Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

5. Розподіл краєвого бюджету

Михайло Грушевський

Галицький сейм, де повновладно царює цілком солідарна в національних питаннях польська більшість, що становить близько 90 відсотків його складу, завдяки прийнятій виборчій системі і встановленій під польським режимом практиці може слугувати взагалі добрим показником національних стосунків Галичини. Я не вдаватимуся, однак, до характеристики національної тактики сейму й пануючих у ньому стосунків, а обмежуся красномовними цифрами сеймових бюджетів – вони дадуть достатньо характерний зразок цих стосунків. При ситуації, коли всі крайові установи, що перебувають у віданні сейму й фінансуються його бюджетом, мають яскраво виражений польський характер, я обмежуся тими рубриками бюджету, де в самих асигнуваннях досить виразно проглядає їхній національний характер.

Беру бюджет на 1904 р. [Звіти Галицького сейму, 1902 – 1903 р. – Крайовий бюджет на 1904 р.]

а) У розділі асигнувань на приватні й виховні заклади тут є: Субсидії школам і закладам польським 74830 корон [Корона – півгульдена, майже дорівнює франкові, за теперішнім курсом бл[изько] 40 коп. – Прим. М. Г.] Школам і закладам русинським 10400 Гімнастичним товариствам польським 4600 Гімнастичним товариствам польським і русинським 4000 (З цієї суми русинські отримують лише кількасот корон, решту – польські).

б) У категорії наукових і просвітніх товариств і видань: Польська академія наук у Кракові 79000 корон (Одночасно сейм клопочеться про збільшення субсидії державної скарбниці з 40000 на 50000 корон).

Для наукових товариств і видань польських 6800 корон

Русинському Науковому товариству ім. Шевченка (яке тепер об’єднує всю наукову діяльність галицького українства і є єдиним русинським науковим закладом) 10000 корон

(Перед урядом сейм не вважає за потрібне клопотатися в його інтересах).

г) Польським просвітницьким товариствам і популярним виданням 20100 корон; Русинським 9400 (При деяких русинських виданнях обумовлюється, що субсидія має бути виплачена лише в тому випадку, якщо у виданнях не помітять нічого шкідливого з польської точки зору).

На видання підручників польських 3000 корон; На русинські 12000 корон

д) На театри польські 119000 корон; На театр русинський 18500 корон. Польським художнім, музичним та ін[шим] установам 38900 корон; Русинським нічого. На співочі товариства 3000 корон На стипендії 6000 корон (З останніх двох асигнувань дещо отримують і русини).

е) Підтримання історичних пам’яток (лише польських) 48220 корон

Видатки адміністрації (польської) архівів і охорони пам яток 42320 корон

є) Польські сільськогосподарські школи й товариства 659274 корон; Русинські (товариству «Просвіта») 4000 корон

ж) Ремісничі школи (лише польські, русинських немає) 73976 корон

Практичні курси й навчальні майстерні (польські) 191888 корон. Субсидії для технічних училищ (польських) 30332 корон. Комерційні училища (польські) 32000 корон.

з) Доброчинні заклади польські 4500 корон;» Русинські 1800 корон.

Я полишав осторонь ті асигнування, з яких дещо могли отримувати й русини, чи обумовлював цю можливість і взагалі намагався зазначити все, що могло мати характер підтримки культури чи русинської національності. Загалом таких асигнувань не назбирається і на сто тисяч, при мільйонних асигнуваннях на цілі польські, на установи з польським характером. Асигнування на русинські цілі є лише мізерним винятком з загального правила: польська більшість дивиться на них, як на великодушну милостиню від своїх шляхетських щедрот, – байдуже, що засоби на ці асигнування дають народні маси, де русини становлять не менший відсоток, ніж поляки.

Взагалі вся діяльність, яку провадить сейм, його виконавчі органи, його установи має польський характер, виявлений не менше, а навіть більше різко, ніж у казенній польській адміністрації. Уся автономістська (земська) машина Галичини є єдиним великим полонізуючим апаратом, що кидає лише уривки руській народності й усіма силами працює для зміцнення політичного, культурного й національного панування польського елементу. Русинська народність, яка через свою слабкість і знедоленість заслуговує на особливу увагу місцевого представництва, має в ньому, вірніше – в його сеймовій більшості, могутнього супротивника, який всебічно користується досить значним бюджетом краю (бл. 25 млн корон) для посилення елементу польського.

