Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Визволення Росії і українське питання / Неймовірно

Визволення Росії і українське питання

Неймовірно

Михайло Грушевський

Дев’ять місяців тому комітет міністрів, як читаємо у відписці міністра народної освіти, розпочав обговорювати виконання указу від 12-го грудня про усунення з постанов про пресу надмірних обмежень і зупинився на постановах 1876 і 1881 рр., які забороняли друкувати й видавати українською мовою різноманітні книжки, за винятком історичних документів, словників і творів красного письменства. Ці заходи, на думку комітету, мали на меті перешкодити «розвиткові українофільського руху, скерованого до літературного, а, можливо, як наслідок і до політичного відокремлення від решти Росії». Комітет, однак, дійшов до переконання, що цей «українофільський рух», яким різні «істинні росіяни» залякували урядові кола впродовж сорока років [Рахуючи від першої заборони українського слова 1863 р.], «не є, очевидно, якоюсь поважною небезпекою. Тим часом застосування цієї заборони значно ускладнює поширення серед малоросійського народу корисних відомостей шляхом видання на зрозумілому для селян наріччі книг і перешкоджає підвищенню нинішнього його низького культурного рівня».

Можна було сподіватися, що комітет, не відчуваючи ніякої небезпеки від українського слова і усвідомлюючи велику шкоду від його заборони, поквапиться відмінити обмеження. Та комітет не зважився покластися на свою думку і «з міркувань більшої обережності, для кращого з’ясування практичного значення цієї заборони, а також незручностей, що з неї випливають», вирішив попередньо зібрати відомості з цього питання.

На відміну від давнішої практики, комітет цього разу звернувся за відомостями не до «фахівців» на кшталт Каткових і Юзефовичів, котрі ініціювали й розробляли заборони 1863 – 1881 рр., а до установ, незрівнянно компетентніших, – Академії наук, Київського й Харківського університетів і київського генерал-губернатора. Всі ці установи й окремі особи дали відгуки, що підтверджували нагальну потребу відміни заборон 1876 – 1881 рр. Записки Академії наук і Харківського університету були надруковані, і зміст їхній відомий.

Академія наук у докладній записці показала всю безпідставність поширеної в консервативних колах тези, згідно з якою так звана «російська літературна мова» є мовою загальноросійською, і це робить зайвим використання в літературі мови української; вона зазначила, що згадана мова є мовою великоросійською, а не загальноросійською, і література, писана нею, – літературою великоросійською, тому її виключне вживання не задовольняє потреб української народності в літературі своєю рідною мовою. Особливу увагу звернено в записці на з’ясування того факту, що існуючі заборони спотворюють неприязню нормальне ставлення української народності до літератури й мови (велико-) російської; що ці заборони призвели до того, що центр ваги літературної й культурної діяльності українського народу був перенесений за кордон у Галичину, де цей рух неминуче набрав досить різке негативне забарвлення щодо старого режиму Росії…

Харківський університет, вказавши на безпідставність і шкоду від заборон українського слова, заявив про необхідність запровадження української мови в народній школі з метою успішного викладання й засвоєння викладів. Київський університет у своїй записці (неопублікованій) ґрунтовно довів неслушність заборонних розпоряджень 1863 – 1881 рр.; також київський генерал-губернатор у короткому відгуку висловився за необхідність відмінити заборони українського слова, на шкідливість яких вказував його попередник ще у 1880-ті роки.

У квітні всі ці подання були вже у розпорядженні комітету міністрів, і він мав добру нагоду переконатися, що його міркування про безпідставність і шкідливі наслідки заборон українського слова були цілком обґрунтованими. Залишалося лише відмінити ці крайні обмеження, створені для українського слова, і підвести [нові правила] під загальні постанови про пресу. Але тут починається неясна затримка. Минає два місяці, і лише в червні з являється лаконічне повідомлення про те, що на останньому своєму засіданні перед вакаціями (31 травня) комітет обговорював питання про відміну обмежень для українського слова. В кулуарах стало відомо, що комітет визнав за необхідне відмінити обмеження, встановлені указами 1876 і 1881 рр. Минуло ще три виснажливі місяці, протягом яких українське суспільство сподівалося, що після літніх вакацій з’явиться, врешті, відміна цих жахливих заборон, які протягом довгих сорока років паралізували всі його пориви до піднесення культурного й економічного становища народних мас, відбирали в нього найдорожчий скарб – мову, позбавляли можливості писати мовою думки й розмовляти, користуючись своїм власним словом… Замість цього днями поширилася відомість, що травнева постанова комітету не була реалізована «через несвоєчасність», і питання про усунення обмежень українського слова відклали на невизначений термін…

Цей фінал так різко розминувся б з вимогами й потребами часу, що ми ніяк не зважуємося вірити у правдивість цієї новини. Прийняти її означало б припустити, що правляча бюрократія після всіх уроків і випробувань останніх місяців, після всіх подань, виданих інстанціями, до яких вона зверталася, щодо цілковитої безпідставності заборон українського слова й необхідності їхньої повної відміни; після таких же численних роз’яснень у пресі, яка вказувала на згубні наслідки цих заборон для економічного й культурного життя тридцятимільйонного українського населення Росії; після незліченних петицій, звернень, резолюцій, протестів, що виходили з найрізноманітніших сфер українського суспільства Росії, – після всього цього вона все-таки хоче і сподівається продовжувати таку ж систему заборон і придушення всіляких проявів українства, яку з такою угрюм-бурчеєвською непохитністю вона здійснювала протягом сорока років.

Ціною повної руїни українського життя ця система за цей час вже встигла досягнути протилежних результатів. Адже на початку годі було й уявити таке загострення українського національного руху, його нинішню напругу, розширення й поглиблення його програми, досягнутого цією довгою системою нагаїв і скорпіонів. Тому навіть і після всіх блискучих доказів непохитності в бідах і вічно юного оптимізму, вираженого останнім часом представниками бюрократичних сфер, якось важко повірити в цю новину. Навіть важко уявити, щоб ці сфери надіялися сьогодні здійснити те, що було нездійсненним за десятиліття повного придушення вільнодумства в суспільстві, в роки непохитної віри у всемогутність і безмежність сил бюрократії, – здійснити сьогодні після глибокого перевороту останнього часу, що сколихнув усі верстви українського суспільства, за допомогою все того ж немудрого «статуту про постійне шмагання».

У лютому цього року фігура, яка стояла тоді на чолі комітету міністрів, запевнила депутацію української інтелігенції, що не пізніше, як за якихось три місяці, обмеження з українського слова знімуть. Відтоді минуло не три, а шість місяців, і тепер з’являється як своєрідний bаlоn d’еssаі новина про те, що питання це взагалі відклали. Гадаємо, що такі випробування краще б облишити і, хоча і з деяким запізненням, стримати дану обіцянку.


Примітки

Вперше опубліковано в петербурзькій газеті: Сын Отечества. – 1905. – № 187. Передруковано у збірнику: Освобождение России… – С. 107-111. Подаємо за текстом збірника в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 438 – 440.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 851

Модифіковано : 15.06.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.