Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Потреба в українських середніх школах

Михайло Грушевський

19-й параграф австрійської конституції, що затверджує національну рівноправність народів Австрії, постановляє, що кожній народності держави, аби вона не була змушена вчитися чужої мови, має бути надана можливість отримувати освіту своєю рідною мовою. У Східній Галичині, де українське (русинське) населення при 13% євреїв і близько 16% поляків становить близько 70%, інтереси української більшості, місцевого корінного населення, мають, звичайно, переважне право на підтримку й ми маємо право очікувати, що в організації шкільної справи їхні інтереси найперше враховуватимуть. До послуг українського населення будуть, мабуть, створені школи всіх типів, починаючи від початкових і закінчуючи вищими, і йому нададуть повну можливість навчатися своєю рідною мовою. Звичайно, це його природне право – лише стверджуване, а не створюване згаданим параграфом конституції, його «національне право». На жаль, – ні це «національне право», ні основний закон не забезпечують цієї можливості в дійсності, і ця дійсність є повним контрастом з визнаним законом правом українського населення на національну школу. Ми бачили це на прикладі університету – тепер побачимо ще й на прикладі середніх навчальних закладів.

Необхідність націоналізації школи в інтересах культурного розвитку українського населення Галичини усвідомлювалася вже при першому пробудженні русинської народності. У 1848 р. ця свідомість виявилася з особливою силою, і зроблені в цьому сенсі подання урядові мали тоді наслідком відоме вже нам розпорядження від 4 грудня 1848 р., яке проголошувало, що німецька викладова мова у гімназіях русинських частин Галичини зберігається тимчасово, доки наявність викладачів, що володіють русинською мовою, не дасть можливості запровадити нею викладання. Однак і тут, як і в університетському питанні, уряд сам нічого не зробив для підготовки таких викладачів і запровадження русинської мови, і гімназії зберегли свій німецький характер аж до самої конституційної ери – до 1867 р., який разом з визнанням права народностей приніс і націоналізацію школи.

Але, як ми знаємо, стосунки в Галичині за цей час встигли радикально змінитися порівняно з 1848 р., і уряд, схильний тоді підтримувати культурні й національні прагнення русинської народності, у 1860-ті рр. цілком визнав гегемонію польської шляхти в Галичині. В результаті при заміні німецького викладання в гімназіях Галичини «місцевими мовами» лише одна гімназія – давня «академічна» гімназія Львова – отримала (та й то не відразу) право на викладання русинською мовою, у двох гімназіях зберегли німецьку мову (в інтересах, головно, єврейського населення), а в інших запровадили викладання польською мовою.

Це надбання польські володарі Галичини поквапилися закріпити за собою статутом, прийнятим Галицьким сеймом, попри енергійну опозицію русинської меншості (статут 22 червня 1867 р., §7). На його підставі запровадження на майбутнє русинської мови у викладанні будь-якої гімназії чи реального училища або відкриття середнього навчального закладу з викладанням русинською мовою могло здійснитися не інакше, як за особливою постановою Галицького сейму, якій мав ще передувати сприятливий відгук місцевої повітової ради. Цей статут залишається досі єдиним і винятковим: у інших провінціях Австрії подібне обмеження зовсім невідоме. Не зважаючи на свою винятковість, він, однак, завдяки всемогутньому впливові польського клубу, отримав санкції уряду й зберігає свою силу ще й тепер.

Тенденція його очевидна: Галицький сейм, у якому виборча система забезпечує переважну більшість представникам польської народності, став владним охоронцем панування польської мови в середній школі. Він може накласти veto на будь-яку спробу уряду зробити щось для русинської народності в цій сфері. Закон цей забезпечує польській народності не лише подальше володіння середніми школами Східної Галичини, захоплених 1867 р., а й гарантує, що кривди, завдані русинській народності цим захопленням, не відшкодують відкриттям нових середніх навчальних закладів з викладанням русинською мовою. Польське представництво краю отримало привілей бути гальмом культурного розвитку русинської народності, і поляки могли бути спокійними щодо своєї культурної переваги: ключ до культурного розвитку русинів був у їхніх руках.

Ті широкі права, які давав їм закон 1867 р., польське суспільство і його сеймові представники використали якнайрішучіше. Хоча середні навчальні заклади відкриває уряд на кошти державної скарбниці (тому всюди в Австрії їх засновує саме міністерство без санкції сеймів), поляки звикли вважати, що кожен новий середній навчальний заклад з русинською мовою, створений у Галичині, є поступкою, великодушним даром русинській народності з їхнього боку, і взагалі, існування таких шкіл – лише великодушність з боку поляків. З іншого боку, вважаючи, що кожне культурне надбання русинів є шкідливим для повного й неподільного панування польської народності, поляки намагалися не випускати з рук цих «великодушних подарунків» і давали свою згоду на запровадження нових русинських навчальних закладів лише в крайніх випадках, тобто тоді, коли вже ніяк не можна було її не дати. Так бувало, коли центральний уряд здійснював зі свого боку надто великий тиск у цьому напрямі, чи треба було кинути якусь милостиню русинам як винагороду за поступки чи втрати, завдані їм якимось новим сміливим «завоюванням» поляків у житті й устрої краю.

