Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Визволення Росії і українське питання / Наші вимоги

Визволення Росії і українське питання

Наші вимоги

Михайло Грушевський

Читачеві, який ознайомився зі змістом попередніх статей Єдність чи розпад?», «Національне питання й автономія», «Про зрілість і незрілість». – Прим. М. Г.], відомо, що вирішення українського питання ми не виділяємо із загальнішого питання про перебудову держави на засадах рівноправності народностей і областей та національно-територіальної автономії, вважаючи вирішення цього питання складовою, інтегральною частиною в проблемі перетворення Росії на правову і облаштовану державу. Не визнаючи поділу народностей на «зрілі» і «незрілі», а національні питання – на нагальні й другорядні, що мають загостритися, перш ніж їх почнуть вирішувати, ми вважаємо найближчим завданням парламенту Росії, у зв’язку з забезпеченням особистих прав громадянина й організацією місцевого самоуправління на широких демократичних засадах, також і встановлення загальноімперськими законами загальних принципів забезпечення національного самовизначення й національно-територіального та обласного самоуправління.

Ми вважаємо це необхідним також тому, що питання, висунуті на перший план, для успішного вирішення потребують з’ясування цих принципів і встановлення загальних засад для їхнього вирішення і, таким чином, слідом за собою ставлять їх на чергу. Так, наприклад, вирішення аграрного питання близько заторкує питання обласного самоуправління; проблема національної рівноправності тісно пов’язана з забезпеченням національного самовизначення й необмеженого національного розвитку; організація місцевого самоуправління – з самоуправлінням обласним і національно-територіальним. Вважаємо невідкладним також і тому, що відсування на задній, далекий план вирішення національного питання не може не викликати серед пригноблених народностей Росії, які становлять більшість її населення, неспокій і невдоволення. Це загрожує порушити тісну єдність областей і народностей у боротьбі зі спільним ворогом і напруження їхньої енергії у творчій праці над створенням нового політичного, економічного й суспільного ладу.

Як у всьому цьому творчому процесі, так і в налагодженні національних та обласних взаємин ми вважаємо за необхідне виходити з сучасного стану речей, з реальних потреб населення, а не з історичних актів і довідок. Потрібно дивитися не назад, а вперед, не пам’ятати про старі порахунки, а закладати основи майбутнього співіснування і розвитку. Національне питання повинно вирішуватися не на підставі археографічних джерел, принципів давнини або штучно створених умов переваги [однієї нації над іншою], а на реальних фактах сьогодення у дусі справжнього демократизму, в інтересах народних мас, що населяють області і території. І не лише в інтересах їх більшості, але й меншості, котра має бути збережена від централізму як провінційного, так рівно ж і загальнодержавного. Тому й у вирішенні українського питання ми виходитимемо не з історичних прав , яким є акт добровільного приєднання України до Росії. Він витворив між ними [цими державами] стосунки особистої унії в одних аспектах політичного життя, й федеративні стосунки в інших, і був насильно скасований російським урядом всупереч чітко вираженим бажанням і протестам українського народу, який не переставав вимагати відновлення цих «статей Богдана Хмельницького» як конституційної хартії України впритул до придушення політичного життя.

Ми виходимо передовсім з того факту, що український народ, близько 5/6 якого (чисельністю понад 25 мільйонів) займає в Росії суцільну територію з чіткими етнографічними межами, – за своїми психофізичними ознаками, за історично складеними особливостями свого приватного й громадського побуту, за складом економічних відносин, за культурними й суспільними традиціями, становить цілком визначену етнографічну й національну цілість. У новому ладі демократизованої, перебудованої на засадах рівності й позбавленої гніту Росії [цей народ] повинен знайти сприятливі умови для свого культурного та суспільного розвитку й національного самовизначення, а широке самоуправління його етнографічної території має забезпечити успішний розвиток економічних сил населення й обернути їх йому на користь, на задоволення культурних та економічних потреб, усунувши експлуатацію для цілей, чужих його культурному й економічному життю.

Вірні заповітам українського визвольного руху, що висунув федеративний принцип як підставу майбутньої побудови політичних і національних відносин і який незмінно втілював його, починаючи з т.зв. Кирило-Мефодіївського братства, ми визнаємо федеративні форми найдосконалішим способом поєднання державного союзу з інтересами вільного й позбавленого гніту розвитку національного життя, але нині наполягаємо на здійсненні принципу національно-територіальної автономії як однієї з підвалин нового державного ладу. Відповідно до цього територія з переважаючим українським населенням має бути виділена з нинішніх адміністративних одиниць і поряд з перебудовою органів місцевого самоуправління на широких демократичних засадах повинна отримати загальні органи обласного законодавства й самоуправління, керовані народним представництвом у вигляді українського сейму, обраного загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням.

Оскільки встановлення кордонів, що якомога точніше збігаються з національним складом населення, потребуватиме деякого часу, то загальноімперський закон про реформування організації місцевого самоуправління, аби не гальмувати деталями вирішення цього питання, може обмежитися принциповою постановою про зміну кордонів існуючих адміністративних одиниць відповідно до етнографічного складу населення (а в межах етнографічних земель відповідно до економічних умов і зручності сполучення) і часу, коли повинен увійти в силу новий адміністративний поділ.

