«Наступного дня»

Михайло Грушевський

Розпуск Думи кинув Росію знову в політику пригод, межі та всіх сумних наслідків якої ми нині не можемо навіть передбачити. Якими несприятливими були умови, за яких утворилася перша Дума, яким не випадковим був її склад, але вона відображала в собі досить повно вимоги й прагнення суспільства, і – що ще важливіше – вона, у переважному своєму складі, цілком щиро прагнула бути органом цих прагнень і вимог, а не якихось класових чи партійних бажань. Ця обставина давала суспільству певну надію з її допомогою вийти з теперішнього тривожного часу, подолавши силою громадської думки опір чорних сотень, що хапалися за рештки старого режиму, й вирішити мирним, законодавчим шляхом проблему оновлення Росії.

Надія була мізерною, і її на кожному кроці розхитували до основ вибрики правлячої бюрократії, та все-таки був і певний просвіток, певна провідна нитка, з якою координувалися сподівання й запити громадських і національних елементів Росії, і в променях цього просвітку йшло обговорення принципів поєднання цих інтересів і запитів, відкривалася перспектива роботи в сенсі здійснення такого поєднання. Та просвіток зник, і ми знову опинилися в мороці найгіршої з можливих – реакційної анархії. Гасло боротьби зі спільним ворогом – відродженою реакцією, перед якою повинні відступити на задній план усі приватні чвари й порахунки, з новою силою лунає і, безумовно, знайде відгук у всіх справжніх друзів визволення Росії.

Не нам, звісно, послаблювати всю силу й напругу цього заклику. Та відгукуючись на нього й узгоджуючи з ним найближчі завдання своєї національної роботи, ми не повинні, – ми не маємо права відкладати, навіть вносити хоч якесь послаблення в цю останню. Різними шляхами підуть у бій з темною силою суспільні й національні групи Росії, і в інтересах спільної мети потрібно, щоб вони, кожна зі своєї позиції, наблизили нас до перемоги над нею, а не те, щоб вони покидали свої найближчі шляхи й купчилися у безладну масу. Роблячи все можливе для організації своїх народних сил для боротьби з бюрократичним абсолютизмом і централізмом, прогресивна українська інтелігенція надасть справі визволення Росії значно більші послуги, ніж у ролі волонтерів, що кинули свої частини й забігли до чужих.

Відречення від роботи на своєму національному грунті чи відтермінування її «до спокійніших, нормальних умов» було б з її боку вельми невдалою послугою спільній справі, не кажучи про ту непоправну шкоду, якої б зазнали невідкладні інтереси українського народу, своїх обов’язків перед яким українська інтелігенція не має кому передати й виконання яких вона не має права відкладати до перемоги над спільним ворогом.

У своєму захопленні завданнями політичного визволення Росії найактивніші елементи українського суспільства не раз забували про це з непоправною шкодою для інтересів свого народу і з занадто малим виграшем для спільної справи, для боротьби зі «спільним ворогом», у якій досі могли взяти участь лише окремі, свідоміші одиниці, а не заниділі в суцільній темряві, позбавлені всілякого культурного й суспільного керівництва (неможливого, звісно, поза національним грунтом, поза національною працею) українські народні маси. Я дозволю собі нагадати давні, та, на жаль, зовсім непережиті зауваження Драгоманова про шкідливі наслідки, які мало нехтування національними моментами учасниками визвольного руху – українцями попереднього покоління. Ці зауваження є ще вагомішими, бо походять з уст діяча, такого далекого від національних перебільшень: українські національні запити Драгоманова майже не виходили за межі їх minimum-у, та все ж, оцінюючи участь українських елементів у визвольному русі, починаючи з декабристів, він писав:

«Долю об’єднаних слов’ян до певної міри повторили, але ще трагічніше, ті «південці», які пристали до «російських соціальних революціонерів» 1870-х років. Загальний прогрес демократичних ідей упродовж XIX ст. й науки про український народ пробудили і в цих «південцях» почуття національного зв’язку з народом, який їх оточував, і навіть усвідомлення значення прагнень цього народу до волі. Але з різних причин, які ми обговорювали при інших нагодах, багато «південців» не вважали для себе за потрібне утворення самостійної групи, метою якої була б передусім безпосередня праця для цього українського народу, а відклали не лише утворення з себе подібних груп, але й відкриту заяву про свої українські симпатії і навіть назагал федеральні ідеї на «наступний день після перемоги над спільним ворогом».