При цьому, однак, уживали всіх заходів до того, щоб така нова русинська школа якомога менше могла конкурувати з польськими школами. Щоправда, за це уже значною мірою ручалася шкільна адміністрація, яка цілковито перебувала в польських руках [Середніми й нижчими навчальними закладами відає Краєва шкільна рада (Rаdа szkоlnа krajowа), що складається з інспекторів і радників під головуванням намісника Галичини. – Прим. М. Г.], але крім цього вживали ще й інших заходів. Так, польські сфери, адміністрація й уряд раз і назавжди прийняли принцип, що русинські навчальні заклади можна засновувати лише в містах, де вже є такі самі польські навчальні заклади.

Цей принцип, абсолютно нераціональний з педагогічної точки зору, оскільки створює конкуруючі школи в одній і тій же місцевості замість того, аби засновувати їх у місцевостях, взагалі позбавлених середньої школи, має на меті не допустити, щоб поляки і євреї за відсутності польського навчального закладу віддавали своїх дітей у русинський, де вони мусили б навчатися по-українськи (русинськи) й піддалися б українізації (ruszсzеniu), як були змушені піддатися полонізації (роlszсzeniu) русинські та єврейські діти в польських середніх навчальних закладах. Воліли залишити дітей, у тому числі й польських, даної місцевості, що не мала ніякої гімназії, взагалі без освіти, аби лише вони не мали спокуси вступити до русинської гімназії.

Русинські середні школи польський сейм хотів допустити лише у вигляді паралельних класів при польських, і в такій формі допускав першу з дозволених ним русинських гімназій (у Перемишлі). Міністерство не визнало можливим повністю виконати цю вимогу. Та все-таки русинські гімназії засновують спочатку у вигляді паралельних класів при польських, часто в дуже незручних, навіть неможливих приміщеннях. І залишають надалі під одним дахом (роd jеdпут dасhет) з польською гімназією, хоча вони й отримують самостійну організацію і т.ін., досягнувши повної кількості класів.

Щоб показати, як трудно дається русинам створення середніх навчальних закладів з русинською мовою, я викладу коротко історію заснування цих шкіл, і дещо детальніше зупинюся на вельми характерній історії останньої з них.

Після того, як у 1867 р. поляки заволоділи всіма середніми школами, залишивши русинам лише одну львівську гімназію, русини щойно в 1880-ті рр. змогли поставити на чергу справу заснування нових русинських гімназій. Передусім порушили питання про створення русинської гімназії в Перемишлі (найбільшому центрі Східної Галичини після Львова), де на той час кількість учнів-русинів сягала 200, – а за австрійськими шкільними правилами двісті учнів є кількістю, достатньою для окремої гімназії.

Міністерство визнавало справедливість цієї вимоги, але польська більшість сейму відмовляла у своїй згоді, вдаючись до всіх можливих і неможливих аргументів, починаючи з міркування про недостатню кількість учнів і викладачів-русинів і закінчуючи думкою, що спільне навчання учнів-русинів і поляків сприяє пом’якшенню національного антагонізму (хоча примусове навчання русинів у польських школах з польським режимом, до якого на практиці зводиться ця теорія, власне, посилює антагонізм, як показує життя і як, зрештою, й по собі знають це поляки, що боряться проти подібного шкільного режиму в Росії і Пруссії).

Чотири роки (1884 – 1887) точилася боротьба в сеймі за цю бідну Перемиську гімназію, і врешті поляки, піддавшись напученням центрального уряду, дали згоду на запровадження русинських паралельних класів при польській гімназії «в міру того, як у них [паралельних класах] виявиться потреба». Це рішення, однак, дещо модифікували, надавши йому урядову санкцію, і в принципі русинську гімназію дозволили: паралельні русинські класи поповнювали щороку і згодом сформували в окрему гімназію. З початку навчального року 1903 – 1904 вона вже мала 579 учнів і продовжує зростати [Статистичні дані беру з офіційних звітів (Sрrаwоzdanie rаdу szkоlnej krаjowеj). – Прим. М. Г.].

