Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Розбурхане муравлисько

Михайло Грушевський

Моя поява в Петербурзі під час засідань Думи [Першої, у травні 1906 р.] й участь у дебатах української парламентарної фракції та українського політичного клубу не на жарт стривожили охоронців нинішніх порядків австрійської України.

Особливо занепокоїло їх повідомлення про мою промову, у якій я, вітаючи українських депутатів від імені своїх найближчих товаришів, ознайомив присутніх з результатами сорокарічного конституційного життя австрійської України і вказав на ті перешкоди, з якими стикався її суспільний і культурний рух та які слід мати на увазі, щоб уникнути їх при влаштуванні політичних і суспільних відносин у Росії. В польських газетах – львівських, краківських, навіть познанських – з’явилися статті, де крики переляку змішалися з більш чи менш добірною лайкою на мою адресу й закликали тих, кому це знати належало, до пильнішої уваги щодо моєї діяльності.

Русинський делегат у Петербурзі! Серед українських депутатів лунають промови, що чорними барвами описують польське правління Галичини! Проф. Грушевський розповідає про виборчі порядки Галичини, про її польську «конституцію»! Слід мати на увазі, що Грушевський навмисне (це слово підкреслене в оригіналі) їздив до Петербурга, щоб передати свій привіт українським депутатам!.. Взагалі слід звернути увагу на діяльність проф. Грушевського і його пропаганду тісних зв’язків України австрійської і російської, – нагадати йому якщо не особисто, то на «Науковому товаристві імені Шевченка», де він головує і яке отримує від Галицького (польського) сейму субсидію, – що поляки ще володарі становища в Галичині!

Признаюся в глибині мого падіння, особисто мене ці випади зачепили досить мало. За довгі роки, впродовж яких мені доводилося бути мішенню подібних і навіть цілком безпардонних нападів з боку різних мимовільних і вільних жандармів, які пильнували український народ у його пригнобленні й занепаді і зазвичай у кожному русі українства вбачали мою провину й накликали громи, нагаї і скорпіонів на голову «гайдамаки в тозі» (якщо це відбувалося в Галичині) чи «вождя українських сепаратистів» (якщо йшлося про російські межі), я мав достатньо часу, аби притерпітись і звикнути до них.

Якщо тепер я згадую про цю останню кампанію, то лише тому, що цей маленький вибух благородного обурення, як це часто буває, у своєму пориві трохи оголив благородні душі, з яких воно вилилося, і дозволив зайвий раз зазирнути у їхні глибини [Тому не для того, щоб послабити викликаний мною благородний гнів, а лише в інтересах повної достовірності, я зазначу, що в короткому викладі кореспондента газети «Громадська думка», з якого почерпнули свої відомості про неї і мої антагоністи, моя промова отримала дещо скандальний характер і, при скороченні змісту, деякі фрази отримали не зовсім вдалу стилізацію (в устах польських оглядачів, які користувалися цим змістом з других-третіх рук чи не розуміли української мови, вийшли згодом уже цілком дивовижні речі). Втім, мої погляди на польсько-українські стосунки Галичини в минулому й нинішньому та на сучасні умови галицького життя не є таємницею ні для кого: я виклав їх достатньо повно у своєму «Очерке истории украинского народа», окремий розділ якого був присвячений сучасній Галичині, й у статтях «К польско-украинским отношениям Галиции», що друкувалися минулого року в «Киевских откликах», згодом передруковувалися у «Киевской старине» і вийшли також окремою брошурою. Вони не мали б становити таємниці й для польських публіцистів, яких так засмутив мій короткий огляд галицьких стосунків, зроблений у Петербурзі. – Прим. М. Г.].

Що ж так засмутило польських політиків? Передусім, звісно, небезпека компрометації польського правління Галичини перед українцями Росії й перед очима російського суспільства. Протягом сорока років від початку конституційної ери в Австрії польські правителі Галичини, що в якості правлячого класу й правлячої народності захопили її виключно в свої руки, дискредитували в очах населення будь-яке поняття порядку, законності, права, і ні мені, ні якомусь іншому викривачеві шляхетських порядків не вдасться висловити на їх адресу звинувачення, яке б не повторювалося на всі лади в місцевій пресі, в політичних процесах, в парламентських запитах. Але польські політики завжди дуже невдоволені, коли ці звинувачення і скарги виходять за броньовані шовіністичним цинізмом стіни таємної камери, на яку вони постаралися перетворити Галичину.

