Реакція та державний переворот
Михайло Грушевський
Те, що вище німецьке військове командування стало господарем в Україні, відродило наміри супротивників української державності та соціалістичного режиму довести свою справу до кінця. Серед українських партій з’явилася тенденція скористатися цією ситуацією, щоб дискредитувати партію українських соціалістів-революціонерів, яка була при владі під час блокади Києва та в очах народу стала основним автором Берестейського договору, а отже, і відповідальною за введення німецьких військ в Україну.
Соціалізація землі одразу ж спричинила заворушення. Буржуазні та реакційні елементи проводили серед заможних селян агітацію, лякаючи їх перспективою вилучення земель, і змальовували їм у найчорніших тонах результати реформи. Завдяки такій агітації та гучним аргументам їм вдалося організувати хліборобську партію, до якої входили великі й малі землевласники, метою яких був захист принципу приватної власності.
Вони організовували мітинги невдоволення, відправляли вповноважених цих мітингів до Центральної Ради та до німецького командування, бажаючи показати німецьким воєначальникам те, що аграрна реформа Центральної Ради породить повний хаос, бунт серед селян, у результаті якого поля будуть незасіяні і німці не отримають української пшениці, тої, яка була підставою для укладення Берестейського миру (хлібного миру «Brotfrieden», як його називали в Німеччині) та вводу німецьких військ в Україну.
Водночас великі землевласники, та й загалом уся буржуазія, незалежно від національності, чи то російської, чи польської, чи єврейської, чи навіть української, за першої ж нагоди всіма силами намагалися дискредитувати в очах німецьких офіцерів український соціалістичний режим, а особливо – ідею Української держави. Вони повторювали старі банальності про те, що не існувало ні України, ні українського народу, ні мови, що все це було не більш ніж вигадкою теоретиків і фантастів, які, не маючи жодного уявлення про державне адміністрування, взяли управління країною в свої руки, що призвело до анархії, руїни та розорення. Вони благали німців врятувати культуру та економіку, вберегти культурні цінності, яким загрожувала «соціалізація», від знищення.
У німецьких військових колах головну роль відігравали особи, поєднані особистими чи діловими зв’язками з українською буржуазією, різного роду підприємствами та старою мілітаристичною і бюрократичною Росією, починаючи від головнокомандувача і закінчуючи радниками та інформаторами. Саме такі люди працювали в німецькому Головному штабі, їх вважали знавцями України та призначали сюди на службу. Отже, такі переконання та вмовляння не залишилися без результату, до того ж ці знавці та їхні радники могли послатися на думки українських партій, не лише буржуазних, але й соціалістичних, які, піддавшись рухові, що частково був скерований проти «соціалістів-революціонерів», волею-неволею стали учасниками виступу неукраїнської буржуазії проти ідеї Української держави.
Не найменшим приводом для заворушень серед реакційних і шовіністичних груп був той факт, що євреї брали дуже активну участь і мали значний вплив на діяльність Центральної Ради як представники неукраїнських партій, їх обурювали розширені законом Центральної Ради про національно-персональну автономію права національних меншин, в тому числі і євреїв.
Тому німецьке командування не брало до уваги всі представництва Центральної Ради та її уряду. В першу чергу воно контролювало сільськогосподарські роботи, доручаючи своїм підлеглим пильно стежити за тим, щоб усі без винятку землі були оброблені, а селяни не відмовлялися працювати в поміщицьких господарствах. Німецьке представництво у Києві вимагало в ультимативній формі від українського уряду, щоби селяни заплатили за земельні наділи, отримані з поміщицьких та державних маєтків, і щоб поміщики отримали відшкодування за вилучені землі, й, таким чином, щоб аграрна реформа була змінена у своїй основі (не міняючи букви закону, радники представницва знайшли параграфи «до з’ясування»).
Ці вимоги залишилися без втілення і німецькі вказівки не визнав український уряд. Німецьке командування захопило адміністративну і юридичну владу, заарештувало міністрів, перервало сесію Центральної Ради, підтримавши збройно землевласників, скликаних з цією метою до Києва. їм надали можливість відновити монархію у формі реконструйованої Гетьманщини (яка не мала нічого спільного, крім назви та кількох псевдоісторичних аксесуарів з гетьманською козацькою республікою XVII ст.). Кабінет був сформований з великих власників, єврейської та російської буржуазії і «передових» українців.
Багаточисленний Хліборобський конгрес (понад 10 тис. делегатів), скликаний у цей час для того, щоб передати владу Центральної Ради конституанті, зліквідував її. Значна частина членів, здебільшого з українських соціал-революційних партій і «Селянської спілки», була заарештована. Соціальні закони Центральної Ради були визнані недійсними, земля, вже розподілена селянськими комітетами між селянами, була відібрана і повернута землевласникам. Адміністрація знову перейшла до рук колишніх агентів поліції і жандармів царського режиму. Все, що стосувалося соціалізму, аграрної реформи і т. ін., підлягало переслідуванню й окреслювалося як «большевизм».
Примітки
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 218 – 220.