Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1907 р. / Визволення Росії і українське питання / Проти течії

Визволення Росії і українське питання

Проти течії

Михайло Грушевський

Немає потреби приховувати, що серед так званого російського суспільства, а точніше кажучи, – серед великоруської інтелігенції і прихильних до неї більш чи менш національно безликих представників інших народностей Росії, національне питання, чи національні питання, у цей час не знаходять авантажу, не користуються увагою і прихильністю. Навіть польське питання, таке популярне минулого року в російських ліберальних колах, що висувалося на першу чергу поточної політики та жваво дебатувалося й пропагувалося, зникло з обігу, – не кажучи вже про інші питання, менш популярні чи й зовсім не популярні, які згадувалися зрідка, для повного переліку всіх можливих питань.

Щоправда, якщо не зникли з обрію, то відсунулися на другий план та перестали обговорюватися й загальні питання, не лише національні. Останнім часом взагалі писати «нема про що», позаяк усі помисли, всі прагнення, всі побажання зосередились на одному «питанні», незміряна пекучість якого змусила відкласти всі інші думки, але про яке також «нічого писати», оскільки всі аргументи, міркування, побоювання були вже своєчасно висловлені, розвинені, розжовані, і цілковито відчувається, що повторення їх знову аж ніяк не зрушить цього питання, що для цього потрібні «аргументи» іншого ґатунку, а в даний момент суспільство, очевидно, безсиле створити їх.

Але такі питання загального характеру, як аграрне, робітниче і т.ін., лише тимчасово відійшли на другий план, не втрачаючи прихильності російської інтелігенції. Тим часом, до національних питань, особливо з категорії «обридлих», чітко виявляється ставлення неприхильності, як до чогось такого, що недоречно плутається, відволікає увагу й сили і заважає здійсненню того, що справді важливе.

Українське питання належить, звичайно, до категорії «обридлих», цього теж немає потреби приховувати чи замовчувати. Представники Росії прогресивної, по суті, не далеко відходили від представників Росії офіційної у своєму ставленні до українства: ті й інші дивилися на нього як на щось таке, що не має і не повинно мати права на самостійне існування, не повинне виходити зі службової ролі стосовно «загальноросійської» чи просто «російської», тобто великоруської, культури й суспільності, повинне послужити матеріалом для її творення. Винятки були, але в загальному настрої ролі не відігравали. Та самопожертва, з якою присвячувала служінню великоруській культурі, громадському й політичному життю свої сили, свої таланти, свою кров і життя українська інтелігенція, представники українського народу, – лише скріплювала цей настрій. На це служіння великоруська інтелігенція звикла дивитися як на щось належне, обов’язкове, що є закономірною справою і завданням українців, а всіляке відволікання їх від цього прямого обов’язку в бік своїх власних національних завдань, розвитку власної національної культури, задоволення потреб свого народу, які не задовольняються культурою чи суспільністю «загальноросійською», вона схильна була розглядати як тугодумство, шкідливий для інтересів «загальноросійського» життя провінціалізм, партикуляризм, шовінізм і т.д.

Ох, це українське самозречення, класичне самозречення, яке, як кажуть, милостиво схвалила ще імп[ератриця] Катерина II! [Я маю на увазі відому історію про Ол[ексія] Розумовського, який сам спалив свої документи про шлюб з імп[ератрицею] Єлизаветою, попереджаючи чи, вірніше, вгадуючи бажання імп[ератриці] Катерини, аби ці папери були знищені; ця запопадливість нібито викликала у Катерини зауваження, що вона цього й чекала «від властивої малоросіянам самовідданості». Цій «історичній» українській властивості, у зв’язку з цим епізодом, я присвятив одну з своїх статей у журналі «Літературно-науковий вістник» за 1906 рік (кн. 3). – Прим. М. Г.

