Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

За український маслак

Михайло Грушевський

(В справі Холмщини)

1

Як тільки почато в останніх роках серйозно обговорювати справу автономії Польщі, з української сторони не переставали вказувати й пригадувати, що Польща в етнографічних границях і так зване Польське Королівство (Царство Польское) – се дві речі зовсім ріжні, і се треба тямити. Звичайно говориться про автономію Польщі в її етнографічних границях і законність її автономії в тих етнографічних границях признають усі. Але в дійсності поляки домагаються автономії Королівства Польського, а се вже зовсім інше. Бо се «Польське Королівство» містить в собі, від сходу, також території українські, білоруські й литовські, зовсім припадково злучені з чисто польськими землями, і їх треба доконче відлучити, даючи автономію Польщі. З української сторони про се раз у раз пригадувано. Білоруси і ще більше литовці також вказували на се. Та в російських ліберальних кругах, так само і в правительственних, сих голосів не дуже слухали. Через те й поляки здебільшого промовчували їх, сподіваючися, що з них не буде нічого.

Тільки останніми часами, коли сформовано осібну урядову комісію для перегляду справи Холмщини – чи зіставити її при Королівстві Польськім, чи відлучити – настала велика тривога в польських кругах. Польські політики різними способами стараються підірвати сю справу, і коли не на віки вбити, то хоч відсунути. Особливої уваги між сими їх виступами варта стаття лідера польських народових демократів гр[афа] Владислава Тишкевича, що появилася в органі російських кадетів «Речи» з прихильним коментарем самої редакції. Вона не тільки дуже добре характеризує тактику польських проводирів у сім питанні, а взагалі кидає цікаве світло на їх становище.

Високородний автор – наш землячок походженням, тільки з тих, що давно вже перебралися «в стан торжествующих», іде старими, уторованими стежками, якими вже не раз удавалося польським політикам перебігати дорогу справі відокремлення Холмщини.

Перш за все пильнує він того, щоб споганити цілу справу в очах російських лібералів. Він представляє справу відділення Холмщини ділом «истинно-русских людей», російських націоналістів, подиктованим «узкоклассовыми и низменными вожделениями». Мовляв, диктують їх інтереси православного духовенства Холмщини, що боїться за свої доходи, зіставшися без парафіян, і надії ріжних холмських обивателів на ріжні вигоди, коли Холм стане губернським городом. Пісні не нові; в сім польські майстри закулісної політики давно вже встигли переконати вищу місцеву адміністрацію, і цікаві пояснення на сю тему читали ми рік тому в львівських народово-демократичних органах. Місцева бюрократія і тепер, як і давніше, з свого боку, противиться вилученню Холмщини з своїх бюрократичних мотивів – отже, треба тепер настроїти російське громадянство.

Граф Тишкевич заспокоює його, що великоросійському народові зовсім не треба журитися Холмською Руссю, її католиченням і поляченням. Тутешні люди зовсім не великороси, а русини; вони різняться від великоросів і мовою, і побутом, будучи найбільше близькими «своим галицким братьям». Як вони стануть католиками і поляками, то через се вони не перестануть бути слов’янами, не стануть «изменниками общеславянской идее», так що і з сього боку все буде добре, і нема чим журитися панам великоросам. Лідер польських народових демократів, очевидно, представляє собі сучасні відносини Росії в виді розмежування інтересів двох державних (государственных) націй – великоросійської й польської. Чого ви, панове великороси, самі не можете скушати, лишіть нам, полякам, а при тім пам’ятайте, що ми й ви слов’яни! Аби тільки «окаянному німчурі» не дісталося, а чи ви з’їсте, чи ми, се однаково в слов’янське черево піде. «Славянские ль ручьи сольются в русском море» чи в польськім – се невелика біда. Треба бути тільки добрими слов’янами і більше всього ненавидіти німців.

Польські політики встигли добре помітити, що на струнах германофобства, на расовій психіці слов’янській та слов’янофільському протиставленні світу германського і слов’янського можна з успіхом грати не тільки у «истинно-русских людей», а і у проводирів російського лібералізму. А се струна польським публіцистам привична. Як відомо, «історична місія поляків виявляється в тім, що вони крок за кроком уступають німцям на поживу свої західні провінції й шукають польському елементові винагороди на сході, в «нижче культурних» краях українських, білоруських, литовських. В сім їм не треба перешкоджати. Правда, ріжні російські слов’янофіли проголосили були самих поляків «изменниками общеславянской идеи». На сій підставі вони хотіли «располячивать Польшу», як каже граф. Хотіли повернути поляків на великоросів, щоб зміцнити сей єдино вірний слов’янським принципам народ і противоставити його германізмові. Але ті «истинно русские люди», на гадку графа, «вузькі доктринери». Істинно польські народові демократи далеко більше толерантні; вони кажуть великоросам щиро й одверто: «Що твоє – то твоє, а що не твоє – то моє», і годі!

