Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Рух політичної і суспільної української думки
в XIX столітті

Михайло Грушевський

Минуле століття почалося на Україні під знаком знищення Гетьманщини: жалем за втратою автономії і мріями про її відновлення. Імпульсивніший Капніст, останній представник активних автономістів XVII – XVIII ст., як делегат своїх земляків, «доведених до відчаю тиранією російського уряду», невдало намагається заручитися підтримкою прусського уряду на випадок українського повстання для повалення «російського ярма» й відновлення «старого козацького ладу», з утратою якого не може, за його словами, змиритися козацьке військо [Детальніше у моєму «Очерке истории украинскаго народа», де розділи XX – XXIV (нового видання) присвячені історії занепаду й відродження українства у XVIII – XIX століттях. – Прим. М. Г.]. Стриманіший поет, основоположник української літератури, що починала відроджуватися, присвячує свою відому строфу – елегійне зітхання – минулій Гетьманщині:

У нас в Гетьманщині колись:

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись!

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках, було, як мак, цвітуть!

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе пики наставлять,

То мов мітлою все метуть

[Котляревський І., «Вергилієва Енеїда», ч. IV. Мова йде про заміну козацької служби регулярною, про яку, як про предмет загального невдоволення, казав Капніст. – Прим. М. Г.].

З часом, однак, ці мрії й зітхання стають слабшими й глухішими. Відновлення (дуже скороминуще й часткове) старих інституцій Гетьманщини, здійснене імператором Павлом як загальна реакція до попереднього царствування, не підтримало їх суттєво бодай як-небудь. Навпаки, воно могло до певної міри навіть остудити у таких мріях українське суспільство, яке вже відвикло від цих старих інституцій, саме тим, що поставило його віч-на-віч з цими старими привидами. І якщо в урядових колах не припиняються підозри до української аристократії в її планах відновити гетьманство, бо навіть подейкують про все нових і нових кандидатів на гетьманську булаву, – то безумовно, що в цих підозрах промовляло більше неспокійне сумління уряду, ніж факти про реальні настрої цієї української аристократії. Остання досить спокійно поєднувала платонічні зітхання за давниною з ревною службою новому режимові й іще ревнішими турботами про зміцнення свого особистого й класового добробуту на ґрунті нових порядків.

Реальнішими були симпатії і прагнення до повернення козацького ладу серед українських мас. На Лівобережній Україні до них не раз з великим успіхом звертався й сам уряд, заохочуючи українське населення до волонтерської служби в козацьких полках, що формувалися у важкі хвилини, надіями на повернення цього ладу. Але потім ці надії залишалися без виконання. Так було під час нашестя Наполеона і пізніше в період польського повстання 1831 р. [У 1830-х роках уряд, побоюючись козацьких мрій, розпорядився навіть перевести цих козаків-добровольців на регулярну службу (на 18 років!), а деякі полки примусово оселив на Кавказі. – Прим. М. Г.]

На Правобережній Україні (Київська губ[ернія]) ці прагнення виявилися під час формування ополчень для Кримської кампанії, коли селяни масово заявляли про своє бажання йти на ворога й домагалися переведення їх у козаки. Але, крім козацької традиції, в основі цих прагнень лежали інші мотиви, соціально-економічного характеру: з відновленням козацького ладу й переведенням у козаки люди сподівалися звільнитися від кріпацької залежності, податків, рекрутчини – одним словом, відновити ті засади, на яких будувалася давня козаччина XVII століття.

Цю ж демократичну, сказати б, рису козацької традиції підтримує і висуває українське народництво, що зародилося в другій чверті XIX століття й у своєму розвиткові значно випередило народництво великоросійське. З одного боку, тут діє рішучий поворот до народної мови й народної стихії, що почався з кінця XVIII ст. з відродженням української літератури; з іншого, – вплив ідей західноєвропейського романтичного народництва, підтриманий враженнями від слов’янського відродження й помітний в українському суспільстві вже в другому десятилітті, а цілком певно – у третьому. В результаті з’являються закарбовані вже цілком свідомим демократизмом народницькі течії, для яких українські маси, український народ у своєму пригнобленні стає не лише предметом співчуття і прагнення до поліпшення його суспільного й економічного становища, але й предметом вшанування як носія правди й краси життя, ймовірне наближення до якого стає провідною ідеєю творчості й народознавства. Давні герої козаччини тьмяніють і меркнуть перед новим колективним і безіменним героєм – сірою масою, прагнення якої до волі й суспільної справедливості надихають нові покоління українського суспільства.

