Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Визволення Росії і українське питання / Справа українських катедр і наші наукові потреби

Визволення Росії і українське питання

Справа українських катедр і наші наукові потреби

Михайло Грушевський

Інтересне се і повне глибокого значіння явище – отсе жадання українських катедр, української університетської науки, що з такою силою прокинулося останніми часами по Україні. Піднесене безпосередньо інтересованими кругами – студентами вищих шкіл на українській території, воно знайшло гаряче співчуття серед інтелігенції, серед молодежі середніх шкіл, а тепер починає ширитися й викликати щирий відгомін також серед робучих народних мас, в свідомішій часті українського міщанства й селянства. Те саме бачили ми свого часу і в Галичині, коли події в Львівськім університеті 1901 р. – конфлікт студентів-українців з університетськими властями за права української мови і потім колективний вихід (сецесія) їх з Львівського університету – знайшли незвичайно гарячий і сильний відгомін в широких кругах української суспільності і в народних масах Галичини.

Жадання українського університету як всенародний, всій українській людності незвичайно близький постулат обсуджувалося тоді на селянських вічах ораторами з народу; складки на запомогу українським студентам, на справу університетську складалися не тільки інтелігенцією, а й селянами, найбіднішими навіть елементами села, що буквально відривали кусок хліба від своїх губ, щоб дати «ґрайцар» на університетський фонд. Такі явища – се симптоми органічності, стихійної сили й значіння українських національних постулатів, се голосні свідоцтва і напімнення того, що українське питання не може вміститися ані в самім лише жаданні політичних свобід, ані в справі економічного подвигнення народних мас, а обіймає всю суму потреб і жадань, з якими зв’язана повнота національного життя й розвою.

В Російській державі не було суспільності, не було народу, який ближче брав до серця, який би спочував гарячіше, всіма фібрами своєї душі відзивався повніше на справу розкріпощення державного і суспільного ладу, сотворення підстав свобідного горожанського й політичного життя й розвою, як громадянство українське, яке з новими формами устрою мусило зв’язувати надію не тільки політичної свободи, а й національного свого розкріпощення. Не було народності, ближче заінтересованої в великих соціальних реформах, які змагали до економічного розкріпощення робучих мас, сотворення основ для людського життя, просвітнього й економічного поступу, суспільно-політичного самоозначення їх. Після того як вищі верстви покинули свою народність, селянство стало основою в понятті української національності; потреби й завдання українського селянства – се нині потреби й завдання українства.

Демократичні ідеї, що служили на протязі віків провідним мотивом в розвої українства, диктували українському громадянству особливу уважливість до всього, що змагало до поліпшення долі й поступу економічно покривджених мас міського та сільського пролетаріату. Тому протягом цілого минувшого року українське громадянство скупляло свою увагу на тім політичнім і соціальнім процесі, який розвивався в Росії, і відсувало задля них на другий план не раз дуже пекучі, актуальні питання з сфери національного розвою й руху. Але органічний розвій життя з стихійною силою все виносив від часу до часу й ставив на дневний порядок поруч тих справ політичних і соціальних питання й потреби національного розвою, які невідступно добивалися свого розв’язання й задоволення, коли тільки хоч трохи слабли ті зверхні перешкоди, які стримували протягом цілих століть розвій народного життя. І одним з таких стихійних питань була справа націоналізації освіти на всіх ступенях школи, починаючи від найнижчої до найвищої, і зокрема справа українських дисциплін і українських викладів в вищих школах, передовсім в університетах української території.

Жадання їх заведення служило звичайною складовою частиною вже перших начерків українських національних потреб, які почали появлятися з початком 1905 р. Восени того ж року його поставили вповні конкретно студенти-українці Одеського університету, і їх бажання були прийняті в загальностудентську резолюцію, предложену раді університету, а ся рада висловилася за заведенням викладів по предметах, вказаних студентами: української мови, історії літератури, історії й географії України, з тим що мова викладова тих курсів мала залежати від складу більшості студентів: чи будуть то українці, чи ні. З початком шкільного року 1906 – 1907 справа українських курсів виникла також в університеті Харківськім, в історично-філологічнім факультеті, де, одначе, не прийшло тоді до ніяких конкретних рішень.

Найбільше, одначе, розголосу прибрала вона, коли піднесли її студенти-українці Київського університету; перші гадки, піднесені ними в сій справі, дали привід до аналогічних жадань також зі сторони студентів-поляків, так що майже в однім часі відбулися студентські збори в тій і сій справі (в справі польських катедр навіть на кілька день скорше) і внесені були осібні петиції – в справі українських і польських катедр, причім студенти-українці в значній мірі підпирали жадання студентів-поляків і навпаки. В своїй петиції [Друкована в перекладі в час[описі] «Рада», ч. 64.] студенти-українці пригадували університетській раді, що ріжні галузі українознавства не входять зовсім в круг університетських викладів або викладаються тільки припадком, хоч настільки вже науково розроблені, що можуть бути предметом університетських викладів і дійсно викладаються по ріжних заграничних університетах; висловляли бажання, щоб предмети сі викладано рідною їм українською мовою, та на доказ жизненості і важності своїх бажань вказували на ті незчисленні заяви співчуття й солідарності, які зараз по студентських зборах, що винесли резолюцію в справі українських катедр, посипалися з ріжних частин України і з ріжних кругів її суспільності. Резолюції студентів університету були підтримані слідом аналогічними резолюціями студентів Київської політехніки, Вищих жіночих курсів, а також заявами й ухвалами студентів-українців з інших університетів.

Справа таким чином поставлена дуже поважно й сильно, але, судячи з тих відповідей, які дістали студенти-українці від ректора Київського університету, й інших аналогічних заяв і вияснень, трудно надіятися, щоб домагання української академічної молодежі були прийняті й сповнені. Очевидно, справа ся потягнеться на довгі часи, як і справа українських катедр в Галичині, й довго ще буде займати і академічну молодіж, і українську суспільність, включно до свідоміших частей народних мас. Се змушує й мене, як чоловіка близько зв’язаного від довшого часу і з українським науковим рухом останніх десятиліть, і з справою українських катедр і викладів, піднести й свій голос в сій справі, в надії прислужитися їй деякими виясненнями й спостереженнями.

Справа зовсім природно розпадається на два питання: про наукові потреби на полі українознавства і про виклади на українській мові в університетах і взагалі вищих школах. Я спинюся спочатку на першім, щоб потім перейти до другого.

Що в Росїї наука не цвіте, що її розвій ні щодо якості, ні щодо скількості («количественно и качественно», як кажуть росіяни) не стоїть ні в якій пропорції ані до потреб її суспільності, ані до чисельності і всяких інших коефіцієнтів сеї суспільності, се річ усім знана. Так само всім звісно, що весь її дотеперішній поступ і розвій науковий опирався головно, майже виключно на державних просвітніх інституціях – університетах і інших вищих школах, державних наукових комісіях, експедиціях і т.ін. В широких кругах суспільності ще занадто мало інтересуються й цінять т.зв. «чисту науку», то значить в її науковій, неспопуляризованій, ані не приложеній до практичних потреб життя формі, щоб підтримувати безпосередньо, а не за посередництвом податків, плачених до державної каси, наукову продукцію, наукові досліди, приготовлювання наукових робітників.

Книгарський попит не покриває, пересічно беручи, навіть коштів друку наукової книги, далекої від злоби дня, а ріжні жертви й фундації меценатів науки і невеликі, розмірно до наукових потреб, і, головна річ – служать помічним засобом державних інституцій, творять тільки якусь галузь, якесь доповнення в готових уже державних інституціях, переходять під завідування державних властей, підпадають правительственій регламентації. І кінець того всього такий, що підставу для тривкого розвою мають тільки ті наукові галузі, які включені в систему державних просвітніх і наукових інституцій, мають в них опертя й імпульс, побудження до свого розвою й поступу. А регулятором наукового руху, що піддержує науковий рівень його і досліду методи на відповідній висоті та тримає їх в курсі й темпі загального наукового поступу, не даючи відставати і перестарюватися, – для всіх наукових галузей (дисциплін), які не мають практичного, прикладного характеру, являється університетська наука, університетські виклади.

Наукове українознавство, то значить ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності і минувшості, в Росії дотепер не має сливе зовсім ніякого опертя в державних просвітніх інституціях і зокрема – в університетській науці. Властиво, можна вказати досі лише одну державну інституцію, яка б мала своєю задачею висвітлення минувшості України, – се Київська археографічна комісія, заснована правительством, як і аналогічні комісії в Вільні й Витебську, з цілями політичними (боротьба з польською державною ідеєю), але поставлена її співробітниками на ґрунт вповні наукового досліду.

