Режим буржуазії і збройне повстання

Михайло Грушевський

Режим буржуазії опирався тільки на німецькі й австрійські багнети (командування австро-угорських військ було зобов’язане виконувати накази німецького командування і в своїй зоні, Центральній Україні, дотримуватись тієї ж політики, яку німецьке командування підтримувало у своїй північній зоні). Вся Україна залишалася протягом семи місяців у німецьких руках, насправді – під німецькою окупацією. Німецькі війська організовували каральні експедиції проти українських поселень за рекомендаціями адміністрації гетьмана. Німецькі солдати допомагали агентам поліції гетьмана шмагати українських селян і селянок. Німецькі гарнізони, як і австрійські, тримали українські села в покірності гетьману. Його режим, без німецького війська, не зміг би протриматися і дня.

Німці, знаючи це, здебільшого поводили себе безцеремонно щодо гетьмана, підпорядковуючи все своїй милості, але, у крайньому разі, з точки зору української політики, вони обмежувалися тільки дружніми порадами, не наполягаючи на їх виконанні. З огляду на це, командуванню, в деяких випадках, бракувало розуміння ситуації. Таким чином, воно настійно рекомендувало гетьманові підтримувати стосунки з українськими правими та ліберальними партіями, для форми проводити українську національну політику, формально підтримувати незалежність України, а що стосується соціально-економічних питань, – впроваджувати поділ землі між селянами, не обмежуючи без причини інтересів власників.

Без сумніву, подібна політика, яку б проводив гетьман, забезпечила б йому щиру допомогу української буржуазії, націоналістичних угруповань і навіть деяких соціалістів. Крім того, серед українських соціал-демократів були політики, переконані в тому, що українські партії повинні співпрацювати з гетьманом, оскільки він вірно підтримує незалежність Української держави та її національний характер.

Але гетьман повністю перебував у руках Протофіса – союзу, сформованого представниками промислу, торгу, фінансів, сільського господарства, які не тільки протидіяли всім планам соціальних реформ, якими дрібними вони б не були, але протистояли національному рухові, національному характерові адміністрації, підтримуючи прерогативу російської мови як державної. Всі переговори про організацію українського міністерства, яке б складалося з членів «ліберальних» українських партій, підірвані підбурюванням німецького командування і Національного союзу українських партій, ні до чого не привели, як і дискусії щодо соціальної реформи.

Зрозуміло, що українська буржуазія з дуже слабкою національною свідомістю не може відігравати самостійної політичної ролі. Буржуазний режим в Україні означав завжди домінування неукраїнської буржуазії, ворожої українським національним потребам. Українська буржуазія могла деякий час протриматися завдяки німецькій військовій силі, однак було очевидним, що німецьке командування, а після нього й австрійський уряд, задовольнялися поступками, яких вони не могли добитися від уряду Центральної Ради, і які отримали від гетьмана, що не наполягав би на вирішенні інших питань.

Це були поступки стосовно боєприпасів в Україні, матеріалів різного плану, суден Чорноморського флоту тощо, які німецьке командування трактувало як воєнні трофеї. Домовленості і зобов’язання, які взяв на себе гетьман у цих питаннях, не були опубліковані дослівно до сьогоднішнього дня, залишається тільки довідатись, якою мірою те, що відбувалося в Україні, підтримував німецький уряд і яким чином це залежало від німецьких генералів, які розпоряджалися Україною спільно з гетьманом і його компанією. Український світ не знає, що розкрадання України компанією гетьмана і німців, оргія грабунку і спекуляції шаленіла навколо складів зброї, запасів провізії, експортування промислової сировини, українських цінностей і т. ін.

Під Гетьманщиною і німцями Україна потрапила у справжній відстійник деморалізації, куди стікалися всі частини старої Росії, вся нечисть царизму, покидьки-спекулянти і політичні інтригани, рятуючи свої голови від більшовицького терору, одночасно шукаючи в ньому застосування своїм талантам і своїм капіталам. За участю міністрів, гетьмана та німецьких «знавців» створювались групи офіцерів для організації боротьби з російським радянським режимом, різного роду операції для відновлення в Росії старого [режиму], і одночасно проводилася у великих масштабах купівля-продаж власного й чужого. Це була насправді страхітлива картина загнивання і деморалізації буржуазного режиму.

Німецький уряд хвалився перед німецьким народом тим, що він відібрав владу в українських соціалістів-революціонерів, а також тим, що підтримує Гетьманщину, щоб гарантувати ввіз продовольчих товарів до Німеччини. Але зерно і свиняче сало, завезені з України після державного перевороту, були омиті людською кров’ю – німецькою та українською. Те, що можна було б отримати без примусу, взамін на німецькі товари і промислову сировину (наприклад, вугілля), як це було передбачене в договорі Центральної Ради, довелося здобувати в боях, де загинуло багато і українських селян, і німецьких солдатів.

Якби національні прагнення до незалежності мали гарантію, українська буржуазія уклала би мир з Гетьманщиною, однак це було б на шкоду селянському класові, тому цілком зрозуміло, що селяни не хотіли цього. Обмеження німцями селянських зібрань, арешти, проведені в Києві після державного перевороту, стали приводом до селянського повстання. Починаючи з цих подій аж до падіння Гетьманщини, ця боротьба не припинялася. Бувало, вона опиралася на військові сили, розпорошувалась на маленькі партизанські війни або відступала до московських кордонів; інколи об’єднувалась у невеликі групи, які вели боротьбу з німецькими та австрійськими військами.

Скільки коштувала ця війна і одним, і другим – залишиться таємницею німецького командування. Німецькі й австрійські втрати налічували десятки тисяч. Були вбиті й розстріляні натовпи повстанців і не-повстанців, оскільки панські поплічники і контрреволюціонери використовували наклепи, щоб звести рахунки зі своїми ворогами. Поширювалися хвилі чуток про великі залізничні катастрофи, особливо з військовими ешелонами і поїздами, призначеними для експорту товарів, що були організовані службовцями залізниць і повсталими селянами.

Протягом семи довгих місяців тривала ця тиха і кровопролитна підпільна війна між Гетьманщиною і українським народом. Криза німецького фронту на заході привела до масової втечі німецьких та австрійських військ з України. Гетьманщина, втративши свою єдину підтримку, ставала, з іншого боку, малодоступною німецьким політичним впливам. Протофіс усе частіше орієнтувався на Антанту, приймаючи з цієї причини гасло відновлення єдиної і неподільної Росії.

15 листопада гетьман відправив у відставку українських міністрів (представників буржуазних партій, які два тижні до того увійшли до складу Кабінету) і, проголошуючи федерацію України з Росією, створив цілковито російський Кабінет. Це безповоротно віддалило його від українських ліберальних партій і Національного союзу, схиляючи більшість голосів до революції. Директорія, призначена Союзом, оголосила гетьмана поза законом і очолила повстання.

Примітки

15 листопада гетьман відправив у відставку українських міністрів… і, проголошуючи федерацію України з Росією, створив цілковито російський Кабінет – йдеться про відставку уряду Ф.А.Лизогуба, сформованого 25 жовтня 1918 р., та затвердження нової Ради Міністрів на чолі з С.М.Гербелем. Склад цього останнього гетьманського кабінету був правоконсервативним: першим пунктом програми уряду було задекларовано відбудову єдиної Росії на федеративних основах.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 220 – 222.