Єдність чи розпад Росії?
Михайло Грушевський
Представники різних партій і течій нашої сучасної активної політики у свої програми й платформи вносять, чи навіть роблять наріжним каменем, між іншим також принцип «єдиної неділимої Росії». Припускаю, що робиться це не через страх іудейський і не для заспокоєння полохливих і зашкарублих умів, яких непокоять чутками про те, що принципи свободи тягнуть за собою розпад Росії. Та якщо таку передумову роблять щиро й поважно, якщо збереження нинішнього державного складу представники різних течій і напрямів визнають бажаним чи необхідним, – то виникає питання, за яких умов можливе збереження цілісності й неподільності держави, такої строкатої й випадкової за складом, як Російська імперія? Яким чином забезпечити їй єдність і цілісність після того, як весь внутрішній зв’язок її частин буде витравлений і зруйнований навіть там, де він існував?
Можливо, втім, випадковість цього складу не кидається у вічі так виразно, як його строкатість, різнорідність, різноплемінність, і моя думка вимагає деякого пояснення.
Утворення величезного комплексу земель, що становлять нинішню Російську імперію, було результатом факторів географічних і етнографічних, економічних і колонізаційних, династичних і політичних. Навіть там, де ці фактори діяли зокрема й розвивалися логічно, послідовно, – їх комбінації й подальші дії перехрещування чи поєднування їх мали часто характер досить випадковий, навіть з точки зору самого державного прогресу Московської держави, яка їх «збирала», а не лише з точки зору самих провінцій, тих територіальних чи політичних тіл, які захоплювалися і запроваджувалися більш чи менш насильницьким шляхом у цей державний союз.
Нагадаю лише такі факти, що Московська держава, яка виросла на території волзько-окського басейну, на великоросійському грунті, вважала себе, на підставі династичних традицій, наступником Київської держави, що виросла в економічних умовах дніпровсько-балтійського водного шляху, на території українській. Попри всю відмінність економічних, колонізаційних та етнографічних умов, московський уряд дивиться на колишні провінції Київської держави як на сферу своїх інтересів, ставить перед своєю політикою завдання збирання цих «отчин» своєї династії, і дійсно врешті-решт встигає зібрати їх майже у повному складі (за винятком Галичини).
Включення земель литовських і польських було викликане не якимись реальними, економічними чи політичними інтересами Російської держави, а стало простим результатом суперництва за спірні землі, за історичні «отчини» московських государів. Розширення державної території на схід і північний схід виникло з суто наїзницьких авантюр у стилі американських конкістадорів, які не переслідували жодних глибших цілей, крім грабунку мирного тубільного населення під фірмою збирання данини, і ці «колонії» включають до складу держави лише завдяки відсутності якихось різких природних границь на умовах сусідства і т.д.
Постійне наростання державної території розвиває з плином часу екстенсивну енергію, що прагне надалі продовжувати й безперервно розвивати процес розширення. Збільшення держави перетворюється з засобу на мету державної політики, проводиться заради самого збільшення, як своєрідний державний спорт, як питання честі й суперництва для окремих правителів. Питання про розширення тієї чи іншої провінції, про «приєднання» тієї чи іншої народності чи території вирішується не міркуваннями про користь і вигоду цієї території, і навіть не про економічні чи політичні вигоди, які її приєднання може принести народам і землям, що вже входять до складу держави: питання вирішується лише наявністю сил, – чи зможе держава захопити й утримати новий набуток. Подальше збільшення екстенсивної сили держави стає метою державної політики, а різні «державні мужі» роблять свою кар’єру й достаток, намагаючись втягнути уряд в усе нові й нові починання. На цьому грунті діяли покоління цих людей від різних маловідомих шукачів нових «землиць для великого государя», які нещадно грабували ці землиці на свою користь, до нещодавніх героїв далекосхідної авантюри.
