Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Український П’ємонт

Михайло Грушевський

Повільне розкріпачення українського слова, що відбувається на наших очах, і створення умов для правового громадянського існування починає відновлювати тяжіння українських земель до своїх природних – географічних і створених історично центрів, тим часом як попередній півстолітній період лютих переслідувань усіх проявів українського національного життя й суспільної самодіяльності зосередив його на кілька десятиліть за межами всеросійського розшуку, у сусідній українській Галичині. Тоді як «в інтересах забезпечення єдності російського народу й держави» в Росії розвивалася й досягала своєї нещодавньої досконалості система угрюм-бурчеєвських заходів, скерованих на придушення й цілковите скасування «засудженої на небуття» української народності, – енергія національного, культурного й політичного українського руху виходила за кордон, концентруючись головно в сусідньому центрі австрійської України – Львові.

Вже після заборони української літератури в Росії 1863 р. численні українські письменники Росії встановлюють тісніші стосунки з представниками українського відродження в Галичині, беручи участь у їхніх виданнях і надаючи їм моральну й матеріальну підтримку. Ці зв’язки стають ще жвавішими й значнішими після видання указу 1876 р., який надовго виключив будь-яку можливість літературної, наукової, театральної діяльності українською мовою в Росії. Зі зміцненням національного українського руху в Галичині, який від наївного романтизму переходив до вирішення завдань культурного, соціального й політичного розвитку народу, літературна й громадська українська робота, яку проводили в ній місцеві й українські сили Росії, набуває все більшого значення для всіх українських земель. В останнє десятиліття XIX ст. Галичина, попри власні вельми тяжкі умови національного й економічного буття, стає центром українського руху, і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного культурного й політико-суспільного відродження українського народу.

З одного боку, тут спільними зусиллями письменників місцевих і закордонних вироблюється літературна українська мова як орган літературної і наукової діяльності, мова школи й публіцистики, практичного і політико-суспільного життя. Її запроваджують у школах, починаючи з нижчої до вищої – університетської, у діловодство адміністративних і судових органів (органи ці у своїх стосунках зі сторонами зобов’язані використовувати свою рідну, в даному разі українську мову, вести судочинство мовою оскарженого і т. д.). Вона стає мовою приватного й громадського життя освічених класів, що відійшли від рідної мови, коли послабшало її культурне значення, і повернулися до неї, коли це культурне значення вона відновила.

Ті ж об’єднані сили місцеві й українські з Росії створюють досить значну белетристичну літературу, яка за останні роки витіснила з вжитку, набуваючи розвитку, белетристику іншомовну (передовсім головно польську). Розвивається періодична преса, популярно-наукова й публіцистична література для народу, серії підручників для шкіл вищих і нижчих. Закладаються основи літератури для самоосвіти і врешті – літератури наукової, осередком якої є вчене товариство (Наукове товариство імені Шевченка), створене у 1870-ті роки (на кошти, зібрані українцями з Росії), яке розвинулося в основному в останнє десятиліття. Реорганізоване за зразком академії наук, воно своєю науковою діяльністю здобуває вагому репутацію й підтримку в колах учених; поряд з цією суто академічною діяльністю воно поєднувало й ширшу, культурно-просвітницьку, особливо у 1890-ті роки. В останні роки ця культурно-просвітницька діяльність частково перейшла до новоствореної організації – («Українсько-руської видавничої спілки»), яка поставила собі за особливе завдання діяльність у сфері літератури й самоосвіти; до неї перейшов і літературний орган Наукового товариства ім. Шевченка – «Літературно-науковий вістник», який упродовж останнього десятиліття, до появи української преси в Росії, був головним всеукраїнським літературним органом [З 1907 р. він виходить у Києві. – Прим. М. Г.].

З іншого боку, теоретично й практично ставились й розроблялись питання про організацію народних сил, зокрема робітників й землеробських класів, з яких головно складається українське населення Австрії, для боротьби з привілейованими й правлячими класами. Вироблялися засоби і форми економічної й культурної самодопомоги населення (каси, споживчі товариства, просвітницькі й політичні народні клуби у вигляді т.зв. сільських читалень, «січей» і т.ін.). Розроблялись методи суспільного виховання придушених віковим гнобленням народних мас, засоби політичної агітації, техніка парламентської боротьби в центральному парламенті й місцевих сеймах. Відбувається перевірка на конкретних стосунках українського життя і пристосування до них соціальних та політичних схем і програм, з’ясовуються національні потреби й запити українського народу. Диференціюється скала партій від правих, клерикально-урядових, до лівих, з різким відтінком соціальної й національної боротьби. Висуваються питання про необхідність національно-територіальної автономії з точки зору інтересів не лише національних, а й економічних, про політичну самостійність як логічний постулат національного розвитку, федеративний лад, як примирення цього постулату з існуванням ширших політичних комплексів.

