Ще один звільнений край
Михайло Грушевський
Чудовий ряд звільнених країв та народів, яким Антанта великодушно повернула їхні права, нещодавно поповнився ще одним вагомим елементом. Йдеться про Східну Галичину, прикордонні західноукраїнські території, які раніше входили до складу Галицько-Волинського князівства.
Захоплений поляками після довготривалої завзятої боротьби в XIV ст., цей край і його українське населення упродовж шести століть протистояли тиску та гніту польського феодального і клерикального режимів, зберігаючи свою мову, релігію, національність.
Через те, що в колишній Російській імперії український рух придушувався, та завдяки певним умовам, забезпеченим конституцією Австрії (від 1867 p.), Східна Галичина зі своєю політичною та інтелектуальною столицею – містом Львів (Leopol, Lemberg – німецькою мовою) стала центром українського життя і будь-якого національного руху, який тут розвивався завдяки інтелектуальним вливанням та матеріальній допомозі всієї України. В результаті це була найбільш розвинена з національної, політичної та інтелектуальної точки зору частина України.
У своїй неперервній боротьбі проти польського панування, встановленню і зміцненню якого під час австрійського режиму сприяли реакційні та клерикальні тенденції правління династії Габсбургів, українському населенню Східної Галичини (що нараховувало понад 3,5 млн, 60 – 80% усього населення) поступово вдалося відстояти міцні підвалини власного економічного, інтелектуального та національного розвитку. Після падіння Австро-Угорської імперії минулого року Українська Національна Рада проголосила у Львові 18 жовтня 1918 р. створення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, Західноукраїнської Народної Республіки.
Після перевороту на території Східної України, в результаті якого був повалений Гетьманат і прогнані німецькі війська, Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки проголосила 3 січня 1919 р. своє об’єднання зі Східною Україною у єдину республіку в статусі «Західних областей», зберігаючи при цьому власну автономію.
Це стало початком трагедії. У Львові, давній німецькій колонії, де упродовж тривалого часу під польським пануванням відбувалася полонізація Кнауерів, Вінклерів, Драшлерів, Штатмілків, які врешті стали переконаними польськими патріотами, вибухнув бунт. Щоб не перетворити свою столицю на поле бою, українські війська покинули місто й тримали його в блокаді протягом трьох місяців, щоб змусити «польських» патріотів здатися. В той час, коли територія Східної України була плацдармом для наступу більшовицьких військ з Росії, на Східну Галичину, що залишилася без військових сил, напала польська армія. Польща претендувала на українські території до Бугу та Стрия, а згодом і на всю Східну Галичину.
Створена Найвищою Радою Антанти, Комісія для укладення перемир’я під керівництвом генерала Боти висунула обом сторонам пропозицію перемир’я з тимчасовою демаркаційною лінією, яка була прийнята Україною, але відхилена Польщею. Тоді ж, у травні, польська армія генерала Галлера, сформована Америкою з її ж ресурсів, забезпечена артилерією, офіцерами та провідниками Антанти, розпочала наступ проти українців у Східній Галичині під приводом боротьби проти більшовиків. Румуни, які незадовго до цього з погодження Антанти захопили українську частину Буковини (чехи, в свою чергу, за розпорядженням Антанти, захопили українські території на півдні Карпат) в той час, коли поляки захоплювали з півночі та заходу Східну Галичину, проникнули туди із півдня. Українські війська, які просувалися на схід, були практично розгромлені внаслідок цих нападів з тилу. Українців виселили з великої частини Східної Галичини, яка була захоплена поляками в кінці травня та червні.
Українці наївно покладали надії на те, що таке польське зухвальство буде суворо засуджене і що польські війська змушені будуть відступити до демаркаційної лінії, визначеної Найвищою Радою [Антанти]. Однак, після недовгих переговорів, Рада Чотирьох визнала факт окупації Східної Галичини «задля підтримання порядку та безпеки населення, поки не буде проведено референдум».
Цими днями українська делегація була запрошена взяти участь у Паризькій мирній конференції у засіданнях польської підкомісії, яка мала займатися розглядом питання статусу визволеної Галичини.
Українська преса привертала увагу до масових арештів українців з боку польської влади, до утисків української мови, до пригнічення будь-яких проявів національного життя, до репресій і дій військового трибуналу. Однак, звичайно, це дрібниці. Новим тріумфом великих принципів Антанти можна вважати той факт, що Східну Галичину врятували від української демократії і віддали її в руки польської шляхти та католицького духовенства.
Примітки
Вперше під заголовком «Encore un pays libéré» опубліковано французькою мовою у виданні: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 1. – 1 Septembre. – P. 11 – 13, а також паралельно у англомовному варіанті цього ж видання («Eastern Europe»). Підпис: Professeur M.Hrouchevski. Англомовний варіант під заголовком «Still another country liberated» передруковано у виданні: The Ukraine. – London, 1919. – № 18. – P. 2. Передрук франкомовного варіанту: Mykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre. – Paris, 1997. – P. 131-132.