Врешті-решт утворився гігант, громіздкість і строката нескладність якого не переставали розчулювати «патріотів своєї вітчизни», які з гордістю вказували на те, що гігант цей становить шосту частину всього суходолу й за своїм племінним складом далеко залишає за собою вавилонське стовпотворіння. Покоління виховувалися в цій «народній гордості» за казенними підручниками, що захоплювали їхні думки цими образами грандіозності Росії, однак забували пояснити, яку користь отримують від задоволення належати до цього «колоса» народи й землі, що входять до його складу. Чому ця «перша держава у світі» є разом з тим найбіднішою, найбезграмотнішою, найневлаштованішою державою з усіх «цивілізованих країн», до яких залічували Росію? Чому навіть землі, що становили ядро цієї держави, покликані як народність, що «зібрала» й «створила» її, до ролі «пануючої», «державної» народності, – не могли за допомогою цієї «створеної» ними держави вийти зі стану безмежного приниження й злиднів?
Держава «створювалася» й «примножувалася» для держави, точніше – для керуючої нею бюрократичної орди, та чи відчувала себе якась із народностей і провінцій, «князівств і царств», що входять до її складу, задоволеною приналежністю до цієї держави, – я не знаю. Чи ж говорити про Сибір – «золоте дно» безмежної сваволі й самовладдя урядових агентів, великих і малих? Історія його «під пануванням Росії» є суцільною жахливою мартирологією грабунків і знущань над беззахисним населенням; держава впродовж багатьох століть не ставила щодо нього інших цілей, крім можливого отримання від нього всіляких багатств, а взамін висилала туди своїх покидьків, своїх «негідних членів», що наводили жах на місцеве населення й ставали для нього непомірним тягарем.
Чи ж були інші «князівства й царства» для держави чимось більшим, ніж «джерелами державної скарбниці»? Чи ж не йшли продуктивні сили Польщі цілковито на утримання армій, що мали на меті викликати рятівний страх у «гордовитого ляха» та легіону фіскалів і шпигунів, покликаних витравлювати, паралізувати всіляке людське почуття у підкореного населення?
Чи ж Україна, яка добровільно приєдналася до Росії, аби знайти спокій під покровительством «єдиновірного государя», не забилася за кілька років конвульсивно, мов спійманий птах, відчувши на собі руку розпущеного й черствого московського піддячого? Вона відчувала, як мацаки московського бюрократичного спрута проникають в неї, затримуючи вільний розвиток, паралізуючи її самоврядування й самовизначення, вносячи сум’яття і розбрат. Замість полегшення і заспокоєння їй довелося, поряд з триваючою боротьбою проти Польщі, повести оборонну боротьбу з претензіями московської централізації, з прагненнями московського уряду обмежити автономні права України, запровадити бюрократичне управління у її народоправну організацію, захопити її прибутки у свої руки й запровадити московські податки, знищити автономний виборний церковний лад, підкорити московській цензурі її духовне життя і т.д., і т.д. Цієї боротьби на два фронти Україна не витримала. Підірване в самих основах свого народного життя політикою московської бюрократії, яка намагалася всіляко посилити поділ між її народними масами й керівними колами старшини й духовенства, – політичне життя України впало, і за позбавлення автономії її винагородили кріпосним правом, занепадом народної освіти, цензурними цькуваннями української мови, переслідуванням усіх проявів національних прагнень, що доходили до всіляких крайнощів, до цілковитого абсурду.
«Князівства й народи» плелися, мов закуті невільники, за тріумфальною колісницею правлячої бюрократії, і натовп їх усе збільшувався на радість замовляючих схвалені підручники історії та географії. Тюрма народів розросталася й розширювала свої приміщення, збільшувала свої штати й платню та примножувала армію навербованих з покидьків тих же народів опричників, що охороняли камери арештантів і розробляли все нові й нові способи попередження й запобігання.