Навіть у центральному парламенті вони воліли б їх не чути й не перестають рекомендувати українським депутатам не виносити сміття з хати й «свої домашні суперечки закінчувати у себе вдома» – тобто в Галицькому сеймі: цілковито пануюча там польська більшість (що становить близько 90% всього складу депутатів) [Такий склад сейму провінції, у якій українське населення за чисельністю не поступається польському (навіть переважає його), пояснюється почасти системою класового представництва, почасти цілковито беззаконною практикою виборів – одним із найяскравіших проявів польського управління Галичиною. – Прим. М. Г.] стоїчно терпить і може витерпіти всі звинувачення й скарги придушеної народності, якими б яскравими й кричущими вони не були.

Щоправда, і в центральному парламенті вони залишаються голосом волаючого в пустелі завдяки тактиці польського кола, яке незмінно входить до складу урядової більшості (з кого б вона не складалася). Всі вимоги українських депутатів, аби розслідування інкримінованих правопорушень передавати парламентським комісіям чи трибуналам інших провінцій, а не місцевій адміністрації, яка призначається за вказівками того ж польського кола, були безуспішними. Та все-таки з центрального парламенту ці звинувачення доходять до чужих, неброньованих вух і псують добре самопочуття польських правителів. Якби вдалося здійснити плани польських політиків, що прагнуть розширити обласну автономію Галичини всупереч прагненням українців до поділу її на дві етнографічні частини і встановлення національно-територіальної автономії; якби вдалося збільшити компетенцію Галицького сейму за рахунок парламенту й замінити безпосереднє представництво в ньому делегатами сеймів, обраними більшістю сейму (в даному випадку – польською), цьому можна було б покласти край. А поки що, крім неприємностей від українських депутатів парламенту, немає нічого.

Останніми роками прусські політики почали користуватися матеріалом, який дають галицькі дебати віденського парламенту, як зброєю проти місцевих польських представників, і на справедливі скарги поляків на германізаторську політику Пруссії щодо прусських поляків відповідають в’їдливими посиланнями на те, що галицькі поляки в цьому питанні діють ще різкіше й безцеремонніше щодо галицьких українців. Це, скажімо, не зробило галицьких поляків лояльнішими чи стриманішими щодо своїх українських співгромадян, але змусило їх ще несхвальніше дивитися на всілякі енунціації про галицькі стосунки за межами «домашнього порога». Тепер вони побоюються поширення в Росії відомостей про те, які порядки влаштували собі поляки під покровом обласної автономії в Галичині; як застосовують тут свої демократичні принципи польські «націонал-демократи», ще нетерпиміші в національних питаннях, ніж консервативні аграрії (вони блискуче дебютували в цьому плані в питанні про виборчу реформу, цілковито спотворивши принцип рівного виборчого права в інтересах польського панування); які благодатні умови для економічного й культурного розвитку «національної меншості» були створені під опікунством правлячої (panującej w krаju) польської народності.

Не без підстав міркують вони, що такі відомості можуть дуже остудити довіру до щирості демократизму й польських націонал-демократів Росії – однопартійців галицьких, до їх прагнень виділити й відгородити якомога непроникніше Царство Польське від втручання парламентарного загальноімперського законодавства, до їхніх зусиль вберегти від «будь-якого виправлення» кордони Царства Польського й замість національно-територіальної автономії отримати автономію обласну, в нинішніх кордонах Польщі, а населення непольських територій, що входять до складу нинішнього Привіслянського краю, «забезпечити правами меншості», замість того, щоб приєднати до сусідніх одноплемінних територій.

Безумовно, польські порядки Галичини можуть погано послужити польським прагненням у Росії, але винними в цьому будуть не відомості, поширенню яких не можна перешкодити жодними адміністративними заходами, а сама наявність польської політики в Галичині, що нітрохи не пом’якшилася з огляду на нинішній критичний момент, і яка навіть не викликає суттєвого осуду з боку керівних елементів інших частин Польщі [Рік тому невідомий мені поляк з Південно-Західного краю, підписаний літерою «К», використовуючи аргументи галицьких народових демократів, намагався спростувати «вельми образливу для поляків думку про чинені ними утиски русинів»; його стаття, надрукована в «Киевских откликах», викликала мої статті «К польско-украинским отношениям Галиции», що підтверджували цю «образливу для поляків думку»; наведені в них факти й порівняння галицькі поляки не намагалися тоді спростувати й лише тепер заднім числом вилили свою «образу» у вигляді голослівних випадів на мою адресу.].

