Трудовий конгрес і питання рад

Михайло Грушевський

Було запропоновано, щоб до складу Трудового конгресу увійшли делегати від селянства, військових і робітників. Пізніше, у Києві, на конференції із представниками партій, цей план був змінений і на з’їзд були запрошені делегати від селянства, робітництва, трудової інтелігенції та кількох професійних організацій, які брали активну участь у повстанні (службовці залізниці, пошт, телеграфів). Але ці зміни, продиктовані українськими ліберальними групами, спровокували багато незадоволення, і «Селянська спілка» кілька днів перед Конгресом прийняла резолюцію негайно організувати місцеві збори (ради) з об’єднаних селянських і робітничих депутатів і передати їм владу: без цього скликання Конгресу їм видавалося неможливим.

Представники правих об’єднаних груп Конгресу оголосили на початку сесії, що не бачать можливості брати участь у Конгресі, організованому таким способом. Головна частина соціалістів-революціонерів, сформувавши більшість Конгресу (зібравши у своїх рядах майже всіх представників селянства), виявляла також своє незадоволення тим, що трудовий принцип, проголошений Директорією, не мав ні розвитку, ні реалізації, навпаки, політика уряду демонструвала очевидну тенденцію відмови від цього принципу.

Внаслідок наступного вторгнення радянських військ в Україну розпочався відступ Гетьманщини і масова втеча німецьких військ з України на початку 1919 p., цього разу прийдешній рік викликав реакцію, появу несоціалістичних елементів, контрреволюціонерів і націоналістів. Це відразу потягло за собою тенденцію до ліквідації Трудового конгресу і повну відмову від трудового принципу, підкріплюючи владу агентів уряду і здебільшого підтримуючи військову могутність диктатури. З огляду на це досить активними і впливовими були представники Галичини, яких Директорія запросила взяти участь у Конгресі в справі об’єднання Галичини з Україною.

У річницю проголошення незалежності Української Республіки, 22 січня 1919 p., було формально проголошено об’єднання з Західноукраїнською Народною Республікою, тобто українським краєм Австро-Угорщини (який оголосив себе самостійною державою восени 1918 p., відразу після розпаду Австро-Угорської імперії). З моменту падіння Гетьманщини «Національні Збори» (Національна Рада) Галичини прийняли рішення об’єднати українські землі Австро-Угорщини в єдину державу зі Східною Україною. Ця декларація була відкладена до святкового відкриття Конгресу.

Директорія запросила Національну Раду відправити своїх депутатів. Це західне представництво, організоване на цілком інших принципах (депутати Австрійського парламенту й сеймів, обрані перед Світовою війною, відігравали там важливу роль), прийняло недоброзичливу позицію як щодо політики лівих, які захищали українське повстання, так і трудового принципу. Воно сформувало правицю Конгресу, згруповуючи біля себе інші праві елементи, й постановило, що Трудовий конгрес завершить якомога швидше свою сесію, залишаючи на майбутнє законодавчу і виконавчу владу в руках Директорії.

Ця сесія відбувалася за досить незвичних обставин, у складній моральній атмосфері. Значна частина Східної України взагалі не посилала своїх делегатів, оскільки була окупована з одного боку радянськими військами, з іншого – групами повсталих проти Директорії селян, очолюваних соціалістами-революціонерами лівої течії, які вимагали у Директорії зняти з себе повноваження. Військове командування республіки розпочало евакуацію Києва, передаючи Конгресові тривожні повідомлення та звертаючи його увагу на те, що радянські війська можуть прийти з дня на день. Правиця поспішала закрити сесію Конгресу якомога швидше. Нарешті, зібравши хоч і незначну більшість, завдяки відокремленню лівих і поміркованості центру, вона проголосила резолюцію, постановивши, що Конгрес обере тільки комісії, які будуть діяти в період сесій, а повна влада залишиться в руках Директорії, тоді як місцеві ради будуть виконувати лише функції контролю.

Але водночас, коли елементи, згруповані навколо Директорії, під тиском обставин все більше схилялися до правиці, партії українських соціалістів – соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, – навпаки, як такі, що раніше не брали участі у проголошенні трудового принципу, усвідомлюючи в даний момент ситуацію, щойно переконалися в тому, що цей принцип дійсно відповідав настроям народних мас і вимогам часу.

