На злобу дня
Михайло Грушевський
Якщо представники прогресивного великоросійського суспільства дивуються відкритій перед ними перспективі представництва без можливості вільного обговорення найважливіших питань сучасного життя, без права зборів (відміненого навіть у тій слабкій формі, яку допускав лютневий маніфест) і без гарантій людських прав, що становлять альфу і омегу будь-якої громадської діяльності, то «Положення про Державну Думу» може викликати ще сумніші думки в представників інших народностей, котрі не мають навіть таких обмежених можливостей самовияву, як великоросійське суспільство.
Я хочу показати це на прикладі народності української – цієї найбільшої, після великоросійської, майже тридцятимільйонної народності Росії. І в цю хвилину, коли я пишу ці рядки, усією повнотою над нею тяжіє жахлива, невідома цивілізованому й нецивілізованому світові заборона українського слова. Всі клопотання про дозвіл українських періодичних видань відхилено. Обговорення в місцевій пресі всього, що пов’язане з національним українським питанням, натикається на нездоланні цензурні перешкоди. Видання для народу з питань сучасного життя доступною йому українською мовою абсолютно не дозволені – вони можуть виходити й поширюватися лише як контрабанда. Спілкування українською мовою заборонене. Українські книги (кажу, звичайно, про підцензурні) не допускаються ні в школи, ні в громадські читальні. Яка ж тут «постійна й діяльна участь» у державному житті, до якої населення імперії закликане маніфестом від 6-го серпня, можлива для українського народу за таких умов?
Укладачі «Положення» застосували віджилу систему класового представництва і ще більше зіпсували її власними винаходами, фактично виключивши взагалі величезну масу українського населення від участі в представництві. Яка, насправді, можливість представництва для українських народних мас на Правобережній Україні? Селяни тут складають лише близько третини виборців, тим часом як інші дві третини належать землевласницькому класові й міщанам. За нинішніх виборчих порядків український елемент серед останніх також приречений на другорядну роль порівняно з іншими. Чи ж залишається якась можливість представництва для корінного, переважаючого українського населення цього краю за умов відсутності гласності, свободи слова й особистості і за тих форм виборів (триступеневі вибори для селян!), що були прийняті положенням!
Австрійська конституція, яку українське населення Австрії мало можливість споглядати з рук польських аграріїв і бюрократів переважно зі зворотного боку, викликала серед цієї людності крилатий афоризм, зміст якого у вільному переказі такий: «Не пропали ми від панщини, не пропадемо й від конституції» (перебули ми панщину, перебудемо й конституцію). Коли я вникаю в умови, створені для українського народу Росії новим законом про представництво, то воно нагадує щось на зразок нового бар’єру, який пропонують подолати українцям, аби вони ще раз довели свою життєздатність. Я не сумніваюся, що наш народ врешті-решт подолає і цей бар’єр. Та коли ж, нарешті, закінчиться для цього багатостраждального народу період створення штучних перепон і настане час вільного розвитку?!
Один з представників урядової бюрократії нещодавно заявив, що в перебудові Росії «творча діяльність закінчена». А насправді ця творча діяльність ще й не почалася.
Львів, 10 (23) серпня 1905 р.
Примітки
Вперше надруковано у збірнику: Освобождение России… – С. 104 – 106. В примітці на с.104 М.Грушевський зазначив, що існував набір статті для № 100 «Сына Отечества» (серпень 1905 р.), але друком стаття не вийшла.
Подаємо за текстом збірника в перекладі І.Сварника.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 436 – 437.