Я з великою увагою приглядався, намагаючись вловити якесь пом’якшення в галицьких стосунках з огляду на сучасні російсько-польські відносини, – наприклад, чи не відіб’ється підтримка, надана «академічним союзом» Росії польським вимогам в питанні про польську вищу школу на ставленні галицьких поляків до наболілого університетського питання в Галичині. На жаль, – захисники польського володіння (stапи роsіаdапіа) виявились і тут, як і в інших галузях, вірними послідовниками принципів «тащить и не пущать».

Серед польського суспільства Галичини глибоко вкорінилося переконання, що її українська меншість має бути будівельним матеріалом для польської національної і політичної будівлі (оdbudоwania Роlski), що тут Польща має здобути реванш за втрати, яких зазнала на своїх західних землях – Сілезії й Великопольщі, безнадійно придушених германізмом, а також у польських провінціях Росії. Такі наївно-утопічні міркування можна почути навіть від людей, далеких від активної політики й не відзначених особливим шовінізмом, і ця обставина дає зрозуміти, з яким побутуючим, звичним поглядом ми маємо тут справу. Українська «меншість» засуджена на небуття, національне й культурне [«Меншістю» вона є лише завдяки тим тяжким культурним і економічним умовам, у які поставило її польське панування, а за чисельністю вона не поступається полякам навіть у межах всієї Галичини, а в Східній, українській, є переважаючою, становлячи близько 70% усього населення, як зазначалося вище. – Прим. М. Г.].

Цим пояснюється енергійна протидія з боку поляків українським планам поділу Галичини на дві частини – українську (Східну) й польську (Західну) відповідно до етнографічних, історичних, географічних та всіляких інших моментів [Нинішня Галичина – це цілком випадкове поєднання т.зв. Галицької Русі (головно давнього Руського воєводства) й малопольської території – Краківського воєводства, об’єднаних під час приєднання до Австрії в одну провінцію, яку поляки за будь-яку ціну хочуть зберегти неподільною в інтересах національного панування. Такий же випадковий характер має, як відомо, й нинішнє «Царство Польське», зліплене ще пізніше з польських територій з додатком, цілком довільним, литовських, українських і білоруських частин. – Прим. М. Г.].

Перешкоди, які чинять збільшенню українських навчальних закладів і різних освітніх засобів, хоча б вони й нічого не коштували краєві, а запроваджувалися за рахунок державної скарбниці. Неприязне ставлення до будь-якого прогресу, економічного чи культурного, серед українського населення. Останні роки й останні місяці, коли для польської народності в Росії відкрилися інші перспективи, не принесли в цій галузі жодного суттєвого поліпшення; навпаки, останнім часом відчувалася особлива напруженість з польського боку – рішучість іти напролом, не роблячи жодних поступок, хоча б про людське око, як вважали потрібним робити раніше час від часу.

Чи це є результатом змін в особовому складі вождів польської політики, чи причина лежить глибше; чи це продумана рішучість завершити будівлю «органічної роботи» (так називають цю систему перетворення Галичини на цілковито ізольовану, винятково польську державу в державі), чи нервовість гравця, який відчуває, що суперник виявився сильнішим, а план складнішим, ніж це видавалося спочатку, – тяжко судити. Та безумовно, що ставлення правлячої польської «більшості» до української пригнобленої «меншості» стало ще різкішим, ще винятковішим останніми роками, коли за спиною правлячої шляхти залунали сурми войовничої «народової демократії», так званих тут «вшехполяків», які мають на меті відновлення Польщі в її історичних кордонах, і своєю войовничістю заражують і стриманішу шляхту.

З цієї точки зору інтересів польського панування надзвичайно бажаним було б роз’єднання галицької України від інших частин української території, її ізоляція з власними слабкими економічними й культурними засобами. Система переслідувань українського слова в Росії, створення непереборних цензурних кордонів між Галичиною й російською Україною, діяльна підтримка, яку надавали бюрократичні сфери Росії галицькому ренегатству (т.зв. москвофільству), яке підривало сили галицького українського руху, – все це були надзвичайно цінні послуги польському пануванню, і старий режим Росії був неоціненним союзником реакційної польської шляхти й бюрократії Галичини.

