли до хозарських людей, що стояли коло устя протоки, руси послали до хозарського царя – просити, щоб їм було вільно пройти в його землю, ввійти в його ріку, виплисти в Хозарське море, а то є море також Джурджану, Табаристану і інших персидських країв, як ми вже згадували [Різні частини Каспійського моря мали спеціальні прозвища від побережних місць і країв; топографічні дати східних народів Русі спеціально розібрані в згаданій праці Дорна. Подаємо звіти-об’яснення до місць, згаданих в оповіданні Масуді про похід 913 – 914 pp.: Джиль (Гилян) і Дайлем – землі на схід від Табаристану, в півд[енно]-західнім кутку моря, Азербайджан – край далі, на захід, до Тавризу; Ардабиль – місто на південь від р. Кури; нафтяною, як видно, звалася багата нафтою земля коло Баку; Бердаа – місто на притоці р.Кури, недалеко сучасного Єлисаветполя; сусідній край (на півд[енний] захід від Кури) звався Арран; Байлакан – місто на Араксі, не дуже далеко від устя.]; вони ж мали йому дати половину всього, що заграблять у народів, що живуть по тому морю. Він (цар хозарський) пристав на се. Так вони і ввійшли в протоку, прийшли до устя ріки й стали плисти тією протокою, аж прийшли до Хозарської ріки, прийшли нею до міста Ітиля, проминули і дісталися до устя ріки, де тече вона в Хозарське море.

Від устя до міста Ітиля се ріка велика і багата водою. Кораблі русів розійшлися по тому морю, купи їх кинулись на Джиль, Дайлем, на міста Табаристану, на Абесгун, що лежить на Джурджанськім березі, на нафтяну землю і в напрямку на Азербайджан, бо від округу Ардабилю в землі Азербайджану до сього моря коло трьох днів дороги. Руси лили кров, брали в неволю жінок і дітей, грабували майно, розсилали кінних і палили. Народи, що мешкали коло сього моря, заголосили з переляку, бо з часів найдавніших не бувало, щоб ворог на них тут вдарив, а приходили тільки кораблі купців та рибалок.

Руси воювали з Джилем, Дайлемом [і з прибережним краєм Джурджану, мешканці ж Бердаа, Аррану, Байлакану й Азербайджану тікали від них] [Додаток деяких кодексів.], з воєводою Ібн-абис-Саджа і дійшли до нафтяного берега в окрузі Ширвану, званого Баку. Вернувшися з країв прибережних, руси повернули до островів, що недалеко нафти, кілька миль від неї. Царем Ширвану був тоді Алі ібн аль Гайтам; мешканці взялися до зброї і, посідавши на кораблі (військові) і купецькі, поїхали на ті острови; але руси кинулись на них, тисячі мусульман було побито й потоплено [Як ми бачили, Хозарська держава не пускала войовничих ватаг на схід, бо то шкодило її інтересам торговельним; коли «цар» хозарський пустив русів, то тому тільки, мабуть, що не міг втримати. Число руського війська здається завеликим, але й про похід Ігоря 941 р. історики оповідають, що мав з собою 10 тис[яч] човнів. Похід русів 913 – 914 pp. був щасливішим від попередніх, бо в Табаристані йшло повстання і боротьба з саманідським військом; похід був в кінці 913 і початку 914 p.; як бачимо, руси не обмежились Табаристаном, а зруйнували й західний берег Каспійського моря. Про сей похід, окрім Масуді, оповідають коротко і інші – згаданий Мухаммед бен аль Хасан, Зегір ед Дін, вірменський історик Каганкатаваці.].

Чимало місяців руси зоставалися таким чином на тому морі; жаден з народів тих країв не міг приступити до них на тому морі, а кріпилися й стереглися від їх, бо навколо того моря мешкають народи. Коли ж вони награбувалися, й життя таке їм наскучило, поїхали вони до устя Хозарської ріки, де тече (в море), послали до царя хозарського й понесли гроші й здобич, як була в них умова; а цар хозарський не має кораблів і його люди до того не звикли, інакше мусульманські краї мали б з того великий страх. Тоді ларсія і всі мусульмани з землі Хозарської, дізнавшись про сю справу, сказали хозарському цареві: «Позволь нам (помститись), бо сей нарід (русь) нападав на землі наших братів-мусульман, лив їх кров і брав в неволю їх жінок і дітей».