Ріжні інші наукові товариства й комісії, давні й новіші, які мали своїм завданням, в часті або вповні, причинятися до пізнання історії, археології, етнографії української території й українського народу, при своїм півофіціальнім характері часто в’язані були в свободі наукового досліду, а й науковий рівень їх робіт стояв і стоїть дуже неоднаково. В програму же вищої школи українські галузі наук попадали тільки в відривках, включених в інші курси, які мали право горожанства в університетській науці, або являлися в її викладах рідкими й припадковими гістьми; тому тим імпульсом і регулятором, яким університетська наука служить для наукового руху й розвою, для українських галузей вона могла служити тільки в часті, дуже невеликій – для певних відділів українознавства.

Почнемо від такої основної, з становища національного розвою й руху, галузі, як наука про українську мову – як поставлена вона в вищій школі в Росії? Язикознавство, з виїмком мов класичних взагалі, на російських університетах поставлено дуже лихо; з виїмком санскриту та порівнянного язикознавства, курси мови мають читати ті ж професори, що й курси літератури, а в славістиці ще й історія злучена разом з ними. А що язикознавство й історія або теорія літератури – се сфери зовсім окремі, які вимагають від дослідника зовсім іншого методу, інтересів, навіть складу ума, ведуть його зовсім в інші області, в інший круг відомостей і матеріалів, – тож тільки або виїмково ріжносторонні вчені, або зовсім мірні професорські сили, які в усякій сфері являються лише пасивними передатчиками чужих дослідів, можуть з рівним інтересом віддаватися обом галузям, чути себе більше-менше однаково сильними в них і давати їм рівнорядне місце в своїх курсах.

Тому навіть з «русским языком» – одним з основних предметів університетської програми, трапляється навіть по першорядних університетах, що там його в дійсності й годами не викладають, як трапляться професори, що спеціалізувалися в літературі, або як і викладаються, то тільки певні часті, найчастіше історична граматика «русского языка», а повна система – то значить історія язика, діалектологія і повний курс граматики – фонетика, морфологія й синтаксис, – не викладається ніколи.

Український же язик являється в університетській практиці Росії тільки другорядним, більш або менш припадковим складником тих язикових курсів: матеріал з історії української мови чи з української діалектології притягається більше або менше до висвітлення ріжних явищ в історії того конвенціонального «русского языка», курси ж, спеціально присвячені українській мові, з’являються тільки хвилево, як рідкі й припадкові гості, щасливим збігом обставин: за цілий ряд літ можна почути, що от у тім університеті прочитано огляд української діалектології, а в тім – якийсь курс, присвячений історії мови, бо трапився професор, що займався українською мовою, а потім знову роками не було таких курсів.

Майже все, що появилося в літературі з сеї області, важніше і менше важне, а присвячене спеціально українській мові, вийшло з-поза кругів рос[ійської] університетської науки, з-поза професорських кругів, як праці по історії української мови, діалектології й граматиці Житецького [Розумію особливо його праці: «Очерк звуковой истории малорусского наречия» і «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII и XVIII в.»], Огоновського (професора Львівського університету) [Особливо: «Studіеn аuf dеm Gеbіеtе dеr ruthеnsісhеn Sрrасhе».], Михальчука [«Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичини» (в VII томі «Трудів» Чубинського).], Науменка [«Обзор звуковых особенностей малорусской речи».], Верхратського [Численні монографії по діалектології Західної України (Галичини й Угорської Руси): «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів», «Про говір галицьких лемків», «Про говір долівський» й ін. (в виданнях Наукового товариства ім. Шевченка й «Аrchiv für slаvіsсhе Рhіlоlоgіе»).], Шимановського [«Черты южно-русского наречия в XVI – XVII вв. (Очерки по истории русских наречий)».], Кримського[«Филология и погодинская гипотеза»; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів»; новорозпочатий курс української граматики.] й ін. Одинокий, здається, університетський курс – се огляд української діалектології проф. Соболевського, дуже короткий і неповний.

З історії українського письменства література стара, київського періоду (XI – XII) включається в поняття «русскої літератури» і як інтегральна частина її входить в університетські курси й має право горожанства в академічній практиці: українські пам’ятки сих часів служать предметом університетських дисертацій, кандидатських праць, і тому як зі сторони філологічної, так і зі сторони літературної можуть похвалитися певним (хоч і не дуже великим) обробленням, хоч спосіб трактування сього старого українського письменства з становища «общерусского», без зв’язі з суспільним і культурним життям українських земель, буває причиною значних неясностей і помилок в його освітленні, в загальних поглядах на нього.

Зате вже українська книжність і письменство XIII, а ще більше XIV – XV вв. і далі, аж до початків релігійної полеміки зістається поза межами «русскої літератури», а результат того такий, що хто б схотів довідатися про письменство сих часів, знайде тільки хіба скупі відокремлені згадки у всім тім, що може йому предложити сучасна наука. Релігійна полеміка і взагалі релігійна українська література XVI – XVII вв. тішиться більшою увагою зі сторони офіціальної науки – передовсім завдяки тому інтересу, який в сій сфері показувано до історії боротьби з католицтвом і польським елементом (інтерес сей все підогрівався з офіціозних кругів, починаючи від звісної розвідки про унію Бантиша-Каменського, писаної на поручення правительства), а почасти завдяки тому значінню, яке схоластична українська наука XVII в. мала для розвою письменства й культури московської.

Тому ся частина українського письменства, хоч в університетські курси не включається, може виказатися деяким обробленням, хоч теж невеликим, а головне – що завдяки тій прогалині, якою являються попередні століття, се релігійне письменство являється відокремленим, повішеним в повітрі, і нема поняття про розвій, еволюцію його. Те, що зіставалося поза релігійно-полемічною літературою, висвітлено ще слабше, і тут можна вказати ледве кілька наукових праць – як книжка проф. Петрова про шкільну драму XVIII в., проф. Житецького про книжну літературу XVIII в. в зв’язку з «» Котляревського, матеріали й розвідки з історії, вірші і пісні проф. Перетца. Виключення з університетських курсів українського письменства являється причиною, що, невважаючи навіть на досить солідні праці, його історія і розвій в XVI – XVIII вв. представляються дуже неясно, хаотично, і погляди на нього бувають дуже ріжні.

А вже зовсім «за флагом» не тільки університетських курсів, а і взагалі університетської науки в Росії зістається відроджена українська література – вона не існує для неї ані як частина «русскої літератури», ані як частина славянских литератур», що займаються історією національного й літературного відродження у слов’янських народів. Мені звісний факт (з уст самого того чоловіка), як один здібний молодий учений, уже заявивши себе показною науковою працею, хотів взяти на магістерську дисертацію тему з галицько-українського відродження першої половини XIX вв.; він звертався спочатку до професора слов’янських літератур, але той сказав йому, що галицько-українське відродження не належить до його предмету, потім до професора русскої літератури» – і дістав від нього таку саму відповідь. Полишена таким чином «в междуведомственном пространстве» нова українська література взагалі уважалася предметом, не гідним високої уваги науки, очевидно, в зв’язку з ворожим настроєм правительственої політики против української мови й українського сепаратизму, і зовсім природно – зіставалася вповні занедбаною, аж по нинішній день.

В аналогічних обставинах стоїть інша, з становища національної свідомості основна наука – історія, ся «національна самосвідомість», як її називали «народники» історичної науки [«История есть повествование о достопамятных событиях» – учили нас в гимназии; история есть народное самосознание», – учили нас в университете», – починав свій університетський підручник «Русскої Історії» Бестужев-Рюмін (1872). По перебутій кампанії «історичного матеріалізму» ся друга дефініція звучить для нас майже так само архаїчно, як і перша. Див. мою статтю «Звичайна схема «русскої» історії [й справа раціонального укладу історії] східного слов’янства «(в академічному збірнику «Статьи по славяноведению», т. І, 1904).].

В офіціальну схему «русскої історії», прийняту однаково, майже без ріжниць програмою і середньої, і вищої школи, українська історія, як відомо, входить, так само як і література, в виді відірваних кавалків, dіsjесtа mеmbrа, потрібних для вияснення історії Російської держави й великоруського народу.

В основі сеї схеми лежать старі генеалогічні ідеї московських книжників і політиків, і в своїм практичнім переведенні вона калічить та в фальшивім світлі представляє не тільки історію українського, а так само і великоруського народу, але се не перешкоджає їй панувати всевласно. Починаючи від передісторії Східної Європи та слов’янської колонізації, вона переходить потім до Київської держави, включає її історію до другої половини XII в., перескакує потім до В[еликого] кн[язівства] Володимирського, потім до Московського і слідить історію Московської держави, потім імперії. З історії українських та білоруських земель беруться деякі важніші епізоди (як Галицька держава Данила, сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського, унія його з Польщею, церковна унія й релігійна боротьба, війни Хмельницького й злука України з Москвою), а в університетських курсах і зовсім поминаються (оскільки не бувають предметами спеціальних курсів – дуже рідких, зрештою), щоб не загромаджувати такими відступленнями курсу й не нарушати прозорості основної теми – еволюції державного життя, з якої виросли сучасні політичні й суспільні або культурні відносини Росії й великоруської суспільності.