Дозвіл на дві наступні гімназії – Коломийську й Тернопільську дали за надзвичайних обставин, і вони не зазнали таких тривалих поневірянь. Дозвіл на відкриття русинської гімназії в Коломиї входив до тих «поступок», які мали свідчити про зміну національного курсу в Галичині, а ціною цієї зміни мала бути так звана угода (иgоdа), русинсько-польський договір. Він полягав у тому, що русинська національна партія (народовці), яка представляла більшість русинської інтелігенції, мала прийняти прапор австрійської легітимності подібно до поляків, а насправді – стати вірними друзями чи слугами польської правлячої партії і її панування в Галичині. Оскільки русини не передбачили такого характеру угоди й не вбачали в дійсності зміни національного курсу, то ця «угода» проіснувала дуже коротко, але залишила після себе деякі «концесії» русинській народності, в тому числі й заснування гімназії в Коломиї.

Гімназію в Тернополі заснували з нагоди 50-ліття правління нинішнього імператора. Користуючись цією подією, поляки вирішили домогтися евакуації давнього королівського замку в Кракові, зайнятого австрійськими казармами. У сеймі провели постанову – реставрувати цей замок на кошти краю, тобто ціною спеціального збільшення податків з працюючих мас, які мали покрити мільйонні кредити, вотовані на цю мету. Оскільки ця пропозиція мала на меті винятково польські національні цілі, то виникла відчутна потреба дати якусь «концесію» й русинам, і так з’явився великодушний дозвіл відкрити в Тернополі русинську гімназію імені імператора Франца-Йосифа.

Відкриті спочатку також у вигляді паралельних класів при польських гімназіях, ці русинські гімназії, попри вкрай незручні приміщення, що стали справжньою притчею во язицех, та тяжку руку польської адміністрації над ними, все-таки успішно розвивалися, й на початку шкільного року 1903 – 1904 Коломийська гімназія, що стала повною в 1899 – 1900 рр., мала вже 485 учнів, а Тернопільська, у складі лише шести класів, – 497 учнів (повною вона стала лише з 1905 р.).

Якби русини цілком засвоїли ту поміркованість у вимогах, яку їм посилено рекомендують галицькі поляки, вони для заснування ще однієї гімназії почекали б наступного ювілею імператора, і справа пішла б, можливо, легше. Та русини були надто поспішними у своїх культурницьких вимогах. Ледь устигши отримати від поляків великодушний дар у вигляді гімназії в Тернополі, вони почали клопотатися про нові гімназії.

На перший план виступив Станіславів, який в останні десятиліття став третім (після Львова й Перемишля) адміністративним центром Східної Галичини. Кількість учнів-русинів була тут вельми значною, наближалася до двохсот, не дуже поступаючись кількості поляків, і спочатку батьки учнів, потім і русинські товариства й інституції почали клопотатися перед шкільною адміністрацією про відкриття у Станіславові русинської гімназії. Після різних перешкод і поневірянь, що зайняли кілька років, ця справа вийшла на вторований шлях галицької рутини в 1900 – 1901 рр.: повітова рада підтримала клопотання, шкільна рада краю і міністерство визнали його законність та обґрунтованість. Бракувало лише згоди сейму.

В цьому й заковика! Більшість сейму рішуче не бажала погодитися на відкриття нової русинської гімназії. З огляду на вимоги русинів уряд уже включив її до свого кошторису, однак польський клуб рішуче поставив своє veto, й питання передали в сейм, а цей останній, точніше – його польська більшість настійливо не хотіла позитивно вирішити питання. Становище ставало дуже незручним. Станіславівська гімназія зросла до питання першорядної ваги, що зацікавило політиків усієї Австрії. Сам імператор, приїхавши в Галичину восени 1903 р., висловлював з рідкісною в русинських справах рішучістю своє бажання, аби сейм вирішив питання у сприятливому плані. Але більшість проявила характер: сейм спочатку відклав розгляд питання до наступної сесії, а врешті-решт відмовив у згоді. Депутати-русини склали свої повноваження. Обрані знову, вони ще раз поставили питання про цю нещасну гімназію.

Стан справ цим разом був інакшим: поляки проводили цілу низку суттєвих законів, що мали на меті подальше зміцнення їх панування в Галичині. На чолі їх стояв законопроект про рентові господарства, в якому йшлося про наділення сільськими ділянками на пільгових умовах польських селян для заохочення, таким чином, польських колоністів у Східну Галичину з метою її полонізації. Вже раз вотований, цей закон не отримав урядової санкції через різку опозицію русинів, котрі бачили в ньому удар, скерований проти самого існування русинської народності. Слід було щось «дати» русинам, і під кінець сесії поставили й вотували заснування Станіславівської гімназії, як своєрідну винагороду за дуже стриману опозицію депутатів-русинів. Ці обставини, за яких польська більшість пішла на поступку, справили гнітюче враження на русинське суспільство й отруїли все задоволення від цього надбання… На додаток здобута такою дорогою ціною ця нова русинська гімназія, навіть після остаточного затвердження, зустрілася ще з низкою нових перешкод, що загальмували її відкриття, яке відбулося лише восени 1905 р.

