Переклад

Михайло Грушевський

Моя поява в Петербурзі під час теперішньої сесії Думи тай участь, у грудні, в засіданнях української парламентарної фракції, тай українського парламентарного політичного клубу, особливо перша промова, в якій я, вітаючи українських послів іменем моїх найближчих товаришів, познакомив присутніх із результатами тридцятилітнього конституційного життя Австрійської України і вказав на ті перепони, які стрічав її суспільний і культурний рух і які треба мати на увазі, аби їх обминути, при устроюванні політичних і суспільних відносин у Росії, – не на жарт переполохала сторожів теперішніх порядків Австрійської України. В польських газетах, львівських, краківських, навіть познанських, появилися статті, де крики переполоху змішалися з більше або менше з грубою лайкою на мою адресу та кликали тому, кому се треба знати, до більшої уваги на мою діяльність. «Руський делегат у Петербурзі! Серед українських послів чуються промови, описуючі чорними красками польську управу Галичини! Проф. Грушівський оповідав про виборчі порядки в Галичині, про її польську «конституцію!» Треба знати, що Грушівський навмисно (се слово підчеркнено в оригіналі) їздив у Петербург, аби передати свій привіт українським послам!… І взагалі треба звернути особливу увагу на діяльність проф. Грушівського та його пропаганду тісної зв’язі України Австрійської з Російською, нагадати йому, коли не особисто, то на «Науковім товаристві ім. Шевченка», в якім він головує і яке дістає від галицького (польського) сойму підмогу, – що поляки ще господарі становища в Галичині!

Признаюся в глибині свого впадку, особисто мене ті напади дуже мало вразили. За довгий ряд років, у які мені доводилося бути метою подібних і навіть зовсім неподібних нападів з боку невільних і вільних жандармів, які берегли український нарід у його нагніті та впадку і звичайно в усякім русі українства бачили мою вину та накликали громи, бичі та скорпіони на голову «гайдамаки в тозі» (коли воно діялося в Галичині) або «проповідника українського сепаратизму» (коли говорилося про се в Росії), я мав доволі часу притерпіти тай привикнути до них, і коли отсе згадаю про остатню кампанію, то лише задля того, що сей маленький вибух чесного обурення, як воно часто буває, в своїм пориві трошечки розкрив чесні душі, які його вилляли, і позволив зайвий раз пізнати їх потайники. (Ось чому, не на те, аби ослабити викликаний мною чесний гнів, а лише в інтересах повної достовірності, я завважаю, що в короткому викладі моєї промови дописувачем газети «Громадська думка», з якої зачерпнули свої вісті про неї й мої противники, вона набрала трохи крикливого характеру і при вкороченні змісту декотрі фрази дістали не зовсім удатну стилізацію (в устах польських оглядачів або тих, що користувалися тим змістом із других-третіх рук, або не розуміли української мови, вийшли потім уже зовсім небувалі речі). А втім мої погляди на польсько-українські відносини Галичини в минулому й теперішньому та на сучасні умови галицького життя не чинять секрету ні для кого: я виложив їх доволі повно в своїм Очерке истории украинского народа», де окрема глава була посвячена сучасній Галичині, та в статтях «К польско-украинским отношениям Галиции», які друкувалися торік у «Киевских откликах», були передруковані потім у «Киевской Старине» тай вийшли й окремою брошурою». Вони не повинні були чинити секрету і для польських публіцистів, що так обурилися моїм коротким оглядом галицьких відносин, зробленим у Петербурзі).

Що ж так обурило польських політиків? Найперше, розуміється, небезпека, що може бути скомпрометована в очах українців у Росії тай самої російської суспільності, польська управа Галичини. Протягом 40 років, які минули від початку конституційної ери в Австрії, польські управники Галичини, яко пануюча класа і пануюча народність, які захопили її виключно в свої руки, скомпрометували в очах людності всяке поняття ладу, законності, права, і ні мені, ні якому-небудь іншому обличителеві шляхетських порядків не вдасться висловити на їх адресу обжалування, котре би не повторялося вже на ріжні лади в місцевій пресі, на політичних сходинах, у парламентських інтерпеляціях. Але польські політики все бувають дуже невдоволені, коли ті оскарження й нарікання виходять за захищені шовіністичним цинізмом стіни секретної камери, в яку вони постаралися змінити Галичину.