У польських колах взяли за принцип, що поза субсидованими сеймом русинськими установами й товариствами, всі установи й інституції спільного характеру мусять мати польський зміст, однаково як у польській (Західній), так і в русинській (Східній) Галичині, хоча, за всією справедливістю, в цій останній вони мали б мати характер русинський. Та про це годі й мріяти! Адже польський елемент – панівний, його підтримка є альфою і омегою сеймової політики, і кожне асигнування для русинських установ, русинських товариств розглядають як небезпечну втрату для повноти цього панування. Галицький сейм не вважає за потрібне рахуватися з потребами русинської народності навіть настільки, наскільки рахується з ними центральний уряд. Навпаки, як ми бачили в питанні про гімназії, в міру можливості він навіть гальмує дії уряду в інтересах русинського населення.

Я не маю змоги продовжувати далі цей огляд польсько-українських стосунків Галичини, хоча було б дуже повчально придивитися також до стосунків у політичній сфері, до економічних умов, створених польським режимом Галичини, до організації народної освіти, до практики конституційного життя. Але й наведених мною фактів, гадаю, достатньо для того, аби скласти уявлення про характер національних стосунків Галичини і вплив, який справляють вони на питання культурного й суспільного розвитку. Для того, хто прочитав попередні розділи, сподіваюся, не здадуться голослівними мої загальні зауваження щодо тої моралі, яку захисники польського режиму [в Австро-Угорщині] намагаються зробити взірцем польсько-українських відносин в Росії.

Галичина стала пробним каменем для польсько-українських відносин в нових умовах конституційної держави. Як склалися ці відносини, ми бачили. Користуючись тими перевагами, які давало їм велике землеволодіння, наявністю деяких культурних засобів (значних, втім, лише порівняно з повною відсутністю їх у русинів) і певної інтелігенції (також відносно дуже невеликої), поляки, тобто верхні прошарки польської народності, постаралися використати конституційні форми лише для утвердження цілковитого й міцного панування свого класу і своєї народності. Захопивши у свої руки управління й представництво краю, вони абсолютно придушили українську народність і зв’язали її замість попередніх «кріпацьких ланцюгів» густою сіткою тонших, але міцніших пут. І зробила це не якась група похмурих реакціонерів.

У цій «органічній роботі» (рrаса оrgаnісzпа), як називають її поляки, помітну роль відіграли видатні представники польського суспільства, ліберали й патріоти, «борці за нашу і вашу свободу» [Так називають учасників польських повстань, які намагалися залучити до участі також і русинське населення, й називали, а часом і щиро вважали себе борцями за свободу не лише польської, а й русинської народності Галичини. – Прим. М. Г.], які раніше вміли сміливо й самовіддано виступати в боротьбі з потужнішим ворогом – австрійським централізмом, – та не зуміли знайти провідної ідеї справедливості й гуманності, коли довелося встановити стосунки зі слабшим – з русинською народністю, «за волю» якої вони вважали себе борцями… У цьому таборі пануючих виявилося багато вихідців і з Росії, учасників демократичних, вільнолюбних рухів. Спочатку їх часом навіть шокувало ставлення до русинів, але вони швидко освоювалися з галицькими стосунками. І тепер, наприклад, серед крайніх націоналістів, т.зв. вшехполяків також можна знайти чимало вихідців з Росії. Ці вихідці, власне, й створили вшехпольський рух…

Епізод досить повчальний і для російської України. Її західна частина – Поділля, Волинь, не кажучи вже про Побужжя (Холмщина і Підляшшя) – довго жила в однакових умовах з Галичиною і тепер дуже нагадує її стан перед конституційною ерою Австрії. Майже все велике землеволодіння в руках поляків; вони становлять верхній прошарок місцевого населення; вони, головним чином, представляють місцеву інтелігенцію. Місцеве українське населення темне й безпорадне. За відсутності українських інтелігентних сил, воно перебуває у ще гіршому становищі порівняно з галицьким русинським населенням через відчуження від народних мас місцевого духовенства, яке в Галичині все-таки склало перші кадри русинської інтелігенції, хоча й не дуже високої якості.

Як у Галичині, так і в згаданих місцевостях Західної [підросійської] України, шанси корінної української людності, попри її цілковиту чисельну перевагу, у наш час, безумовно, значно нижчі, ніж у місцевої польської народності. Польське населення досі обмежували в його громадянських і майнових правах, – це правда. Але місцевому українському населенню це жодної переваги не давало. Маси залишались і залишаються в економічній залежності від польського власницького класу, а при збереженні існуючих порядків у майбутньому їм загрожують також інші категорії залежності.