Така сумна історія цієї останньої гімназії. Шість років довелося домагатися її русинам, як Бог зна якої благодаті, і попри співчуття цій вимозі центрального уряду, – вони отримали її лише у вигляді принизливої милостині польської більшості в обставинах, що вкрай осквернили це нове культурне надбання. Подібна невесела перспектива чекає, мабуть, і наступні гімназії, які давно стоять на черзі. З них знову доведеться вибрати одну, відсунувши інші в кінець черги. Потрібно буде роками домагатися, звертаючись до всіх найможливіших інстанцій, і чекати нагоди, коли полякам знову знадобиться торгувати русинською душею чи русинськими кістьми…

Тим часом для викладання польською мовою, яка й так поставлена порівняно з русинською у надзвичайно вигідні умови, створюють усе нові й нові школи; для цього немає жодних перепон, жодних поневірянь. З гіркотою вказують русини на ту обставину, що поки вони з такими труднощами домагалися й не могли домогтися однієї Станіславівської гімназії, в Галичині простими адміністративними розпорядженнями заснували чотирнадцять нових середніх навчальних закладів з польським викладанням [Ця обставина стане відповіддю на польські міркування про те, що замість заснування нових русинських гімназій краще б поліпшити матеріальне становище вчительського персоналу. Коли відкривають нові польські гімназії, про це навіть не згадують. А щодо русинських гімназій кожен аргумент може бути добрим, аби лише перешкоджав чи відсував їхню появу. – Прим. М. Г.].

Польська адміністрація й суспільство не втомлюються дуже наполегливо вказувати на те, що Галичина співвідносно зі своєю територією і населенням має середніх шкіл значно менше, ніж інші провінції Австрії, і вимагають від уряду збільшити їхню кількість. У цьому підрахунку фігурує русинська (значно більша) половина Галичини та її русинське населення (також дещо більше за польське), і якщо хтось має право порівняно з іншими провінціями й народностями Австрії на збільшення освітніх засобів, зокрема середніх шкіл, – то саме русини. Але польська адміністрація, польські правителі домагаються й отримують на підставі цих підрахунків школи польські, а русинські школи – це вже «інша справа» (со іппеgо), як зазвичай кажуть. Поляки, цілком не соромлячись, заявляють, що русинські середні школи «є до певної міри розкішшю й, завдяки русинській мові викладання, дають вельми сумнівну користь»; на їхню думку, збільшення кількості русинських гімназій навіть тягне за собою «зниження рівня освіти».

Але середні школи з русинською мовою підпорядковані тій же шкільній раді, майже польській за своїм складом; навчання у них здійснюється за підручниками, виданими тою ж радою; викладачами є особи, що закінчили університет, який поляки так люблять називати «польським ; іспити в них приймала польська екзаменаційна комісія. З огляду на це доводиться зробити висновок, що, на думку самих польських публіцистів, сама русинська (українська) мова цих шкіл має властивість знижувати їхній культурний рівень. Переконання дуже характерне для польсько-українських національних стосунків.

Наскільки вже тепер поставлена в привілейовані умови польська шкільна молодь порівняно з русинською в Галичині, покажуть нам кілька цифр. На жаль лише, я повинен застерегти, що галицька статистика взагалі і шкільна зокрема характеризується непоборною відразою до національних рубрик і не дає можливості належним чином з’ясувати все значення й напруженість національної політики Галичини. Отож, нам доведеться обмежитися хіба деякими спостереженнями. Навчальні звіти подають лише дві таблиці з національними рубриками: шкіл з викладанням тією чи іншою мовою та учнів під кінець навчального року за релігією і національністю. При цьому й тут категорії національності потребують поправок. Євреї зазвичай фігурують у рубриці поляків. Тому таблиці учнів за національностями, які наводять польські публіцисти, зовсім не відповідають дійсності. Так, наприклад, у загальній кількості гімназистів-поляків 1897 – 1898 рр., поданій у польських статтях, які викликали ці замітки, до кількості поляків включено близько 2700 євреїв, які становлять понад 18% загальної кількості учнів.

З початком навчального року 1903 – 1904 в Галичині було 49 середніх навчальних закладів (гімназій і реальних училищ [До цієї цифри включено 3 філіали навчальних закладів, тобто паралельні класи, виділені фактично в окремі навчальні заклади.] ); у тому числі з польським викладанням 43, з русинським 4, з німецьким 2 [З двох німецьких гімназій одну, в Бродах, тепер також перетворюють на польську.]. На Східну (русинську) Галичину припадає в тому числі польських шкіл 25, русинських 4, німецьких 2. Отож, корінна русинська більшість Східної Галичини, яка переважає кількість поляків у чотири рази, має середніх шкіл з русинською мовою у шість разів менше, ніж поляки Східної Галичини. Одна польська середня школа припадає тут приблизно на 30 тис. польського населення, одна русинська – на 820 тис. русинського населення!..