Справді, буржуазія неукраїнська і українська цілком проявила себе протягом року, що передував зрадницькому повстанню, правлячі класи були цілковито непослідовні у своїх принципах, і для того, щоб забезпечити національні здобутки, були схильні до опортунізму та поступок у соціальних питаннях. Здавалося, було б добре заспокоїти збурені маси й позбавити цю хитру і схильну до інтриг буржуазію політичних прав на деякий час, поки не об’єднаються соціалістичні елементи і домінуючі робітничі маси, не схильні до інтриг, як їхні недруги. З цього огляду, організація рад трудового народу в цей момент їм видавалася найвідповіднішою, особливо для того, щоб повністю замінити адміністрацію, яка засвідчувала їх нікчемну бездарність, принаймні – забезпечити собі контроль.

Кілька груп (соціалісти-революціонери лівої течії [Чи треба нагадувати, що в Україні, як і в Росії, соціалісти-революціонери і соціал-демократи на сьогодні не сформували однорідної партії? Українські соціалісти-революціонери поділилися на лівих (на цей момент також поділені на дві групи: одні об’єдналися з більшовиками, інші – ворожі до російської радянської політики) і центральну течію (правий елемент залишається не організованим). Соціал-демократи діляться на групу «незалежних» (без утворення окремої партії) і партію Центрального комітету. Але ці розбіжності стосуються лише тактики, а не програми.]) розглядали питання такого ставлення вже рік тому. Але принцип зборів (рад), навіть тоді, як радянський уряд Росії намагався впровадити його в Україні, наштовхувався завжди на опозицію, оскільки його розглядали як капітуляцію перед більшовиками та їхніми політичними претензіями.

Забували, що принцип радянщини ніколи не був винаходом більшовизму, оскільки виокремився меншовицькими соціал-демократами на початку російської революції. Більшовики тільки використали форму цієї організації, при тім деформувавши й дискредитувавши її, насправді звели нанівець представництво селян і прийняли за гасло диктатуру міського пролетаріату, цілковито неможливу в країні, де селяни становлять 80 – 85% людності.

З політичної точки зору більшовики додали до цього принципу гасло російської федерації, яке в дійсності означало повернення тільки до старого принципу російського домінування і використання в своїх інтересах інших регіонів. Що стосується України, ця тактика передбачала очевидну дискредитацію принципу рад як такого в очах українців. Тим часом групи правих соціалістів України, холодно розмірковуючи над ситуацією, все більше і більше уявляли собі, що необхідно було прийняти принцип рад для цього перехідного періоду, до часу, коли обставини сприятимуть проведенню принципів цілковито демократичних. Центральний комітет Української партії соціалістів-революціонерів (лівої течії) у своїх резолюціях, прийнятих у червні 1918 p., ухвалив серед іншого таке рішення:

«Добре знаючи, що партії соціалістів будуть тільки в організованій меншості і що соціалістична інтернаціональна демократія не сформує організовану більшість, а соціалістичне перетворення не може бути повністю завершеним і соціальна революція й диктатура трудової демократії не можуть існувати у всіх країнах, Центральний комітет українських соціалістів-революціонерів вважає, що передача влади з рук робітників у руки членів рад, делегованих робітниками й селянами, можлива лише на короткий революційний час, тоді як революція, здійснена єдино силами робітничих мас, базується на власній організації і розвалиться. Але водночас потрібно готуватися до передачі влади на місцях, вибраної за формулою п’ятого розділу, в руки центральної влади, роль якої буде спочатку триматися на українській складовій».

Історія гетьмана і Директорії переконала також лівих соціал-демократів («незалежних») і соціалістів-революціонерів («центральну течію») в тому, що на сьогодні, в інтересах організації селянських мас, не можна відкидати організацію рад як перехідний етап до надійної і справедливої демократії. Селянська фракція Трудового конгресу, зібравшись під гаслом центральної течії українських соціалістів-революціонерів, мотивувала свою позицію до цього питання таким чином:

«Беручи до уваги важливі події, які відбулися в житті українського народу за останній рік — руйнівну роботу буржуазних верств і тяжкі кривди, заподіяні українському трудовому народові, — й оцінюючи великі жертви цього народу, котрий виключно власними силами скинув ярмо гетьмана і німців, фракція Української партії соціалістів-революціонерів вважає, що з цим повстанням трудового люду почалася нова ера соціального будівництва і національної творчості, і через це кладе в їх основу трудовий принцип як єдину гарантію успіху в організації нового життя.