Подається вперше українською мовою у перекладі з французької О.Козак за виданням: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 1. – 1 Septembre. – P. 11-13.
Стаття розкриває проблеми політичного статусу Східної Галичини, який вирішувався на Паризькій мирній конференції. Ця тема детально висвітлюється М.Грушевським у відозвах «За Галичину!» та «До народів цивілізованого світу».
Чудовий ряд звільнених країв та народів, яким Антанта великодушно повернула їхні права… – йдеться про Угорщину, Чехословаччину та Королівство сербів, хорватів і словенців. Делегації цих трьох новостворених держав брали участь у Паризькій мирній конференції.
У своїй неперервній боротьбі проти польського панування… – цій проблемі М.Грушевський присвятив окрему статтю: «Із польсько-українських стосунків Галичини (Кілька ілюстрацій до питання: автономія обласна чи національно-територіальна)» (Там само. – С. 485 – 527).
…українському населенню Східної Галичини (що нараховувало понад 3,5 млн, 60 – 80 % усього населення)… – за даними, які наводить М.Грушевський у «Пояснювальній записці в справі Східної Галичини», доданій до відозви «За Галичину!», у Східній Галичині згідно із офіційним переписом 1910 р. налічувалося близько 5 млн осіб, з яких 63,5 % були українцями, 23 % – поляками, 12 % – євреями. Тут же вчений уточнював, що цей офіційний перепис підтримував польські права та претензії, а українські статистики нараховували в реальності близько 70 % українців, 16 % поляків і 13 % євреїв.
Цю ж цифру, 3,5 млн, посилаючись на спеціальні статистичні дослідження В.Охримовича, В.Кошового та С.Томашівського 1909 – 1910-х рр., історик вказував ще у 1912 р. у статті «Україна і українство» (Там само. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 134). Ці дані підтверджуються й сучасними дослідженнями, зокрема О.Дудяка, за підрахунками якого населення Східної Галичини в 1910 р. становило 5 254 769 осіб, з них українці складали 62,9 %, поляки – 23,4 % (Дудяк О. Динаміка чисельності польського населення Східної Галичини в першій третині XX ст. (за матеріалами переписів 1910, 1921 і 1923 рр.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35 – 36. – С. 291).
…Українська Національна Рада проголосила у Львові 18 жовтня 1918 р. створення на українських землях… Західноукраїнської Народної Республіки – 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з’їзд українських депутатів обох палат австрійського парламенту, членів галицького та буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства та академічної молоді, на якому було утворено політичний представницький орган українського народу Австро-Угорщини – Українську Національну Раду (УН Раду). 19 жовтня 1918 р. УН Рада проголосила утворення Української незалежної держави (з 13 листопада – ЗУНР), а себе – її вищим органом влади.
Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки проголосила 3 січня 1919 р. своє об’єднання зі Східною Україною у єдину республіку… – 1 грудня делегаціями УН Ради й Директорії УНР у Фастові був укладений «передвступний договір» про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю. 3 січня 1919 р. у Станіславові УН Рада одностайно затвердила ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР. Для її затвердження на Трудовий конгрес України до Києва прибула делегація ЗУНР у складі 36 осіб. 22 січня відбулося урочисте проголошення Акту злуки ЗУНР і УНР. Цій доленосній події М.Грушевський присвятив окрему статтю: «Об’єднання України Наддніпрянської і Наддністрянської».
…на Східну Галичину, що залишилася без військових сил, напала польська армія – йдеться про початок Українсько-польської війни (1 листопада 1918 р. – 17 липня 1919 p.). Детально див.:Литвин М.Р. Українсько-польська війна 1918 – 1919 рр. – Львів, 1998; Литвин М.Р.. Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.
…Створена Найвищою Радою Антанти, Комісія для укладення перемир’я під керівництвом генерала Боти… – йдеться про чергову спробу Найвищої Ради Паризької мирної конференції заключити перемир’я між ЗУНР і Польщею. 2 квітня 1919 р. Рада прийняла рішення про створення спеціальної міжсоюзної комісії під головуванням члена англійської делегації генерала Луїса Боти.
8 травня 1919 р. комісія Л.Боти підготувала проект перемир’я на таких умовах: обмежити армії воюючих сторін до 20 тис. кожна; встановити демаркаційну лінію («лінія Боти»), за якою Дрогобицький нафтовий басейн залишався за ЗО УНР, а до Польщі відходив Львів і територія на захід від лінії Львів – Сокаль. 13 травня відбулося останнє засідання комісії Л.Боти. Після дискусії українська делегація заявила про прийнятність умов перемир’я, поляки ж висловили категоричну незгоду з проектом і демонстративно залишили засідання. Детальніше див. у цьому томі коментар до звернення М.Грушевського «До народів цивілізовано світу».
Тоді ж, у травні, польська армія генерала Галлера… розпочала наступ проти українців у Східній Галичині під приводом боротьби проти більшовиків – відкинувши пропозиції комісії Л. Боти та делегації ЗУНР, польське командування, значно посиливши фронтові частини армією генерала Ю. Галлера, 14 травня 1919 р. розпочало генеральний наступ по всьому фронту й домоглося значних успіхів. Корпуси й бригади УГА до кінця місяця змушені були залишити майже всю територію Східної Галичини.