Дебати з цих питань, звичайно, щохвилини виходили за межі тільки місцевих стосунків на ширший ґрунт всеукраїнської політики й соціальних стосунків і викликали надзвичайну зацікавленість українського суспільства в Росії, приреченого на цілковиту політичну пасивність у себе вдома, яке знаходило в «абсолютно заборонених до користування в Росії» галицьких виданнях ту політичну й національну трибуну, якої було позбавлене у себе. Партійна полеміка й боротьба, яка розгорнулася в Галичині у 1890-ті роки та надзвичайно сприяла з’ясуванню її політико-економічної, суспільної і національної свідомості, велася з палкою участю української інтелігенції Росії і мала вельми важливий вплив на напрями української суспільної думки в Росії. Це було горнило, через яке мусили пройти федералістські ідеї кирило-мефодіївців 1840-х років і народницькі течії 1860-х, і з якого вийшли у своїй новітній формі і програма національно-територіальної автономії України як мінімуму, необхідного для забезпечення її вільного національного і суспільного розвитку, й постулати повного й нічим не обмеженого у своїй повноті культурного розвитку української народності, і теперішні суспільно-економічні запити, хоча своє остаточне формулювання вони отримали вже на останніх стадіях визвольного руху Росії.

Тому значенню, якого набував український рух Галичини на ґрунті Росії, правляча бюрократія намагалася протиставити систему заборон, що мали на меті розірвати зв’язок між Галичиною й російською Україною. Українські видання Галичини були цілковито заборонені в Росії – все, що мало українську обкладинку, включно з етнографічними й археографічними матеріалами, виданнями для дітей і підручниками для початкової школи, а викритих у зберіганні таких небезпечних видань піддавали всіляким видам адміністративної та іншої немилості. Ці заборони діяли на повну силу аж до нещодавніх тимчасових правил, які значною мірою існують і дотепер, та вони виявилися безсилими паралізувати вплив закордонного українського руху на український рух Росії. Навіть невеликої кількості закордонних періодичних літературних і наукових видань, що проникали [в Росію], було достатньо для того, щоб вони відіграли роль риштування, по якому все вище і вище у своїй суспільній і національній свідомості, у виробленні своїх запитів і програм, йшло українське суспільство Росії. Тепер без сумніву близьке повне знищення будь-яких обмежень, цензурних і митних, для ввезення закордонних друкованих видань, яке безумовно відбудеться у зв’язку з запровадженням свободи друку в Росії, дасть змогу скористатися й широким колам українського населення культурним запасом, накопиченим у закордонних українських центрах спільною працею України австрійської і російської.

[На жаль, замість відміни чи принаймні пом’якшення цензурних заборон, з весни 1906 р. створено новий бар’єр для закордонних українських видань: «супроти розуму, наперекір стихіям» їх підвели під категорію видань російською мовою й обклали надзвичайно високим заборонним митом. Доки йшлося про цензурні обмеження, українські видання старанно відділяли від російських, та й тепер у цензурній практиці їх підводять під категорію іншомовних. Коли ж з’явилася можливість підвести їх під заборонний тариф, відповідні відомства не знаходять можливості відділити українські видання від російських, і це незаконне мито, попри всі скарги й протести, продовжують стягати й донині, вельми ускладнюючи поширення у Росії закордонних українських видань.]

Посиливши собою той невеликий запас, який цензурні обмеження дозволили зібрати в самій Росії, він створить ту основу, на якій рушить у нових, необмежених умовах культурне українське життя вільними силами вже всього, понад тридцятимільйонного українського населення, а не його невеликої закордонної частини.


Примітки

Вперше надруковано в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 2. – С. 104 – 108. Підпис: Проф. М.Грушевський. 1907 року стаття з’явилась у збірнику: Освобождение России… – С. 115 – 120. В наступні роки стаття перевидавалась двічі – 1916 року у віденському журналі: Вістник СВУ: – 3 грудня. – С. 787 – 788, а 1993 року в київському журналі: Трибуна – № 5. – С. 26 – 27.

Подаємо за текстом збірника «Освобождение России…» в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 444 – 447.