Праве українство

Михайло Грушевський

В повітрі літають поголоски про можливість української фракції в новій Думі – десь уже на правім крилі її. Неймовірно се звучить після того, як ще так недавно все українське, якої-небудь масті, було абсолютно заборонене! Казенне українство! Або – українство чорносотенне?! А тим часом таке може з’явитись, може бути, з’явиться, навіть скоро. В Австрії, почавши від самої конституційної ери, не перестають ліпити ті, кому сього треба, українські партії «правительственні», «умірковані», «клерикальні» і всякі інші більш або менш темних кольорів. І в Росії, без сумніву, життя тому ж научить. От-от побачимо організаторів українства в чорних рясах, а там, може, з’являться й інструктори «з гудзиками».

Я в одній з своїх статей «На українські теми» («Літ[ературно]-наук[овий] вісник», 1907, кн. 4) на се вказував, тому вже з півроку. Не підтримає поступова Росія поступового українства, не задержить воно керми в своїй руці й почнуть лізти різні українські дейнеки та грати на темних інстинктах мас. Поступова Росія не підтримує українства, обороняє «единство русского народа» – тим більше спокуси до українства правого. І з погляду так званої «реальної політики» – от такої, в якій, напр., великі майстри польські націоналісти – за теперішніх обставин се був би саме «тактичний хід» – організувати чорносотенне українство.

Таке, що могло б при нагоді й «бий жида», «бий ляха» гаркнути разом з «истинно русскими», по «козацькій традиції», – а при нагоді й окрик «бий панів» або «бий студентів» піддержать. А за се могли б добуть і українську школу, й кафедри і всяку штуку – навіть і автономію. І ми не сумніваємось, що між правими третьої Думи, – напр., між свящ[ениками] України й іншим елементом, знайдуться люди, які скажуть – з добре обдуманого власного інтересу: «Праві то ми праві, але таки школа на Україні повинна бути українська, і книжка, і проповідь також»…

Є багато ознак того, що в духовних кругах починають розуміти вже, що як духовенство не націоналізується, не знаціоналізує церкви й школи, то не добуде собі ніколи опори в народі на Україні [Порівняй недавню звістку про заведення науки деяких предметів в церковних школах України по-українському. – М. Г.]. Дуже правдоподібно, що «праві» депутати – священики з України теж дадуть вираз сій течії і серед них утвориться навіть якась українська група. Але поступове українство не може йти назустріч таким течіям, не може солідаризуватися з таким правим українством. Такий крайній опортунізм не відповідає основним прикметам його.

Ми не націоналісти, які за всяку ціну готові б миритися з усякою Україною – чи чорносотенною, чи свобідною і поступовою – аби була. Ми дорожимо нашою національністю, але як підставою свобідного розвою нашої суспільності, нашого народу. Правих українців, яке б завзяття не проявляли вони на пункті певних національних домагань, – ми не признаємо «нашими», не вважатимемо представниками і речниками української ідеї. А з всякими пробами організувати якесь чорносотенне українство мусимо всіми силами боротись. Люди, що хочуть бути представниками українства, мусять взяти не тільки формальну, національну його зверхність, а і той поступовий, свободолюбний зміст, що раз у раз був і буде раз у раз його змістом.

Інакшого українського представництва ми не можемо признати за своє й не можемо прикладати рук ні до яких правих українських фракцій. Щоправда, поява на правім крилі Думи такої української фракції – після того, як були замкнені всі дороги до Думи українству поступовому, яке могло з’явитись на лівому крилі, як в Думі першій і другій – се було б симптомом дуже характеристичним, і декого з неприхильників українства могло б не одному научити. Але пускатися на таку політику застрашувань ми не вважаємо можливим так само, як і пускатися в політику опортуністичних «приключений». Ми занадто цінимо наш національний прапор, щоб носити його якимись підозрілими ходами «с черного крыльца». Раніше чи пізніше українство візьме своє і без таких непевних махлювань.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Рада. – 1907. – 11 листопада. – № 254. – С.1. Підпис: М.Грушевський.

Подається за першодруком.

Цією статтею М.Грушевський відгукнувся на повідомлення з Петербурга відомого громадського діяча і публіциста В.Піснячевського, яке було вміщене у тому ж числі газети в традиційній рубриці «З невських берегів». Можливість заснування у новообраній III Державній Думі української фракції викликала застереження щодо прогресивного складу українського представництва через чорносотенний характер самої Думи. III Державна Дума (1.11.1907 р. – 9.07.1912 р.) була обрана на підставі нового виборчого закону від 3 червня 1907 р., який значно обмежував права робітників, селян, недержавних народів Росії.

В її складі було 442 депутати, серед них: правих – 50, націоналістів та поміркованих – 97, октябристів – 154, прогресистів – 28, кадетів – 54, мусульман – 8, членів «Польського кола» – 11, литовсько-білоруської групи – 7, трудовиків – 14, соціал-демократів – 19 (пор. зі складом II Думи: див. коментар до статті: Нова Дума і українці).

Право-октябристська більшість визначала характер парламенту. М.Грушевський називав цей етап у розвитку українського руху «Антрактом» (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 353-357). Як зазначав відомий громадський діяч О.Лотоцький, «по українських фракціях у перших двох Думах, у Думі третій не було вже не тільки фракції української, але й ніякого українського представництва» (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1934. – Ч. 3. – С. 57).

В повітрі літають поголоски про можливість української фракції в новій Думі – десь уже на правім крилі її – про занепокоєння М.Грушевського можливістю створення подібної фракції писав О.Лотоцький: «На початку пішла навіть поголоска, що депутати з України збираються закласти «праву» українську фракцію, се навіть викликало неспокій, і М.С.Грушевський з того приводу хвилювався в листах до мене та бив тривогу у пресі» (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Ч. 3. – С. 59).

Я в одній з своїх статей «На українські теми»… – йдеться про статтю: О любви к Отечеству и народной гордости // ЛНВ. – 1907. – Т. XXXVII. – Кн. IV. – С. 111-124 (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 27-37).

… «праві» депутати – священики з України… – у цьому числі були священики К.Волков, В.Солуха, О.Трегубов (Київщина).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 44 – 45.