Ця кричуща нерівноправність справляє вельми суттєвий вплив на культурні успіхи української народності Галичини. Шанси русинського населення, яке змушене посилати більшість своїх дітей у польські гімназії й реальні училища, і шанси населення польського, яке посилає своїх дітей у гімназії майже винятково польські, зовсім не рівні. Перспектива проходження курсу на рідній чи на чужій мові справляє надзвичайний вплив на кількість дітей, що користуються послугами середньої школи. Перед запровадженням польської мови в середні школи кількість учнів-русинів у Східній Галичині перевищувала кількість поляків.

Деякі цифри з того часу здаються тепер майже фантастичними. Так, наприклад, у гімназії в Самборі 1858 р. було 202 русини, 97 поляків. У Дрогобичі до іспитів на зрілість у 1870 р. (тобто вже за польського викладання, але в такому складі класу, який сформувався перед запровадженням польської мови) приступило 36 русинів і 5 поляків. Тепер, після кількох енергійних «чисток», русини в обох гімназіях опинилися в меншості: за польським звітом (1902 – 1903 рр.) у Самборі було 313 поляків і 166 русинів, у Дрогобичі 177 поляків, 125 русинів, і взагалі кількість русинів у середніх школах Східної Галичини значно поступається кількості поляків. У гімназіях Східної Галичини в кінці навчального року 1902 – 1903 було близько 6000 учнів-поляків і близько 4000 русинів, а з реальними школами близько 7000 поляків і понад 4000 русинів [З огляду на зазначені вище особливості галицької шкільної статистики кількість русинів і поляків можна визначити лише приблизно. – Прим. М. Г.].

Перехід шкільної справи в руки польської адміністрації і запровадження польського викладання в середніх навчальних закладах Галичини були причинами такої зміни. Щоб повернути ці стосунки до нормальних – до пропорції населення, – потрібні не лише запровадження русинських шкіл, гімназій і реальних шкіл у всіх значніших пунктах Східної Галичини, а й створення окремого управління для русинських шкіл. Це вимога реальна, яка займає одне з чільних місць у національній програмі галицьких русинів, та всі їхні нагадування про необхідність «поділу шкільної ради» досі залишаються марними, розбиваючись о протидію поляків.

У русинських колах не стихають скарги на те, що в руках польської адміністрації шкільна справа, а особливо польські школи, є ареною національної боротьби; що в польських гімназіях і реальних школах до учнів-русинів ставляться значно суворіше, ніж до поляків; що вони зазнають тут дуже старанних «чисток» з боку викладачів і начальства, які дуже пильно протидіють «надвиробництву» русинської інтелігенції й енергійно витравлюють з русинської молоді «вільний дух» і «національний антагонізм». Такі факти й учинки, для яких щодо польської молоді знаходять виправдання у «юнацькій запальності», «патріотичному захопленні», щодо молоді русинської карають дуже суворо й нещадно. Деякі епізоди отримали широкий розголос.

Такою, наприклад, є нещодавня справа про переслідування учнів-русинів Бродівської гімназії. Дрогобич, загалом відомий своїми побиттями русинських немовлят, що підкосили попередню кількісну перевагу учнів-русинів у цій гімназії, нещодавно знову нагадав про себе досить характерним епізодом: антипольський дебош, вчинений у місті невідомими людьми, став приводом для гімназійного начальства виключити низку учнів-русинів з гімназії взагалі без жодних доказів, а на вступних іспитах, що відбувалися через кілька днів після згаданої події, з 20 русинів, які складали іспит, волею долі провалилося сімнадцять.

Ці умови пояснюють порівняну нечисленність русинів у польських школах і ту обставину, що їм ніколи не вдається зрівнятися за кількістю з поляками. Запобіжний клапан на порух начальницької руки завжди може звільнити навчальний заклад від небажаного надлишку українського елементу [Факт, не позбавлений значення, що директорами в навчальних закладах з польською мовою ніколи не призначають русинів (за винятком осіб, що цілковито відмовилися від своєї національності), хоча серед викладачів цих навчальних закладів русинів досить багато. – Прим. М. Г.]. Наприклад, нагадаю такий опублікований свого часу фактик. У Самбірській гімназії 1898 – 1899 рр. було в VII класі 23 русини, 22 поляки й 6 євреїв; з них у VIII клас перейшло 11 русинів, 21 поляк і 6 євреїв, провалилося 12 русинів, 1 поляк і жодного єврея. Рівновага була відновлена!