Найяскравіший і найімпульсивніший представник цього народництва (молодшого покоління) Шевченко уже з презирством відвертається від політиканів-гетьманів, цього «варшавського сміття й грязі Москви», які не вміли стати на ґрунті народних інтересів, відстояти свободу і вільний лад своєї батьківщини, запродали її в кабалу московському самодержавству, а народні маси, які їх висунули, – старому й новому «панству». З привабливими для нього мріями про колишню «славу України» незмінно змішується ця гірка пам’ять про чвари між старшиною й народними масами, що погубили її, про ці «тяжкі діла», забуття яких він готовий купити ціною власного «веселого віку». Справжнім героєм його і його однодумців стає революційний народ, те козацтво, яке ставить собі за мету досягнути такого суспільного ладу, де не було б «ні холопа, ні пана». Радикальніший, ніж його товариші, поет мріє про нове народне повстання, яке «вражою злою кров’ю» омило б «осквернену землю» його батьківщини й перетворило б розділений рабством одних і пануванням інших, роз’єднаний становими й економічними привілеями український народ – у «велику, вольну, нову сем’ю» [Знаменитий його «», написаний наприкінці 1845 р. у розквіті творчості. – Прим. М. Г.].

За такого ставлення до минулого у цього молодшого покоління народників неминуче мало зникнути та консервативно-лояльна позиція до сучасних умов, до самодержавного режиму Росії і проголошеної ним офіційної формули православ’я, самодержавства й народності, яку могло поєднувати зі своїм народолюбством старше покоління українських народників, знаходячи багато спільного з консервативно-реакційним слов’янофільством і офіційним великоросійським народництвом. З середини XIX століття цей консерватизм і офіційний патріотизм, що зустрічався у представників старого покоління й різних mіnоrеs gеntеs молодшого, категорично слід вважати пережитком, віджилим для українства поглядом. І тут найрізкішим і найсильнішим виразником нового настрою є знову ж таки Шевченко, який з незвичайною, небаченою ні перед тим, ні пізніше силою затаврував потворність самодержавного режиму, накинувшись на його носіїв з усім гарячим обуренням не лише пригнобленої України, але й пригнобленого суспільства Росії. Страшні репресії, моральні тортури, яких він зазнав за свої сміливі слова, не зламали його гнівний дух, що з однаковою силою таврував до заслання і після повернення [звідти] і «сатрапів-унтерів», і представників темної й реакційної церкви, і раболіпну масу «німих, підлих рабів», лакеїв капрала п’яного».

[Віднайдений нещодавно уривок його вірша «» з незвичайною силою змальовує цей настрій поета в останній період його творчості (після заслання); поет звертається в ньому до спогадів зі свого київського життя 1840-х років, коли

«Капрал Гаврилович безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили…

Не вам,

Не вам, в мережаній ливреї

Доносчики і фарисеї,

За правду пресвятую встать

І за свободу! Розпинать,

А не любить ви вчились брата…»]

Гурток Шевченка (так зване Кирило-Мефодіївське братство) протиставляв самодержавному режимові ідею вільної слов’янської федерації. Це було відновленням федеративних ідей «Об’єднаних слов’ян» 1820-х років, але з тією суттєвою поправкою, що принцип національної федерації проводився тепер і серед східного слов’янства [На жаль, залишаються неперевіреними свідчення про існування у 1820-ті роки «Малоросійського товариства», яке мало на меті здобуття політичної незалежності України; якщо ці свідчення мають під собою щось реальне, ми мали б у ньому тогочасну українську поправку до планів визвольного руху Росії 1820-х років. – Прим. М. Г.].

Україна мала стати самостійним членом федерації, що складалася б із самоврядних національних тіл («так, щоб кожен народ був особливою річчю-посполитою»), об’єднаних федеральним урядом – «спільним слов’янським собором з представників усіх племен». Демократична організація її мала завершуватися республіканським ладом: «правління народне з правителем, обраним тимчасово». Становому ладові, офіційній народності й релігії, поліційному гнобленню гурток протиставляв вимоги «загальної рівності й жодної різниці між станами», релігійної рівноправності, свободи думки і слова, а найближчою своєю метою визначав «викорінення рабства й усілякого приниження нижчих класів» та загальне поширення письменності » і «Правила» гуртка вміщені в журналі «Былое» (за лютий 1906 р.). – Прим. М. Г.].

Донос на Кирило-Мефодіївське товариство й викликаний через це процес, що завершився цілковитим його розгромом, ув’язненням і засланням членів (1847 р.), спричинили помітний застій у розвитку ідей, якими прониклися кирило-мефодіївські «братчики». Коли наприкінці 1850 – на початку [18]60-х років вони зібралися в Петербурзі (на жаль, далеко не всі), [прибувши] зі своїх підневільних місць, то їх захопила хвиля тодішнього визвольного руху, «великих реформ», центральним питанням яких було таке віддавна й любовно культивоване в українській літературі питання, як знищення кріпосного права.

