Національне питання й автономія

Михайло Грушевський

1

Ще трохи і слідом за вимогою матеріального благоустрою трудящих мас і забезпечення основних прав громадянського існування людини як особистості, з трибуни першого парламенту Росії владно пролунає вимога свободи й самовизначення для однієї з найважливіших категорій її суспільного життя, а саме національної. Ті сподівання й надії, які при першій нагоді послаблення старого бюрократичного режиму пробуджувалися у пригноблених народів Росії, будуть, врешті, втілені в законну вимогу про законодавче визначення й захист їхніх прав на вільне існування й розвиток.

Рік тому цей постулат недержавних народностей Росії був чітко поставлений на одному з їхніх найпомітніших попередніх з’їздів – представників громадської думки й громадського сумління: на весняному з’їзді журналістів і вчених, що прийняв рішення донести до свідомості всього населення принцип повної рівноправності всіх народностей і їхнього права на культурне й політичне самовизначення. З’їзд розвинув це поняття самовизначення народів до вимоги децентралізації державного ладу Росії з наданням окремим народностям, що мешкають на певній частині державної території, права на автономію на підставах, встановлених особливим статутом. Однак усвідомлюючи, що поняття національної рівноправності й потреби культурного й суспільного самовизначення національностей не дуже чітко й виразно сприймаються широкими верствами населення Росії, які живуть поза сферою таких національних прагнень, цей з’їзд, разом з побажаннями, зверненими на адресу майбутніх будівничих Росії, поклав на своїх членів обов’язок доносити до свідомості всього населення цей принцип визнання для народів Росії права на самовизначення, аби підготувати людей до справедливого й розумного вирішення національного питання.

На жаль, не можна сказати, що цей обов’язок узяли на себе й гідно виконали ті, до кого було звернено цей заклик. Захоплена організацією громадських сил Росії для боротьби з бюрократичним самовладдям, преса спрямувала свою енергію на досягнення основних прав громадянського життя й політичного самоуправління. Вона часто схильна була відсувати національне питання, аби не загромаджувати надмірно цю авансцену, на якій починав відбуватися перший акт справжньої боротьби суспільства з владою. Прагнучи не ускладнювати політичну перспективу для суспільства, потреба готувати громадську думку до невідкладного вирішення національного питання Росії, намічена представниками преси, задовольнялася недостатньо, хоч була, без сумніву, дуже потрібною й нагальною.

2

Що національне питання загалом не користувалося симпатіями у прогресивних колах великоросійського суспільства, які задавали тон визвольному рухові, – це факт, що його не слід приховувати. Не кажучи про старі марксистські погляди на національне питання як явище реакційне, притаманне лише буржуазному суспільству, в очах представників прогресивних течій поняття національності надто часто компрометувалося формулами офіційної народності, фактами шовіністичного націоналізму, націоналістичного обскурантизму й нетерпимості. Та найбільший вплив мала тут та обставина, що великоросійське суспільство не пройшло стадії національного питання для себе самого. Вислів «панівна народність», звісно, звучить дуже фальшиво стосовно старого режиму, який тримав усі народності Росії під контролем; та все-таки великоросійський народ – єдиний з усіх численних народів Росії не терпів національних утисків, що їх зазнавали інші, й за приказкою «ситий голодного не розуміє», не оцінював належно стихійної сили, пекучості й гостроти національного питання, притаманної іншим народностям Росії.

У результаті, серед прогресивної великоросійської інтелігенції спостерігається якщо не просто вороже, то презирливо-поблажливе ставлення до національного питання як до чогось запізнілого, відсталого, реакційного, негідного «просвітницького віку й освіченої людини». Серед проектів і планів, які вона висуває, національне питання повсюдно або ігнорується цілковито, або робляться винятки для тієї чи іншої національності, проте ігнорується національне питання в його цілості – інтереси всіх пригноблених народів Росії. Посилаються також на відсутність у населення (особливо селянського й міщанського) правильних уявлень про національне питання і його вирішення, на нерозуміння й вороже ставлення до вимог національної рівноправності, національного самовизначення, національно-територіальної автономії і т.д., і цим мотивують неактуальність національного питання для сьогодення, хоча саме існування такого явища мало б слугувати не мотивом для уникання національної проблеми, а спонукою до поширення правильних понять про його важливість і способи вирішення.

Адже й серед тих же людей можна зустріти байдужість чи опозицію і з ряду інших питань, які, однак, через це не знімалися з порядку денного, а піддавалися посиленому й усебічному висвітленню, якщо їх вважали суттєвими й невідкладними (згадаймо хоча б з’ясування положення про те, що вирішення аграрного питання без гарантій громадянських прав і представницького ладу не може поліпшити становище селян). Немає причин ухилятися від такого обов’язку і щодо національного питання, а посилання на його непопулярність нітрохи не можуть бути виправданням для тих, хто відсуває вирішення цієї проблеми на дальній план.