В результаті історія України від XIII – XIV віків зістається або вповні, або в дуже значній мірі – майже вповні поза межами університетської науки. Спеціальні курси ніколи не обіймали її цілості, так що приходилося її схему аж тепер наново уставляти й аргументувати. Наслідком того, що історію Київської держави привикли бачити в ролі вступу до «русскої історії», історія України представлялася якимсь безформеним обрубком, який в очах одних мав бути виведений на сцену в XIV – XV вв., в очах інших – в XVI – XVII вв., і коли не дальше як три роки тому я шукав видавця для свого начерку української історії, де ся історія розпочиналася від передісторії української території й включала огляд Київської держави, така ідея – включення княжого періоду в круг української історії – показалася настільки єретичною людям, призвичаєним до прийнятих схем «русскої історії», що я не міг навіть знайти видавця для такої незвичайної історії. Референт історичних видавництв одної з фірм щиро висловив мені своє переконання, що така концепція української історії може стрінутися з занадто сильною опозицією зі сторони наукової критики і фірма не може прийняти на себе отсе видання.

Я позволив собі навести сей свіжий приклад, щоб ілюструвати ті незвичайні впливи, які мають подібні наукові схеми. З становища історичного розвою не може бути нічого логічнішого, як сполучення історії київських часів (на Україні) з пізнішим історичним життям українських земель, і одначе історична мисль уперто йшла круговою стежкою і заперечувала навіть можливість такого переходу. Правда, коли ся зв’язь була представлена конкретно (в моїм начерку української історії), таке представлення не стріло такої різкої опозиції, як можна було надіятися, і я певний, що спопуляризована рядом популяризаторів схема української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу, дуже скоро здаватиметься чимсь зовсім логічним і простим – такою, як вона в дійсності. Але яку шкоду терпіла історична наука наслідком такого нерозуміння зв’язі й цілості історичного розвою!

Українська історіографія мала те щастя, що їй не бракувало поза цеховою, так би сказати, наукою дослідників талановитих, енергічних, які, ведені чи то прив’язанням до минувшості свого народу, чи незвичайним інтересом певних моментів в історії України, інтенсивно працювали над її історією й дуже багато зробили для зрозуміння певних сторін чи періодів її історичного життя. Згадати хоч би Костомарова, Лазаревського й інших не університетських істориків. Історичні досліди Антоновича також концентрувалися переважно в сфері, не обнятій його університетськими курсами (суспільна й культурна історія України під польським режимом – се праці, зв’язані з його діяльністю в Київській археографічній комісії, а не з університетом). Але між сими, в значній мірі обробленими партіями зіставалися прогалини, через які й сміливіші дослідники не відважилися перекинути мостів [Не дальше, як 15 літ тому, з уст такого висококомпетентного чоловіка, найбільшого українського історика того часу – проф. Антоновича я чув переконання, що українська історія має ще занадто великі прогалини, аби могла бути представлена науково як цілість. – Прим. М. Г.], а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути.

З другого боку, виключення української історії зі сфери університетської науки, засудження її на аматорські досліди й оброблення, та неуважність до неї фахових кругів мало своїм наслідком ту, дуже некорисну прикмету, що не було тут того наукового регулятора, яким тепер все ще майже виключно являється академічна наука, не було вироблено критично-методичних критеріїв, не заложено було міцних підвалин джерелознавства, передвступної критики. Через те не тільки в ширшій публіці поруч праць дійсно наукових оберталися або й відсували на дальший план ті наукові праці, фабрикати зовсім не наукові, плохі компіляції, з провідними ідеями дуже сумнівного характеру, а і в наукових кругах українська історія зіставалася землею незнаємою і ні для кого не інтересною, аматорсько-дилетантською сферою, з котрої перше-ліпше чортовиння можна було удати за вповні науковий фрукт, і навпаки [Не дальше як десять літ тому в Московськім університеті, украшенім першими світлами російської історичної науки, була прийнята рrо vеnіа lеgеndі лекція про початки Хмельниччини, оперта вповні на такій псевдоісторичній фантазії, як оповідання Величка. Не знаю, чого тут більше показалося: чи незнання, чи легковаження української історії. Правда, лекція була щедро полита офіціозно-патріотичною російською підливою, але се не може оправдати недбальства чи легковаження перших вимог історичного знання зі сторони професорської колегії. – Прим. М. Г.].

Так само як на історіографії, затяжіла традиційна схема «русскої історії» на історії права. Право київське включене в поняття науки «історії русского права», в якій се київське право стає предком, попередником права московського, а з того розвивається право імперії. Правні ж підстави українського життя в пізніших століттях зіставалися без роз’яснення. Доперва останніми часами почали заходити в сю сферу розсліди над правом Вел[икого] князівства Литовського, що розвивало спадщину старого київського права в XV – XVI вв. Але те, що було спеціальною власністю права українських земель сих століть, до сих часів майже не було предметом наукового розсліду.

Облогом лежить право пізніше, XVII – XVIII вв., навіть державне, не кажучи про цивільне або карне, хоч як воно інтересне, не тільки для нас, українців, а і для всякого історика-соціолога чи правника. Як оригінальним, сильним, колоритним явищем була козаччина, так незвичайно інтересний процес творчості, яким суспільність, нарід, викинений з старих шин стихійною силою нашого великого соціального перевороту, наборзі, експромтом творив форми державної й суспільної організації, комбінував і приладжував до потреб нового життя, приватного й публічного, елементи права звичаєвого, традиції старого права і впливи чужих, новіших правних систем, і як потім елементи свійські, не сформульовані докладно, не скодифіковані, слабли, забивалися, відсувалися впливами чужих кодексів (Литовського статуту, німецького міського права, законодавства Російської імперії). Тим часом донині, окрім кількох розвідок до відносин суспільних, ми не маємо нічого на сім полі, хоч пережитками права Гетьманщини, які досі обов’язують на Україні лівобічній, російські юристи займалися віддавна (розвідки Даневського, Боровиковського, Квачевського – про місцеве право Чернігівської й Полтавської губернії – й загальні курси цивільного права Росії).

Але годі! Я не буду далі переходити одну по одній інші галузі українознавства, щоб констатувати занедбання її зі сторони офіціальної науки, зі сторони вищої школи та виказувати ті шкоди, які приносило з собою се занедбання. Я піднесу тепер натомість, що таке занедбання ріжних галузей українознавства сумне й шкідне не тільки з становища українського – з погляду українців, які хотіли б мати спромогу ближче пізнати свій край і нарід, його сучасність і минувшість, а і з погляду загальнонаукового. Життя українського народу записало занадто довгу сторінку в книзі історичного розвою народів, щоб її можна було викинути чи проминути без шкоди для прагматичної зв’язі, для зрозуміння розвою й обопільних впливів подій. Історія Східної Європи не розв’яже або розв’яже хибно багато питань з сеї історії, не розпоряджаючи відповідним знанням історії України або орудуючи хибними поглядами, утертими й не провіреними загальниками.

Так само буде з істориком культури, з філологом, з фольклористом, етнологом, економістом, який візьметься за якесь питання, де буде грати ролю Україна, український нарід, його культурна історія, припустим, чи сучасне економічне життя. Не маючи докладних дат щодо України або маючи відомості невірні, неповні, недокладні, вони мусять або відступати, пасувати перед деякими питаннями, або надроблювати, за браком докладних дат, здогадами та гіпотезами. І мати таке провалля на своїм науковім полі заступникам тої чи іншої наукової галузі зовсім невигідно й неприємно.

Се відчували вже здавна й не раз ріжні дослідники, яким приходилося в своїх розслідах заходити на поле українознавства, і така аномалія – що в Росії нічого не робиться офіціальною, академічною наукою для висвітлення ріжних сфер знання, зв’язаних з величезним народом, який входить в її склад та його територію, колола їм очі. П’ятдесят літ тому один з правовірніших репрезентантів офіціозної російської науки академік Поґодін, надибавши на питання про відносини пам’яток староруського письменства до української мови й не знайшовши докладного вияснення тих відносин в сучасній філологічній літературі, писав: «малороссийского наречия мы до сих пор, к стыду своєму, основательно не знаєм, хотя и имеем профессоров для всех славянских наречий» [Исследования, VІІ, с. 426.].

Дійсно, факт, що по російських університетах викладається історія, історія літератури, мова сербська, болгарська або чеська, а не викладається ані мови, ані літератури, ані історії, ані права й т.ін. українського народу, найбільшого з слов’янських народів по великоруськім і йому найближчого, найтісніше зв’язаного історичними обставинами й сучасними відносинами, – се розуміється, аномалія нечувана, неможлива. Що академічна наука в Росії не робить нічого для пізнання великого народу, якого п’ять шостих мешкає в Росії, й не чинить ніяких старань, аби ввести в круг академічних викладів і занять дисципліни, йому присвячені, – се факт, якому, мабуть, трудно підшукати пару. В академічних кругах прийнято старатися, щоб предмети навіть найбільше занедбані, далекі, чужі, екзотичні, по можності не лишалися «без хазяїна», без імпульсу, який дає предмет існування спеціальної катедри, інституції й т. ін., як не в тій, то в іншій державі.

