Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Фрази і факти

Михайло Грушевський

Приятельська рука прислала мені число «Гражданина» (22), де якийсь пан, що підписав себе словом «Київлянин», вириваючи фрази з моєї книжки («Очерки истории украинского народа») і додаючи до них свої вигадки і здогади, відкриває потайні наміри «українофілів» і малює страшні перспективи, які рисуються в разі увільнення українства від репресій, що тяжать над ним у Росії. До сеї посилки вона долучила замітку, що отся стаття уважається голосом київського «Русского собрания» [Так звуться клуби з російським шовіністично-реакційним характером, заложені в кількох більших містах Росії. – Прим. М. Г.]. Ся обставина дає певне право на увагу елюкубраціям сеї статті і змушує мене написати отсі рядки.

На слова, звернені до мене особисто, не буду відповідати. Я, розуміється, ніколи не рахував на похвали співробітників «Гражданина» [Найбільше реакційна часопись Росії. – Прим. М. Г.] і не можу брати до серця лайки, що виходить з уст панів із «Русского собрания». Не можу також конкурувати з ними у відгадуванні чужих намірів і пророкуванні будучих подій, у чім таким сильним почуває себе той «Київлянин». Волю зістатися на грунті фактів минувшості й сучасності, доступних простому людському розуму.

«Київлянин» остерігає Комітет міністрів не давати «свободи пропаганді українофільства» тому, що «дати свободу українському слову у всіх областях науки і життя – се значить піддати ревізії постанови Переяславської ради 8 (18) січня 1654 р. і царський указ із 27 марта 1654 р.» З дозволом [видання] Св. Письма на українській мові Україна «готова ще перемінити православіє на штунду». Зі знесення заборони українського слова скористають передовсім «проповідники штунди і соціал-демократичні агітатори». Зі свободи стоваришень «наші українофіли скористають для організації «січей», себто селянських товариств крайньо бунтівничого напряму, що засновуються для боротьби з державою, з церквою, з більшою посілістю, зі всім взагалі сучасним устроєм не тільки при помочі страйків і т.ін., але й зі співучастю сокир, револьверів і ручних бомб». «Можна собі представити, що діялось би по наших селах, коли б здійснились забаганки українофілів! Без жаху й дрожі не можна про се й подумати», – викликає в пророчій екстазі «Київлянин».

Розпалена фантазія може, розуміється, представити що хто хоче, особливо тоді, коли вона лучиться зі щедрою порцією неуцтва і байдужності супроти фактів і логіки, як се звичайно буває у товаришів [по] зброї «Київлянина». Як сміло він воює, напр[иклад], актами 1654 р.! А тим часом сей царський указ 27 марта 1654 р. містить у собі такі гваранції самоуправи і конституційних порядків України, які, без сумніву, видались би йому «безличною нахабністю», коли б були висказані в виді постулату котримсь сучасним «проводирем українофільства». Адже той указ збирав коротко славні «статті Богдана Хмельницького», які протягом століть були окликом українських патріотів у їх стремліннях до автономії України; він забезпечав Україні виборну управу і суд, до яких ніхто не смів мішатися, автономію церкви, вільний вибір гетьмана і право зносин із заграничними державами [Акты Южной и Западной России, т. X, с. 491 – 493.], одним словом, ставив Україну супроти Московської держави в положення, яке найавторитетніший з істориків права Росії, проф. Сергеєвич, окреслює як особисту унію, себто союз двох автономних держав під властю одної династії [В. Сергеевич. Лекции и исследования по древней истории русского права, вид[ання] 1903, с.107: «Сполучення мало характер особистий, а не реальний. Україна не злучувалась із Московською державою, а тільки признавала своїм володарем московського царя з його потомством».].

Поклики до актів 1654 р., звернені «Київлянином» на адресу Комітету міністрів, рівняються поклику до зірвання з політикою поневолення України, репресій і ограничень свобідного розвою української суспільності, котру-то політику боярська бюрократія Москви повела всупереч ідеї вільного сполучення, яке лежало в основі актів 1654 р. І дійсно, час, крайній час зірвати з тою негідною, шкідливою, деморалізаційною політикою утиску і заборон.