Ці земляки-українці, які пишалися своїм зреченням від вузьких місцевих і національних інтересів на користь «загальноросійських» і загальнодержавних, повторюючи при цьому нещасні фрази про те, що слід відректися від національних поділів в інтересах спільноти і братства народів, – так ніби відречення від своєї національності давало перехід до стану позанаціонального, – чи втішали своє сумління такими міркуваннями, що вирішення загальнодержавних проблем само по собі принесе вирішення національного питання та надасть українському народові умови розвитку й самовизначення! Звісно, вони не уявляли й не уявляють собі, що це відречення від національних інтересів насправді є аж ніяк не подвигом, не свідченням громадянської звитяги з їхнього боку, а малодушним дезертирством, відходом від позицій, які вимагають більшої витримки, такту, громадянської мужності, ніж пасивне плавання за течією всеросійських настроїв, що це відречення, завдаючи непоправної шкоди культурному й суспільному розвиткові українського народу, робить занадто двозначну послугу і «спільній справі» , яка зовсім не потребує для свого успіху такого дезертирства, а, навпаки, – зацікавлена у якомога повнішому й ширшому, свідомому залученні до спільних завдань народних мас їхньою прогресивною інтелігенцією.

Вони не помічали й не помічають, що їхнє легке, точніше, легковажне ставлення до своїх національних обов’язків, до потреб і нужд свого народу зовсім не викликає ні поваги до них, ні симпатій до українства з боку російського суспільства. Стійкість і наполегливість у відстоюванні своїх національних потреб та інтересів, наприклад, з боку поляків, сприяли пошані до них з боку російської інтелігенції, яка вибачала їм навіть справді шовіністичні, малокультурні крайнощі, як природну реакцію на репресії, й ніколи не вимагала від них відречення від своїх національних інтересів з огляду на інтереси загальнодержавні. А «самозречення» українців лише збільшувало претензії щодо українського народу. Воно посилювало холодне чи недоброзичливе ставлення до проявів національної української самосвідомості й створювало надзвичайні труднощі для людей, які бажали поєднати служіння інтересам загального прогресу чи визволення зі служінням найближчим потребам і запитам свого покинутого й забутого народу. Вимогам, які ставились цими останніми на користь національних українських інтересів, елементарних і нагальних потреб, протиставлялись посилання на приклад українців, які «зреклися себе» й працюють на «загальноросійській» ниві без жодних національних запитів. Порівнюючи з цим самозреченням, національні постулати, навіть коли б вони цілковито співвідносилися з загальними завданнями визволення й прогресивного оновлення Росії, розглядались як шкідливі забаганки людей відсталих і шовіністично налаштованих.

Далебі, цей злочин українських земляків триває так довго, що час би вже йому й припинитись. Він стає ще злочиннішим з кожним днем, коли народні маси, вийшовши зі свого штучно створеного й підтримуваного заціпеніння, так палко рвуться до волі й світла, до самовизначення й розвитку. Українська нива вимагає працівників і кличе до себе українську інтелігенцію. Досить плисти на буксирі за течією – час поєднати служіння загальним завданням зі служінням своїм обов’язкам, місцевим і національним, з обов’язком перед своїм народом і своєю народністю, хоча б і довелося часом піти проти течії, ламаючи кригу недовіри й упереджених поглядів. Кінцеві цілі українців не можуть розминатися з завданнями загального звільнення і влаштування життя на засадах свободи й поступу, це має бути цілковито зрозумілим. З поширенням цього усвідомлення повинні розвіятися й упередження і неприхильність до українства у всіх людей, щиро відданих цій меті. Лише більше поваги до свого народу, більше поваги до себе!


Примітки

Вперше надруковано у збірнику: Освобождение России… – С. 1 – 5. Як вказано в примітці на с. 1, М.Грушевський написав статтю в серпні 1906 р. для № 15 «Украинского вестника», який не вийшов. «Украинский вестник» – громадсько-політичний та економічний тижневик, що виходив російською мовою в Петербурзі з травня по вересень 1906 року за редакцією М.Славінського та за активної участі О.Лотоцького, М.Грушевського, Д.Овсянико-Куликовського та О.Русова. Вийшло 14 номерів. Авторський рукопис статті зберігається в ЦДІА України у м. Львові (Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 43. – Арк. 43 – 50).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 389 – 392.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1009

Модифіковано : 1.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.