Перед цією злободенністю [з одного боку], відступили на другий план політичні ідеали Кирило-Мефодіївського гуртка, а з іншого – поблякло й затерлося неприязне ставлення до українського «провінціалізму», помітне у великоросійських «прогресистів» (згадаймо різкі випади Бєлінського проти української літератури загалом і проти Шевченка зокрема). Заснований кирило-мефодіївцями журнал «Основа» (1861 – [186]2) став виразником тісних великоросійським суспільством. У зв’язку зі значенням для всієї імперії питань про визволення селян, землеустрій і самоврядування українського селянства, журнал звертає на них свою головну увагу. Далі постають питання про заходи для успішного поширення письменності й освіти, недільні школи, видання підручників народною мовою і т.д.

Активний період і цього разу тривав недовго. Перша заборона українського слова, що сталася вже 1863 р. (Валуєвський циркуляр), поклала край планам популярно-наукової і навчальної літератури, а далі й літературному рухові загалом. Прояви громадської й особистої ініціативи також зазнали суворих переслідувань, – заслання й арешти придушили спроби організаційної діяльності. Відновлені згодом, переважно в Києві, після майже десятилітньої перерви, спроби легальної літературної і наукової діяльності, дослідження народного життя, його економічних і суспільних умов, також невдовзі були придушені новою, категоричнішою й цілковитою забороною українського слова, яка створила нову «перерву» у розвитку українства в Росії (указ 1876 р., що залишався в силі аж до «временных правил о неповременной печати» 1906 р.).

За таких умов, коли для українців були повністю заборонені такі цілі галузі духовної діяльності, як наукова, популяризаторська, перекладна література українською мовою; коли майже непереборні перепони ставилися перед українською белетристикою, українським театром; коли з поважними перепонами мусили рахуватися навіть при вивченні минулого й сучасного України, української мови, історії, етнографії; коли сама лише підозра у співчутті до «українофільських ідей» вважалася злочином і примарою «сепаратизму»; коли переслідувався кожен прояв прагнень до піднесення культурного рівня українського народу, його суспільної й національної свідомості, кожне звернення до його рідної мови як до знаряддя культурницького руху, – за таких умов, звичайно, немислимим був будь-який рівномірний поступ не лише української літератури чи науки, але й політичної і суспільної думки, позбавленої усіх легальних засобів для свого розвитку. А ці умови з періодами загострення й послаблення, хоч загалом майже без змін, затягнулися на цілих сорок років!

З огляду на все більшу урядову реакцію й неможливість проводити легальну політичну і суспільну діяльність найімпульсивніші елементи українського суспільства приставали до тогочасних революційних течій Росії і висували на перший план інтереси політичної боротьби. Вони були схильні нехтувати національними потребами і відкладали їх «на наступний день після перемоги над самодержавним режимом». З огляду на непереборні перепони, що ставилися українству в Росії, ті люди, які не допускали такої легковажності й цінували розвиток національної течії суспільного руху, поступово, починаючи вже з перших заборон (1863), переносили свою літературну, почасти й громадську діяльність за межі Росії в австрійську Україну, у сусідній Львів.

Під впливом цієї діяльності й безпосередньої участі українських сил у місцевій літературній роботі, галицька література й суспільство, що значно відставали під спільним пануванням реакційно-клерикальної польської шляхти й такої ж австрійсько-польської бюрократії, тепер прискореними темпами проходили стадії розвитку української суспільної думки від наївного козакофільства до романтичного, а згодом і реальнішого народництва, і, врешті, до соціалістичних та радикально-прогресивних напрямів. Поряд з літературною еволюцією, з пошуками форм, засобів просвітницької і взагалі культурної праці об’єднані сили галицьких діячів і українців з Росії проводять на українському ґрунті Галичини перевірку й практичне застосування громадсько-політичних схем і програм, виробляють практичні форми суспільної й політичної організації і т.ін. [Див. короткий нарис у моїй статті «Український П’ємонт»; детальніше у 25 розділі «Очерка истории украинского народа». – Прим. М. Г.]

Особливо з 1890-х років Галичина стає горнилом української політичної й громадської думки для всієї України, сказати б, – взірцевою школою політичної і культурної роботи, у якій беруть найактивнішу участь політично налаштовані елементи українського суспільства Росії. Між тим, урядові репресії проти українства, з одного боку, і не національний (часто навіть антинаціональний, централістичний) характер революційних рухів – з іншого, змушують іншу частину українського суспільства принципово виключити з найближчої програми українства завдання політичного характеру і звести його до завдань суто культурних – так званого культурництва.