Не можучи їх втримати, цар послав сповістити русь, що мусульмани хочуть воювати з ними. Мусульмани зібралися й пішли їх шукати там, куди пливуть до Ітиля. Коли побачили одні одних, руси вийшли з своїх човнів; мусульман було коло 15 тис[яч], на конях і в зброї; з ними було також багато з християн, що жили в Ітилі. Три дні була між ними битва; Бог поміг мусульманам супроти русів, і меч знищив їх; деяких вбито, деяких втоплено. Коло п’яти тисяч (русів) втекли і поїхали човнами в той край, що коло землі буртасів, вони лишили свої човни й стали на землі, але й тих, кого мешканці Буртаса вбили, хто піймався мусульманам в землі бургар, і ті їх вбили. Нараховано було мерців, що вбили мусульмани коло берега Хозарської ріки, коло 30 тис[яч]. З того року руси вже не чинили такого, як ми описали [Назва ларсії зостається незрозумілою; так звалося, видно, військо хозарське, рекрутоване з магометан. Буртас – мордва. Останні слова Масуді показують, що він писав се раніше, ніж до нього дійшла звістка про новий похід русі на каспійські землі – 944 р., про який давніше оповідання знаходимо у Мойсея Каганкатаваці, вірменського історика з другої полов[ини] X в.; він оповідає в своїй «Історії агван» (краю коло р. Кури): «В ті ж часи з півночі напався нарід дикий і чужий – рузики; не більш як трьома заходами (властиво – трьома часами) вони, як буря, розпросторилися по всьому Каспійському морю до столиці агванської Партава (Бердаа). Не було можливо їм противитися; вони віддали місто мечу і забрали все майно мешканців. Той же Салар (вождь народу гелемеків – м[оже] б[ути] з Дайлему) обступив їх, але не міг їм зробити жадної шкоди, бо вони були необорні силою. Жінки в місті, звернувшися до підступу, почали труїти рузів; але сі, довідавшись про зраду, немилосердно вигубили жінок і дітей і, пробувши в місті 6 місяців, цілком його зруйнували. Інші, як страхополохи, пішли в край свій з великою здобиччю». «Історію агван» видав в рос[ійськім] перекладі Патканов 1861 р., витяг в розправі Дорна; ширше оповідання про сей похід знаходимо у пізніших письменників, особливо в персидській поемі Нізамі († коло 1202 – 1203), в обставинах, одначе, легендарних – зруссю воює Олександр Великий, і у Ібн ель Атира († 1233). Про східні походи русів є ще кілька давніших праць – Григор’єва в «Журнале Минист[ерства] нар[одного] просв[ещения]», 1835, V [О древних походах руссов на восток] і Куника в «Бюллетенях» Петербур[зької] академії.].

(III. 61). Розділ XXXIV. Відомості про слов’ян, їх оселі, оповідання про їх царів і розселення їх народів. Сказав Масуді: слов’яни належать до потомків Мадая, сина Яфета, сина Нухи (Ноя); до нього належать всі народи слов’янські і до нього йдуть вони в своїх генеалогіях. Такого ж погляду і багато освічених людей, що висліджували сю справу. Оселі їх під Козерогом (на півночі), звідти тягнуться на захід. Вони складаються в різні народи, між якими трапляються війни; мають королів. Деякі з них держаться християнської віри, якобинського закону; деякі ж не мають Св[ятого] Письма, не підлягають законам: вони язичники і не знають ніяких законів откровенних (Св[ятого] Письма).

З-поміж сих народів один попереду, за давніх часів, мав власть (над іншими), цар його звався Маджак, а самий нарід звався валинана. Сьому народу за давніх часів корилися всі інші слов’янські народи, бо власть була його, й інші королі його слухалися. Далі йде слов’янський нарід аст-рабана, теперішній король його зветься Саклаїх. Також нарід, званий дулаба, цар їх зветься Ванджслава. Далі нарід, званий бамджин, король зветься Азана; се нарід найхрабріший між слов’янами і найкращі їздці. Ще нарід, званий манабан, а король зветься Ратибар. Потім нарід, званий сарбин; сей нарід слов’янський, грізний, довго було б оповідати – задля яких причин, і широко викладати – задля яких ознак, а також для того, що не підлягають ніякому народу (або закону). Далі йде нарід, званий марава, потім нарід, званий сасин, і нарід, званий хашанин; далі нарід, званий баранджабин. Згадані тут імена деяких королів – то звичайні (імена) їх королів [Імена народів слов’янських і їх князів значно покручені і заховалися в дуже одмінних варіантах, так що об’яснювано їх різними неподібними способами; так маємо варіанти: для валинана – валмана, лабнана, маджан – махаль, бабак, астрабана – асабвана, вастарана і т. ін., саклаїх – саклаїдж, дулаба – дулана, дулавана, бамджин – намджин, махас, азана – гарана, араба, манабан – манали, матнаї, ратибар – занбир, зантабир, сарбин – сартин, марс, сасин – хасин, харватин – джарваник, хашанин – хасабин і т. ін. Переказувати різні догадки не будемо, зазначимо кілька правдоподібніших: марава – морава, харватин – хорвати; в сасин бачать деякі саксів, бамджин – чехів. Для нас цікавіші назви, які прикладаються до народів слов’янсько-руських; так в валинана деякі новіші учені бачать волинян; ми мали б тут надзвичайно важну, бо одиноку відомість, про якусь велику державу, засновану князями волинськими, про якусь організацію, ранішу від київської. Дулаби є, очевидячки, дуліби, але чи наші, чи західні, в Чехії? В них князі бачили Вацлава чеського (Лелевель); але може бути, що тут маємо подвійну звістку про те ж князівство волинське (дулібське). Сарбин – звичайно уважають за сербів, се правдоподібно, але могли то бути і наші сіверяни, ближчі сусіди арабів, і в них справді мерців палили, як ми бачили вже.].