При всіх утисках, польський елемент і тепер, порівняно з українським, завдяки майновій перевазі, займає фактично привілейоване становище. У культурному й національному плані польська народність мала незрівнянно сприятливіші умови.

Статтю, що викликала мої зауваження, невідомого мені поляка з Південно-Західного краю, який взяв під захист польсько-українські стосунки Галичини й доводив, що ці стосунки цілковито відповідають «національній справедливості», не можна не оцінити як симптом вельми неприємний, – тим більше, що я не бачу, аби хтось із його найближчих земляків заявив, у якій завгодно м’якій формі, свою несолідарність з таким розумінням національної справедливості в польсько-українських взаєминах. Якщо хтось шукає реальних фактів, йому достатньо нагадати нещодавні події в Холмщині, де надію на нормалізацію місцевих стосунків польське суспільство використало зовсім не в дусі «національної справедливості». Протягом тридцяти років виступало воно в ролі захисника й опікуна насильно ліквідованої унії, а тепер, коли указ про віротерпимість відкривав можливість відновлення унії і повернення місцевого українського населення до віри батьків, за яку воно стільки витерпіло, – польське суспільство не лише не підтримало цих прагнень, але й поставилося до них навіть вороже.

У польських органах і колах відверто заявляли, що відновлення унії було б не в інтересах польської національності й «товариство покровительства унії» у своїх циркулярах доручало колишнім уніатам, не згадуючи про унію, вимагати зарахування їх до католиків, а заявляти бажання про відновлення уніатської церкви рішуче відраджувало. Чи варто казати, що в основі цього залучення до католицизму колишнього уніатського українського населення лежали й лежать мотиви національні? Замість того, щоб допомогти українському населенню в його культурно-національному самовизначенні, польське суспільство постаралося й тут використати найменшу можливість для посилення польської стихії на шкоду українській.

Я не сумніваюся, що серед поляків Південно-Західного краю і взагалі серед поляків Росії є чимало людей, яким чужі прагнення «войовничої Польщі», – Роlопіае тіlitапtіs. Але вони дуже слабо себе виявляють. Я не зустрів згадок, аби з польського боку пролунав тверезий застережний голос щодо уніатського питання. Не бачу, аби з іхнього боку пролунав більш-менш рішучий протест з приводу підміни поняття етнографічної Польщі Польщею 1815 р., чи так званим Привіслянським краєм. Причому в кордонах автономної Польщі мали б залишитися українські, білоруські й литовські території нинішнього Привіслянського краю, цілком випадково включені до нього [Див. нижче статтю «За український маслак». – Прим. М. Г.]. Не бачу, аби хтось звернув увагу на неможливість обійти інтереси української чи білоруської народності, коли в школу чи сільське діловодство запроваджують польську мову і т.ін.

Усі ці явища дуже зачіпають питання національної справедливості, і ми мали б сподіватися, що передові елементи польського суспільства, які заявляють про своє цілковите несприйняття войовничої Польщі, відгукнуться на них уповні виразно, аби не було підстав судити про поляків взагалі за їх войовничими представниками. Інакше самі ці елементи малоцінні. В Галичині також не бракує людей, готових заявити в приватній розмові, віч-на-віч, свій жаль з приводу проявів польського шовінізму і свою надію, що національні стосунки з часом втратять свою гостроту. Але такі платонічні заяви жодної цінності не мають. А оскільки їхні носії звичайно обмежуються лише платонічними почуттями, даючи можливість провадити національну політику представникам агресивної, войовничої Польщі, то нам мимоволі доводиться рахуватися з прагненнями й настроями цієї останньої, а не тих «співчуваючих» елементів у Галичині, і точнісінько так само – в Росії.

Безумовно, величезна більшість української інтелігенції в Росії ставиться до поляків без жодної упередженості й ворожості. Навіть більше. Встановлення тоdиs vіvendі в нормалізації стосунків вона бачить у формі дуже привабливої національної гармонії. Знаю це по собі й не сумніваюся, що такий настрій досить поширений і тепер. Виразником його є наш поет, що простягає руку своїм товаришам по вигнанню – полякам і запрошує їх спільними силами «відновити тихий рай», забувши історичну суперечку, викликану «неситими ксьондзами й магнатами»… Але нам, молодшим поколінням, на очах яких замість «тихого раю» аранжували за сприятливої участі подібних колишніх вигнанців і в’язнів «за нашу і вашу свободу» справжнє пекло на одній з частин української території – в Галичині, – доводиться дивитися тверезіше на дійсність і не приховувати від себе труднощі, які лежать на шляху до встановлення бажаних національних стосунків.