А в російських університетських кругах справа українських курсів лежала собі нерухомо до нинішнього дня, і при тім заступники сих кругів робили таку міну, якби в тім не було нічого незвичайного. А коли тепер університетська молодіж і суспільність виступила з жаданнями таких курсів, сі жадання трактовано здебільшого як не знати які жадання незвичайні, екзотичні, для інтересів університетської науки сторонні та чужі. І не на користь їх випадає порівняння відклику до «нашего стыда» старомодного московського історика з становищем сучасних репрезентантів університетської науки.

Тим більше, що сей відклик «к нашему стыду» має повне значіння. Коли ми дивимося на державу не як на антрепренера для удержання поліції і військових команд, а як на культурну інституцію, яка взаміну за ті повновласті, які бере на себе, й за ті фонди, які дістає від людності, від своїх членів-горожан, бере на себе й обов’язки пильнувати економічного та культурного поступу тих суспільних клас і народів, які входять в його склад, – то се виглядає гірше, ніж дивно, як для народу, який несе на собі більше як четверту частину державного бюджету [Див. статтю Н.Соколова «Украина в государственном бюджете России» («Украинский вестник», № 2). По його обчисленні Україна дає державному бюджету звиш 500 міл[ьйонів] рублів річно, коло 26% всіх державних доходів, і при тім являється найбільш вірним і певним податником, а дістає з державного бюджету коло 280 тис[яч], 15% з загальної суми видатків. – Прим. М. Г.], правительство не уважає потрібним нічого зробити для його пізнання й самопізнання, ігноруючи його історію, мову, літературу й т.ін., а ті, що стоять до сеї справи найближче, що мають у своїх руках, так би сказати, ключі до університетської науки, мовчки або й голосно уважають такий порядок речей нормальним.

Правда, власне з сих кругів можна почути тепер часом голоси, які вину такого занедбання українознавства хочуть звалити на кого іншого, а власне на саму українську суспільність, на брак у ній серйозних інтересів до своєї минувшини, до свого культурного розвою [Див. працю Истрина «Из области древнерусской литературы», т. V («Ж[урнал] М[инистерства] н[ародного] п[росвещения]», 1905, VIII, с. 234): «В свое время, когда открывали в Одессе при историко-филологическом обществе византийско-славянское отделение, я призывал прикосновенных людей изучать малорусскую литературу, но – увы! – никто до сих пор не откликнулся. Да, ее не изучают. Малорусские журнали наполнены статьями по XVI – XVII веку, но ни древний период, ни более новый не находят себя, за ничтожными исключениями, серьезных исследований. Причина лежит вовсе не в политическом положении Малороссии, на которое любят ссылаться украинцы, а в том, с одной сторони, что иные не умеют изучать, а с другой – еще не ясно, что изучать».].

Але сі докори, якби навіть були оправдані, можуть мати вагу в устах чиїх-небудь, тільки не репрезентантів академічних кругів, тих держителів ключів від університетської науки, і то якраз по університетах полудневих, на українській землі. Коли тутешні професори, зовсім чужі для місцевого життя, прислані з якихось великоросійських університетів (як то практикувалося й практикується часто), позбавлені всякого інтересу для місцевої історії, культурного життя й т.д., або й місцеві люди, але з тих, що стараються наперед очистити себе з усякого підозріння в якімсь місцевім «патріотизмі», – умисно чи навіть і неумисно в своїх викладах, семінарах і т.д. ведуть університетську молодіж куди-інде, роздають теми з історії чи письменства московського, а на українські теми крутять носом, то дивне се жадання їх до університетської молодежі, аби вона йшла не за їх проводом, а проломом против них. Аби вона сама вела себе науці, не маючи помочі зі сторони професорів, які часто за браком всякого ознайомлення з українською галуззю своєї дисципліни й не можуть нічого допомочи студентові, який хотів би замість Нила Сорського чи Йосифа Волоцького зайнятися якимсь старим українським письменником.

Ні, стидати передовсім треба тут кого іншого, а не українську суспільність, відсунену від усяких просвітніх і наукових інституцій – позбавлену можності використовувати їх для наукового самопізнання. Репрезентанти офіціальної російської науки повинні з поважанням похилити голову і перед тим, що зроблено для української науки, не тільки без помочі зі сторони тої офіціальної науки, а навіть против її впливів, против всеї офіціальної тенденції – зробити українську народність непомнящим родства Іваном. Там, де правительствена політика давала якусь точку опертя для наукового розвою українознавства, українська суспільність вміла її використати.

І повинно бути «стидно» тим, хто бере на себе провід, управу й опіку над звиш 25-мільйоновою людністю Росії, що українська суспільність завдячує перші курси української історії українській катедрі, заснованій австрійським правительством у Львові; що по ріжні праці по історії, літературі, мові мусить вона звертатися до видавництв закордонних; що взагалі осередком наукового руху українського в останніх часах стало заграничне Наукове товариство імені Шевченка, підпомагане (правда, що також дуже скупою рукою) правительством австрійським, на яке вішають собак за його противслов’янську, противрусинську й всяку іншу політику репрезентанти офіціальної «народності» в Росії, а правительство російське – сей ідеальний опікун покривджених і упосліджених – займалося тільки заборонами тої заграничної наукової української літератури, від давніх цензурних до останніх митових.

Та інтенсивна і, як на свої скупі матеріальні засоби, – незвичайно успішна, повна самовідречення робота українських учених, зібраних в Науковім товаристві імені Шевченка, зістанеться на віки вічні проречистим свідоцтвом против усіх тих, які схочуть кидати якісь закиди недбальства, нездарності, індиферентизму до своїх наукових і культурних інтересів на голову цілого українського суспільства, цілого народу. Заразом – свідоцтвом того занедбання й упослідження, яке терпіли культурні інтереси українського народу в Росії й знаходили в нижчій, шляхтою й єзуїтами задавленій Галичині той захист і ґрунт, якого не могли знайти на нашій славній Україні, на нашій – не своїй землі.

І так ся сторона питання представляється, думаю, по всім сказанім вповні ясно. Ріжні галузі українознавства повинні бути введені в круг університетської науки, університетських викладів. Вони повинні дістати органи свого розроблення в виді університетських катедр. Сього вимагають інтереси науки взагалі, якій се зовсім не виходить на добре, коли ріжні сфери наукового знання, зв’язані з українським народом чи українською територією, представлятимуть пустопорожні або слабо оброблені, ріжним чортополохом вкриті простори. Сього вимагають ще ближче інтереси ріжних «русских» наук, включених в університетські програми, як «русский язык и литература», «русская история», «русское право», що все будуть кривобокими каліками, доки не буде висвітлено відповідно український язик, літературу, історію, право і т.д. Сього вимагають, далі, наукові інтереси, наукова цікавість української університетської молодежі, яку виховують і учать російські університети. Сього вимагають культурні інтереси українського громадянства Росії і вкінці – сама репутація Росії як культурної держави, в котрої склад входить 5/6 української людності й території – коло 750 тис[яч] квадр[атних] кілометрів і до 30 мільйонів душ сеї людності.

А що неможливо жадати, аби курси з ріжних галузей українознавства читалися по всіх університетах Росії і щоб по всіх університетах були для них спеціальні катедри, то, значить, сю потребу в українських катедрах і курсах повинні в першій мірі задоволити ті університети й інші вищі школи, які стоять на українській території, бо тут українські дисципліни матимуть особливо живе й жизнене значіння, зв’язані тисячними нитками з місцевим життям й місцевими інтересами, притягатимуть до себе живу увагу академічної молодежі. В Петербурзі чи Москві можуть бути або не бути катедри для української історії, язика, літератури й т.ін., але в університетах Київськім, Харківськім, Одеськім і по ріжних інших вищих школах тутешніх вони доконче повинні бути.

Тутешні університети й вищі школи в першій лінії повинні забезпечити й наукове розроблення ріжних галузей українознавства, й їх научання, виклади. Коли неможливо, щоб кождий з сих університетів, не кажучи за інші вищі школи, зараз мав повний круг українських катедр, давав повну систему викладів з ріжних галузей українознавства, то треба принаймні, щоб кождий з них мав невідмінно катедри й виклади з усіх найважніших, основних українських дисциплін (так само й інші тутешні вищі школи). Інші – другорядні, так би сказати, галузі українознавства можуть бути поки що поділені між тутешніми університетами, так щоб все-таки всі разом вони заступали всі галузі українознавства, які повинні ввійти в круг університетської науки (нижче поговоримо про те, які саме), і ні одна з них не зіставалася без органу, без катедри, «без хазяїна».