Того «наступного дня» вони сподівалися приборкати й ті національно-централістичні настрої, які самі «південці» помічали в багатьох із їхніх «російських» союзників під космополітичними фразами. Та, як і слід було чекати, усі ці й подібні розрахунки «південців» виявилися хибними. Не казатимемо зайвий раз про те, що неувага до місцевих українських умов відібрала у «південців» грунт (та ще й до того вдячний!) для кращого боку їхньої діяльності. Та погодившись поставити свої прагнення до політичної свободи, до яких вони так тяжко вибилися, – не без впливу традицій своєї батьківщини, – з містицизму «російського народництва», погодившись поставити ці прагнення під застарілий централістичний девіз народної волі, властивий більше абсолютизмові релігійно-політичних сект XVI – XVIII ст., ніж сучасним поняттям про свободу, – федералісти-«південці» затемнили перед суспільством саму суть своїх політичних ідеалів.

А замовчування «південцями» своїх українських симпатій мало ще гірші наслідки. Цим замовчуванням «південці», – які належали до числа найенергійніших і найвідданіших членів відомої партії, і тому загинули першими, – дали, після своєї загибелі, тим самим національно-централістичним елементам, – яких вони розраховували приборкати після перемоги над спільним ворогом, але які пережили їх, – можливість експлуатувати їхні власні імена і їхню загибель на користь міркувань, цілком протилежних тим, за які загинули вищезгадані «південці»: на користь підновлених теорій бюрократизму й обрусіння, свого роду «катковщини в бланкістському й марксистському плащі» [Лист М.І.Костомарова до видавця «Колокола» з передмовою М.Драгоманова, 1885, с.VІІ – VIII (я цитую його з пропуском деяких слів, малозрозумілих поза зв’язком з попереднім [змістом], і з виправленням деяких друкарських помилок)].

Ці застереження такого щирого й полум’яного поборника політичного визволення Росії, яким був покійний Драгоманов, заслуговують на велику увагу, особливо зауваження, кинуте тут лише побіжно, про ту шкоду, якої завдавали «південці» самій справі визволення своєю відірваністю від національного грунту, від національних українських визвольних традицій. Без сумніву, що українці – учасники визвольного руху надали б йому значно більшу послугу, якби поєднували служіння загальнополітичним завданням з енергійною національною діяльністю й у своїх політичних прагненнях зберегли єдність з народом на національному грунті, – розвиваючи національні зв’язки, що єднали їх з народними масами, і працюючи над культурним і суспільно-національним вихованням свого народу, аби залучити його в розуміння своїх політичних вимог. З іншого боку, від координації суспільних і політичних завдань визвольного руху з національними, цей рух лише виграв би на силі притягання, на напруженості й міцності. Це слід твердо пам’ятати тепер і українцям, і всім друзям визвольного руху, аби не повторити ще раз, хоч і в інших умовах, фатальної помилки, на яку вказував Драгоманов.

Український рух, з огляду на свої визвольні традиції і через ті умови, у які поставив його старий режим Росії, сформувався в таку різку опозицію до нього, що всякий подальший рух українства не може бути інакшим, як лише опозиційним, – вже через одне те, що старий режим не залишав йому ніякого місця для компромісів, для опортунізму. Тому будь-яка праця в українському національному напрямі може бути лише плюсом для визвольного руху. Виконуючи свій обов’язок перед своїм народом національною працею, від якої вони не мають права відмовитися, оскільки українські народні маси, поставлені старим режимом у гірші культурні й суспільні умови, ніж будь-яка інша народність Росії, більше, ніж будь-хто потребують тепер такої праці від своєї інтелігенції, – українці вже тим самим є діяльними союзниками визвольного руху. Вони повинні лише постаратися координувати свою національну роботу з його поточними завданнями, а не відкладати, тим більше – не відмовлятися від своїх національних запитів і потреб.

Століттями нещадних заборон і переслідувань, що не залишали місця для поступок, старий режим невпинно кував і загартовував українство в боротьбі з ним. Нехай же дзвенить і сяє цей благородний клинок у спільній боротьбі за визволення, – його непотрібно відкладати «до наступного дня після перемоги». Злочином було б віддати його на брухт, аби відлити зброю «для спільної справи». Він може значно краще послужити цій справі, залишаючись тим, чим він є.

Примітки

Вперше надруковано у тижневику: Украинский вестник. – СПб., 1906. – № 11. – С. 743 – 748. Подаємо за другим виданням у збірнику: Освобождение России… – С. 6 – 11.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 393 – 396.