Через подібні епізоди серед русинського населення за польськими гімназіями закріпилася досить сумна репутація. Незалежно від неї, саме викладання польською мовою і роль польської мови як головного предмета викладання, є немалою перешкодою до успішного проходження курсу русинами. Польська мова є каменем спотикання для русинських дітей, особливо селянських, уже на порозі гімназії, і не перестає для них бути ним і надалі. Тому селяни, які дуже часто тягнуть з останнього, аби дати дітям освіту, неохоче віддають їх у польські гімназії. При всьому бракові гімназій русинських, що залежить почасти від загальних умов шкільної справи в Австрії, почасти від спеціальної уваги, якою користуються вони в польської адміністрації, яка дуже старанно підбирає для них склад викладачів, – все-таки викладання рідною мовою дуже полегшує проходження в них курсу русинським дітям, а атмосфера, безумовно, для них легша – хоча, звичайно, полегші не дають і тут. Навпаки, перебуваючи під дуже пильним наглядом адміністрації, русинські гімназії ставляться до своїх вихованців з вимогливістю, безумовно, навіть більшою, ніж та, яку зустрічають поляки у польських.

[Крім того, слід мати на увазі, що на величезну більшість учнів русинських гімназій падає тягар, майже невідомий учням-полякам: вивчення другої місцевої мови. В польських гімназіях мають викладати українську (русинську) мову як необов’язковий предмет, у русинських – польську. Та українську мову викладають насправді зовсім не в усіх польських гімназіях, її викладання здійснюється за дуже скороченою, порівняно з польською, програмою і здійснюється абияк, а вивчають її дуже мало учнів-поляків. А польська мова в русинських гімназіях поставлена дуже поважно: шкільне начальство докладає усіх зусиль до того, аби ця справа стояла якомога краще й учні-русини якомога більше записувалися на цей предмет. Тому величезна більшість учнів русинських гімназій вчать польську мову, навіть не завжди добровільно. Турбота про польську мову доходить часом до химерностей: наприклад, при заснуванні русинської гімназії в Коломиї в цю гімназію найперше призначили викладача польської мови (необов’язкового предмета!) – Прим. М. Г.].

Наприклад, у 1900 – 1901 рр. відсоток тих, які покинули курс чи не витримали іспитів у русинських гімназіях, становив 25%, в польських і німецьких гімназіях Східної Галичини – 22%, у Західній Галичині, де русинський елемент майже відсутній, – близько 19%. При вступних іспитах того ж року в русинських гімназіях не витримало іспитів 25%, в інших східно-галицьких – 23%, в західних – 18,8%. Однак, попри цю відносну суворість, об’єктом якої була русинська молодь у всіх видах шкіл, все-таки її становище в русинських гімназіях, завдяки викладанню рідною мовою, значно терпиміше, тому її наплив у ці гімназії дуже значний.

Наскільки русинське населення цінує русинські гімназії, показує вже один той факт, що в чотирьох русинських гімназіях Східної Галичини навчається половина всіх учнів-русинів середніх шкіл Східної Галичини – у 1902 – 1903 рр. близько 48%. Кожна з русинських гімназій притягує учнів з дуже великого району. Ще більшу притягальну силу має вона для найближчої околиці. Попри вкрай скрутне матеріальне становище й різні нововведення, які в останні роки ще більше ускладнили доступ до середньої школи незаможного люду [Зокрема, сильно збільшили платню за навчання, запровадили обов’язкові строї – великий фінансовий тягар для немаєтних класів. Чи зроблено це навмисне, як підозрюють, трудно сказати, але що ці заходи ускладнили й так нелегкий доступ до середньої школи незаможному русинському населенню – не підлягає сумніву. – Прим. М. Г.], селяни найближчої околиці з останніх сил тягнуться до русинської школи.

З найближчих приміських сіл, за кілька верст, діти ходять до гімназії пішки; селяни з дальших місцевостей тримають дітей у місті на своїх харчах у родичів, знайомих і т.д. Таким чином, відкриття кожної нової русинської гімназії створює новий контингент учнів з русинського сільського й бідного міського населення даної місцевості, яке в наш час палко рветься до освіти, до світла, але не має можливості посилати дітей у віддаленіші русинські гімназії і зовсім не так охоче звертається до польських гімназій, з чужою мовою і чужим режимом. Цим пояснюється швидке зростання кількості учнів-русинів у містах, де з’являється русинська гімназія.