3

Я не збираюся писати апологію національності як необхідної, себто неминучої форми, що не може бути усуненою і в якій проявляється розвиток людства; нагадувати, що через цю неминучість будь-які обмеження однієї національності зумовлюють за її рахунок розвиток іншої національності, а не якихось позанаціональних форм; що, будучи передусім формою, вона зовсім не зумовлює змісту, який наповнює цю форму. Не підтримуючи націоналістичні крайнощі, можна і потрібно прагнути того, аби ця форма мала гідний зміст, а не заперечувати її, і т.д. Я хочу лише нагадати, що навіть, якби вважати національність нижчою формою, в яку вкладаються стосунки людства, слід зважити на факт, що мільйони людей мислять і відчувають ці відносини саме в цій формі.

Тому встановлюючи modus vivendi майбутнього, слід не забувати про забезпечення для всіх народів, що входять до складу держави, свободи самовизначення з національного погляду, подібно до того, як ми не надаємо значення конфесійним розбіжностям, але в основу громадянського порядку кладемо також повну свободу релігійного самовизначення. І як єдиним засобом імунізації релігійних розмежувань, усунення релігійних чвар та їхнього шкідливого впливу на громадські й політичні взаємини є визнання повної релігійної свободи й рівноправності, так і вирішення «національних питань», визволення культурного та економічного розвитку громадських і політичних відносин від національних утисків можна досягнути лише через надання окремим народностям можливості цілком вільного розвитку.

Та це завдання не можна здійснити, голослівно визнавши право національностей на вільний розвиток на кшталт славнозвісного § 19 австрійської конституції, що визнає рівні права за всіма народами, але на практиці ці рівні права зводяться до формул: «а спробуймо», «вирви, якщо хочеш мати», – як формулював відносини між народами один відвертий націонал, котрий знайомив мене на перших порах мого побуту з практикою австрійської конституції. Конституційні форми дають якщо не можливість, то принаймні ілюзію можливості цього виривання, і воно справді стало керівним мотивом внутрішнього життя Австрії в останні десятиліття, паралізувавши національною боротьбою економічний, культурний і суспільний розвиток країни.

Якщо право національного самовизначення є інтегральною складовою частиною прав особистості, то можливість національного самовизначення людини, можливість національного розвитку не забезпечується самими лише гарантіями її прав. Політичну свободу нерідко пробують поєднати з посиленою опікою для панівної нації, що межує з придушенням усіх інших народів; конституційний лад, радикальний республіканізм і соціальний радикалізм можуть на практиці поєднуватися з невизнанням чи ігноруванням потреби вільного національного розвитку для певних народів, що входять до складу держави.

Звичайно, якщо при цьому доводиться придушувати прагнення недержавних народностей силою заборон чи цілою системою національної політики, то неминуче спотворюється весь державний лад. Не можна виховати в суспільстві й уряді відчуття справедливості й законності, якщо ця справедливість і законність сягають лише певної межі, за якою починається гніт і безправність. Щирі друзі оновленої Росії, звісно, не будуть свідомо прагнути такого ладу, який, визнаючи політичні й громадянські права населення, придушуватиме національне життя всіх народностей, крім панівної – великоросійської. При цьому, замінивши централістичний бюрократичний лад централістичним ладом конституційним, він і надалі триматиме в стані національного гноблення всі або хоча б деякі народності. Не можна зберегти повну свободу для себе, обмежуючи чужу свободу, і тюремник – такий же невільник своєї тюрми, як і ув’язнений у ній арештант. Гніт національний, або будь-який інший у державі, байдуже бюрократичній чи конституційній, може здійснюватися лише за поліційно-мілітарного ладу і, зрозуміло, про такі речі щирі друзі свободи не мріють. Та одна справа не прагнути до панування однієї нації в державі й придушення інших, а інша справа – створити такі умови, у яких народи держави отримали б можливість свого національного розвитку й не зазнавали в ній утисків.