«Київлянин» поправляє Комітет міністрів, коли той називає українофільський рух явищем імпортованим, і доказує, що явище се домашнє і старе, бо виросло на українськім грунті і веде свою історію з часів Мазепи. Приємно бачити, що співробітники «Гражданина» поробили такі значні поступи в історії вітчини і вже не уважають українства польсько-австрійською інтригою найновішої дати, як се ще недавно твердили, а може, ще й тепер твердять письменники тої самої марки. Розширяючи і далі свої відомості, вони довідаються з часом, що т.зв. український сепаратизм – явище ще старше й ще ближче їм своїм походженням. Вони довідаються, що його сотворили боярські бюрократи Москви, обплутуючи Україну павутиною бюрократичної інтриги, стісняючи крок за кроком її автономію і підводячи її життя під московські шаблони, використовуючи для сього трудне положення українських політиків, старанно ловлячи їх за необережні обіцянки, примушуючи до уступок, противних їх суспільній і національній совісті. Отся підступна і вирахувана політика викликала серед українських проводирів XVII в. відразу до Москви і розпучливі змагання розірвати зв’язок України з нею, опершися на якусь іншу державу – те, що зветься тепер українським сепаратизмом.

Богдан Хмельницький, котрому київські Юзефовичі за нашої пам’яті ставили пам’ятник [Мих[айло] Юзефович, ініціатор указу 1876 р., був предсідателем правительственної комісії для будови пам’ятника Б.Хмельницькому і при відслоненні пам’ятника [у 1888 р.] дістав чин дійсного тайного совітника. – Прим. М. Г.], був не тільки автором злуки України з Московською державою, але й першим українським сепаратистом, бо, переконавшися, що московське правительство рішучо не хоче рахуватися з бажаннями і змаганнями української суспільності, а гне лише свою централізаційну лінію, постановив зірвати унію з Москвою і опертися на Швеції. Мазепа тільки виконав план, уложений Хмельницьким, а не здійснений лише тому, що смерть захопила його серед сього плану. Але творцем українського сепаратизму не можна назвати ані сього, ані того. Його сотворила московська бюрократична політика, і зробити кінець українському сепаратизму можна, лише зробивши кінець сій політиці утиску і поневолення, котру перейняла в спадщині бюрократія петербурзька від московської.

Володіючи, як видно, дуже скупими відомостями в історії XVII в., «Київлянин» має зовсім неправдиве поняття про епоху релігійної боротьби на Україні. Він говорить, що «Україна читала по-слов’янськи Св. Письмо в епосі боротьби за православіє і лишилася йому вірною», і віщує загальне розширення штунди після дозволу Св. Письма в українській мові. В дійсності якраз у періоді боротьби за православіє українська суспільність прийшла до переконання про доконечність перекладу Св. Письма на «просту», посполиту», народну мову, аби було воно зрозуміле для народу, і в XVI та опісля в XVII в. появляється ряд перекладів, яких автори доказують потребу таких перекладів аргументами, які можна тепер тільки повторити на оборону свободи Св. Письма на українській мові на адресу занадто ревних оборонців слов’янського текстур [Див., напр., передмову Євангелія Тяпинського з 1570 р. Перекладчик Учительного Євангелія 1616 р. ставить собі ціллю зробити сю книгу, якої зміст у слов’янськім тексті, «про неспособность слухачовъ, немногимъ пожиточенъ былъ», приступною широким кругам суспільності» въ простійшемъ языку»].

А штунда почалася і розширилася в другій половині XIX в. як народний протест против змертвіння церковної організації, против бюрократизації духовенства, в часі найбільшого гніту українського слова, зовсім незалежно від «українських» впливів. Бажаючи свободи своїй вірі, проводирі і члени штунди все бокували від політичних і національних течій, правдоподібно боячись збільшити урядові нагінки за своєю вірою. Вони користувалися Св. Письмом і збірниками релігійних пісень у великоросійській мові, і взагалі, наскільки мені відомо, національної, української закраски штунда ніколи не мала. Чи сам факт дозволу Св. Письма в українській мові буде мати вплив на її дальший розвій, не берусь судити, але що вона розвинулася в періоді заборони українських перекладів Св. Письма і взагалі українського слова досить сильно, се, мабуть, признають і співробітники «Гражданина».