Так, 15 років тому, перед запровадженням русинської гімназії, у Перемишлі було гімназистів-русинів 121, у 1903 р. їх там було 546, на початку 1903 – 1904 рр. – близько 650. У Коломиї наприкінці 1889 – 1890 рр., перед відкриттям русинської гімназії, було 168 русинів, наприкінці 1902 – 1903 рр. – 428, на початку 1903 – 1904 р. – понад 500. У Тернополі в 1895 – 1896 рр. був 151 русин, наприкінці 1902 – 1903 рр. – 438, на початку 1903-1904 рр. – близько 560 [Кількість учнів на закінчення шкільного року загалом значно нижча, ніж на початку; багато їх бувають змушені піти після перших оцінок, оскільки один поганий бал позбавляє права на звільнення від платні за навчання, а ця досить висока платня для дуже багатьох створює нездоланну перешкоду до подальшого навчання. Цікаво, що й у цьому відношенні русинів, здається, поставили в гірші умови, ніж поляків; на це вказує різниця між Східною і Західною Галичиною: в останній відсоток звільнених від платні вищий. Наприклад, у 1900 – 1902 рр. у гімназіях Східної Галичини було звільнено [від оплати] 65% учнів, у гімназіях Західної – 74%. – Прим. М. Г.].

Можна лише уявити, який переворот у статистиці учнів, які зміни в культурі краю викликало б запровадження хоча б такої кількості русинських гімназій, яку слід було б мати українській народності Галичини з міркувань «національної справедливості». Якби вони, переважаючи кількісно поляків, отримали хоча б приблизно таку кількість середніх шкіл, скільки є тепер шкіл з польською мовою, якби школи з русинською мовою з’явились у всіх значніших містах і містечках Східної Галичини, цифри національної статистики в навчальних закладах змінилися б до невпізнання [Мала кількість учнів-русинів у реальних школах, безумовно, також пояснюється відсутністю реальних шкіл з русинською мовою: запровадження однієї такої школи відразу підвищило б цю кількість. – Прим. М. Г.].

Тепер посилати своїх дітей у русинську гімназію, за десятки й сотні верст, для більшості є абсолютно недоступною розкішшю. У 1902 – 1903 рр. близько 55% всіх русинів – учнів середніх шкіл Галичини, навчалися в навчальних закладах з нерідною мовою (переважно польською), тимчасом як з учнів-поляків лише 2% (два!) відвідували середні школи з викладанням не польською мовою!.. [ Вони відвідували гімназії з німецькою мовою; в русинських гімназіях, завдяки згаданій вище політиці польських правлячих кіл, поляків немає взагалі. – Прим. М. Г.] Ще одна маленька, але красномовна цифра…

За надзвичайної, тяжкої злиденності русинської людності Галичини, за всіх тих труднощів, які зустрічають русинських дітей у школах, – в підсумку вони, безумовно, значно тяжчі за ті умови, у яких навчаються польські діти. Русинська людність, головно завдяки русинським гімназіям, збільшила свою питому вагу серед загалу шкільної молоді за цей рік. Все складалося так, що він мав зменшуватися. Адже польські школи за цей час росли в Галичині, мов гриби, порівняно з русинськими; всіляко опікалася польська молодь; дуже численно (порівняно) рушив у середні школи єврейський пролетаріат, шукаючи в освіті виходу зі свого також тяжкого становища; не хочу вже казати про чистки й усілякі обмеження… Та попри все це відсоток учнів-русинів помалу збільшувався: у 1897 р. учні-русини становили 17,79% загальної суми учнів гімназій Галичини (Східної і Західної), у 1898 р. – 18,29%, у 1899 р. – 19,01%, у 1900 р. – 19,20%, у 1901 р. – 19,54% [За 1902 р. звіт, очевидно, дає хибний відсоток, тому я його не наводжу.].

Отже, українська середня школа є нагальною потребою сучасної Галичини, й запровадження нових шкіл з українською мовою – невідкладною, кричущою необхідністю. Оскільки польська більшість, звісно, не припускає і думки про перетворення будь-яких шкіл з польською мовою на русинські (тому й самі русини не вимагають цього), тому необхідно заснувати нові навчальні заклади з русинською мовою. Польська більшість не припускає існування їх у місцевостях, взагалі позбавлених середньої школи, – значить, слід запроваджувати паралельні школи при існуючих польських.

Якщо взяти до уваги, у яких скрутних умовах перебувають русинські діти в польських школах, то цілком очевидно, що в усіх містах, де кількість учнів-русинів сягає сотні, там уже назріла потреба й необхідність української гімназії. Якщо, попри всі несприятливі умови, – дію запобіжних клапанів, недовіру до польської школи серед русинського населення і т.ін. – є, все-таки, така кількість, – там для русинської гімназії безумовно є вже повний контингент учнів. Досвід показав на попередніх гімназіях, що там, де перед запровадженням русинської гімназії було 150 – 200 русинів, після її запровадження, коли вона досягала повної кількості класів, у ній виявлялося до 400 – 500 учнів. А в наш час, коли прагнення до освіти серед русинського населення все посилюється, кожна русинська гімназія має в майбутньому шанси здобувати серед навколишнього населення все більшу притягальну силу.

