Політичне питання
Михайло Грушевський
У перші місяці революції українські партії боролися за надання Україні автономії в межах її етнічних кордонів з автономними законодавчими органами, що допомогло б вирішити економічні проблеми. Вони вимагали також перетворення Росії на федеративну державу, але це не могло вирішитися без участі всіх народів Росії.
Місцеві партії були переконані, що статус автономії Україні потрібно було надати не зволікаючи, як з огляду на перші ознаки руйнації та анархії, які вже проявлялися в царській імперії, так і з огляду на численні економічні й культурні проблеми, які вимагали негайного вирішення. В економічній сфері перш за все необхідно було провести аграрну реформу, в культурній – припинити примусову русифікацію українців.
Російські партії та Тимчасовий уряд відкладали вирішення цих питань до з’їзду всіх народів Росії, але його весь час переносили, і загалом факт його проведення виглядав надто сумнівним, особливо після того, як наступ Тимчасового уряду в липні зазнав поразки, й розпочався розкол військового фронту.
Усвідомлюючи явне небажання з боку влади йти на поступки у вирішенні питання української автономії, Центральна Рада була змушена проголосити своє самоврядування в Україні. І коли більшовики повалили російський коаліційний Тимчасовий уряд, а Україна опинилася в небезпечній ситуації між двох вогнів – прибічників коаліційного уряду, з одного боку, та большевиків, – з другого, – єдиним способом захистити українські національні інтереси та забезпечити підстави для влади Центральної Ради й уряду, створених українськими партіями, було проголошення України окремою республікою.
Водночас було задекларовано, що Українська Народна Республіка мала залишатися у федеративних зв’язках з іншими республіками колишньої Росії. Однак український уряд ніяк не міг домовитися з урядом Російської республіки – Радою народних комісарів, який він був готовий визнати урядом Великої Росії. Хоча теоретично більшовики визнавали право кожної нації на самовизначення, насправді вони хотіли диктувати українському урядові свою внутрішню та зовнішню політику, нав’язати Центральній Раді свій план створення радянської республіки. Врешті, вони розпочали наступ проти України і, щоб покласти край такому стану речей, українські партії були змушені проголосити 22 січня 1918 р. незалежну суверенну Українську Народну Республіку.
Приймаючи всі ці рішення, українські партії були одностайними. Військові делегати – найрадикальнішими. Соціал-демократична партія та партія соціалістів-революціонерів (есери) залишалися вірними принципові федеративного устрою та, бачучи, що всі спроби створити федерацію в межах колишньої Росії провалилися, ставилися до проголошення незалежності як до проміжного етапу на шляху до створення світової федерації. Всі інші українські партії підтримали факт незалежності. Соціалістичні неукраїнські партії в Україні, хоч і боляче переживали послаблення українсько-російських зв’язків, проте були змушені прийняти ситуацію, що склалась.
Україна відокремилася і мусила самостійно організовувати своє політичне й економічне життя. Не могло бути й мови про створення федерації, тим більше в ході громадянської війни.
Коли Донська область проголосила себе республікою в складі Російської Федерації, московський радянський уряд ввів туди свої війська, вважаючи її контрреволюційним центром, і висловив Україні свої вимоги припинити з нею будь-які відносини (це був один із приводів українсько-радянської війни).
Навіть найзатятіші прибічники ідеї федералізму розуміли, що до її реалізації можна буде повернутися лише згодом.
У той час утвердилися нові державні форми – республіки, які виявляли власні уявлення про соціально-політичний уклад з тим, щоб пізніше знати напевне, з ким і як об’єднуватися у федерацію.
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 212 – 213.