Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Визволення Росії і українське питання / Питання дня

Визволення Росії і українське питання

Питання дня

Михайло Грушевський

(Аграрні перспективи)

Після легко та дружно схвалених резолюцій з більш чи менш виразно висловленим характером опозиції старому режимові чи заперечення безправності та сваволі, що панували під його покровом, наш молодий парламент був змушений терміново розпочати вирішення надзвичайно важливого питання цілком позитивного характеру – розглянути проект аграрного закону. І кілька днів дебатів з цього питання цілковито виявили всю складність становища нашого нинішнього представництва в цьому питанні, всі труднощі, пов’язані з його вповні задовільним вирішенням, і разом з тим – усю конечність його правильного вирішення.

Це зрозуміло. У питаннях, пов’язаних з забезпеченням основ громадянської свободи й організацією представницького правління, Дума могла спиратися на приклади й форми, вироблені конституційним життям, не боячись опинитися у глухому куті. Інакше у сфері аграрного законодавства. Тут доводиться приступати до рішень, що майже не мають прецедентів у житті сучасної Європи, без можливості врахувати більш-менш чітко наслідки такого чи іншого вирішення питання. З іншого боку, доводиться йти значною мірою навпомацки щодо побажань і настроїв самого населення Росії.

Всі недоліки тих умов, за яких було створене нинішнє представництво Росії, повна відсутність виборчої агітації, мітингів і програмних дебатів, які одні могли з’ясувати ці настрої через обмеження, що досі тяжіли над вільним словом, – даються взнаки тепер. Через незадовільний стан вивчення економічного побуту, для якого наша бюрократія не спромоглася нічого зробити, поставивши народних представників перед цілковитою tаbulа rаsа, ці недоліки не можуть не вселяти почуття непевності в середовищі Думи і суспільства щодо того, наскільки те чи інше вирішення питання відповідатиме бажанням народних мас і їхнім економічним умовам, і чи зможе Дума теперішнього складу й походження вирішувати настільки важливі питання замість населення. В той же час не лише настрій селянських депутатів Думи, а й те, що ми чуємо про настрій народних мас, і те, врешті, що ми цілком певно знаємо про економічні умови їхнього існування, не залишає сумнівів, що Дума повинна невідкладно вирішити – у крайньому разі те, що можна зараз вирішити в цьому питанні.

Умови економічного побуту селянства настільки тяжкі, що продовжувати їх, маючи змогу розпочати справу поліпшення, само по собі було б злочином, і одне це зобов’язує Думу подолати свої сумніви, не відступаючи перед складністю завдання, зробити все можливе для його вирішення. Цього ж вимагають і умови тактики. Безумовно, що якби Дума, з огляду на появу труднощів, відклала взагалі вирішення аграрного питання, це безповоротно скомпрометувало б її в очах народу. Скомпрометувало б узагалі конституційний лад і збільшило б розбрат і недовіру народу до інтелігенції, до всього неселянського («панів»), не враховуючи його прагнень і напрямків, – недовіру, яка різко виявилася вже при нинішніх виборах у деяких областях, наприклад, українських.

Виділяючи в аграрному питанні те, що можна вирішити негайно, слід мати на увазі й технічний бік, тобто можливість сформувати більшість у теперішній Думі, яка могла б відстояти дану постановку питання, і бік теоретичний – усвідомлення, що дане рішення відповідатиме бажанням народу і не створить якихось ускладнень у подальшому русі за остаточне вирішення аграрного питання. Під обидві категорії можливості передусім підходить принципове рішення, постановою загальноімперського закону, про примусове відчуження в інтересах землеробських класів усіляких земельних надлишків, що виходять за межі норм володіння загалом і тієї максимальної норми, яка встановлюється для власників, які господарюють на своїй землі власною працею і засобами. Для принципового вирішення цього питання безумовно знайдеться переважна більшість у теперішній Думі, якщо його поставлять саме принципово, не вирішуючи наперед майбутній землеустрій і не вдаючись в деталі, які можна вирішити лише розробляючи питання, і не для всієї Росії, а для окремих областей, зважаючи на місцеві умови. Немає також сумніву, що це вирішення питання є єдиним виходом в уяві народу і справді виступає як таке в теперішніх умовах.

