Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Геть з рутенством!

Геть з рутенством!

Михайло Грушевський

Коли під час галицьких виборів народна хвиля з такою небувалою, навіть несподіваною силою вдарила в береги, нищучи гаті й загороди старого ладу, було се познакою не тільки близького кінця для всяких останків старого феодального ладу, пережитків національної й класової неволі, але й для нашого питомого, в тісних загородах тої вікової неволі, в пітьмі гніту і назадництва виплеканого рутенства.

Народ наш перестав бути рабом – він почув себе горожанином! З нечуваною силою пориву розбиває він свої кайдани, мури неволі економічної, політичної, національної – і все рабське, невільниче, подиктоване гнітом і покорою, як ветха полова, відлітає від оновленого життя його.

В тім оновленім житті не повинно бути місця – нема місця для старого рабського духу. Коли давніше – супроти слабосильності національної, супроти безвладності й пасивності народних мас можна було – не виправдати, але бодай витолкувати ту боязкість, непевність себе, охоту до всяких уступок, опортуністичність, той непереборений нахил опертися на чиюсь поміч, запобігти ласки можних; поруч кождої малої свічечки, запаленої духові поступу, свободи, визволення, запалити далеко більшу всяким темним силам старих традицій, всякій власті й авторитетові; обтяти й придушити всякі свої потреби й домагання, щоб вони могли пролізти в усяке ігольне ухо, в усяку ослячу хвіртку, – тепер для сього нема ні оправдання, ні витолкування.

Часи того рутенського малодушія минули безповоротно, і хто хоче йти з тим новим свобідним народом, повинен відтрястися з старих традицій того невільничого життя. Повинен, так як той народ, сміливо глядіти в очі будучині й голосити перед нею свої принципи й домагання…

І тому першим бажанням і заразом осторогою, яку висловляли ми на адресу нових репрезентантів нашого народу, винесених наверх тою хвилею народною, свобідно вибраних ним, а не накинених йому з ласки власті цісарської чи панської суспільної ієрархії, було бажання, щоб вони, чуючи за собою ту народну підпору, ту відроджену силу мас, зірвали з традиціями старого рутенства, з його органічним браком принципіальності й консеквенції, з його неперебореною відразою до всякого сміливого й відважного поступування, з його дріб’язковою жебрацькою «розвагою» й «оглядністю», з котрою се рутенство й не могло ніколи вирватися з дідівського животіння.

І тому немило вразило й нас, і інших людей, які вважали те старе рутенство безповоротно погребеним нинішнім могутнім народним рухом, коли ся нова репрезентація нашого народу знову поставила на порядок дня питання про свої відносини до послів-москвофілів, про заложення спільного з ними парламентарного клубу. Се відразу вдарило нас як відгомін того старого рутенства, котрому не має бути місця в новім житті.

Ми ніколи не вважали оправданими компроміси з москвофільством, кокетування з ним, покривання його покровом благодаті українства. Не маючи тіні ворожнечі против народності й культури великоруської, зв’язані тісними моральними зв’язками й живими симпатіями з свободолюбними, поступовими течіями великоруської суспільності, ми не вважали ніколи можливим толерувати москвофільство як проповідь національного ренегатства, національної смерті українського народу.

Не вважали можливим дивитися на нього як на невинну примху деяких, зрештою, мовляв, вповні добрих і своїй суспільності корисних людей, бо ясно бачили, що москвофільство не тільки відтягає й марнує сили нашої суспільності, але шкодить активно на кождім кроці культурному й політичному розвоєві українського народу, кидаючи перешкоди на його дорозі та подаючи щохвилі руки найлютішим ворогам українського відродження.