4

Принципи, висунуті в уже згаданій, давній резолюції представників преси, вказують на простий і раціональний (здається, – єдино раціональний) шлях до створення цих умов: широка децентралізація держави й організація самоврядування в національних територіях, визначених їхніми національними кордонами. Лише ці заходи можуть імунізувати національне питання, звести його якщо не нанівець, то до дуже малих розмірів, за яких його вирішення не становитиме, при такому принциповому вирішенні проблеми, вже ніяких труднощів. З виділенням національної території і наданням їй широкого самоврядування, національність перетворюється з бойового заклику, з предмета боротьби, паралізуючого налагодження економічних і культурних відносин, на щось цілком зрозуміле, що не вимагає ніяких особливих міркувань, на звичайний грунт для вдосконалення цих економічних і культурних відносин. Як усі такі стихійні категорії людського життя, вона зникає з обігу, лиш тільки зникають умови її обмеження. Перефразовуючи відомий вислів поета, можна сказати, що національність, як і здоров’я, змушує стежити за собою тоді, коли відчуваються утиски й недоліки, коли народ не має свободи існування й розвитку.

Тому один з перших основних законів нового ладу повинен встановити як загальну норму національного самоврядування скрізь, де певний народ переважає на одній суцільній території, визначеній національними кордонами і є достатньою для організації на ній обласного самоврядування. Такий мінімум, втім, не потрібно піднімати високо, оскільки ми не бачимо, щоб невеликі самоврядні провінції в різних країнах зазнавали якихось суттєвих незручностей від своїх малих розмірів. Інший такий основний закон повинен визначити права національних елементів, що становлять меншість населення або заселяють території зі змішаною людністю, яку неможливо розмежувати. Встановлення невисокого мінімуму для національних територій і ретельне визначення національних кордонів значною мірою зменшить простір таких змішаних земель, які бачимо у формі сьогоднішніх адміністративних одиниць, – вони мають більш чи менш штучне походження. Я звертаю особливу увагу на необхідність всезагальності такого закону: він повинен розповсюджуватися на всі народності. Немає жодних розумних і справедливих підстав робити відмінності між народностями, вимагати від них якоїсь культурної чи історичної метрики або надавати національну автономію через крайню напругу національних сил, яка ставала б небезпечною для інтересів держави.

Якщо ми наполягаємо на необхідності цілковитої громадянської і політичної рівноправності для всіх людей, без різниці культурного й економічного цензу, віку, історичних і культурних традицій; якщо такої ж рівноправності ми вимагаємо для всіх релігійних конфесій, не висуваючи до них жодних критеріїв цінності, традиційності, напруженості, то як можна робити якісь принципові відмінності щодо такої стихійної форми людського існування, як національність? Хто присвоїть собі владу видавати свідоцтво на право національного самовизначення? Хто насмілиться ставити оцінки національної самодостатності якоїсь народності? Звісно, ніхто не може претендувати на такі компетенції. Кожен народ – від найбільшого, як понад двадцятип’ятимільйонний український й десятимільйонний польський, й до невеликого, що налічує кілька сот чи навіть кілька десятків тисяч, – незалежно від того, чи має він історичні акти на зразок акту приєднання України до Москви чи приєднання Грузії до Росії, чи досягнув він вершин культури чи лише прямує до них, – повинен отримати повноцінну можливість розвитку на своєму національному грунті.

Велика напруженість національних сил як умова для визнання національних прав і національно-територіальної автономії може нагадувати примітивну медицину добрих старих часів, яка не знала гігієни і профілактики і вважала за потрібне займатися лише «небезпечними» хворобами, з різкими проявами, що свідчили вже про цілковитий розлад і спотворення нормальних функцій організму. «Мудрі правителі», які починали думати про те, що слід «щось зробити» для національних потреб лише тоді, коли незадоволеність національних вимог і роздратування, відчутне в народі на цьому грунті, виводить з природних меж національні почуття, створює гіпертрофію націоналізму й змушує суспільство розвивати свою енергію в національній ділянці коштом інших, позитивніших напрямів суспільного розвитку, – такі правителі, звісно, не спокусять своєю мудрістю людей, які зважено ставляться до цього розвитку. Це ті самі мудреці, які вважають за потрібне щось зробити для народу не скорше, ніж цей народ втрачає всіляке терпіння й довіру до «опікунської влади».

Та, по суті, чи ж не в цьому напрямі йшли і йдуть навіть сьогодні численні керівні діячі й органи визвольного руху, котрі радять не висувати національного питання взагалі, а зокрема тепер – питання про національно-територіальне самоврядування, відклавши його на невизначений час? Які радять відрізняти ті вимоги автономії, що диктуються «національним інстинктом», від тих, що виходять не під впливом націоналістичних пристрастей, а з визнання національно-територіальної автономії однією з основ нормального державного ладу? Радять зумовити необхідність її отримання напруженням цього «національного інстинкту», фактом «великої агітації», чітко вираженим «бажанням самого населення»? Наполягаючи на тому, що національне питання не повинно стояти на шляху до розв’язання основних питань політичного, суспільного й економічного ладу, вони, очевидно, не усвідомлюють, що такою постановкою національного питання вони саме мусують національні проблеми і змушують усі ті сили, для яких поруч з питаннями політичного, суспільного й економічного характеру існує й питання національне, ділити свою енергію між захистом перших та останнього, розгортати свій фронт не лише до централізму справа, а й до централізму зліва.