Наприкінці 1902 – 1903 навчального року, не рахуючи Станіславова, в таких гімназіях кількість учнів-русинів перевищила сто: Бережани – 213 русинів, Сянок – 171, Самбір – 166, Стрий – 165, Золочів – 139, Бучач – 136, Броди – 130, Дрогобич – 125. Отже, не рахуючи Станіславова, який уже отримав русинську гімназію, ще три роки тому було вісім таких пунктів. Цього року, ймовірно, їх кількість сягнула десятка. В кожному з них русинська гімназія, якби дійшла до повної кількості класів, безумовно мала б кількість учнів значно вищу за норму, яку австрійська шкільна адміністрація визнає достатньою, – двісті учнів.

Запровадження українських середніх шкіл у згаданих восьми місцевостях – це той minimum, який мали б дати русинам негайно, вже тепер, аби хоч частково пом’якшити шкоду, завдану русинській народності у цій сфері. Але про таку вимогу русини не сміють навіть мріяти. Так трудно виконують вимоги навіть однієї гімназії! Щоразу спочатку з польського боку здіймають крик про те, що польському stапи роsіаdапіа загрожує шкода; що русини і так займають привілейоване становище в шкільній справі. Замість того, мовляв, щоб запроваджувати русинські гімназії для жменьки учнів-русинів, слід подбати про запровадження нових для розвантаження переповнених вже існуючих польських шкіл, – хоча, загалом, русинські гімназії не менш людні, ніж польські, налічуючи в середньому по 500 – 600 учнів.

«Учень-русин обходиться державі незрівнянно дорожче за учня-поляка», – кажуть поляки. Насправді можна казати лише про зворотне явище. В інтересах польської народності, яка дала в навчальному році 1902 – 1903 близько 15500 учнів, уряд утримував 40 середніх шкіл з польською мовою; учнів-русинів було понад 4000 при чотирьох русинських школах; значить, в інтересах учнів-поляків уряд робив майже утричі більше, порівняно з їх кількістю, ніж для учнів-русинів. Отож слід сказати, що саме учень-поляк обходився йому найдорожче.

Кажуть, що для русинських гімназій не знайдеться й викладачів-русинів. Насправді ж багато їх викладають у польських гімназіях, а немало перебувають «у засланні» в школах Західної Галичини [Я можу налічити (статистики такої, звичайно, немає) не менше 15 викладачів-русинів, які займають, без сумніву, – мимоволі, через відому вже нам адміністративну політику – місця викладачів у середніх школах Західної Галичини. – Прим. М. Г.]. Повторюються розмови, що русинські гімназії є розсадником поганих звичаїв і національного антагонізму – хоча в русинських гімназіях, під посиленим наглядом польської адміністрації, до шкільної молоді в цьому плані висувають вимоги значно суворіші, ніж ті, які застосовують до польської молоді.

Втім, слід сказати, що цим твердженням і припущенням навряд чи поважно вірять і самі ті панове, які пускають їх в обіг, коли заходить мова про русинські гімназії. Причина впертого опору, який виявляють поляки запровадженню нових русинських гімназій (за рахунок державної скарбниці), полягає не в цих міркуваннях, а в усвідомленні ними тієї обставини, яка змушує русинів так вперто їх домагатися: польські школи затримують культурний розвиток українського населення, а поширення української середньої школи слугувало б могутнім засобом його культурного піднесення. Намагаючись всіма засобами зберегти політичне й національне, економічне й культурне панування та перевагу польської народності над русинською, польські кола і їхня більшість у Галицькому сеймі всіляко протидіють усьому, що може сприяти піднесенню й розвиткові русинської народності, – політичному, національному чи культурному.

[Щоб обійти формальності, пов’язані з відкриттям русинської гімназії (згода сейму) й дещо заспокоїти нагальну потребу в нових русинських гімназіях, шкільна адміністрація останнім часом вдалася до обхідного маневру: замість русинської гімназії восени 1906 р. в Бережанах відкрили паралельні змішані класи, з так званим утраквістичним викладанням: одні предмети викладають польською, інші українською мовою. Чи за цим першим актом підуть подальші, залишається невідомим. Утраквізм, що досі практикувався головно в учительських семінаріях, рішуче засудили й педагогічні кола Галичини, і її громадська думка, отож русинське населення Бережанського округу продовжує домагатися запровадження окремої української гімназії. – Прим. М. Г.]