Навіть у центральнім парламенті вони воліли би не чути їх і не перестають рекомендувати українським послам, аби не виносили сміття з хати і «свої домашні суперечки кінчили у себе дома», себто в галицькім соймі, де зовсім пануюча (чиняча коло 90 проц. всього складу послів – такий склад сойму провінції, де української людності не менше, навіть більше від польської, поясняється почасти системою класової репрезентації, почасти зовсім безправною практикою виборів – одною з найяркіших квіток польської управи Галичиною) польська більшість стоїчно витерплює і може витерпіти всі обжалування й нарікання гнетеної народності, хоть які яркі та вопіючі! Правда, і в центральнім парламенті вони лишаються голосом гукаючого в пустині, через тактику польського кола, що все входить у склад урядової більшості (хоть із кого би вона складалася), і всі домагання українських послів, аби розслід інкримінованих нарушень права віддати парламентарним комісіям або трибуналам інших провінцій, а не місцевій адміністрації, назначуваній за вказівками того ж польського кола, були безуспішні. Та все ж таки з центрального парламенту ті обжалування доходять до чужих, незахищених вух, псують гарний настрій духа польських політиків. Якби повелося здійснити плани польських політиків, що змагають до розширення краєвої автономії Галичини (супроти змагань українців до розділу її на дві частини та встановлення автономії національно-територіальної), збільшити компетенцію галицького сойму в некористь парламенту та заступити безпосередню репрезентацію в нім послами соймів, вибираними більшістю сойму (сим разом – польською), то сему можна було би зробити кінець, а поки що, окрім неприємностей від українських парламентарних послів нема нічого.

Остатніми роками прусські політики стали користуватися матеріалами, достарчуваними «галицькими розправами» віденського парламенту, яко зброєю проти місцевих польських політиків, і на їх справедливі нарікання на германізуючу політику Пруссії щодо прусських поляків відповідають їдовитими показами на те, що галицькі поляки в тім самім напрямі поступають іще різкіше і безцеремонніше щодо галицьких українців. Се, звісно, не зробило галицьких поляків більше лояльними або здержаними щодо своїх українських співгорожан, але заставило їх іще більше непохвально дивитися на всякі енунціації про галицькі відносини за межами «домашнього порога»… Тепер вони бояться розширення в Росії вісток про те, які порядки завели собі поляки під захистом краєвої автономії в Галичині, як то прикладають свої демократичні принципи польські «національні демократи», в справах національних іще більше нетерпимі навіть від консервативних аграрників панів – (блискуче дебютували вони тут у питанні про виборчу реформу, попсувавши зовсім засаду рівного виборчого права в інтересах польського панування), які добродійні умови для економічного і культурного розвою заведено для «національної меншості» під опікою пануючої в країні» («dominującej w kraju») народності польської. Не без підстави здогадуються вони, що такі вістки можуть сильно остудити довір’я до щирості демократизму і польських національних демократів Росії, – супартійників галицьких, до їх змагань відділити і відгородити якнайбільше непроймаво Польщу від умішання парламентарної загальнодержавної законодатності, до їх заходів оберегти від «усякого поправлення» теперішні межі Царства польського, себто замість національно-територіальної автономії дістати краєву, в теперішніх межах, а людність непольських територій, що належать до теперішньої Привіслянської країни, забезпечити правами меншості, замість аби прилучити їх до сусідніх суплемінних територій.

Безперечно, польські порядки Галичини можуть віддати лиху услугу польським змаганням у Росії, але винні тут будуть не інформації, які не можуть бути спинені ніякими адміністративними способами, а саме існування польської політики в Галичині, політики, яка зовсім не зм’якшується супроти теперішнього критичного моменту і навіть серйозно не осуджується з боку проводирів інших частин Польщі. (Рік тому буде, як незвісний мені поляк із південно-західної країни, що підписався буквою К., пробував, користуючися аргументами галицьких народових демократів, звалити «дуже прикру для поляків думку при робленні ними нагніти на русинів»; статтею його, надрукованою в «Киевских откликах», були викликані згадані вище статті «К польско-украинским отношениям Галиции», потверджуючі ту «прикру для поляків думку»; факти зводу в остатніх статтях галицькі поляки не требували тоді звалити, і аж тепер, по невчасі, вилляли свою «прикрість» у формі голословних нападів на мою адресу). Я з великою увагою придивлявся, старався спіймати якесь зм’якшення в галицьких відносинах з огляду на сучасні російсько-польські відносини, напр., чи не відіб’ється підмога «академічної спілки» Росії польським домаганням у питанні про польську вищу школу, на відносини галицьких поляків до болючого університетського питання в Галичині. Але на лихо показалося, що оборонці польського «stanu posiadania» і тут, як і в інших країнах, вірні засадам «таскати і не пускати».