Що тут може бути інша точка, з якої можна і треба дивитися на сю справу, гр[аф] Тишкевич не бачить, а може, й не хоче бачити разом із своїми сопартійниками. Не допускає, видко, що незалежно від усяких егоїстичних національних рахунків можна журитися долею народу, який п’ятсот літ боронив себе власними бідними силами від винародовлення, полишений своїми вищими верствами, позбавлений майже всяких культурних засобів, а в останніх десятиліттях безглуздою політикою російської бюрократії виданий був головою свому переможному суперникові. Не допускає, що можна зовсім безкорисно думати про потребу дати можність культурного й національного розвою й самоозначення сьому народові. Промовчує він, що голоси за сим народом, за можливим вилученням його з впливів польських верств виходили не від самих «истинно-русских людей», а неустанно йшли і з українських кругів, зовсім далеких від тих «узкоклассовых и низменных вожделений», на які покивує наш високородний землячок, – незаінтересованих ані парафіяльними доходами, ані цінами на холмські доми. І взагалі, що тут, окрім поляків і великоросів, є ще третій заінтересований – заінтересований близько й кровно: український народ, українське громадянство, – про се лідер польських народових демократів не упустив ані словечка.

2

Против заходів коло відлучення Холмщини гр[аф] Тишкевич апелює до «русского общественного мнения» і на суд його хоче протиставити «офіціальному толкуванню» холмського питання толкування інше, основане, по його словах, на «неопровержимых исторических и реальных данных». Викладаючи се своє толкування, він, одначе, досить скромно користується з багатої скарбівні сих народово-демократичних даних. Оповів тільки епізод про розмову сідлецького губернатора Громеки з українцями-підляшанами, але з сього епізоду трудно витягнути який-небудь вивід до теми. Кількома словами тільки згадав він про трудність етнографічного розграничення польської й української території, не запускаючися глибше в свій науковий арсенал.

Ся скромність дуже похвальна, бо на доказах з народової польської скарбівні трудно далеко заїхати, як показує історична справка графа, що Холмщина має сім віків спільної історії з Польщею. Людям, навіть не вченим в семінарії, звісно, що 700 літ тому якраз зачинав свою діяльність король Данило, на його часи припадає золотий вік Холма: Данило хотів зробити з нього свою столицю й резиденцію, та взагалі особливу увагу присвячував українському Побужжю. Не знаю, що на місці сього стоїть в тих підручниках, з яких черпає свої «безспірні історичні й реальні дані» лідер польських народових демократів, але для людей сторонніх сі народово-демократичні дані можуть бути й необов’язкові, коли суперечать фактам історії звичайної, джерелової, а не справленої ad usum Polonorum.

З сфери побутової автор лякає «русское общественное мнение» «искусственным созданием» нового адміністративного центру з Холма. Дарма що Холм був віковим історичним центром українського Забужжя, за польських часів і перед ними. Бентежить їх невигодами, які потерпить людність при переході від кодексу Наполеона до загальноімперського цивільного права, від форм гіпотеки, прийнятої в королівстві, до нових форм земельного кредиту і т.д. Така турбота про невигоди від можливих змін в народному житті трохи несподівана в польських устах. В своїм часі польські політики, не рахуючись з вигодами чи невигодами місцевої людності, заводили тут польське й німецьке право на місце тубільного, українського звичаєвого й писаного права. Мабуть, не дуже рахувалися з вигодами сеї людності й пізніші польські адміністратори, заводячи Наполеонів кодекс.

Чи не занадто вже великий страх перед життям і розвоєм його показують тепер, «заднім числом», польські політики і ті російські, що підспівують їх голосам, коли так лякають російське громадянство невигодами, які можуть потерпіти селяни від змін в гіпотеці або від знесення наполеонівського кодексу? А тим часом, коли б уже такі небезпечні були ті зміни, то, може, дещо з тих порядків в практиці Холмщини було б можна і по відділенні її задержати поки що – до загального перестрою земельних відносин і перегляду цивільного кодексу.