Тепер, коли повсталий народ розбиває двері всеросійської бастилії, тюремники зчиняють крик, лякаючи народ тим, що коли її зруйнують, всі ці ув’язнені «князівства і царства», «підкорені народи» готові розбігтися, і цей крик справді викликає певне враження серед мас, які стільки віків виховувалися в захопленні своїм «пануванням». Представники «підкорених народів» відповідають запевненнями, що вони зовсім не замишляють втікати з камер попереднього ув’язнення, в яких утримувалися досі, і залишаться вірними єдності й неподільності Росії. Такі заяви повторюються останнім часом на різний кшталт як з боку пригноблених народностей, так і представників російського суспільства, які їм співчувають, – запевняючи, що ці народності аж ніяк не хочуть вийти зі складу Російської держави і не вийдуть, що вони цінують єдність Росії і т.д.
Гадаю, однак, що ці запевнення, якими б сильними й палкими висловами вони не формулювалися, не є ні для кого особливо переконливими. По-перше, запевнення окремих представників не можна вважати за vox populi. По-друге, запевнення і навіть клятви на кайданах, які дають невільники перед тим, як їх випустять на волю, ніколи не викликають особливої довіри. Життя триває й розвивається і своєю стихійною силою перемагає трактати й формули, які творитимуть чи бюрократичні дипломати, чи вожді, висунені в моменти народних рухів. Цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням потреб національного розвитку й самовизначення кожної народності, яка займає певну територію й має досить здібностей та енергії розвитку. Через опозицію до побутуючих поглядів, які ототожнювали поняття нації і держави, представники недержавних народностей часто були схильними заперечувати важливе значення політичної незалежності для національного розвитку й доводити, що народність, позбавлена самостійної державності, може так само добре розвиватися, як і державна.
Та ці погляди, безумовно, є крайністю, а істина й тут лежить посередині. Народність для свого розвитку не потребує неодмінно політичної самостійності, але ця самостійність, за відсутності особливо несприятливих умов (як, наприклад, украй поганий державний лад, несприятливе міжнародне становище і т.ін.), є найбільшою гарантією повного й необмеженого національного розвитку, забезпеченням від експлуатації економічних і культурних сил народності на чужі їй цілі чужим державним ладом і т.д. З огляду на це від прагнень створити власну державу може втримувати лише усвідомлення, що приналежність до даного державного союзу дає надто зримі вигоди й зручності. Відсутність у ньому обмежень для повного й всебічного розвитку національних сил, відсутність експлуатації їх державою в чужих інтересах чи на непродуктивні цілі є необхідною умовою для такого усвідомлення.
Кажучи про вигоди, я лишаю поза увагою ті, які дає певній народності її привілейоване становище в державі й можливість під її покровом і захистом експлуатувати для себе засоби й сили інших народностей. Наприклад, угорцям, точніше – правлячим угорським класам, не вигідно розривати цілковито зв’язок з Австрією, оскільки цей зв’язок забезпечує їм підтримку австрійської армії та уряду для панування над неугорськими народностями Угорщини; австрійські поляки повинні цінувати Австрію, оскільки вона забезпечує їм панування над українським населенням Східної Галичини і т.д. У вільній, упорядкованій державі такі аномалії неможливі. За розумної і сприятливої економічної політики повинні пом’якшитися також форми економічної експлуатації одних областей іншими, яку ми часто спостерігаємо в сучасних державах, де одні провінції розвивають свої економічні сили за рахунок інших, які є врешті-решт кріпаками, що працюють на своїх культурніших й економічно розвиненіших співчленів. Так, наприклад, у тій же Австрії західні провінції – тобто представники їх капіталістичного й промислового класу, тримають на становищі пасивного ринку, Hinterland-у, провінції східні, паралізуючи в них будь-які зародки промисловості.
Незалежно від таких вигод, що випливають з вад ладу сучасних держав та їх управління, приналежність до великого й добре організованого державного союзу може дати економічному й культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод, не пов’язаних з експлуатацією інших народностей і областей. Великий простір і свобода економічного обігу, створення більших і досконаліших просвітницьких і культурних установ, велика забезпеченість від міжнародних ускладнень та утисків є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного й національного життя, чи у формі федерації, чи добре налагодженої автономії, гарантується від утисків та експлуатації державою чи іншими її областями, то народність чи область, що входить до складу такого влаштованого державного союзу, навряд чи ризикне такими наявними вигодами для досягнення повної державної незалежності.
