30. Титмар
Михайло Грушевський
Титмар, з роду сакс (976 † 1018), єп[ископ] мерзебурзький від р. 1009, один з видатніших хроністів німецьких, писав свою хроніку вже бувши єпископом десь від р. 1012 і до самої смерті. Видатне становище, зносини з двором давали йому можливість добре освідомлятись про події сучасні, тим хроніка його, написана досить непоправною латиною, стає важним джерелом. В своїх оповіданнях про справи руські міг він мати відомості від саксів, що ходили з Болеславом в поміч Святополку, тим так вони й докладні. Спеціальна оцінка відомостей його з 1018 р. у: Линниченко, Взаимные отношения Руси и Польши. Текст видано в: Monumenta Germaniae historica, Scriptores, t. IІІ, звідти й подаємо переклад.
VII. 52 (1017). Поступлю далі в своїх увагах і згадаю про неправдиве поступування короля руського (Ruscoram) Володимира (Wlodemiri). Він взяв жінку з Греції, на ім’я Олену, що засватана була за Оттона III та хитрим підступом відібрана [Тут Титмар помилився, помішавши візантійських княгинь.], і за її намовою прийняв святу віру християнську, але добрими ділами її не украсив. Бо був з нього чоловік надзвичайно розпусний і лютий, і дуже нашкодив (власт[иво] – тиснув) тендітним Данаям. Мав він трьох синів [Стільки знав Титмар.], і одного з них оженив з дочкою князя Болеслава, нашого напасника. З нею послано з Польщі Рейнберна, єпископа Солі Колобрезької (Salsae Cholbergiensis); він уродився в окрузі, зв[аній] Гассегун [Гассгау, коло Бамбга.] і, освічений свобідною наукою у розумних учителів, дійшов годності єпископської, думаю – заслуженої. Скільки попрацював в повіреній йому справі – на се не вистачить ані мого знаття, ані красномовності: поруйнував і спалив храми ідольські; в море, присвячене демонам, вкинув чотири камні, помазаних св[ятим] помазанням і очистив благословенною водою, і всемощному Господеві нову галузь на неплодному дереві – себто в народі дуже неосвіченім, порослі св[ятої] проповіді вивів; тіло своє мордуючи неспанням, нуждою і мовчанням, серце обернув до богомисленної розваги [Ad speculum divinae contemplations.].
Згаданий вище король (Володимир), прочувши, що син його з потайної наради Болеслава збирається до повстання на нього, взяв його (Рейнберна) разом з ним (Святополком) і (його) жінкою і віддав під пильний догляд [Перекладають также: в осібні в’язниці (in singulari custodia). Звістка Т[итмара] про замір повстання Святополка об’яснює нам оповідання літописі, що Святополк, хоч одержав від батька землю Туровську, в часі смерті Володимира пробував в Києві, але ніби на волі; літопись натякає на його зв’язок якийсь з Вишгородом: може, батько перед смертю випустив з в’язниці і посадив його під рукою в себе в Вишгороді. Рейнберн чи не був посередником в тих зносинах Болеслава з Святополком.]. Там всечесний отець, чого явно не міг робити, потай на славу Божу робив пильно далі. Тут, помирившись з Найвищим Священиком слізьми й жертвою неперестанної молитви, що неслась з смиренного серця, визволений з тісної в’язниці тілесної, радісно перейшов до свободи вічної слави.
А ім’я того короля (Володимира) несправедливо толкують: власть спокою (potestas pacis), бо не то зветься правдивим спокоєм, що мають від часу до часу неправедні, або держуть властителі світу сього, бо сей завше хисткий, але той тільки виключно ним володіє, хто, заспокоюючи всякий рух свого духу, здобуває царство Бога, що переборює перешкоди втіхою терпіння. І той єпископ, в небесній безпечності пробуваючи, сміється з погроз неправедного чоловіка, володіє чистотою подвійною і дивиться на полум’я кари того розпусника, бо, як свідчить учитель наш Павел: перелюбів судить Бог. Болеслав, довідавшись про все отсе, не занехаяв, скільки міг, за те помститись.
По тому король той (Володимир) вмер в старості, полишивши всю спадщину свою двом синам, тимчасом, як третій був в в’язниці, але звідти він втік, полишивши жінку, й утік до тестя [Тут мусив Титмар помилитись.]. А король той (Володимир) мав слабість (lumbare venereum), і то ще побільшило його прирождену недужність. Учитель же спасіння нашого Христос, велячи нам опоясати свої чресла, сповнені погибельним багатством розкоші, не до чого іншого, як до здержності нас покликує. І король той, чувши від своїх проповідників про світильники запалені [Натякає Т[итмар] на притчу євангельську про дів.], пляму вчиненого гріха стер пильною щедрістю милостині; бо писано: давайте милостиню, і все у вас буде чисто. І він, бувши вже в старших літах і довго панувавши над згаданим королівством, вмер, і поховано його в Києві (Cuiewa), великім місті, в церкві мученика Христового і папи Климента, коло вищезгаданої жінки його [Царівни Анни; Володимира поховано в церкві Богородиці Десятинній, Т[итмар] називає її так тому, що там були мощі папи Климента, принесені з Херсонеса.]: їх гроби стоять всередині тої церкви зверху. Власть же його ділиться між двома синами, і Христове слово скрізь справджується: бо я боюся, що виходить те, чому голос правди каже сповнюватись; а він каже: всяке царство, розділившись само на себе, розпадеться, і таке далі; всі християни молять, щоби Бог перемінив такий присуд щодо сих країв (in hiis partibus).