Тому всяку «консолідацію» з москвофільством ми вважали страшенно шкідливою завсігди, навіть тоді, коли знавці провінціального життя запевняли, що слабо усвідомлені народні маси й загал суспільності нібито не хоче бачити розділу між українством і москвофільством, жадає, щоб всі «русини» йшли разом против спільного ворога – польської «суспільної ієрархії». Ми були переконані, що обов’язок свідомої часті української суспільності проясняти на сім пункті погляди нашого загалу і народних мас, а не йти за такими директивами, коли б вони дійсно були, тому що всякі союзи з москвофільством чи його толерування тільки зміцняє його, даючи йому право на існування в очах широкого загалу. Національна і політична свідомість нашого народу, очевидно, лишилася неповною, невиробленою, коли на сім пункті зіставлювано її в неясності, і ся неясність штучно підтримувалася самою тою консолідаційною політикою українців.

Тепер, по останній перебутій кампанії, проведеній свідомою частю нашого народу цілком окремо від москвофілів, під окликами, далекими від всяких національних компромісів, відпали всі давніші аргументи за компромісами з москвофільством. Народ показав велику національну свідомість. З другого боку безоглядна, неперебірчива до крайності боротьба, яку повело москвофільство против українства, показала його в справдешнім світлі. Москвофільство відкрило свою слабість і чисельну і моральну, виявило свій занепад – неминучий, зрештою, з розвоєм народної свідомості, зі зростом життєвих сил, бо ж було явищем хоробливим, проявом занепаду нашого народу.

І яка ж потреба ще раз скріпляти його тепер новим союзом, затемнювати народну свідомість, представляючи москвофільських діячів союзниками й однодумцями українців, що стоять, мовляв, на грунті тої ж самої ідеї культурної чи національної окремішності українського народу (яка страшенна наруга над дійсністю!), а різняться від українців тільки в другорядних деталях? І тому останні збори української національно-демократичної партії рішучо запротестували против всяких компромісів з москвофільством і обов’язали своїх послів зав’язати парламентарний клуб на виразно національній підставі та зазначити се в самій назві клубу, назвавши його «українським», ukrainisch, щоб раз назавсігди обминути можливість якихось непорозумінь чи кривих толкувань на сій точці.

Клуб поступив собі інакше: зробив уступку в назві, щоб дати можність москвофілам належати до нього. Його члени стараються представити се як новий тріумф української ідеї – що москвофіли ввійшли в клуб, який ставить собі завданням оборону інтересів самостійного культурного і політичного розвою української народності, а уступку, зроблену москвофілам, представляє незначною. Та з таким поглядом не можна згодитися, як не можна оправдати самого сього кроку клубу.

Незалежно навіть від оцінки зробленої уступки, треба вважати дуже сумнівним набутком се, що москвофіли вступили до Українського клубу. Одноцільний клуб з 25 послів-українців, без сумніву, був би безперечно морально сильнішим, міг би розвинути більшу енергію, виступати більш одверто і принципіально, ніж такий різномастний, позбавлений єдності через включення зовсім стороннього тіла. Нумеричний здобуток його зовсім формальний, бо, без сумніву, в справах, які підходять під погляди москвофільських послів чи москвофільського загалу, посли-москвофіли й так ішли б солідарно з українськими послами.

В справах же, які під москвофільські погляди не підходять, присутність москвофілів в Українськім клубі буде все тягнути його до компромісів, буде здержувати розмах українських постулатів, стягати його до давнього рутенського рівня. Так з погляду парламентарної тактики. А з становища загальної політики – се нове затемнювання національної свідомості по недавнім її проблеску, баламучення нашого загалу на пункті відносин до москвофільства і спомагання москвофільству, регабілітування його повагою нашого клубу, затирання різниці між тими, що на кождім кроці поборюють українство, і тими, що його боронять. Національна деморалізація!

І сей «здобуток» куплено ще й уступкою. Її називають неважною; але як можна назвати се неважною уступкою там, де йшло про зазначення нашої національної окремішності, нашої національної марки перед широким світом? Ясна річ, що в неважній справі москвофіли й не добивалися б уступки, – річ важна справді. З термінами «руський», ruthenisch, «малоруський», «український» зв’язана ціла скаля національного поступу, ціла еволюція національної української ідеї, і коли названия клубу Українським, ukrainisch, означає, що він мав бути речником новочасного українського руху перед широким світом, названия його руським, ruthenisch, вертає нас назад в перейдені стадії рабського, компромісового рутенства.