Навіть такі задоволення, як власні марки й гроші, власний двір і армія, власні жандарми й в’язниці, цілком узгоджуються зі збереженням державної єдності; та невибагливіше суспільство охоче позбавляє себе таких вишуканих задоволень, поступаючись ними за простішу, але здорову юшку забезпечення свободи культурного й суспільного самовизначення, необмеженого національного розвитку, можливості вільно влаштовувати й розпоряджатися своїми місцевими відносинами й засобами, – всього того, що дає йому федеративний чи широко поставлений автономний лад держави.
Скажімо, у Швейцарії три частини сусідніх національних територій – німецької, французької та італійської – віддають перевагу своїй багатонаціональній державі перед об’єднанням з сусідніми національними державами. Вони вище цінують своє федеративне життя в державі, яка залишає їм усю повноту самовизначення й самоуправління і не експлуатує їх засобів на утримання армій і дворів, на чужі для їхніх інтересів завдання імперіалістичної чи династичної політики, і не відчувають жодного потягу до мілітарного й поліційного ладу Італії чи Німеччини, до централістичного ладу Франції. Цілком відмінні за складом економічного й культурного життя, традиціями, навіть етнографічним складом, області Північної Америки мирно співіснують завдяки широко запровадженій обласній федерації, і потяг до співжиття, що поєднувало цілісність державного життя з найширшим самовизначенням областей, подолав одвічну різницю й антипатію південців і північан, іспанського південного заходу й пуританського північного сходу. Широкий федеративний лад не заважає тут розвиткові внутрішньої доцентрової сили, що сягає навіть таких крайнощів, як імперіалізм чи гасло: «Америка для американців».
Ці приклади настільки міцно об’єднаних своїм федеративним ладом держав повинні заспокоїти людей, стурбованих збереженням єдності Росії, які бажають зберегти її при перебудові Росії на нових засадах свободи й самовизначення, чи точніше – створити їй внутрішню єдність, якої вона не мала досі. Саме їх ми маємо на увазі, а не нічних птахів, які криками про розпад Росії намагаються відлякати російське суспільство від шляху визволення. Адже якщо розуміти єдність як внутрішню, притаманну самому складові держави силу тяжіння і зчеплення, то такої єдності Російська імперія досі не мала: підневільне існування, захищене армією багнетів і нагаїв, – яка ж це єдність! Навіть там, де колись існував якийсь внутрішній зв’язок, внутрішнє тяжіння, його зруйнували вщент гноблення й експлуатація правлячої бюрократії.
Тюрма народів може зберегти своїх пожильців, лише доки замкнена й охороняється; у ній нема добровільних жителів. Після багатьох століть підневільні члени Російської держави лише на наших очах уперше відчули внутрішню єдність і спільність інтересів, і цією єдністю була єдність боротьби з ладом, що їх пригноблював, гнівний рух проти сваволі й гноблення, що єдино й неподільно панував на просторах «єдиної» держави. Усвідомлення можливості скинути це спільне ярмо, розбити пута, які однаково сковували й «підкорені народи», і різні області й частини державного – великоросійського – народу, об’єднало в одну армію їхніх представників, і вони дружно пішли на спільного ворога. Чи розійдеться ця армія після закінчення свого воєнного подвигу, чи так само дружно, спільними силами вона розпочне справу творення й улаштування свого союзу для цілей мирної продуктивної праці – от у чому питання подальшого.
Хто скомандує цій армії борців за свободу роззброїтися й повернутися назад у свої камери ув’язнення? У мене не виникає навіть підозри, що вожді теперішнього визвольного руху сподівалися чи збиралися обмежитися лише зміною вивіски на старій казармі, замінивши централізм абсолютистський централізмом конституційним. Не виникає не лише тому, що я вважаю цих вождів нездатними на подібну зраду, але й тому, що такі плани вважаю цілком безнадійними. Велика революція зустріла «маленького капрала», який зумів роззброїти озброєний народ і повернути його на службу буржуазії; та знадобились би, мабуть, цілі взводи таких капралів, щоб привести повсталі тепер народи й області Росії під ярмо централізму. А «маленькі капрали» приходять лише зрідка й поодинці, і розраховувати на цілий взвод їх, звісно, було б цілком марною мрією.