VIII. 16 (1018). Не можна промовчати, що за біда тяжка трапилась на Русі (Ruscia). Болеслав напав на неї з великим військом і багато їй пошкодив. Місяця іюля в 11 день августівських календ (22/VII) згаданий князь (Болеслав) прийшов до якоїсь ріки [Літопись каже (р. 1018), що битва була над Бугом, коло м.Волині; з якоїсь легенди оповідає вона, що русини викликали Болеслава до бою посміхом, і дуже їх побито. В оповіданні своїм Т[итмар] все зве Володимира і Ярослава королями (reges), Болеслава – dux [князь], а Святополка – senior [старійшина].] і там війську своєму каже стати табором і приготувати потрібні мости. Коло неї ж і король руський стояв із своїми і чекав неспокійно, який буде кінець заміреної з обох боків битви. Тим часом ворог, викликаний поляками (polenii), сміливо виступає на битву, але з несподіваним щастям його проганяють від ріки, яку він обороняв.
Довідавшись про се, Болеслав осмілюється і вмовляючи товаришів, щоб готувались і поспішали, швидко, хоч і тяжко, переходить ріку. Противне військо, полками ушикувавшись супроти них, даремно силкується боронити вітчину, бо вже з першим натиском відступає і після сього не дає сміливого відпору. Там тоді побито незчисленну силу втікачів, а мало побідителів. З наших пропав Герик, вояк славний, що його імператор наш довго держав в в’язниці. Після сього дня Болеслав щасливо, як хотів, наганяв розбитих ворогів: всі мешканці його приймають і частують дорогими дарунками.
А тим часом Ярослав силою опановує одно місто, що належало до його брата, і забирає його мешканців. Місто ж Хитаву (Київ), дуже сильне, вороги педенеї (печеніги) знесилюють частими нападами з намови Болеслава, і зруйновано його великою пожежею [Про се літопись не каже; печеніги виступають союзниками Святополка під р. 1010. Про те відомості Т[итмара] заслугують віри.]. Мешканці його боронили, та скоро мусили піддатись чужій силі, бо король їх втік і покинув, і 19 д[ня] календ септембрських (14/VIII) прийняло (місто) Болеслава і свого князя Святополка (Zentopulcum), якого давно не бачило – його ласкою і страхом перед нашими придбано весь той край. Архієпископ міста прийняв їх, як приходили, з мощами святих і іншими святощами різними в монастирі Св[ятої] Софії, що рік перед тим згорів від нещасливого випадку. Була там невістка вищезгаданого короля, жінка і дев’ять сестер його, і старий розпусник Болеслав одну з них, до якої давніше сватався, неправедно забрав, забувши про свою жінку. Незчисленна сила грошей приходить йому тут, більшу частину їх він роздає своїм приятелям і прихильникам, а дещо посилає до вітчини [Подібно каже й літопись, та тільки вихід Болеслава був недобровільний; «Болеславъ же бѣжа ис Києва (бо поляків почали бити кияни), воизма имѣние, и бояре Ярославлѣ, и сестрѣ его, и Настаса пристави десятиньного (священика з катедри), бѣ бо ся ему вьвѣриль лѣстью, и людий множьство веде съ (со)бою» (Іпат., с. 101). Може, про кінець походу Болеслава Титмар не знав, бо вмер 1 грудня, а хроніка його переривається на вересні.].
В помочі згаданому князю (Святополку) було з нашого боку 300, угрів 500, а з печенігів 1000 чоловік. Всіх їх виправили додому, бо князь той тішився, що тубільці вертались і показували себе вірними йому. В великім сім місті, столиці того королівства, є більш 400 церков і 8 торгів, люду незчисленна сила, а він, як і весь сей край, боровся з дуже шкідливими для них печенігами і інших (ворогів) перемагав силою втікачів – рабів, що сюди звідусіль збігаються, а особливо з швидких данів [Очевидно, Т[итмар] прочув про варягів – скандинавів в дружині київській і трохи сю відомість побільшив, также як побільшив, мабуть, і число церков київських (правда, і в літописі під р. 1124 сказано, що в Києві згоріло церков 600: хто хоче сю відомість прийняти, об’ясняють, що тут пораховано церкви приватні, домові). Згадка Т[итмара] про данів – один з аргументів норманістів.].
Потішений таким щастям, Болеслав послав архієпископа згаданої (церкви) до Ярослава, щоб той попросив у нього, аби вернув його (Болеслава) дочку, а обіцяв віддати його (Ярослава) жінку з невісткою і сестрами його [На тім переривається оповідання Т[итмара] про справи руські].
Примітки
Титмар помилився, помішавши візантійських княгинь – київський князь Володимир Святославич (980 – 1015 pp.) був одружений з гречанкою Анною, сестрою візантійських імператорів Костянтина XIII і Василія.
Стільки знав Титмар – «Повість временних літ» називає імена дванадцяти синів Володимира Святославича.
Тут мусив Титмар помилятись – серед дослідників триває дискусія щодо оцінки цієї вістки Титмара і реконструкції, пов’язаних із смертю князя Володимира Святославича; див.: Латиноязычные источники по истории Древней Руси. Германия: IX – первая половина XII в. / Пер. и коммент. М.Б.Свердлова. – М.; Л., 1989. – С. 83 – 85; Назаренко А.В. Немецкие источники IX – XI веков. – М., 1993. – С. 174 – 176.
Володимира поховано в церкві Богородиці Десятинній – певним чином цю звістку підтверджують результати археологічних розкопок (Каргер М.К. К вопросу о саркофагах кн. Володимира и Анны // Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института истории материальной культуры АН СССР. – М.; Л., 1940. – Т. 7. – С. 76-80).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 109 – 113.