Найяскравішим і найвпливовішим для свого часу представником першого, так би мовити, – політичного напряму, був Драгоманов († 1895), член київського українського гуртка 1870-х років, який згодом, ставши емігрантом, мав безпосередній вплив на галицький рух, як рівно ж значною мірою і на українські гуртки Росії 1880 – початку 1890-х років. У сфері суспільній це був еволюційний соціалізм з сильним народницьким відтінком, що слугував, можна сказати, пом’якшеною паралеллю для землевольських і народовольських течій Росії. У сфері політичній – демократичний конституціоналізм і федералізм, що був новою, виправленою формою федералістичних ідей кирило-мефодіївців, позбавлених релігійного містицизму, яким була сильно просякнута кирило-мефодіївська програма, і перенесених з ґрунту слов’янофільського (федерація слов’янських народів) на реальний ґрунт сучасних відносин. Свою мету він вбачав у перебудові сучасної Росії на федеративних засадах, наріжним каменем якої була національно-територіальна автономія (в самого Драгоманова, втім, цей принцип національно-територіальної автономії невдало накладався на ідею автономії обласної).

Культурництво (я не перелічуватиму його численних представників, не таких яскравих у загальних рисах, яким був Драгоманов для політичного українства) розвивалося, у свою чергу, двома напрямами. Одне, представлене почасти гуртком «Киевской Старины», мало, – дозволю собі так висловитися, – характер більше загальноросійський. Воно залишало політичну й суспільну працю ліберальнішого чи консервативнішого напряму (залежно від поглядів окремих представників цього напряму), так би мовити, загальноімперським елементам. Місце українців полягало в тому, аби творити надбудову над цією працею у формі вивчення України, збереження традицій української мови й літератури, хоч би й дуже скромно – «для домашнього вжитку», як казали, – яке б не викликало докорів у сепаратизмі. З проповіддю такого скромного «українофільства» виступив наприкінці життя, між іншим, і останній з представників кирило-мефодіївської трійки – Костомаров, втім, як кажуть, з мотивів суто тактичного характеру.

Другий напрям «культурництва» – назву його радикально-національним – намагався протиставити великоросійській стихії стихію українську з її самобутнім змістом як рівноправний і самодостатній, принаймні теоретично, національний тип. Дотримуючись суто «культурницького» напряму в Росії, представники цієї течії, однак, не проти були й займатися політикою в Галичині. Тут за їхньою участю було вироблено компроміс українських націоналістів з центральним урядом і місцевими польсько-шляхетськими правлячими колами, – так звана «угода» 1890 р., що мала на меті забезпечити тут необмежений культурний розвиток українства ціною поступок політичного характеру: пом’якшення української опозиції до польсько-шляхетського режиму. Компроміс цей, втім, досить швидко припинив своє існування через неможливість справжнього примирення життєвих запитів українства зі збереженням польсько-шляхетського режиму.

Суто культурницький напрям швидко виявив свою цілковиту неспроможність і на ґрунті Росії. З одного боку, старий режим залишався непохитним у своєму переслідуванні будь-якого прояву української національної свідомості, і ніяким зменшенням українських запитів, ніяким «відмежуванням зліва» не вдавалося тут створити ґрунт для якогось легального українства. З іншого боку, – дуже виразно виявлялося, що культурно-національні запити українства так тісно й органічно пов’язані з суспільно-політичними, що неможливо було виділити їх, не прирікаючи на занепад. Тому навіть суто наукова праця врешті-решт заниділа в київських українофільських колах, які відмежувалися зліва, від «політики», і навпаки, розвинулася в дуже несприятливих умовах на галицькому ґрунті, де культурна діяльність (з науковою включно) не переставала бути інтегральною частиною політичного й суспільного руху, боротьби за права народу.

Наприкінці дев’яностих років падіння культурництва стало очевидним. Молодші покоління відвернулися від цього «українофільства», і це ім’я набуло в їхніх устах негативного відтінку як вияву несерйозного й поверхового ставлення до українства. Наріжним каменем своєї діяльності вони зробили поєднання національного радикалізму [Я використовую цей вислів замість «радикального націоналізму», аби не надавати йому неприязного відтінку, який так часто поєднують тепер зі словом «націоналізм». – Прим. М. Г.] – або з більше чи менше вираженими лівими суспільно-політичними течіями у вигляді народницького соціалізму чи соціального демократизму, або з поміркованішим конституційним демократизмом. Себто вони повертають українству політичний характер. І на цьому ґрунті, переважно вже в перших роках XX століття, на кшталт галицьких течій і партій 1890-х років формуються й розвиваються течії і партійні організації України російської. Вони здебільшого діють і дотепер.


Примітки

Вперше надруковано в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 9. – С. 633 – 644. 1907 року стаття вийшла у збірнику «Освобождение России…» (с. 42 – 54) і окремою брошурою: Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии. – СПб., 1907. – 15 с. Тоді ж в ЛНВ з’явилась рецензія І.Джиджори (Т. 39. – С. 451 – 452).

Друкуємо за збірником «Освобождение России…» в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 397 – 404.