Маємо по-давньому Ruthenenklub – так як би нічого не змінилося в нас за останні десятиліття. «Руський клуб» по-нашому. Одні будуть писати се «руський», а інші з двома с, «русский», і можна буде далі говорити, що в Австрії ніяких українців нема, а є тільки «русские». А німець далі буде питати: «Ruthenen und Rumänen, ist’s eineriei?» (се чув я сам на власні уха, живучи під Дрезном), і певно вже через думку його не перейде, що сі австрійські рутени – те саме, що українці в Росії, ті українці, що то ціною такого завзятя, боротьби з скаженою опозицією саме тепер пробили своєму імені дорогу в Європу й заманіфестували перед нею свою національність.

Сформування в теперішній хвилі «Українського» (ukrainisch) клубу в віденськім парламенті було б величавою маніфестацією новочасного українського руху, одності українського народу, солідарності українства австрійського і російського, і се скріпило б моральні сили як того, так і другого, – як українського руху в Росії, так і нашого національного поступу в Австрії. Я й інші бесідники виразно вказували на сю сторону справи в дискусії, коли дебатувалася отся справа на зборах партії [Не належачи до нац[іонально]-демократичної партії, я був запрошений на засідання її ширшого комітету. – М. Г.], і віденським послам вона була звісна, коли вони рішали справу. А вони таки зав’язали клуб русько-рутенський, і замість української ідеї заманіфестували традиції старого галицького рутенства.

Та йому нема вже місця в житті австрійської відродженої, оновленої України. І тому кличемо з цілою силою: «Геть з рутенством»!


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Діло. – 1907. – 22 (9) червня. – Ч. 129. – С. 1 – 2. Підпис: Михайло Грушевський. Передрук здійснений у виданні: Руслан. – 1907. – 26 (13) червня. – № 131.

Подається за першодруком.

У своєму щоденнику протягом декількох днів учений занотовував відомості про написання та публікацію статті: «Писав статю для «Діла»« (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. // ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 151 зв. Запис від 8 червня 1907 р.); «Статя в «Ділі» не викликала ніяких особливих неприємностей» (Там само, арк. 151 зв. Запис від 11 – 17 червня 1907 p.).

Приводом до написання цієї публіцистичної праці стали підсумки виборчої кампанії до віденського парламенту 1907 р. на підставі нового виборчого закону та створення єдиного клубу українських і москвофільських послів. Категорично заперечуючи будь-які компроміси з москвофілами, М.Грушевський обгрунтовує необхідність формування самостійного українського парламентського клубу. Цей сюжет учений розвиває також у статті «Кінець рутенства!», видрукуваній у виданні: ЛНВ. – 1907. – Т. XL. – Кн. X. – С. 135-147 (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 50-60).

…поставила на порядок дня питання про свої відносини до послів-москвофілів, про заложения спільного з ними парламентарного клубу – доРусько-українського клубу увійшло 30 послів, з них 17 галицьких націонал-демократів, 3 галицьких радикали, 5 буковинських націоналів та 5 галицьких москвофілів (Сухий О. Галичина: Між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX – початку XX ст. – Львів, 1999. – 128-130).

…по останній перебутій кампанії, проведеній… цілком окремо від москвофілів… – на виборах до парламенту 1907 р. за українських кандидатів було віддано 72 % голосів, за москвофілів – 28 %. Детально див.: Грушевский М. Украинцы // Формы национального движения в современных государствах. Австро-Венгрия. Россия. Германия. – Спб., 1910. – С. 174 – 176; Лозинський М., Охримович В. З виборчої статистики Галичини // Студії з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1910. – Т. 2. – С. 75 – 104.

Однопільний клуб з 25 послів-українців… – йдеться про українських послів (без москвофілів). Див.: Петлюра С. З життя Австрійської України. Українські посли в Віденському парламенті // Україна. – 1907. – Т. 4. – Кн. 1. – Ч. 2. – С. 1-16.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 29 – 32.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 54

Модифіковано : 7.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.