Революція 1917-го

Михайло Грушевський

Роки війни були особливо важливими для розвитку тактики національного руху і вирішення соціального питання.

Репресії проти національних тенденцій та української мови сягнули свого апогею. Відносна свобода у використанні української мови після революції у 1905 р. дала змогу представникам національного руху продемонструвати всю її силу та здатність до виживання, і занепокоєні правлячі кола скористалися війною, щоб перешкодити цьому і знищити українську мову. Сподівання російського уряду на знищення національного руху в корені особливо розгорілися з новими силами після того, як російська армія восени 1914-го окупувала Галичину, яку вважали українським П’ємонтом. З небаченою силою розгорнулися антиукраїнські репресії: масові арешти та заслання на Сибір тисяч українських інтелігентів через їхні національні переконання; заборона вживати українську мову і видавати українські книжки й пресу.

Репресії та політичний і соціальний післявоєнний безлад по всій Росії змусили українців за першої ж нагоди розгорнути вирішальну боротьбу проти царського уряду і тих, хто його підтримував. Революція 1917-го надала таку нагоду. Однак Центральна Рада, керівний орган українського революційного руху, організована на початку революції здебільшого з київських радикалів, мусила бути дуже обережною в своїй політиці, поки не заручилася безпосередньою підтримкою трудового люду.

З розглянутих вище причин вона не могла розраховувати на вагому підтримку з його боку. Однак на скликаному на початку квітня Всеукраїнському національному конгресі, який зібрав багато селян і солдатів, стало зрозуміло, що вони готові підтримати ідею політичної автономії України в надії, що тут їм забезпечать економічні та соціальні гарантії. У кінці травня на Всеукраїнському селянському з’їзді, скликаному Селянською спілкою, вони підтвердили свої наміри. Обрана на цьому з’їзді Рада селянських депутатів, а також Рада солдатських депутатів, обрана на Українському військовому з’їзді, які представляли півтора мільйона осіб, влилися до складу Української Центральної Ради. Згодом до них приєдналася Рада робітничих депутатів, обрана на робітничому з’їзді, який відбувся в липні. Таким чином, наприкінці літа Центральна Рада разом із неукраїнськими партіями в своєму складі, насамперед соціалістичними, була представницьким органом селян і робітників, радою селянських, робітничих і солдатських депутатів.

Більшість була сформована членами соціалістичних партій: соціал-демократами та соціалістами-революціонерами, не враховуючи радикалів і націоналістів, які приєдналися до соціалістичних лозунгів радше із тактичних мотивів пристосуванства, ніж із переконання. Соціалісти-революціонери та соціал-демократи мали більшість у вирішенні всіх питань. Саме завдяки цьому Центральна Рада зайняла впевнену позицію у вирішенні політичних питань, на відміну від соціальних.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 211 – 212.