Приміром, коли вийде так, що не можна викладати в усіх тих університетах української етнології й археології, фольклору чи помічних історично-філологічних наук (палеографії, дипломатики й археографії), то вистане поки що, коли народна словесність українська (фольклор) матиме катедру в Харкові, етнологія – в Києві, а дипломатика – в Одесі, і студент чи взагалі чоловік, що хоче приготуватися до наукової діяльності в певній сфері, може поїхати на семестр чи два до того університету, де викладається якийсь предмет, котрого він не міг послухати в своїм університеті. Такі перелети студентів в Росії взагалі не практикувалися, завдяки казенній одноформності університетських програм, мертвоті університетського наукового життя взагалі та умисним утрудненням таких переходів. Але в німецьких університетах, де нема одностайних шаблонів, де кождий університет сам творить, розширяє свою програму, відповідно до потреб, наукових сил і т.д., – там такі переходи широко практикуються людьми з серйознішими науковими інтересами.

Лишаючи на боці всяку політику, а ведучися об’єктивними інтересами науки, ніхто не поставить яких-небудь аргументів против сього постулату – заведення катедр з ріжних галузей українознавства по університетах України. Всякий аргумент против сього жадання буде вже політикуванням, домішуванням до інтересів наукових, культурних, котрим повинна служити вища школа, мотивів поліційного, централістичного, обрусительного характеру. Можуть бути певні практичні перешкоди чи трудності – про них будемо говорити нижче, але не може бути ніяких аргументів принципіаль-них, «по существу».

В Росії, зрештою, поняття «політики» звичайно буває досить неясне, і навіть більше – «політикою» називається те, що не має в собі ніякої політики, що служить тільки об’єктом державної чи адміністраційної політики, та через своє активне чи пасивне сопротивлення тій державній політиці набирає політичного значіння, стає політичним чинником. Виходить політика навиворіт, luсus а nоn luсеndо . Політикани закидають «політику» тим, що противляться їх політиканству й хочуть оборонити від нього, від його руїнних впливів певні сторони свого життя. Вони переносять на політичний ґрунт дискусії, які в очах об’єктивного свідка не повинні мати в собі нічого політичного. Правда, що се так не тільки в Росії, а й скрізь, де держава починає робити політику національну чи релігійну, творить собі державну національність чи державну релігію та починає її ширити чи розвивати коштом інших.

Я вважав потрібним пригадати се, перше ніж сказати, що й друга половина питання – заведення викладів по університетах та інших вищих школах на Україні на українській мові, коли глянути на нього очима об’єктивними, свобідними від політиканських, наперед повзятих гадок, – також являється вповні ясною, натуральною і ніяких принципіальних закидів против себе не повинна викликати.

Українська народність існувала й існує, не видумана, ані сотворена ні нами, ні нашими предками. її зародження виходить за всякі історичні границі, в далекі часи диференціації слов’янства, а дальший процес її формування був так само ділом не якихось свідомих чинників, а сліпих, стихійних сил – впливів географічних, колонізаційних, економічних, політичних обставин в їх ріжних комбінаціях і перехрещеннях. Раз зазначившися, сума прикмет, яка ділила українську народність від інших ближчих народностей, мала тенденцію зростати, ставати все виразнішою в процесі розходження, дивергенції етнографічних чи національних родів. Відколи ся народність стала свідомою своєї окремішності народної, своєї індивідуальності, – інстинкт самоохорони наказував їй хоронити сю індивідуальність, берегти її від знищення й занепаду та розвивати її внутрішній зміст. Сей інстинкт самоохорони каже нам тепер, коли ся народність виходить зі стану летаргії, в якім держали її заборони й репресії, пильнувати її дальшого всестороннього розвою, як не хочемо засудити її на розклад і смерть. І одним з основних постулатів, таких, що найбільше природно й логічно випливають з стремлінь до розвою своєї народної індивідуальності, являється культура мови як першої прикмети народної окремішності й покажчика культурної вартості народу.

В теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і кожда народність на своїй мові старається розвинути культурну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя й розвою своєї суспільності, – ся культура мови стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування. Від рішення сеї задачі залежить, чи певний нарід переходить в категорію націй культурних, чи зістається на становищі народностей нижчих (underwеrthіgе), які власними культурними засобами можуть задовольняти тільки нижчі культурні потреби своєї суспільності, а для задоволення вищих мусять звертатися до культури чужої, до чужої мови, до чужих інституцій. І кожда народність, доки тільки чує в собі сили, – свідомо і навіть несвідомо, ведена стихійною силою інстинкту, буде все йти до того, щоб розширити сферу й границі своєї культури (кажу не про територіальну, а ідеальну сферу – обхоплення можливо широких областей культурного життя й його проявів) та піднести рівень, інтенсивність, якість сеї культури. І доки сі заходи народу коло піднесення своєї культури не зачіпають інтересів інших народностей, не робляться коштом їх, вони вповні законні й похвальні.

Навпаки, всякі змагання зі сторони чи правительства, чи суспільності задержати культурний розвій якоїсь народності, умисно затримати її на становищі нижчої культури, щоб її коштом, її засобами розвинути культуру свою, являється надужиттям, визиском, актом насильства над благороднішою сферою людського життя, гріхом супроти людських інтересів і людського духу. Против нього повинна боротися всіма силами не тільки заінтересована народність, не допускаючи спихнути себе силоміць на степінь нижче культурних, нижчих народностей, але повинні б такі надужиття стрічати осуд і ганьбу всякого культурного чоловіка, коли б сфера етики особистої не була досі так різко відграничена від етики класової або національної. Все ж таки й тепер в очах об’єктивного свідка і цінителя такі змагання до визиску слабших народностей не можуть не стрінутися з різким осудом.

Одним же з основних питань з становища тої культури мови і повноти національного культурного життя являється справа вищої науки на даній мові. Доки якийсь язик не доступив до вищої школи, доки він не служить органом викладів університетських чи інших вищих шкіл, доки він не став знаряддям наукової роботи в викладі і в книжці, доти суспільність, народність, що говорить тим язиком, буде чути себе на становищі «нижчої», культурнонеповноправної народності. Вона буде підозрівати у всіх такі зневажливі поняття про неї – що її не вважають за культурну народність, а її мову – за культурну мову. Академічна, університетська наука на даній мові дає певне свідоцтво культурності, притискає печатку (сасhеt) культурної повноправності даної народності в очах сучасного чоловіка. Незалежно від великості тої народності, міри її політичних, економічних, культурних сил, практичних чи духових талантів, вона чує тоді себе культурною нацією й почуває за собою моральне право і від інших жадати таких же відносин до себе – щоб її поважано й трактовано, як культурну націю, культурнорівноправну з іншими. І тому ми бачимо зі сторони всіх народностей, які доходили на наших очах або доходять іще й досі своїх національних прав чи репутації культурної народності, змагання до того, аби мати свою вищу школу, з викладами на своїй мові, а коли се неможливо, то принаймні – виклади деяких предметів на своїй мові по університетах.

У вкраїнської суспільності сі змагання мають уже досить довгу історію. Лишаючи на боці заходи коло українських (русинських) катедр у Львівськім університеті за ціс[аря] Йосифа, вже в 1848 р. прокидається ідея перетворення Львівського університету на університет український; а хоч план сей потім заглох, то все-таки від 1848 р. справа українських викладів і катедр в університеті Львівськім, а потім також і Чернівецькім стала живою й реальною. Вона не переставала живо інтересувати українську суспільність і посувалася наперед, хоч і дуже поволі, стрінувшися з опозицією bеаtі роssіdеntеs. У Львові поляки хотіли заховати, ліпше сказати – надати виключний польський характер Львівському університету, утраквістичному, українсько-польському в ідеї.

В Чернівцях професорські круги зависно стерегли німецького характеру свого університету. Зрештою, в Чернівецькім університеті український елемент був досі занадто слабкий, щоб виступити скільки-небудь сильно в сій справі. Навпаки, університет Львівський став ареною завзятої боротьби між академічною молодіжжю й суспільністю українською з одного боку, і польською професорською корпорацією, шовіністично настроєною частиною польської молодежі й польською суспільністю – з другої сторони. Українська сторона домагалася в принципі заснування осібного українського університету, а поки се наступить – дальшого творення паралельних українських катедр по всіх головних предметах університетського курсу. Польська сторона стала на становищі охорони польського stаnu роsіаdаnіа , уважаючи однаково нарушенням свого польського володіння і заведення нових катедр українських, і план заложення осібного українського університету.