Ситуація цілком зрозуміла, і зрозуміле також те, що тут немає місця для торгів, компромісів, дипломатичних вивертів. Той механічний конгломерат, яким була стара Росія, позбавлений будь-якого внутрішнього зчеплення й стримуваний лише зовнішньою силою, можна втримати в єдності придушенням національного й обласного життя його складових частин лише системою примусового придушення, «попередження й запобігання». Така політика в майбутньому вимагала б надзвичайного напруження сил «державної народності», відволікла б її засоби й сили від реальних і позитивних завдань творчої роботи, спотворила б державний лад і врешті-решт закінчилась би цілковитим фіаско. Якщо, наприклад, Німеччина, за величезної переваги німецького елементу над не-німцями, має можливість, хоч би й ціною спотворення нормального плину державного життя й державного ладу, провадити політику придушення, «викорінення» ((Ausrotten)) польської народності, принаймні до часу, то я цілковито не бачу, де той грунт, та Архімедова точка, на яку конституційний уряд Росії міг би опертися у централістичних прагненнях, у політиці придушення національного й обласного життя.
Великоросійська народність складає менше половини населення імперії, і серед неї самої немає спільних прагнень до централістичної єдності, а навпаки – цілком виразно виявляються прагнення до обласної автономії. Тому будь-яка спроба збереження централістичного ладу в новій, оновленій Росії була б замахом з негідними засобами і з точки зору збереження єдності Росії надзвичайно шкідливою, оскільки вона лише посилила б її відцентрову енергію. Стихійна сила прагнень до повноти національного життя, до місцевого й національного самовизначення все одно подолала б ці перешкоди й у своєму розмахові дуже легко могла б призвести до повного розпаду теперішньої Росії.
Зберегти, чи вірніше – створити єдність Росії можна лише шляхом розвитку в ній внутрішнього тяжіння і зчеплення, а воно може вирости лише зі свідомості, що приналежність до державного союзу дає надто відчутні вигоди, аби ними варто було ризикувати й ставити на карту мирний плин життя для здійснення розриву. До створення такого тяжіння може привести, з одного боку, – посилена робота над поліпшенням державного ладу й господарства, його культурних та економічних засобів і сил; з іншого – усунення будь-якої експлуатації і придушення місцевого – обласного й національного – життя інтересами й життям державним. Паралельну роботу в обох цих напрямах слід вести негайно. Одночасно з зусиллями, скерованими на поліпшення загального ладу, слід негайно ступити на шлях створення таких умов, які дали б можливість безперешкодного існування й розвитку національних і обласних складових частин держави, що перетворили б камери попереднього ув’язнення на вільні квартири, в яких члени державного союзу відчували б себе повноправними й вільними мешканцями, а не підневільними в’язнями. Шлях до цього один – широке втілення принципу національно-територіальної й обласної автономії та забезпечення національних прав усіх народностей на їхніх територіях і поза ними. У втіленні цих принципів запорука збереження єдності Росії.
Примітки
Вперше надруковано під назвою «Единство или распадение?» в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 3. – С. 139 – 151. Підпис: Проф. М.Грушевський. Коректа цієї статті без правок, лише з підписом автора «Проф. М.Грушевський» зберігається в ЦДІА України в м. Києві (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 174. – Арк. 12 – 15-зв.). Наступного року стаття була видана у збірнику: Освобождение России… – C. 55 – 67 і окремо: Единство или распадение России? – 15 с. Зауважимо, що в назві статті у збірнику слово «России» відсутнє, а в «Оглавлении» збірника воно є. Рецензію на брошуру написав В.Доманицький (ЛНВ. – 1907. – Т. 39. – С. 451 – 452).
Друкуємо за текстом збірника «Освобождение России…» у перекладі І.Сварника.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 405 – 412.