Кажучи без недомовок, історичні стосунки Польщі й України зводяться до того, що українську народність обікрала польська. Вона заволоділа багатствами України – її землями. Вона поглинула упродовж століть все видатніше, що з’являлося в українському середовищі, й звела українську народність до маси робітників, які працюють на представників польської народності й культури. Це звучить неприємно, але треба мати мужність принаймні відкрито сказати про цей історичний процес, плодами якого користується й тепер польська народність.

Не поновлюючи історичної суперечки, слід визнати, однак, що історична справедливість покладає на поляків визволеної Росії нелегке, але вдячне завдання – скористатися тими матеріальними засобами, які зібрали в їхніх руках предки – завойовники і гнобителі – для відродження, економічного й культурного піднесення тих народностей, чиїм коштом створювалася сила, значення й привілейоване становище народності польської, – населення українського, білоруського й литовського. Якщо поляки України, Білорусії і Литви стануть на цю точку зору, якщо вони відчують себе громадянами того краю, привілейоване становище в якому створила їм історія, – покликаними працювати для блага його трудящих мас без розрізнення їх національності, для інтересів краю взагалі, – то це встановить бажаний modus vіvendі.

Якщо ж свої матеріальні й культурні переваги, своє привілейоване становище поляки намагатимуться використати лише для своїх національних цілей, якщо цими перевагами й можливостями, що конституційний лад відкриває краще національно й культурно озброєним класам, вони будуть користуватися лише для того, аби посилити польський елемент, розширити сфери його впливу, створити йому превалююче становище, – то встановити тоdиs vіvendі буде трудно. Діяльність польської шляхти Галичини, яка нічого не забула й нічому не навчилася, в такому націоналістичному напрямі лише оживила вікову національну суперечку. Якщо таку діяльність поляки російської України чи іншого краю візьмуть за взірець, за формулу національної справедливості, то про тоdиs vіvendі годі й говорити…

Мої слова, ймовірно, для багатьох прозвучать різко й неприємно, й мені самому тяжко казати про це. Але я мусив був виконати обов’язок історика й громадянина того краю, про який мова, у вирішальний момент його історії. І я хотів би вірити, що мої слова знайдуть співчутливий відгук у тих елементах польського суспільства, яким чужий національний шовінізм і які усвідомлюють свої обов’язки перед згаданими мною народними масами, які їх виховали.

Та якими б не були настрої польського й українського суспільства, усім, хто працює над перебудовою політичних і суспільних стосунків Росії, зокрема – Росії Західної, з її складним і тяжким спадком історичної Польщі, слід думати про створення форм політичних і суспільних стосунків, які б забезпечували її населенню можливість культурного й суспільного розвитку незалежно від цих настроїв і від сподівань на їх сприятливий хід. Галичина дає красномовний урок про небезпечність надій на те, що з простим паперовим визнанням права народностей на самовизначення чи їх рівноправність усе само по собі «влаштується». Вона закликає до найуважнішого ставлення до національного питання, без старанного вирішення якого сам по собі конституційний режим не дуже просуне нас до розв’язання проблеми соціально-політичних взаємин за наявності напружених національних стосунків, традицій панування з одного боку й упертого опору з іншого.

Вся культурна й економічна історія Галичини останніх років є голосним протестом проти підміни автономії національно-територіальної автономією областей, складених з різноплемінних територій і відданих у безконтрольне розпорядження пануючим національно-класовим групам. Застерігаючи проти політики lаіssеr fаіrе, lаіssеr раssеr як у галузі національно-політичних, так і економічних взаємин, вона настійно вказує на необхідність поєднувати автономну організацію зі старанним налагодженням національних стосунків. Виділення національних територій і організація автономії на засадах національно-територіальних є одним з вельми важливих моментів у сфері налагодження національних відносин; забезпечення прав національних меншин – іншим важливим моментом. За наявності цих умов і з дотриманням широкої демократизації в усьому ладі, включно з економічними стосунками, із втіленням принципу децентралізації й автономності вглиб обласної організації, автономія є могутнім рушієм вільного, безперешкодного суспільного розвитку. Без них вона дуже легко може стати лише подарунком для групи, класу чи народності, переважаючої економічно чи політично.

У Західній Росії з цим слід особливо рахуватися.