Беручи за основу принцип децентралізації влади і широкої обласної автономії, зазначений Конституцією Центральної Ради 29.IV.1918 p., і розвиваючи його згідно з прийнятим трудовим принципом, фракція визнає, що державні органи влади, як у центрі, так і на місцях, мусять належати колективам, які складаються з представників трудового люду — робітників і селян, вибраних таємним і пропорціональним голосуванням на основі рівного, безпосереднього виборчого права.

Такими колективами мусять бути сільські, волосні, повітові і губерніальні трудові ради селян і робітників, котрі, маючи в межах своєї території певні права і підлягаючи одна другій по інстанціях, будуть підпорою і допомогою в переведенні зазначеного соціального будівництва і забезпечення від адміністративної розрухи та анархії.

Органом верховної влади має буде Всеукраїнський Конгрес Трудового Народу, сформований із депутатів, вибраних за вищезазначеним принципом, а виконавчим органом — відповідальна перед ним Рада Народних Міністрів».

Але українські соціал-демократи (Центральний комітет) запропонували з цього питання компроміс, який підтримала більшість Конгресу (завдяки утриманню центру):

«На основі всенародного голосування мають бути скликані нові органи влади на місцях, а до того місцева влада в інтересах національної оборони повинна належати довіреним правительства Української Народної Республіки – комісарам, які повинні працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників.

Трудові ради, що складаються пропорційно з представників селянства і робітництва, повинні організуватися як органи контролю за адміністрацією Республіки».

Примітки

Головна частина соціалістів-революціонерів, сформувавши більшість Конгресу…– див. коментар до статті «Українська партія соціалістів-революціонерів. Програма зі вступною довідкою делегації [УПСР]».

…вона проголосила резолюцію, постановивши, що Конгрес обере тільки комісії… тоді як місцеві ради будуть виконувати тільки функції контролю– ця резолюція була покладена в основу «Закону про форму влади на Україні», ухваленого Конгресом трудового народу України на засіданні 28 січня 1919 р. (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Т. 2. – С. 467-468).

Селянська фракція Трудового конгресу, зібравшись під гаслом центральної течії українських соціалістів-революціонерів, мотивувала свою позицію до цього питання таким чином…– тут подані витяги з Декларації, яку виголосила 26 січня 1918 р. на Трудовому конгресі фракція УПСР (центральної течії).

Зазначений документ носив програмний характер. Декларація визнавала легітимність влади Директорії, проте пропонувала відмовитись від директоріальних засад організації влади та приступити до формування органів влади за трудовим принципом, а до скликання наступної сесії Трудового конгресу право верховної влади надати Малому конгресу (текст декларації опублікований: Трудова Республіка (Вінниця). – 1919. – № 13. – 13 лютого. – С. 1 – 2). На засадах декларації А.Степаненко підготував резолюцію від імені групи фракції УПСР (центральної течії) (Там само. – С. 2). Спочатку ця резолюція була відчитана на фракції, проте думки розділилися: 78 осіб висловилися за даний документ, 60 осіб підтримали резолюцію УСДРП (право голосувати вони отримали від фракції УПСР (центральної течії)).

Але українські соціал-демократи (Центральний комітет) запропонували з цього питання компроміс, який підтримала більшість Конгресу (завдяки утриманню центру)…– йдеться про резолюцію УСДРП про сучасний момент і ставлення до Директорії, яку підтримала більшість Конгресу (УСДРП, блок галицьких партій, УПСС, УПСФ, частина УПСР (центральної течії)).

Ця резолюція була покладена в основу «Закону про форму влади на Україні», ухваленого Конгресом трудового народу України на засіданні 28 січня 1919 р. Директорії УНР належала верховна влада в Україні з правом видавати закони для оборони Республіки, які подавали на затвердження сесії Трудового конгресу України. Виконавчу владу передавали Раді Народних Міністрів, відповідальній перед Директорією. Враховуючи складну внутрішню і зовнішню ситуацію, пропонували припинити роботу Конгресу і створити комісії з «законопідготовчими та контрольними функціями»: оборони держави, земельну, бюджетну, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітню. Щодо форми влади в резолюції наголошувалося:

«Конгрес Трудового Народу України стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні». До виборів місцевих органів влада мала належати довіреним особам уряду – комісарам (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки… – Т. 2. – С. 467 – 468).

П.Христюк назвав цю резолюцію смертельним вироком Конгресу. Права частина Конгресу цілковито підтримала курс Директорії.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 223 – 227.