Крашаночка

Михайло Грушевський

Занесемо червону крашаночку й положимо на могилі, де спить наша мати. В важкій домовині з грубих плах, скованих залізом сибірським, під тяжкою верствою землі, насипаної синами-виродками, що засипали й забули матір, відкаснулися од неї.

Спить вона, спить, серед загального відродження весни. Правда, що й весна не красна, не весела. Але пускає дерево, не вважає на холод і туман, певне ясних, веселих днів у будущині.

І на нашій могилі проростає травиця, як привіт поколінь небіжчиків нам, їх наступникам, заповіт вічного оновлення, невмирущого життя. Положимо на тій зеленій травиці нашу крашанку – символ відродження, привіт воскресіння.

Чи воскреснеш, мамо?

Чи любові й праці наших поколінь пощастить зрівноважити те, що занедбали, упустили старші? Чи шкода, заподіяна віками упадку, малодушності, дезертирства, може бути ще вирівняна, надолужена, чи тому втраченому не буде вже вороття навіки? Чи «срамотняя давняя година» – гей, навіть і не давня, бо тягнеться вона й досі та година національної деморалізації, ренегатства – чи забудеться вона, загладжена святим запалом і поривом новіших поколінь? Чи оживе слава наша, слава України – слава безграничної саможертви за волю і людські права свого народу?

Чи надбання віків українського життя – все духовне багатство українського народу мало б зостатися без наслідків, без хазяїна? «Наша пісня, наша дума», безграничне море народного артизму, і в пісні, і в мелодії, в утворах словесних і утворах артистичних, сумні зітхання кобзарів і гарячі пориви гніву і запалу творів українського відродження, вся історія народних страждань і поривань до правди й волі, все до найдорожчої скарбниці сього життя – українського слова, чи все те має зістатися завмерлою виморочною спадщиною, поживою антикваріїв і археологів, схоронене на полицях бібліотек, у вітринах музеїв?..

Єсть дереву надія, співає старозавітний пророк… хоч і засохне стовбур його, і завмре в землі корінь його, але від вогкого повіву вітру, від живущої роси відродить воно силу свою й відновиться, як новопосаджене.

Чи великий народ, що на кожнім кроці свого життя положив печать невмирущих своїх сил, свого творчого духу, своєї невичерпаної життєвої сили – мав би вичерпатися тепер, саме тепер, коли розпадається його домовина, коли весняне життя стукає в її віко?

Ей, мабуть, ні!

Чи життя й запал, які чуємо в наших грудях, не маленькі тільки іскрини великого огню, що тліє під попелом в грудях народу? Чи бурхливі часи, в яких живемо, кінець кінцем не роздмухають його?

Ей, роздмухають, мабуть!

Воскреснеш, мамо!

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Рада. – 1907. – 22 квітня. – № 95. – С. 1. Підпис: М.Грушевський. Як свідчать записи в щоденнику, М.Грушевський розпочав писати статтю 20 квітня 1907 р. на прохання Є.Чикаленка і М.Павловського (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 рр. // ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 147). Наступного дня він коротко занотував: «Дописав «Крашаночку», хоч і не певний, чи варто мені з такою лірикою виступати» (Там само). Стаття опублікована у Великодньому випуску газети. У своєму ліричному есе автор закликає до духовного відродження українського народу.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 27 – 28.