Та хоч які невеликі були дотеперішні здобутки австрійської України на сім полю, але й ті десять українських катедр, що до сих часів здобула вона, а ще більше – завзята боротьба за український університет, що розгорілася в останніх літах, – не переставали підогрівати українців російських в свідомості потреб університетської української науки. Свідомість ся випливала вповні логічно вже з самих змагань за повноту національного культурного розвою й життя. Свідома частина української суспільності стала на становищі такого повного національного розвою в останніх десятиліттях зовсім виразно. Але існування вже готових українських катедр по той бік Збруча і завзята боротьба за повний український університет, що виникла там, не можуть не служити імпульсом для аналогічних змагань російських українців. Те, чого добилася вже й чого добивається невеличка частина українського народу, поставлена в далеко гірші обставини економічні, культурні й ріжні інші, як може не бути предметом домагань величезної української людності Росії? І як тільки з’явилася спромога добиватися взагалі чого-небудь українського, так зараз виплило наверх домагання вищої науки на українській мові, а передовсім – українських викладів по університетах України з предметів, найбільше інтересних з національного становища (мови, літератури, історії).

Що можна противставити сьому домаганню? Доводити неможливість таких курсів принципіально, з наукового становища, нема чого й думати, коли по австрійських університетах виклади на українській мові з української історії, літератури, язика, права ведуться десятками літ, вповні успішно, на висоті наукового рівня тих університетів. Можуть бути практичні перешкоди, які легко можна обминути, коли не буде неохоти до сього жадання в компетентних кругах; про них я говоритиму нижче. А поза тим можна виступати против домагання українських викладів як взагалі против всяких домагань в сфері українського культурно-національного життя. Жадання українських викладів на університеті становлять таку органічну частину українського культурного розвою, що боротися з сим жаданням – значить боротися з змаганнями українців до свого культурного розвою, культурно-національного життя.

Отже можна говорити – як і говориться, що заведення українських викладів, українізація вищої школи на Україні шкідливо відіб’ється на науковім житті, на культурі «общерусской», себто великоросійській, бо відтягне від неї сили українські. Можна повторяти старі, затаскані фрази про те, що українство не має підстав для національного культурного життя і змагання до тої вищої культури штучно роздмухані купками українських фантастів і т.д. І таке балакання буде ще, певно, довго повторятися серед людей взагалі неприхильно настроєних до українського культурного руху.

Та можна вірити тим фразам чи ні, але на підставі їх ставити перепони українському культурному рухові, а зокрема домаганням вищої української науки – се значить робити насильство над живим життям суспільності, над її правами й органічними потребами. Хто може жадати від української суспільності, аби в інтересах розвою великоросійської культури вона зреклася свого власного культурного життя й розвитку? Хто має компетенцію відмовити українській суспільності морального права на певні національні постулати або оголосити їх штучними, а не реальними, коли вони випливають логічно зі змагань до розвою своєї народності, даної, витвореної тисячолітнім процесом?

Коли тисячі студентів-українців домагаються від своїх університетів, щоб вони подавали їм науку певних предметів по-українськи, – се ж для об’єктивного ока, незасліпленого «посторонними соображениями», повинно вповні рішати діло. Відзиваються люди, котрих інтересам повинний в першій лінії служити університет; відзиваються не з якимсь екстравагантним жаданням, а вповні зрозумілим, логічним, з становища культурного розвою сеї самої університетської молодежі і тої суспільності, яку вона репрезентує, – вповні оправданим, законним. Робити якісь перешкоди для здійснення сього жадання, висувати якісь трудності, виявляти йому неспівчуття своє – значить політиканити, вносити в ясну й чисту культурно-наукову справу елементи національного шовінізму чи поліційних заходів; значить політику виразних заборон українського національного життя заміняти системою дрібних загорож і перешкод. Професорським корпораціям та університетським кругам така роля, безусловно, не личить.

Аргументують дуже часто против домагання українських викладів тим, що в університетах Росії виклади мусять іти тільки на державній – російській мові і заведенням ріжноязичних викладів нарушається універсальний характер університетської науки. Університетські виклади, мовляв, мусять бути приступні для всіх студентів, а се можливо тільки при державній, російській мові. Склад студентів по університетах України не одностайний український, а мішаний, і се ставить непоборені перешкоди українським викладам.

Я умисно навів сі аргументи вкупі, так як звичайно їх висловляють, один одним підпираючи. Очевидно, самі їх речники відчувають, що аргументи слабкі, тому подають їх не поодиноко, окремими прутами, а зв’язані в пучок, з тою надією, що так їх тяжче буде переломити. І що сі аргументи так часто повторяються, коли заходить мова про українські виклади, найліпше показує, як трудно знайти який-небудь важкий аргумент против них, коли приходиться помагати собі аж такими несерйозними, нестійними аргументами.

Справді, що варт аргумент, що наука в університеті мусить вестися на мові державній, спеціально – в Росії на російській? Хіба в часах найбільшого напруження абсолютизму в Росії, в другій чверті і в середині XIX в. не було німецького університету в Дерпті, польського в Вільні й Варшаві? Сі іноязичні виклади покасовано, коли на школу взагалі в бюрократичних кругах стали дивитися як на знаряд «обрусения», національної нівеляційної політики. Але, мабуть, ніхто не буде доводити, що такий погляд на школу – се невідмінний атрибут державності. І коли в правительствених поглядах на школу і шкільну систему взагалі тепер попущено досить багато з давнішої системи абсолютної одноформності, з виключення місцевих мов і місцевих дисциплін, то чому ж в приложенні до вищої школи не можна говорити зовсім серйозно і резонно про заведення викладів українських, польських чи яких інших?

Говорити, що університетська наука мусить вестися тільки на державній мові – се хіба показувати повне власне незнання або рахувати на незнання публіки. Чи ж не бачимо цілих університетів, де наука ведеться на місцевих мовах, а не на державній? В сусідній Австрії державна мова німецька, але чехи мають чеський державний університет, поляки – польські, русини й румуни – виклади ріжних курсів по-українськи, румунськи. Справа викладової мови школи – чи нижчої, чи вищої – не залежить від питання про державну мову й мусить рішатися з становища освітніх і культурних інтересів місцевої людності.

Щодо універсалізму університетської науки, то з формального боку щодо викладової мови вона стратила сей універсальний характер давно-давно, з того часу, як місце одної універсальної наукової мови – латинської – зайняли ріжні культурні язики. В середніх віках студент слухав науку на одній, латинській мові однаково в Англії, Німеччині, Італії й по західно-слов’янських землях. Тепер, їдучи в Німеччину, він слухає викладів німецьких, у Франції – французьких, і не буде нічого дивного, коли і в границях тої самої держави не буде одностайності в університетській науці, в викладовій мові. Одностайність політична не зв’язана зовсім з одностайністю культурною, а шкільна мова, очевидно, належить до сфери культури. Нікого не дивує і не вражає, коли студент, прослухавши один-два роки українські або польські виклади у Львові, їде на рік до Праги й слухає викладів чеських, їде до Відня й слухає німецьких, так само як, поїхавши до Парижа, слухав би французьких, а в Петербурзі – російських. Се його діло – їде туди, куди тягнуть його якісь інтереси чи справи, і коли він розуміє викладову мову тамошню, то не має ніяких трудностей, а ні – то їде туди, де порозуміє. З того часу як універсальну наукову мову заступили ріжні культурні мови, від самої людини залежить се – знанням культурних мов розширяти сфери, з яких збирає вона для себе культурний матеріал, і сим осягається універсалізм, а не піклуванням про одноформність в границях якоїсь держави і штучне розвивання в них державної культури чи мови.

Ріжноязичні виклади, як певного роду компроміс культурних потреб ріжних народностей, що залюднюють певний край, або компроміс культурних потреб місцевої народності з інтересами державної народності, державної культури, поставленої під особливу опіку правительством, – практикуються тепер дуже часто. Компроміс першого порядку неминучий, коли певну країну залюднює кілька народностей в досить сильно вираженій пропорції, а нема спромоги завести для них осібні університети. Компроміс інтересів державних з культурними інтересами місцевої людності виходить з хибного принципу особливої протекції державній культурі коштом розвою культури народностей недержавних, і тому не має такої реальної потреби під собою, як компроміс в інтересах місцевих народностей. Але чи з тих, чи з сих мотивів ріжноязичність університетських викладів – явище, практиковане широко і само по собі ані не шкодить інтересам університетської науки, ані не вносить якогось небажаного ферменту в студентські чи професорські круги. Вона, щоправда, не завсіди може нейтралізувати національні ферменти, коли заступники одної національності і в університетській сфері штучно держать «в чорнім тілі» заступників другої, противляться відокремленню іноязичних катедр в осібні факультети і т.ін., але не ріжноязичність викликає сей фермент.

І в практичнім своїм переведенні вона зовсім не така страшна. Допускаються до університетських викладів ріжні місцеві мови або місцева мова чи кілька місцевих мов поруч державної. Місцевим людям, при спільнім житті, в нормальних обставинах, місцеві мови до певної міри звісні. Коли нема якоїсь спеціальної ворожнечі, умисного нехтування одної народності другою, місцеві студенти можуть користати з викладів на ріжних місцевих мовах. Звичайно ж, на практиці буває, що всі головні, обов’язкові предмети факультетських програм викладаються на якійсь одній мові – чи то буде державна мова, чи одна з місцевих, котра з якихось причин зайняла місце основної університетської мови. Поруч сеї основної мови викладаються на другій мові певні курси – чи то присвячені дисциплінам, так би сказати, національним (мові, літературі, історії, праву даної народності), чи то паралельні курси з найбільш основних предметів програми, щоб студент другої народності міг вислухати на своїй мові бодай головніші предмети з своєї спеціальності.