Серед польської суспільності Галичини глибоко вкоренилося переконання, що національна меншість її має послужити будівним матеріалом для польського національного і політичного будинку (odbudowania Polski), що тут Польща має дістати відшкодування за втрати в західних своїх землях Шлезку та Великопольщі, безнадійно здавлених германізмом, тай у польських провінціях Росії. Такі наївно-утопійні здогади доводиться чути навіть від людей далеких від активної політики, не визначених особливим шовінізмом і се дає поняття, наскільки ми маємо тут діло з ходячим, звичайним поглядом. Українська «меншість» (меншість вона лише через ті тяжкі культурні тай економічні умови, в які поклало її польське панування, числом же вона не уступає полякам навіть у цілій Галичині, а в східній, українській переважує, чинячи коло 70 проц. всеї людності – при 13 проц. жидів і коло 16 проц. поляків) присуджена на небуття, національне і культурне, і сим поясняється енергічне противудіяння з боку поляків українським планам розділу Галичини на дві частини – українську (східну) і польську (західну) відповідно етнографічним, історичним, географічним і всяким іншим даним (теперішня Галичина – се зовсім припадкова злука так званої Галицької Русі – головно, старого Руського воєводства – і малопольської території – воєводства Краківського, що були зілляті в одну провінцію при прилученні до Австрії і вчинили таким способом одну провінцію, котру поляки хочуть за всяку ціну лишити нероздільною, в інтересах національного панування. Такий же припадковий характер має, як відомо, й теперішнє «Царство Польське», змішане, ще пізніше, з територій польських із додатком, зовсім самовільним, частин литовських, українських і білоруських), – перепони, які ставляться збільшенню українських шкіл і всяких просвітних засобів, хоть би вони й нічого не коштували край, а закладалися на рахунок державної каси; не прихильні відносини до всякого поступу, економічного чи культурного, серед української людності. Остатні роки й остатні місяці, коли відчинилися інші перспективи для польської народності в Росії, не внесли в тій царині ніякого властивого поліпшення; навпаки, остатнім часом чути було особливе напруження з польського боку – рішучість іти напролом, не роблячи ніяких уступок, бодай про око, які вважалося потрібним робити перше від часу до часу.

Чи се результат перемін в особистому складі проводирів польської політики, чи причина лежить глибше; чи се звага вкоронувати будинок «органічної праці» (так називається система повернення Галичини в зовсім ізольовану, виключно польську державу в державі) або нервовість грача, який чує, що противник сильніший, а план трудніший, ніж се видавалося зразу – важко судити, але певно, що відносини пануючої «більшості» до української давленої «меншості» стали ще різкіші, ще виключніші остатніми роками, коли за спиною правлячої шляхти загуділи труби воюючої «народової демократії», так називаних тут «wszechpolaków», які ставлять своєю задачею відбудування Польщі в історичних межах і своєю воєнністю заражують і більше здержану шляхту.

З сего становища інтересів польського панування незвичайно бажане було би можливе роз’єднання галицької України від інших частин української території, її відокремлення у власних слабих економічних і культурних засобах. Система нагінок на українське слово в Росії, поставлення неперехідних цензурних границь між Галичиною та російською Україною, діяльна піддержка, яку давали бюрократичні сфери Росії галицькому ренегатству (т. зв. москвофільству), яке підтинає сили галицького українського руху, робили тут незвичайно цінні услуги польському пануванню і стара управа Росії була неоціненною спільницею польської шляхти та бюрократії Галичини. Але стара управа Росії захиталася, український елемент у Росії став проявлятися все діяльніше, українська суспільність Галичини почула, як за її плечима нарешті піднімається в усій своїй величі – «встане Україна». Повстала надія на швидкий вихід Галичини з її відокремлення, на те, що культурна і національна праця, яка лежала на плечах галицької інтелігенції, найде нові центри й сили руху в Україні російській, що українська людність Галичини може з часом числити на підмогу відти. Раз у раз появлялися протягом остатнього року суперечки, які старалися ослабити вражіння від вісток про український рух у Росії: ознаки його, мовляв, зовсім слабі, всі народні рухи не мають ані раз національної української закраски, українська репрезентація Думи складається з неписьменних селян і кількох «пів-інтелігентів», український елемент у Росії зовсім безнадійний в розумінні свого національного розвою, – галицьким українцям треба покинути всякі турботи про нього і числити лише на себе, тай у загалі українська народність здібна бути лише силою руйнуючою, негативною, а не будуючою. Будуюча сила – се лише польський елемент.

Примітки

Подаємо текст статті «Розбурхане муравлисько» за газетою «Громадський голос» (1906. – Ч. 51 – 53), що зберігається у фондах бібліотеки НТШ у Львові.