Та, мабуть, не в сих міркуваннях про інтереси місцевої людності лежить вага аргументації польського публіциста. Головне – се порушення польського «національного достоянія». Він не допускає навіть гадки про якусь нагороду полякам за відлучення Холмщини прилученням якоїсь іншої території.

«Ніякі додатки не можуть нагородити за новий розділ Польщі. За 7 віків спільної історії вона органічно зрослася з Холмщиною, й хоч би яка елегантна штучна приставка не могла б заступити для поляків відрізаного члена. Сто літ тому Віденським конгресом докладно означені границі Польщі. Нащо потрібний четвертий розділ, задуманий тепер кабінетом П.А.Столипіна? Де гарантії, що коли удасться сей замах на історичні границі королівства, такий замах не повториться на підставі того ж 87 параграфа в новий міждумський антракт? Поляки не можуть помиритися з гадкою, що вони будуть стерті з карти Європи і з культурно-побутового погляду, що під покровом адміністративних експериментів будуть робитись замахи на їх національне володіння (достояніє), історично признаване і Росією».

От в чім діло! Поляки боронять «історичних границь», польського stanu posiadania. Ну, се пісня стара й добре звісна, й нема чого затемняти її приспівками про трудність розмежування територій, гіпотеку й Наполеонівський кодекс. Польські політики, які не рахуються з посторонньою публікою й співають її, не викидаючи з пісні слова, говорять про «історичну Польщу», «Польщу від моря до моря». Народово-демократичним політикам з королівства в теперішніх скрутних часах приходиться робити в сій пісні сильні купюри й говорити про границі Віденського конгресу замість правдивої історичної Польщі. Фі, який прикритий опортунізм! Віденський конгрес – сей фабрикат європейських політиків, якому нема й ста літ! Хто ж не знає, як самовільно зліпили тоді Польське королівство оті політики, розірвавши [з] усіма традиціями старої історичної Польщі.

Заслонюватися рішеннями конгресу – значить мовчки признавати все попереднє, приймати історичну давність і силу трьох поділів Польщі! Правда, що Польща Віденського конгресу все-таки дає щось більше польському stanu posiadania, як Польща в етнографічних границях. Все-таки прилипла до неї Холмська Русь, що за часів історичної Польщі була одною з п’яти земель, з яких складалося «Руське воєводство». Прилипла частина Підляшшя, давньої української землі, потім провінції В[еликого] кн[язівства] Литовського, колонізована мазурською шляхтою, але в народних масах все українська, почасти білоруська. Прилипла частина литовської Жмуді, провінції В[еликого] кн[язівства] Литовського. Приходиться польським політикам дорожити й сим та боронити сі припадкові придатки, немовби справді не знати які органічні часті польського народного організму. Сьогодні збираються відлучити Холмщину, завтра піднімуть мову про губернію Сувалкську, з сусідніми повітами, залюднену селянами литовськими… Польське володіння справді готове потерпіти досить значні втрати.

А польські пани за довгі віки – хоч і не за сім, як пише вельможний автор, – так привикли до [до] ruskiej gleby, до [до] poczciwego kmiotka – українського і литовського. Вони так розгосподарилися на сій землі, вложили в неї стільки своєї шляхетської праці, мордуючись над «лінивим і неслухняним хлопом». Стільки поколінь перетворяли вони убогі плоди некультурної селянської господарки в високі витвори німецької й французької цивілізації для свого панського обиходу! Відібрати се від них – се річ недопустима. Сього поляки не потерплять. Високородний автор зовсім виразно грозить російським лібералам при закінченні своєї статті, що «польська нація» готова посваритися з «русским народом» за Холмщину. Вона готова «почувствовать охлаждение» до нього за таку «обиду, причиненную Польше», коли російський народ чи, властиво, російські ліберали не вмішаються в сю справу й не здержать російської бюрократії в її плані вилучення українських земель з королівства.

3

Коли польські політики в своїх тактичних планах рахували на незнання місцевих відносин чи то у російської бюрократії, чи то у провідників ліберальної Росії, рахунки їх рідко коли не справджувалися. Незнання українських відносин в тих кругах, що бралися рішати про долю України, розв’язувати ріжні питання з українського життя, було й зісталося досі прямо неймовірне.

Бували ріжні фази в тих відносинах. Найчастіше бюрократія російська «в інтересах порядка» та «охраны основ» пильнувала всеї повності власті польського пана над українським «підданим». Але бувало й таке, що бралася вона поборювати польські впливи, протиставляючи їм офіціальну народність» і таке ж офіціальне православіє. Але і тим і сим вона знов-таки тільки зміцняла перевагу польського елементу над українським, придушуючи елемент український, знесилюючи його, позбавляючи всяких способів розвитку, культурного і національного самоозначення.