Згаданий нарід, званий сарбин, палить себе на огні, як вмирає в них король або старшина; палять також його худобу. В них є звичаї, подібні до звичаїв гінда; ми вже про се згадали почасти в сій праці, оповідаючи про гору Кобха (Кавказ) і землю Хозарську, кажучи, що в землі хозарській є слов’яни й руси, й що вони палять себе на стосах. Се слов’янський нарід, інші йдуть на схід і тягнуться на захід [Варіант: і далекі від заходу.].

Перший між королями слов’янськими – то король аль Дір, він має великі міста, великі залюднені землі; в столицю його держави приходять мусульманські купці з різним крамом. Коло сього короля з-поміж королів слов’янських живе цар Аванджа, що має міста і великі землі, багато війська й запасів військових; він воює з Румом (Візантією), іфранджем (франками), нукабардом і з іншими народами, але війни ті виходять нарізно. Далі є сусідом того слов’янського царя цар турка. Сей нарід – найкращий з лиця між слов’янами, найбільший числом і найхрабріший щодо сили [Сі слова про аль Діра нетрудно прикласти до київського князя того імені, одного з попередників Олега (хоч ми не знаємо, запевне, часу його князювання); хоч Масуді ніби каже за сучасних, але помилка така можлива, тим більше, що Масуді не здавав собі ясно справи, чи каже він про ймення, чи про титули слов’янських князів. До Києва добре припадають і слова про торгівлю з мусульманами. Останні слова – про красу можуть належати до народу аванджа (незрозумілого).].

Слов’яни складаються з багатьох народів і численних родів; до книги нашої не належить описувати їх народи і поділ на роди. Ми вже вище сказали про короля, якому в попередні часи інші королі їх підлягали, себто про Маджака, короля валинана, а то є корінь з коренів слов’янських, поважається з-поміж народів слов’янських і має першенство між ними. Пізніше, як пішла незгода між народами, пропав лад, вони поділились на племена, кожде плем’я вибрало собі короля, як то ми вже казали про їх королів, – з причин, які оповідати було б довго. Ми вже виложили головне з того всього і деякі подробиці в двох книгах наших – «Ахбар аз Земан» («Літопись часу») і «Аусат» («Середня книга») [Сі книги Масуді не заховалися, як сказано вже.].

Примітки

… се знаємо із нашої літописі… – наведену цитату див.: Повесть временных лет. – С. 8.

… так в митному уставі Остмарки з початку X в. – йдеться про Раффельштеттський митний статут, який датують 904 – 906 pp., див.: Назаренко А.В. Немецкие источники ІХ-ХІ веков. – М., 1993. – С. 64-65.

… Мухамед бен ель Хасан в своїй історії Табаристану… – тут йдеться про працю, написану у 1216 – 1217 pp. перським істориком Ібн Ісфендіяром.

… Зегір ед Дiн… – йдеться про перського історика другої половини XV ст. Захира ад-діна Мар’яші.

«Історію агван» видав в рос[ійськім] перекладі Патканов 1861 р. – йдеться про видання: Кагантанаваци Мовсес. История агван / Пер. К.Патканова. – СПб, 1861.

… в персидській поемі Нізамі… – йдеться про поему «Іскандер-наме» відомого перського поета Нізамі.

… у Ібн ель Атира († 1233) – йдеться про твір «Досконала книга з історії» арабського історика Ібн ал-Асира (1160 – 1234 pp.).

… Куника в «Бюллетенях» Петербур[зької] академії – йдеться про статтю: Куник А.А. О записке готского топарха // Записки Императорской академии наук. – СПб, 1874. – Т. XXIV. – С. 61-160.

… дуліби, але чи наші, чи західні… – дослідники схиляються до думки, що тут йдеться про чеських дулібів (Бейлис В.М. Арабские авторы IX – X в. о государственном и племенном строе народов Европы // Древнейшие государства на территории СССР, 1985. – М. 1986. – С. 140-149).

… слова про аль Дира не трудно прикласти до київського князя того імені, одного з попередників Олега… – деякі дослідники обережно ставляться до такої ідентифікації, див.: Новосельцев А. П. Образование Древнерусского государства и его первые правители // Вопросы истории. – М., 1991. – № 2. – С. 3 – 20.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 53 – 60.