Організація обласного українського сейму й пов’язаних з ним органів управління й контролю з широкими повноваженнями в місцевому законодавстві, в розпорядженні місцевими фінансами й обласним земельним фондом, у місцевому управлінні, в організації освіти й духовних справ, громадської безпеки й засобів економічного розвитку, – за аналогією з іншими найбільшими автономними організаціями Росії, має відбутися одночасно з ними. Паралельно мають бути визначені межі повноважень обласного сейму та його органів, з одного боку, і центрального парламенту й загальноімперських міністерств – з іншого. Передавши центральним органам [право] нормувати загальні засади державного й суспільного ладу, розпоряджатися засобами, необхідними для утримання органів центрального й загальноімперського провінційного управління (також і в тих галузях, які в інтересах державного союзу й кращої організації залишаться у віданні загальноімперських міністерств), як рівно ж і управління у цих сферах, – загальноімперська конституція повинна залишити місцевим органам широке коло [повноважень для] облаштування й нормування місцевих взаємин, з правом законодавчої і будь-якої іншої ініціативи щодо органів центральних. Має бути забезпечений такий порядок, при якому економічні засоби краю, за винятком справедливої участі в загальнодержавних витратах, спрямовувались би на задоволення потреб місцевого культурного й економічного життя, аби звільнити перебіг і розвиток місцевого життя від тиску централізму.

Спеціальні закони мають усунути будь-яку централізацію і в галузі церковного управління, а також штучне перетасування народів в армії, і [мають] створити такі умови, щоб проходження військової служби здійснювалося якомога ближче до батьківщини чи постійного місця дислокації солдатів, а не в далеких краях, у цілковито чужих кліматичних і побутових умовах.

Особливі загальноімперські закони мають встановити права для користування мовами й недержавними наріччями в установах, що є у віданні загальноімперських міністерств, а також забезпечити права національностей, які перебувають на певній території в меншості, і окреслити норми, що гарантують їм можливість безперешкодно існувати і здійснювати свої національні і культурні запити. Насамперед, при вирішенні цього питання необхідно запровадити народні мови в т.ч. й українську між українцями – в народну школу як мову викладання, а в школу середню і вищу – українських дисциплін як предметів викладання. Також вжити заходи для того, щоб не бракувало вчителів народних шкіл, які б викладали українською мовою, а в різних установах на українській території – чиновників, що володіли б цією мовою, для спілкування нею з місцевою людністю.

Далі – визнання всіх прав української мови (зі збереженням за російською значення загальнодержавної) і в міру усунення суто технічних складностей якнайшвидше впровадження її у практику органів місцевого управління й різних установ, що є у віданні органів центрального уряду. Врешті, усунення всіх обмежень, що перешкоджають користуватися своєю рідною мовою у всіх сферах культурного й суспільного життя.

Висловлюючи ці наші вимоги, ми маємо тверде переконання, що їхнє якнайшвидше втілення дасть українським областям Росії можливість відновити природний розвиток свого життя, придушений централістичною політикою старого режиму, й піднестися з культурного, суспільного й економічного занепаду, до якого їх призвела система переслідувань національного й громадського буття і всіх проявів їхніх національних особливостей. За старого ладу українські землі слугували великим джерелом державного бюджету, тоді як самі були приречені на цілковиту занедбаність, не отримуючи взамін найелементарніших засобів для піднесення економічного добробуту населення, охорони народного здоров’я, поширення освіти й культурного розвитку населення.

Наш народ, який колись на свої мізерні засоби організував систему шкіл і вкрив свою територію їхньою мережею, – знищеною [тепер], та не заміненою нічим кращим [цим] бюрократичним режимом, був позбавлений школи впродовж понад століття. І в результаті цей народ, який колись став провідником культури й освіти для державної народності, – згодом безмежно відстав від неї завдяки «турботі» того ж режиму, що засудив його на непроглядну темряву. Народ, який вражав своїм суспільним і громадянським розвитком, культурністю, великими задатками в різних галузях творчості, приведено до стану цілковитого застою, занепаду всіх суспільних і культурних інстинктів. Забезпечення за нового ладу в Росії необмеженого розмаху економічного й культурного руху, всебічного національного розвитку за умов широкої автономії і самоуправління в дусі повної демократизації дасть Україні змогу вийти з цього тяжкого стану. Затерши гіркі спогади про злигодні, завдані старою системою, це зв’яже український народ і українські землі в міцний союз з іншими народностями й областями Росії і стане запорукою тривкості існування цього союзу, що не можлива без задоволення прагнення народностей і областей до вільного й успішного розвитку свого місцевого життя.

В інтересах цього союзу і його складових частин, в інтересах успішного вирішення великих завдань, поставлених визвольним рухом Росії, солідарної співпраці її областей і народів над їхнім здійсненням, ця національна обласна програма, яку ми тут поставили як постулат українства у нерозривному зв’язку з перебудовою всієї Росії на засадах національної рівноправності й обласної автономії, має бути здійснена – і здійснена негайно.


Примітки

Вперше опубліковано в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 5. – С. 267 – 273. Вдруге – у збірнику: Освобождение России… – С. 86 – 92. Друкуємо за текстом збірника в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 425 – 428.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1098

Модифіковано : 28.12.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.