Бюрократію уловляв польський елемент, як сторож «основ» і порядка», як крайньо консервативний фактор. Для лібералів мав він в запасі гарні фрази й ефектні слова про змагання поляків до свободи, про спільну боротьбу з офіціальним гнітом і т.ін. Правда, з недавнього минулого російські ліберали могли добре пересвідчитися, які неглибокі сі фрази. Бачили вони, як легко злітають сі привабні убрання з польського пана-аграрія, коли в ім’я свободолюбних ідей зачепити його інтереси панські або справу польського stanu posiadania. Чули, як тоді в ім’я «нравственной красоты исповедуемых принципов свободы» ті польські пани-свободолюбці починають боронити свою шляхетську перевагу та власть, своє поміщицьке statu quo. Але сю науку дуже тяжко приймають російські ліберальні голови. Холмське питання ілюструє се дуже добре взагалі, а коментарі, які додав орган партії «народної свободи» до виводів польського графа в сій справі, можуть бути добрим прикладом зокрема. Може бути, що коментарі сі писав припадком якийсь чоловік «несколько беззаботный по части политики», як у Гоголя виступає «господин несколько беззаботный по части литературы». Але стаття появилася як редакційна в офіціальнім органі партії народної свободи і її приходиться брати як офіціальний голос партії.

І от ми бачимо, що не встиг польський політик кивнути на «истинно-русских людей» як на єдиних авторів та ініціаторів справи відлучення Холмщини, – як орган партії народної свободи слухняно повторяє його слова. Відлучити Холмщину – се значить, пише кадетський орган, «сделать угодное кучке местных деятелей, проводящих тенденции истинно-русских людей». Трудно навіть оцінити відповідно таку заяву! Чи кадетським політикам незвісно, що українці на кождім місці і кождої хвилі не переставали доводити осібність української Холмщини й Підляшшя від етнографічної Польщі? Що вони раз у раз виступали против включення сих територій в границі автономної Польщі не в інтересах якихсь «истинно русских людей», а з становища безгласних, забитих місцевих українських мас? Що українська преса, особливо «Громадська думка» і «Рада», минулого року були наповнені статтями на сі теми? Що навіть кадетські провідники «снисходили» до заспокоєння українців або вияснення свого становища в сім питанні? Що ж се – чи таке незнання глибоке, чи умисне ігнорування того, що не підходить під тактику партії?

Погроза графа, що відлучення Холмщини може розсварити польське громадянство з «русским», очевидно, не зісталася без впливу на автора коментарію. Він дуже сильно остерігає правительство, щоб воно не спішилося «вбить новый клин в русско-польские отношения». На його гадку, справу треба віддати на суд «представителей русского народа».

«Если поляки так враждебно относятся к проекту, то, казалось бы, этого одного достаточно было бы для того, чтобы отложить его рассмотрение до созыва Государственной Думы. Пусть тогда представители русского народа решат, насколько интересы русской национальности требуют специального ограждения путем создания новой административной единицы, пусть тогда и поляки будут выслушаны по вопросу так близко их затрагивающему», – пише він.

Російський конституційний демократ стає таким чином вповні на становищі польського народового демократа. Справа йде про розмежування сфери інтересів двох державних націй: «русскої» й польської. Костромичі й ярославці висловляться в Думі, чи вважають вони свої національні інтереси зачепленими, порушеними тим, що холмських «русинів» віддано на поталу полякам, чи ні. Поляки нехай обороняють свої національні інтереси перед ними. Про найбільше заінтересованих – про шкуру і кості котрих буде йти сей процес, не згадується і тут ні словечком. Нема мови про українців, які повинні мати перший голос в сій справі. Нема згадки про інтереси місцевої людності Холмщини й Підляшшя, про котру буде йти сей торг, – про її бажання, потреби, жалі, про те, щоб вияснити й оцінити її становище, її потреби, перше ніж та справа буде віддана на рішення репрезентантів великоруської суспільності, яку гр[аф] Тишкевич заспокоює наперед, що українські холмщаки нічого спільного з ними не мають і ними великоросам журитися не треба.