Полишаю збоку розмірковування про священний характер власності, оскільки вони цілковито розминаються з дійсністю – з обмеженнями, створюваними на кожному кроці для нього сучасним державним та економічним життям, що завдає суттєвих вад «священній» повноті цього права. Якщо відчуження здійснять у формі викупу (а з огляду на прийняття такої постановки питання навіть трудовою групою, у теперішній Думі про безоплатне відчуження навряд чи можна говорити напевно), то претензії власників можуть розраховувати на можливе за даних умов задоволення, і таке розв’язання нинішніх напружених стосунків з народом в очах усіх, хто усвідомлює теперішній стан справ власників, повинне з надлишком компенсувати неприємності та втрати, пов’язані з ліквідацією великого землеволодіння.

Поважніші, на перший погляд, заперечення, що селянство потерпає ще більше, ніж від малоземелля, від низької вартості свого господарства, і що без поліпшення, без інтенсифікації не можна досягти піднесення його економічного становища, не змінюють також нічого в даному питанні. Адже очевидно, що збільшення площі селянського землеволодіння за рахунок усіх інших категорій є єдиним реальним ресурсом піднесення селянських економічних сил, а без такого, хоча б тимчасового піднесення, для селянської маси немає можливості перейти до інтенсивніших форм господарства. Натомість, сприятливий вплив великого землеволодіння для інтенсифікації народного господарства, який посилено підкреслюють нинішні захисники великого землеволодіння, почасти цілком уявний, а почасти його можна замінити, з незрівнянно більшим успіхом, громадськими агрономічними установами.

Отже, це питання можна вирішити в наш час без вагань. Друге положення, яке має всі шанси на втілення і має бути здійснене, полягає в тому, що відчужені землі утворюють земельний фонд, з якого землероби отримують у користування ділянки за певною нормою. Виходячи з того, що це положення є спільним для багатьох більших і менших груп (відрізняючись лише у подальших деталях), воно в цьому загальнішому формулюванні має всі шанси бути прийнятим, у крайньому разі, як проміжна, перехідна форма, яка не є остаточною. Немає потреби вдаватися в подальший теоретичний розвиток цього положення, оскільки тут неминуче виникли б розбіжності з цілої низки питань, й з багатьох із них потрібно з’ясувати точку зору самого народу в різних областях та умовах економічного побуту. Натомість, задовольняючи загальні бажання, слід перейти від теоретичного обговорення до практичного здійснення цього питання у тих межах, які дасть прийняття намічених положень.

У цьому сенсі третім моментом у здійсненні реформи було б заснування місцевих комітетів у невеликих районах (повітових або з кількох повітів чи їх частин), споріднених єдністю умов економічних, колонізаційних, етнографічних і т.ін., причому, щоб ці комітети згодом об’єднались у значніші обласні групи, споріднені за сукупністю тих же економічних, етнографічних та інших умов. Такі комітети, запроваджені загальноімперським законом й обрані загальним голосуванням, могли б негайно розпочати попередні роботи, необхідні для проведення реформи (вимірювання земель, визначення земельних норм і надлишків). Водночас вони розробляли б деталі земельної реформи стосовно місцевих умов і своєю діяльністю готували б необхідний матеріал для вирішення загальніших питань, які, особливо в деталях, ніяк не можуть бути вирішені остаточно в даний момент. Судячи з виявлених точок зору різних груп, цей третій момент також є цілком прийнятним і здійсненним.

Якби Дума захотіла йти в цей час далі в теоретичній постановці питання, воно неминуче ускладнилося б розбіжностями й загальмувалося б ними. Ми бачимо, що вже тепер противники реформи намагаються заплутати її і залякати суспільство різними ускладненнями, що випливають з розвитку тієї чи іншої остаточної форми, у якій передбачають відлити реформу окремі проекти. І навіть коли б у Думі виявилася більшість, яка могла б відстояти свою точку зору, навряд чи було б бажаним здійснення якоїсь остаточної форми реформи, з огляду на ті сумніви й неясності, з якими ми стикаємося тут на кожному кроці. Вкажу, для прикладу, деякі такі моменти у цьому питанні.