Таким чином, коли студент не має сам охоти слухати викладів на другій викладовій мові, а тільки на основній, так би сказати, то ніщо й не приневолює його до того. Він може цілком обійтися тими викладами, які викладаються на основній мові, і се діло його доброї волі й охоти, коли він хоче слухати якісь курси на другій університетській мові. А хоче слухати – то се вже його діло розуміти, так само якби схотів вислухати кілька курсів в іншім іноязичнім університеті. Та, повторяю, для людей місцевих звичайно й та друга університетська викладова мова завсіди буває до певної міри знана.

З огляду на сказане видко нестійність і того аргументу, що, мовляв, університетські виклади завсіди повинні бути зрозумілі для кождого студента, і коли склад студентів даного університету не одноцільний, то не може бути іншої викладової мови, як тільки всім приступна мова державна. Коли, отже, по університетах України тільки частина студентів українці, а інші – інших народностей, то, кажуть, не може бути викладів українських, бо вони іншим студентам будуть неприступні. Та ми бачимо, що можливі цілі університети з мовою місцевою, а не державною, не то що поодинокі катедри й виклади на місцевій мові поруч викладів на державній мові. В сім разі всі обов’язкові предмети викладаються на державній мові, а поруч них є певні спеціальні або паралельні курси на мові місцевій; коли та мова робить трудності якомусь студентові, то він може пройти свій загальноуніверситетський курс і без них, так само як може не вислухати того або іншого спеціального, необов’язкового курсу і на приступній йому мові.

Коли на якімсь університеті України будуть заведені українські виклади історії, мови й літератури України, студенти, яким українська мова незрозуміла, так само можуть переходити через університет, не слухаючи сих предметів, як і досі їх не слухали. Цілі віки стояли сі університети, й професорські корпорації не завважали, що їх студенти повинні прослухати курс історії України, чи курс української мови, чи історію української літератури. Аж тепер, коли поставлено жадання, щоб сі предмети викладалися на українській мові, з тих професорських кругів виходять побоювання: ану ж знайдуться студенти, що не вміють української мови, а схотіли б слухати сих предметів?

Річ очевидна, що коли сей «ану ж» серйозно інтересується українськими дисциплінами, то він потрапить присвоїти собі українську мову настільки, щоб розуміти українські виклади, – так само як присвоїть собі чеську мову той студент, який схоче послухати якихось чеських дисциплін або польських на котрімсь чужім університеті. З тою тільки ріжницею, що місцеві люди між студентами і так мають звичайно деяке знання української мови. А коли сей інтерес не так серйозний, щоб для нього хотіти розширяти своє знання української мови, то, очевидно, що такими несерйозними інтересами зовсім не потребує трудити собі голову професорська корпорація. Як вона й досі не тривожилася тим, що її студенти всі не могли слухати українських дисциплін, нехай не тривожить її, що декому з студентів українські дисципліни будуть не досить приступні. А якби справді виявилося, що українські дисципліни слухало б багато таких студентів, для яких українська мова малоприступна, то на те інший спосіб – поруч українських викладів певних українських дисциплін, завести також по-великоруськи виклади тих курсів, на які є багато охочих. Але трохи смішно говорити про се, коли досі тих дисциплін не вважали потрібним давати зовсім, а тепер би так хотіли забезпечити можливість їх слухання неукраїнцям.

Не можна в кождім разі стати на такім становищі, яке зайняла одеська професорська корпорація в своїй відповіді на студентські петиції в справі українських катедр, що про мову викладу рішає склад аудиторії: коли більшість буде українців – виклади мають бути українські, коли більшість буде неукраїнців – виклади мають бути російські. Я мав нагоду зазначити тоді ж [Стаття «Українські кафедри» – «Громадська думка», ч. 23] нераціональність такої умови. Ставити діло так – значить не розуміти значіння домагань українських викладів та мішати їх з домаганням викладів українських дисциплін взагалі, незалежно від мови. З сказаного вище зовсім ясно, що се дві речі зовсім осібні.

Викладання українською мовою певних університетських курсів – се постулат культурно-національного українського розвою. Коли університет хоче бути лояльним супроти сього постулату місцевої української народності і признає в принципі потребу і бажаність українських викладів, він не повинен ставити їх в залежність від того, чи не знайдуться серед студентів такі, що схотіли б слухати той самий український курс по-російськи. Коли б рішено було завести виклад української літератури по-українськи і знайшлося на те певне число слухачів, а знов інші заявили бажання вислухати той курс літератури по-російськи, то ніяк не можна пожертвувати для тих останніх українськими викладами. Хоч би навіть їх було й більше, як охочих до викладів на українській мові, а не тільки що яких два-три (бо й такі голоси доводилося чути, що хоч би два-три заявили, що вони по-українськи не розуміють, а хочуть слухати по-російськи, то вже не можна по-українськи викладати). Коли б університет хотів вдоволити бажання їх, то міг би завести паралельний курс по-російськи. Але ніяк не годилося б позбавляти українців українських викладів на котрімсь університеті України для того, аби вдоволити бажання тих, що хотіли б прослухати той самий курс по-російськи.

Повторяю ще раз те, що зазначив був на вступі сеї статті: се дві речі ріжні – виклади українських дисциплін, незалежно від викладової мови, і викладання мовою українською. Перше – се постулат не тільки український, а й загальнонауковий, друге – се домагання українського культурно-національного розвою. Кождий українець, свідомий культурно-національних інтересів свого народу, повинен в принципі обстоювати за тим, щоб університети на українській території мали виклади на українській мові всього університетського курсу. Але треба, щоб ідеї свобідного національного розвою недержавних народностей зробили ще великі поступи в Росії, аби ставити жадання українських університетів як домагання нинішньої хвилі, готове до здійснення зараз, в теперішнім моменті. Політична криза затягається, і з тим затягається принципіальне рішення національної справи взагалі. Не дотикаючи принципіальної сторони, українці в університетській справі виставляють на чергу ті мінімальні домагання, які, так сказати б, мають служити пробним каменем доброї волі університетських чи інших професорських корпорацій супроти культурних потреб української народності. Се жадання заведення українських викладів по вищих школах України, в першій лінії по університетах, певних предметів, найбільше інтересних і цінних з становища українського культурного життя.

З другого боку, в інтересах не тільки студентів-українців, а і в інтересах університетської науки та наукового поступу й розвою взагалі потрібне утворення катедр для ріжних українських дисциплін. Не претендуючи на абсолютну повноту, я на підставі тих помічень, які робив над університетською практикою й науковим рухом, уважав би потрібним заведення таких катедр і викладів по університетах України – як не в кождім зокрема, то так, щоб бодай всі разом вони мали регулярні виклади з тих предметів:

Українська мова – фонетика, морфологія, синтаксис, історія мови, діалектологія, історія української філології.

Українська література – історія письменства і книжності на Україні від найдавніших часів, історія усної творчості, розвій національної літератури.

Український фольклор – його історія в тісній зв’язі з історією письменства (як вище) і культури, й фольклор сучасний. Коли б на практиці показалося можливим лучити його в одну катедру з літературою – добре. Але се досить сумнівно, і безпечніше було б, в інтересах сеї дисципліни, її відлучити, бодай по деяких університетах, бо предмет незвичайно важний, широкий і нерівно оброблений.

Історія українського народу й української території з найдавніших часів. З огляду на самий характер української народності як недержавної історія її повинна все класти головну вагу на історію суспільну, економічну й культурну, навіть для часів її державного життя. Огляди джерел. Історіографія.

Помічні історичні науки: палеографія, дипломатика, сфрагістика і т.ін. в приложенні до українських рукописей і актового матеріалу. Огляди бібліотек і архівів, важних для української історії й філології.

Історія української штуки – в курси її повинні бути включені огляди артистичних елементів в сучаснім українськім народнім житті.

Археологія України, етнологія й антропологія української людності. Сі три дисципліни в сучаснім науковім русі стоять в тіснім і нероздільнім зв’язку й так мусять бути трактовані. В сумі дають величезне поле для досліду й мають високий інтерес для історика культури і всякого, хто інтересується життям українського народу; коли не можуть бути представлені одним професором, мусять бути поділені ним з доцентами.