…Рада Чотирьох визнала факт окупації Східної Галичини… – українсько-польська війна (1 листопада 1918 p. – 17 липня 1919 р.) закінчилася окупацією польським військом всієї території ЗУНР.
Гіперболізуючи «більшовицьку загрозу», держави Антанти своїм першочерговим завданням вважали створення противаги у формі сильної Польщі. На Паризькій мирній конференції була сформована комісія з польських питань, яка неодноразово розглядала питання східного кордону Польщі, а власне – питання подальшої долі Східної Галичини.
Польська делегація на чолі з Р.Дмовським, прем’єр-міністр Польщі І.Падаревський та інші політики використовували всі можливості для переконання впливових представників країн-переможців у тому, що Східна Галичина повинна увійти до складу Польщі. 25 червня 1919 р. Найвища Рада Паризької мирної конференції прийняла фатальне для українців рішення:
«Із метою забезпечити особи й майно мирного населення Східної Галичини супроти небезпеки, яка йому загрожує від більшовицьких банд, Найвища рада союзних держав вирішила вповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч. Цей дозвіл не включає у себе рішень, які Найвища рада постановить пізніше в питанні політичного статусу Галичини» (цит. за: Дацьків І.Б. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р. // УІЖ. – 2008. – № 5. – С. 134).
Тим самим країни Антанти санкціонували тимчасову окупацію Східної Галичини. З благословіння Антанти поляки перейшли в наступ, і до середини липня 1919 р. Східна Галичина була окупована Польщею. Протести делегації УНР та ЗО УНР проти цих рішень не мали впливу. 11 липня 1919 р. польська сторона офіційно передала уряду УНР текст з рішенням Найвищої Ради щодо Східної Галичини (Українські дипломатичні ноти в справі Галичини. – Кам’янець, 1919. – С. 39).
Протест проти рішення Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. М.Грушевський оприлюднив від імені Комітету незалежної України та Закордонної делегації УПСР у зверненнях «До народів цивілізованого світу!» та «За Галичину!». Закулісні відомості про перебіг подій на Паризькій мирній конференції, позицію української делегації М.Грушевський отримував від О.Жуковського (див.: Записна книжечка О.Жуковського з 1919 року // Український історик. – 1983. – Ч. 2-4. – С.149-161; 1986. – Ч. 1-2. – С. 75-86; № 3-4. -С. 97-111).
Проте постанова Найвищої Ради від 25 червня 1919 р. не вирішила питання про остаточний політичний статус Східної Галичини і не давала Польщі юридичного права на володіння східногалицькими землями. 20 листопада 1919 р. Найвища Рада за пропозицією представника Франції затвердила проект тексту угоди між Антантою і Польщею про надання останній тимчасового 25-річного мандату на управління автономною Східною Галичиною під контролем Ліги Націй («Статут для Східної Галичини»). Текст статуту див.: Лозинський М. Статут для Галичини // Воля. – Відень, 1919. – Ч. 3. – С. 104 – 108; Ч. 4. – С. 150 – 158. Відповідно до статуту запроваджувалися галицький сейм, рівноправність української та польської мови, гарантувалися інші права українців. Проте з мовчазної згоди Антанти і США ці умови не були втілені в життя.
Надання тимчасового мандату на управління Східною Галичиною отримало негативну реакцію у Варшаві. Польська сторона активізувала свою діяльність, звертаючись з нотами про зміну рішення Найвищої Ради про тимчасовий мандат управління Східною Галичиною на остаточне приєднання цієї території до Польщі. В результаті вже оприлюднене рішення від 20 листопада 1919 р. було призупинене, про що свідчить офіційний лист голови конференції Ж.Клемансо до голови польської делегації від 22 грудня 1919 p.:
«Найвища Рада Союзних держав сьогодні прийняла рішення відстрочити виконання рішення про надання Польщі на 25 років мандату на Східну Галичину, вона залишає за собою право повторно розглянути це питання» (Зарецька Т. Політика Другої Польської Республіки щодо Східної Галичини та позиція Ю.Пілсудського (кінець 1918 – 1919 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2004. – № 11. – С. 174).
Боротьба навколо правового статусу Східної Галичини тривала на міжнародній арені до 1923 р. Рішенням Ради Амбасадорів держав Антанти в Парижі від 14 березня 1923 р. Польща отримала юридичне право на володіння Східною Галичиною. Фактично ця територія вже знаходилася у складі Польщі, східний кордон якої був визначений Ризьким договором у березні 1921 р. Після його ратифікації Сейм Польської Республіки звернувся до країн Антанти визнати цей договір. Рада Амбасадорів офіційно визнала східний кордон Польщі за Ризькою угодою.
Цими днями українська делегація була запрошена взяти участь у Паризькій мирній конференції… – див. коментар до звернення М.Грушевського «До народів цивілізованого світу».
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 41 – 42.