Так, утворення загальнодержавного земельного фонду з відчужених земель, якби й могло бути здійснене, навряд чи повинно проводитися, з огляду на ті небезпеки, які б воно могло потягти за собою. Як не раз вказувалося, передача в найближчому майбутньому до рук уряду, ще настільки малокультурного, мало демократичного, величезного земельного фонду не може не викликати поважних побоювань в усіх прихильників свободи й народовладдя. Воно загрожує можливістю нової, ще небувалої бюрократичної влади й цілковито безконтрольної для народних представників фінансової сили. Далі, здійснення цього проекту неминуче створило б міцну опору централістичному ладові, що для всіх прихильників федеративного чи автономного устрою є надзвичайно небезпечною перешкодою до його здійснення. Тому всі прихильники найближчої перебудови держави на засадах національно-територіальної і обласної автономії не можуть допустити створення загальноімперського земельного фонду без таких застережень, які перетворили б його на порожній звук. Та не лише вони – і всі захисники федералізму в майбутньому виявили б непослідовність чи нещирість щодо цієї ідеї, якби захотіли сприяти створенню такої поважної перешкоди до її здійснення.

Далі, ми помічаємо значні коливання відносно того, чи відчужену землю слід віддавати в користування, чи у власність землеробів. Вони помітні серед теоретиків питання і серед самих селян. Зокрема, це слід сказати щодо представників українського селянства. Звісно, посилання на звички населення до володіння на правах власності, які роблять як щодо України, так і інших областей, вимагають ще ширшої перевірки, і це завдання найкраще могли б здійснити ті самі місцеві комітети, про які було сказано вище. Все це змушує бути дуже стриманим в остаточному вирішенні питання.

Вирішення його в розумінні надання у власність, в усякому разі, в наш час неприпустиме, оскільки раз і назавжди закриватиме питання і для подальших коректив створюватиме майже непереборні перешкоди. Самі захисники надання у власність не заперечуватимуть, що воно можливе було б лише за наявності цілої низки суттєвих обмежень, які б запобігли повторенню нинішнього стану справ і які неможливо передбачити заздалегідь. Очевидно, і вони не будуть заперечувати, що закріплення у власність наділів могло б відбутися лише після перевірки на практиці довготривалого користування і вирішення багатьох проблем. А доки погляди з цього питання відрізняються серед самих прихильників централізації, важко сподіватися на втілення закону про утворення автономних земельних фондів, який захищають багато представників автономних груп. Тому краще було б обмежитися поки що загальнішим формулюванням у вказаній вище формі, не визначаючи наперед остаточного вирішення питання, яке слід приготувати, з одного боку, діяльністю згаданих місцевих та обласних комітетів, а з іншого – розробленням і з’ясуванням принципів місцевого самоврядування й обласної та національно-територіальної автономії. Той факт, що ці питання ще не отримали належного розроблення, вже тепер дуже гостро відчувається на кожному кроці в обговоренні аграрної реформи.

Робота місцевих комітетів приведе нас і до питань народного господарства, для яких розширення площі селянського землеволодіння є лише вихідним пунктом, а не вирішенням. Передача в селянське користування всіх земельних надлишків навряд чи втамує тепер земельний голод, і безпосереднє піднесення селянського добробуту повинно лише полегшити перехід до раціональніших та інтенсивніших форм землеробства. Використати цей момент з цією метою є завданням економічної політики найближчого часу. З іншого боку, наділення селян новою землею слід використати для здійснення цілої низки заходів з землевпорядкування, як, наприклад, знищення роздрібленості й черезсмужжя селянських ділянок, які в деяких українських областях паралізують усі успіхи селянського господарства, [такі] як розселення селян по хуторах для збереження трудової енергії, і т.д.

Далі, розроблення принципів національно-територіальної автономії, яка повинна стати на порядок денний вслід за обговоренням аграрного питання, має привести нас до питань про поєднання аграрної реформи з децентралізацією державного ладу на принципах обласної і національно-територіальної автономії, про організацію зрівняльного міжобласного землекористування, про участь держави в земельній ренті областей у зв’язку з їхніми бюджетними умовами й відношенням до загальнодержавного бюджету. Все це питання, які слід не лише намітити, а й з’ясувати, в інтересах успішного вирішення аграрної проблеми у найближчий час.


Примітки

Вперше опубліковано в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 2. – С. 75 – 82. Коректа цієї статті з правками М.Грушевського зберігається в його фонді в ЦДІА України в м. Києві (Спр. 176. – Арк. 1 – 4-зв.). Передруковано в збірнику: Освобождение России… – С. 132 – 140.

Подаємо за текстом збірника в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 448 – 452.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 746

Модифіковано : 7.08.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.