Українське право кодифіковане й звичаєве – історія права кодифікованого і звичаєвого; кодифікації українські; чужі кодекси, уживані на Україні; кодифікації, що стояли під впливом українського права і його традицій; сучасне звичаєве право. При тіснім зв’язку права офіціального з звичаєвим (законодавство дуже часто виходить з норм звичаєвого права, і навпаки – звичаєве заховує норми давніших законів, потім, як вони вже стратили свою обов’язкову силу) їх дослід мусить іти паралельно, як в історії, так і в сучасності.

Не знаю, чи можливо буде на практиці зв’язати з сею катедрою, чи прийшлося б виділити в осібну катедру ще один дуже потрібний курс: про політичний та адміністраційний устрій ріжних частей української території, що входять в склад ріжних держав, та про ті ріжні законодавства, які мають силу в них.

Географія (фізична) української території. Кліматологія. Метеорологія.

Економіка й статистика України, з оглядом на економічну історію й економічну географію.

Статистика і географія медична: народне життя з медично-санітарного становища; медична кліматологія України.

Повторяю, я не претендую ані на повноту, ані докладну систему і класифікацію сих дисциплін, я висловляю сі дезидерати як результат моїх помічень. Але, може, мені треба скорше оборонитися від іншого закиду – не те, що мій реєстр неповний, а що я натворив масу дисциплін, і між ними навіть нечувані катедри, незвісні взагалі в університетській практиці?

Одначе, приглянувшися ближче, в сім ряді дисциплін не знайдемо ні одної, яка б не входила бодай як частина, як не просто, то боком, в університетські курси, або яка б не втискалася до них тепер, під натиском нових напрямів в науці, в сучасній культурі, не являлася дезидератом сучасної університетської науки, або не подавалася в поміч університетським програмам іншими спеціальними інституціями – як, напр[иклад], антропологічні школи, археологічні інститути і т.ін. Нема потреби держатися університетських шаблонів в творенні такої нової сфери, як отся система українських дисциплін, навпаки – треба використати ті вказівки на нові сфери досліду й науки, які дає сучасне культурне життя. З другого боку, з огляду на еволюцію самого українства, як течії недержавної і в основі глибоко демократичної, зв’язаної всіма нервами з народним життям, українознавство повинно йти далі за ті рами, в яких держаться традиційні системи університетських дисциплін, що виросли на ґрунті життя державного й привикли слідити передовсім його прояви, сторони життя офіціальні, показні.

Далі, виходячи з того погляду, що університети України повинні дати суму українознавства, я поставив їм оті дезидерати, але се не значить, що то має бути зараз ряд з 12 (чи скільки там) катедр. Деякі з показаних українських дисциплін правдоподібно знайдуть своє місце як спеціальні курси при катедрах загальних. Осібні катедри треба творити для них тоді, як покажеться, що в злуці з загальними курсами вони занедбуються. Але треба, щоб сі курси були, і се вже річ факультетів подбати про їх забезпечення й вилучення в осібні катедри, коли покажеться неможливим дати їм певне і тривке місце в злуці з загальними курсами. Потім, як я сказав вище, на перший початок університети України могли б поділити між собою дисципліни менше дозрілі, менше пильні – одні дисципліни мали б свої катедри чи запевнені курси в однім університеті, інші – в другім. Так що на практиці для кождого університету діло зводилося б на заведення чотирьох-п’яти катедр (чи доцентур) та запевнення деяких курсів через поручення особам, що займають інші, готові вже катедри.

Актом лояльності супроти домагань української суспільності й української молодежі буде, коли університетські корпорації зараз-таки попіклуються й про те, щоб хоч деякі з сих українських дисциплін викладалися на українській мові. В першій лінії – ті найбільше цінні й інтересні з національного становища дисципліни: українська мова, література, історія.

Практичні перешкоди у всім тім зовсім не так значні, щоб спинятися перед ними, а в кождім разі вони не повинні й не можуть здержувати університетські корпорації від заходів у сім напрямі.

Катедри творить міністерство, але ініціатива, проекти, плани належать до університетів, до факультетів, і від них повинні йти. Коли всі університети України поведуть заходи в сім напрямі, то, певно, міністерство не буде робити опозиції довго, якби й робило спочатку. Але чекати, щоб воно само забралося до сеї справи, й ухилятися від ініціативи в сій справі університетам в високій мірі не випадає.

Ще більше можуть професорські корпорації зробити, коли йде мова тільки про вилучення певних дисциплін з дотеперішніх університетських курсів і поручення їх окремим особам. Наприклад, коли з руської історії тільки «вилучається» історія України, з «русского языка» – мова українська і т. ін. Або коли при котрійсь катедрі твориться доцентура для української галузі сеї науки. З формального боку тут університет має далеко вільнішу руку, а тим часом такі «вилучені» курси стають зав’язком осібних, самостійних катедр. Навіть і певні засоби для винагороди тих, що викладатимуть українські дисципліни, університет звичайно має в виді остатків «от содержания личного состава». Так що при добрій волі університетські корпорації, безперечно, можуть зробити дуже багато, щоб пустити справу в рух, щоб мати як не катедри, то доцентури або курси з ріжних українських предметів і навіть на українській мові. І всякі перешкоди з сього боку мусять упасти, коли університети справді щиро й енергічно заходяться коло сього.

Ще менше можна говорити про перешкоду, яка виникає з браку відповідно приготованих професорських сил. Переглядаючи вищеподаний, досить довгий реєстр пожаданих катедр, я не можу вишукати ані одної, до якої б зараз не можна було знайти відповідної сили, навіть з українським викладом. Не кажу вже про ті дисципліни, які ставляться на першу чергу, – як мова, література і історія: сил до них знайдеться подостатком. Знайдуть їх і в Росії, не кажучи про заграницю. І поруч тих, яких ми знаємо, які у всіх на очах, знайдеться немало людей, яких се заохотить до спеціальних занять в тім чи іншім напрямі, коли стане звісно, що для сеї чи тої дисципліни потрібні професори, що така або інша катедра порішена, хоч би в принципі, й шукають для неї професорської сили. Той план катедр, який начеркнув я вище, – се завдання не одного дня, і поки він дійде повної своєї реалізації, буде час і розглянутися за силами, і приготовитися кандидатам до них. А прогалини в самім науковім обробленні дисциплін будуть зовсім заповнені тільки з уведенням їх в круг академічних занять. Настільки вони вже всі приготовлені, щоб думати про їх уведення в програму університетів та інших вищих шкіл, «а прочее приложится».

І взагалі все «прочее приложится», коли університетські корпорації України покажуть добру волю в сій справі, виявлять щире співчуття до неї – приймуть ухвали в справі заведення курсів українських і по-українськи та ужиють всіх заходів, щоб здійснити сі ухвали. Чи катедри, чи доцентури, чи спеціальні курси при теперішніх катедрах, головне діло – щоб курси були. Які можна – по-українськи, де не можна справді – хоч по-російськи тим часом. Тільки доброї, щирої волі! Неможливого не жадає від університетських корпорацій ані українська суспільність, ані українська академічна молодіж.

І професорські корпорації повинні дати докази того, що вони приймають до серця сі бажання і піклуються ними. Се лежить в інтересі самої вищої школи, щоб сі професорські корпорації не були бюрократичними присутствіями по університетських ділах, а живими органами наукових потреб і культурних домагань місцевого громадянства. Школа, що тратить живу зв’язь з життям, з громадою, неминуче засуджує себе на мертвоту, занепад, безсильність, утрату всяких впливів на сю громаду й життя.

Надіємося, що сього не буде з вищою школою України, і в сій критичній справі українських катедр вона кінець кінцем вийде з своєї нерішучості й вагань та задокументує свою живу зв’язь з ґрунтом, на якім стоїть.

16.ІІ (1.ІІІ) 1907


Примітки

Вперше статтю було опубліковано в журналі: ЛНВ. – Т. 37. – Кн. 1. – С. 42 – 57; Кн. 2. – С. 213 – 220; Кн. 3. – С. 408 – 418). Окремою брошурою українською мовою року вона була надрукована у Києві (Друкарня П.Барського, 1907. – 33 с.). Того ж року стаття двічі виходила російською мовою в Петербурзі під назвою «Вопрос об украинских кафедрах и нужды украинской науки» – у збірнику «Освобождение России…» і окремо (48 с.). Рецензію на це видання написав І.Джиджора (ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – С. 451 – 452).

У фонді 1235 в ЦДІА України в м. Києві зберігається частина авторського рукопису статті (чернетка) (Спр. 175. – Арк. 1 – 25) та її переклад російською мовою (без початку і закінчення), здійснений невідомою особою, але з правками Михайла Сергійовича (Арк. 26 – 55). Інша частина рукопису статті М.Грушевського, а також неавторський переклад з правками професора зберігається в ЦДІА України у м. Львові (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 44. – Арк. 11 – 19, 1 – 10, 52 – 57; Спр. 44. – Арк. 31 – 51; Спр. 43. – Арк. 40 – 42).

Подаємо статтю за текстом ЛНВ у мовній редакції О.Рибалка.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 458 – 484.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 874

Модифіковано : 1.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.