Але старий режим Росії захитався, її український елемент став виявляти себе все діяльніше, українське суспільство Галичини відчуло, як за його плечима, нарешті, встає на весь зріст український народ – «встає Україна». З’явилися надії на швидкий вихід Галичини з її ізольованості, на те, що культурна й національна праця, яка лежала на плечах галицької інтелігенції, знайде нові центри й сили руху в Україні російській; що українське населення Галичини в боротьбі за своє існування й розвиток може з часом розраховувати на підтримку звідти. І ця перспектива не могла не стривожити надмірно польських політиків. Вони, з одного боку, тривожно стежать за кожним проявом тісних стосунків між українцями галицькими й Україною російською, з іншого – намагаються остудити надії на якусь допомогу звідти.

У польських органах останнім часом постійно з’являлися статті, що намагалися послабити враження від повідомлень про український рух у Росії. Симптоми його, мовляв, цілком слабкі; всі народні рухи абсолютно позбавлені національного українського забарвлення; українське представництво Думи складається з неграмотних селян і кількох «напівінтелігентів»; український елемент Росії цілковито безнадійний у сенсі свого національного розвитку. Звідси висновок: галицьким українцям слід відкласти всі сподівання на нього й покладатися лише на себе. До цього додавали міркування на тему, що, мовляв, українська народність взагалі здатна бути лише силою від’ємною, руйнівною, а не творчою. Творчою силою є лише елемент польський.

Цей останній мотив розвивають тепер з особливою любов’ю не лише на адресу українського й польського суспільства Галичини, а й на адресу центрального уряду. Упродовж цілого століття польські політики не припиняли лякати австрійський уряд тяжінням галицьких українців до Росії, старої Росії з її православ’ям і самодержавством. Щоправда, таке тяжіння існувало насправді лише у національно-несвідомої частини русинського суспільства й у пізніших москвофілів, тяжіння яких підтримували офіційні й офіціозні субсидії з Росії. Свідому частину українського суспільства в Галичині, вірну своїй національності, найменше можна було звинуватити в симпатіях до старого режиму Росії, який нещадно переслідував кожен прояв українського життя у себе й навіть за кордонами своєї держави. Але ж бюрократія загалом, скрізь і всюди, погано розуміється на таких тонкощах.

Польські політики у своїх донесеннях і характеристиках старанно затирали різницю правих і лівих течій, національного українського й антинаціонального русифікаторського напрямів серед українського населення. Звалювали все на одну купу, подаючи галицьких українців всуціль друзями російського самодержавства, прихильниками нагая, що зітхають за Росією і її ладом. А галицьких поляків зображували лицарями європейської культури й конституційної свободи, що становлять передову варту Європи на Сході і, разом з тим, що важливіше, – охороняють цілісність Австрійської держави від панславістських зазіхань Росії та від тяжіння до неї галичан і деяких інших друзів Росії в Австрії. З огляду на це в інтересах самої Австрії, пояснювали польські політики, необхідно всіляко сприяти посиленню польського елементу як народності, що підтримує державу (Stааtеrhаltеndе Nаtiоn), проти елементу українського як народності, шкідливої для цілісності держави. Слід віддати українську народність Галичини під тісніший нагляд поляків як вартових державної єдності й не забороняти їм усіляко перешкоджати розвиткові українських національних сил.

Урядові кола співчутливо слухали ці докази й, насправді, упродовж усієї конституційної ери надавали полякам саrtе blапсhe у внутрішніх стосунках Галичини. Одночасно з цим польські державні мужі, як наявні, так і нові, які з’являлися в надзвичайній кількості серед польської шляхти, а тепер і серед національних демократів, мали призначатися і справді призначалися, як опора держави, на всілякі державні посади, де, крім доброї платні й інших вигод, мали можливість також нейтралізувати всі заходи, що могли порушити польський stап роsіаdапіа в Галичині, – поняття надзвичайно широке, що пронизувало весь її лад і всі стосунки в ній.