В «історичні й побутові мотиви» за і против відлучення автор коментарію не входить. В нім не викликають скептичних рефлексій запевнення гр[афа] Тишкевича, що перехід колишніх українських уніатів на католицтво був явищем цілком натуральним. Без замітки лишає він той цікавий факт, що польські націоналісти, які перше так гаряче брали в оборону силоміць скасовану унію, тепер готові уважати її чимсь зовсім непотрібним і ані слівцем не згадують про відновлення сеї силоміць скасованої предківської віри місцевої людності; «около 200 тыс. человек, ранее колебавшихся в унии между православием и католичеством, стали окончательно исповедывать последнее, едва была уничтожена промежуточная форма между двумя обрядностями», – каже гр[аф] Т[ишкевич], хоч перехід з унії на католицтво зістається неправним навіть з становища католицького канонічного права. Мовчки приймає кадетський публіцист завірення, що поляки при тім усім не мають замірів «католичити й полячити холмську Русь», що поляки, «незалежно від тих чи інших політичних доктрин, щиро перейняті бажанням забезпечити права національних меншостей, котрих репрезентанти залюднюють територію королівства».

Що ж, з уст кадетських політиків ми навіть чули заспокоєння на адресу українців, щоб вони не журилися долею своїх земляків в Холмщині й на Підляшші, бо поляки, як самі кажуть, не мають заміру їх полячити й хочуть забезпечити права національним меншостям. Отже, треба тільки й нам навчитися вірити сліпо на слово польським політикам, як уміють російські ліберали, – і всі наші страхи й сумніви зникнуть без сліду. І безперечно, сьому всьому можна б повірити, закривши очі на все те, що діялося й діється в тій самій Холмщині, а ще більше в сусідній Галичині. Там польське громадянство уже дало найліпші докази того, що, як каже гр[аф] Тишкевич, «поляки занадто довго самі були кривджені в своїх найліпших національних почуттях, щоб не вміти їх поважати в інших». Вірмо, панове, аж тоді нам буде тепліше на світі!

Кадетський політик не хоче входити в отсе все – він напирає на формальну сторону, що справа рішається поза Думою, і доводить, що діло, яке ждало стільки літ, може почекати для свого рішення «кілька місяців».

Нема що й казати, що й нам анітрохи не подобається неконституційна дорога, якою пущено сю справу – на бюрократичні руки, які стільки разів уже показали себе нездатними до розв’язування національних, спеціально українсько-польських питань. Але ми й не такі наївні, аби думати, що справді «за кілька місяців» ся справа може бути порішена Думою. Ми вже бачили одну Думу, і нехай би хтось з українців попробував у ній, серед тих питань, які займали сю Думу, поставити справу Холмщини! Чи не стрічено б сю справу більше-менш так само, як міністерський проект про будову нових прачкарень при Дерптськім університеті? Чи не вважали б її смішно дрібною, несерйозною супроти тих основних питань, які займають Думу? Чи не висміяли б тих, хто б рішився сю справу піднести? А нова Дума? Чи можна думати, що вона буде мати більше часу, охоти й почуття для такої «місцевої» справи, такої «дрібної» національної суперечки? Ні, Дума ще довго, довго не буде мати спромоги заходжуватися коло таких справ.

А коли вона й схоче зайнятися ними з такого становища, яке займає кадетський орган, заступник хазяїв тої Думи, в отсій холмській справі, – то се небагато обіцяє добра «труждающимся и обремененным» в їх місцевих жалях і національних кривдах. Його становище – се становище високої політики, яка хоче оцінювати справи з погляду «интересов русской национальности», вбивання чи не вбивання клина в «русско-польские отношения», а не з становища тих, чиї кості й шкура іде на торг тої високої політики. З такого становища «парламентарної політики» нові парламентаристи будуть также нездатні до розв’язування «клятих питань» російського життя, як і старі бюрократи з їх теоріями «державних інтересів». І над сим треба добре подумати завчасу всім щирим приятелям конституціоналізму й парламентаризму.


Примітки

Вперше опубліковано в київській газеті: Рада. – 1907. – № 2 – 4. Того ж року статтю було видано в Києві окремою брошурою (Друкарня П.Барського, 1907. – 20 с.) і російською мовою в Петербурзі під назвою «За украинскую кость (Вопрос о Холмщине)» в збірнику: Освобождение России и украинский вопрос.

Російський варіант від українського відрізняється такою деталлю: в російському графа Тишкевича, чиї погляди на холмське питання розглядаються, названо «высокородный автор – украинец по происхождению, но из разряда давно перешедших «в стан торжествующих…», а в українському – «наш землячок походженням…»

Друкуємо за текстом брошури в мовній редакції О.Рибалка.

Славянские ль ручьикрилатий вислів з поезії О. С. Пушкіна «Клеветникам России» (1831 р.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 536 – 544.