5

Одне з двох: з одного боку, або стояти на позиції, що визнає національні прагнення й національне самовизначення явищем шкідливим, вважати автономний принцип також явищем негативним, отрутою, що її можна видавати лише у виняткових випадках і в якомога менших дозах. Тоді можна діяти щодо різних національностей за принципом divide et impera: намагатися пояснити одним, що вони швидше отримають виняткові національні права, вимагаючи їх лише для себе, аніж пов’язуючи свої вимоги з вимогами інших народів; іншим тлумачити, що вони можуть отримати суттєві поступки, не підносячи питання про національну автономію, і т.ін. Чи визнавати, з іншого боку, автономний лад, принцип широкого самоврядування національних територій необхідною умовою успішного культурно-економічного й політико-суспільного розвитку для держави такого різноплемінного складу, як Росія, – і в такому разі втілювати його як одну з основ її оновленого політичного ладу, не чекаючи спалахів «національного інстинкту» чи плебісцитів населення. Гадаю, що для людей, які бодай трохи цінують значимість національного елементу в житті людського суспільства, тут немає місця для сумнівів: вже тепер слід зробити все можливе для усунення національних розбіжностей, створити умови для розвитку національного самовизначення без конфліктів з розвитком політичного й суспільного благоустрою, що мають спільні завдання.

Принцип територіально-національної автономії слід прийняти поряд з іншими основами нового державного ладу. Для її утворення національний принцип треба покласти в основу всіх територіально-громадських організацій, починаючи з сільської общини, й далі – в основу дрібної земської одиниці, всіляких виборчих округів і провінційних одиниць – наскільки вистачить даної етнографічної території і національної маси для цих округів та одиниць. І якщо вона досягає того мінімуму, який можна визнати достатнім для утворення самоврядної національно-територіальної області, то для неї повинен бути організований відповідний порядок самоврядування.

На питання, наскільки широким має бути самоврядування цих національних областей [Див. з цього питання щодо української автономії статтю «Наші вимоги». – Прим. М. Г.], звичайно, може бути лише одна відповідь – якомога ширшим! Старий режим намагався забезпечити єдність держави силою примусу; новий повинен скористатися силою внутрішнього зчеплення й дати можливий простір розвиткові народів і областей у державній єдності; в цьому полягає єдина запорука міцного збереження цієї єдності. В її інтересах, в інтересах перетворення механічного конгломерату, який стримує лише зовнішня сила, потрібно від самого початку стати на правильний шлях справжнього державного організму, пов’язаного спільністю інтересів своїх складових частин, не витрачаючи дорогоцінної енергії на національне тертя, не змушуючи інтелігентну й свідому меншість народів тратити сили й час на здобуття можливостей національного розвитку, на організацію для національної боротьби народних мас і неминучий у зв’язку з цією діяльністю розвиток не бажаного ні для кого національного шовінізму. Ця енергія потрібна для оновлення суспільних відносин, для культурного й економічного розвитку, і гріх скеровувати її на національну боротьбу, витрачати на національну пропаганду. А відсувати запровадження національного самоврядування або обмежувати його для початку лише деякими народностями, повторюю, – рівноцінне з закликом до національної боротьби, яка загрожує загальмувати прогресивний рух суспільства й оновлення всього державного ладу.

Преса, яка працює над поширенням у загальній свідомості принципів визволення і рік тому зобов’язалася «донести до свідомості всього населення» принцип визнання за кожним народом «права на самовизначення», повинна виконати цей покладений на неї обов’язок та енергійніше впроваджувати в суспільну свідомість цю ідею. Відтоді багато дорогого часу минуло без відчутних результатів, і тому потрібно ще більше енергії і доброї волі, аби надолужити цей втрачений час.

Примітки

Вперше опубліковано в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 1. – С. 8 – 17. Коректа цієї статті з правками М.Грушевського зберігається в ЦДІА України в м. Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 177. – Арк. 3-7). 1907 року статтю опубліковано у збірнику: Освобождение России… – С. 68 – 80 і окремо: Национальный вопрос и автономия. – 15 с. Рецензію на брошуру написав І.Джиджора (ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – С. 451 – 452).

Друкуємо за текстом збірника «Освобождение России…» у перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 413 – 420.