Але старий стяг православ’я, самодержавства і народності зігнив; старий режим захитався. Росія перестала бути небезпечною для всіх західних сусідів; її панславістськими замірами тепер важко злякати навіть австрійських бюрократів. Потрібно знайти інше амплуа для польських політиків, і вони починають виступати в ролі пожежної команди, що має покласти край поширенню революційної пожежі з Росії на захід, а особливо – вжити заходів проти поширення цієї пожежі в Галичині, з огляду на революційні симпатії галицьких українців. Констатуючи співчуття серед українського суспільства в Галичині проектованій в Росії аграрній реформі, львівський орган польських народових демократів у статті, присвяченій різним небезпечним симптомам серед українського суспільства (в тому числі й моїй скромній особі), зазначає:

«Ця позиція й ентузіазм (українських органів) служать новою пересторогою, що ферменти російської революції і заворушення, яких зазнає Росія в нинішній критичний момент, за посередництвом русинів, які цілковито піддаються впливові нинішньої кризи Росії, можуть перейти на ґрунт нашого краю і втягнути його у вир тої самої боротьби, ареною якої є Росія. Зв’язок наших «українців» з російськими виявився так яскраво, що слід бути готовими до всіх наслідків цього зв’язку. Вберегти від сумних наслідків цього зв’язку може нас лише розумна й енергійна політика краю, яка буде мати сміливість виразно стати на польській [Слово виділено в оригіналі.] точці зору й зрозуміти, що лише польський елемент зуміє в цей момент зберегти єдність і неподільність краю та вберегти його від небезпеки, що загрожує з боку Росії, яка починає тепер впливати й усе сильніше зачіпає тутешні відносини під гаслом і прапором реформи, як попередньо під прапором царя» [Słоwо роlskіе. – 1906, 8 сzеrwса.].

Ця тирада пояснює метаморфозу, що відбулася останнім часом. Замість ролі охоронців свободи й цивілізації від реакційного панславізму Росії, яку приписували собі галицькі поляки, вони беруть на себе тепер роль добровільних жандармів, що охороняють спокій усіх, хто спочиває на достатках і привілеях, від привиду суспільно-економічних реформ, які висуває визволена Росія.

Одночасно з тим, як народові демократи Польщі російської «во ім’я істини, добра і краси» хочуть відгородити західні окраїни Росії від реформ загальноімперського парламенту й бажають здійснювати їх демократизацію не інакше, як під власною дирекцією, народові демократи Галичини пропонують свої послуги в напрямі попередження й недопущення цих реформ у землях австрійських. Це кажуть на адресу «краю», але ті, хто мають вуха, сидять дещо далі, у столичному місті Відні.

Якраз там, от уже майже півроку, під згубним впливом все тієї ж російської «реформи», точиться боротьба за виборчу реформу в дусі рівного й прямого права, і її все ще не вдалося вбити остаточно й безповоротно, попри всі старання польських політиків, консерваторів, а також і демократів, які твердо пам’ятають, що кожен із них «спершу народився поляком, ніж став демократом» і тому без церемоній приносять свій буцімто демократизм у жертву інтересам польського панування. Нагадування про необхідність тримати галицьких українців у руках і не розхитувати польського панування, що держить їх у шорах, будь-якими демократичними реформами з цієї точки зору може бути особливо доречним.

Аграрна реформа може отримати свій резонанс у Галичині, а це становить велику небезпеку не лише для польського панування в Галичині, яке все ще спирається на велике землеволодіння, але і для державного режиму, що досі спирався лише на аристократичні й маєтні класи. Цю взаємність інтересів слід з’ясувати й тоді запросити австрійську поліцію й адміністрацію для нагляду й переслідування, спільно з нишпорками-добровольцями з народових демократів, усіх зв’язків галицьких українців з Україною російською, з визвольним рухом Росії, з усім, що загрожує кинути промінь світла в суцільну темряву Галичини, так старанно консервовану польськими лицарями цивілізації. І «демократичні» органи галицької Польщі, навперебій з консервативними, розвивають енергійну діяльність у цьому напрямі.


Примітки

Вперше опубліковано під назвою «Встревоженный муравейник» в тижневику: Украинский вестник. – 1906. – № 6. – С. 331 – 341. Тоді ж в редакційному перекладі українською мовою під назвою «Розбурхане муравлисько» статтю надрукувала львівська газета: Громадський голос. – 1906. – Ч. 51 – 53 (див.: Михайло Грушевський – перший Президент України, академік: Біобібліографія (1885-2000 рр.) / Уклад. Борис Грановський. – К., 2001. – С. 187. – № 2558). 1907 року стаття виходить в збірнику: Освобождение России… – С. 265 – 277. Оскільки сумнівно, що переклад статті в «Громадському голосі» є авторським, до того ж в ч. 53 газети відсутнє закінчення статті, вміщуємо цей переклад нижче, а саму статтю подаємо за текстом збірника «Освобождение России…» в перекладі І.Сварника.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1, с. 528 – 535.