Розширення величезної маси книжок і брошур революційного змісту в українській мові, яке констатують кореспонденти «Гражданина», не потребувало дозволу українського слова в Росії. Аграрні селянські рухи в українських губерніях не чекали на закон про свободу зібрань і товариств. Перед їх елементарною силою і напруженням зовсім бліднуть галицькі «січі», які так перелякали «Київлянина», що повірив на слово видумкам галицької шляхти і поліції про револьвери, ручні бомби і т.ін. січовиків. Революційний рух серед інтелігенції українських губерній, а властиво, її участь у революційних рухах Росії, які розвинулися в періоді гніту всякого національного прояву українства, також не находить зовсім для себе паралелі в житті української інтелігенції конституційної Галичини.

Всі сі страхи, отже, якими «Київлянин» страшить Комітет міністрів на випадок допущення свободи українства, вже існують готові, і викликала їх, власне, отся система бюрократичної опіки, мертвої регламентації і національного утиску, за котрою він так промовляє. Сотрудникам «Гражданина» бажається задержання старого курсу – ширення границь держави, з форсовною асиміляцією, поневоленням провінцій, хоч сей курс ведеться ціною цілковитого виснаження центру, сеї «корінної Росії», про котрої інтереси так багато говориться. їм милий поліційно-бюрократичний режим із його загальною нівеляцією і регламентацією, що обліпив державний організм болячками найрізніших національних і соціальних «питань» та викликав незчисленні «сепаратизми»; їм потрібна опіка, що гнете все, відсуваючи запопадливо інтелігенцію від усякого впливу на народ, що заковує суспільність, мертвить церков, держить у темноті і нужді народні маси і жене до революційної діяльності всі суспільні класи, за браком можності легальної суспільної роботи. Вони держаться її ще й тепер після того, як її банкротство відкрилось у всій своїй страшній наготі при стрічі Росії з наймолодшою культурною державою світу… Се річ смаку, але можна сильно сумніватися, аби сей консерватизм навиворіт, який «Київлянин» рекомендує Комітетові міністрів, знайшов співчуття не тільки там, але й де-будь між людьми зі здоровим розумом, які слідять за життям Росії.

Неможливість старого курсу і пекуча потреба радикального перестрою Росії на конституційній основі, на підставі суспільної і національної справедливості повинна бути очевидною для кождого розумного чоловіка, без ріжниці його поглядів, консервативних чи поступових. В сім перестрої, який може бути відповідно переведений тільки руками самих суспільних клас і національних елементів Росії, повинні знайти розв’язку її національні питання, а між ними й українське. Але усування ограничень, яких шкідливість і нераціональність признають самі правительственні сфери, нема потреби відкладати до сеї загальної перебудови – вони повинні бути безпроволочно усувані, скоро лише покажеться їх шкідливість і безпотрібність. Сам Комітет міністрів і запитані ним адміністраційні і наукові інституції вказали одноголосно на шкідливість ограничень українського слова – яку ж ціль має відкладування їх знесення аж до загальнішого законодавства? Виїмкові розпорядження мусять бути безпроволочно знесені, коли стає ясна їх безпотрібність. Усунення всякого обмеження все ж приносить певну полегкість, усуває певну дозу незадоволення з сучасного життя Росії, а сього незадоволення зібралося в нім і так аж занадто, занадто багато.


Примітки

Вперше опубліковано під назвою «Фразы и факты» в петербурзькій газеті: Сын Отечества. – 1905. – № 50. Передрукована українською мовою в журналі: ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Кн. 4. – С. 132 – 137. Втретє вийшла в збірнику: Освобождение России… – С. 93 – 100.

Подаємо за текстом ЛНВ в мовній редакції О.Рибалка.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 429 – 433.