До народів цивілізованого світу
Михайло Грушевський
«Комітет незалежної України» звертається до вашого почуття Права і Справедливості і просить вас піднести свій голос проти насильства, яке заподіяла мирова конференція українському народові, віддаючи Східну Галичину під панування Польщі.
Східна Галичина – се споконвічний український край, який як часть української Київської держави й опісля як основа української Галицько-Волинської держави жив вільним національним життям. Завойована в 1349 р. Польщею Східна Галичина після вікової польської неволі дісталася при поділах Польщі під Австрію, яка оставила далі сей український край під польським політичним пануванням.
При розподілі монархії Габсбургів український нарід Східної Галичини зорганізував тимчасово свій край як Західноукраїнську Республіку, яка на основі однодушної волі народу з’єдналася з Українською державою, утвореною по упадку царської Росії, в єдину Українську Республіку.
Проти сього рішення українського народу виступила Польща. Опираючися на те, що Східна Галичина була завойована польськими королями, а опісля знаходилась під польським пануванням з ласки цісаря Франца Йосифа І, Польща пішла військом проти Української Республіки, щоб загарбати Східну Галичину.
Дев’ять місяців – від падолиста 1918 до липня 1919 – український уряд Східної Галичини своєю геройською армією опирався польській навалі, звертаючися рівночасно до мирової конференції, щоб вона справедливим рішенням поклала кінець розливові крові.
Одначе мирова конференція стала на стороні Польщі. Коли для українців мала вона тільки обіцянки, яких не додержала, то Польща дістала від держав Антанти реальну поміч: апровізацію, муніцію і армію Галлєра, а від мирової конференції – правну санкцію своїх анексіоністичних змагань.
Ось короткий перегляд подій:
Найвища Рада мирової конференції депешою з 19 марта 1919 завізвала обі сторони заключити завішення оружжя і приступити до заключения перемир’я. Українці послухали сього зазиву і предложили полякам завішення оружжя. Однак поляки се предложения відкинули.
Установлена Найвищою Радою комісія для українсько-польського перемир’я в Парижі предложила 13 мая 1919 обом сторонам проект перемир’я. Хоч сей проект віддавав третю часть території Східної Галичини з столицею Львовом полякам, українці заявили готовість його приняття. Зате поляки його відкинули.
Тепер мирова конференція, замість заставити поляків прийняти її ж власний проект перемир’я, спокійно приглядалася, як польська армія, заосмотрена державами Антанти в усе потрібне, випирала українську армію щораз далі на схід. Коли ж поляки зайняли вже майже цілу Східну Галичину, Найвища Рада рішенням з 25 червня 1919 санкціонувала сю польську окупацію української землі.
За сим пішло рішення Найвищої Ради з 11 липня 1919, яким Польщі обіцяно віддати управу Східної Галичини на основі окремого договору між союзниками і Польщею, а українському народові обіцяно, що той договір «забезпечуватиме по змозі автономію території, як також політичні, релігійні й особисті вольності населення, й опиратиметься на праві самоозначення, яке населення Галичини виконає пізніше щодо своєї політичної приналежності».
Виконуючи се рішення, Найвища Рада дала Польщі багато більше, ніж обіцяла. За те супроти українців обіцянку зломила.
Статут для Східної Галичини, прийнятий Найвищою Радою на засіданні 20 падолиста 1919:
1) зменшує територію краю, прилучаючи його західні, чисто українські часті до Польщі;
2) викривляє ідею автономії, віддаючи дуже важні законодатні права польському соймові, всю виконуючу власть – польському губернаторові і обмежуючи й так обмежену законодатну власть Галицького сойму через надання тому ж губернаторові права «вето», релятивного у всіх справах і абсолютно в таких важних справах, як справа шкільна і аграрна;
3) відбирає населенню Галичини право самоозначення, постановляючи, що після 25 літ польської управи про дальшу долю краю має рішати не його населення, тільки Ліга Народів.
Одначе Польща і сим не вдоволилася і заявила, що не годиться на таку тільки тимчасову приналежність Східної Галичини до Польщі, а домагається приналежності дефінітивної.
Як се оголосив президент мирової конференції п[ан] Клемансо в своїй промові в французькій палаті послів 23 грудня 1919, Найвища Рада, власне, дякуючи заходам п[ана] Клемансо, сповнила й се польське домагання і на засіданні 22 грудня 1919 рішила завісити свою ухвалу про тимчасовий характер приналежності Східної Галичини до Польщі.
Формально Найвища Рада застерегла собі рішити сю справу пізніше, але в дійсності рішення Найвищої Ради з 22 грудня 1919 є рівнозначне з необмеженим відданям Східної Галичини під панування Польщі.
І так розуміє се рішення польський уряд.
Таким чином, край величини 56.000 квадратових кілометрів з населенням понад 5 мільйонів, край історично і національно український, в якім українці творять коло 70% населення, Найвища Рада проти волі сеї величезної української більшості, волі, виявленої жертвою крові, віддала Польщі. Коло 4 мільйонів українців, як також коло півмільйона жидів, мають іти під польське ярмо, щоб мільйон поляків міг над ними панувати.
Щоб своє насильство над українським народом усанкціонувати не тільки рішенням мирової конференції, але також згодою самого українського народу, Польща вимусила на Варшавській місії уряду Української Республіки, який наслідком воєнних невдач мусив шукати польської помочі, декларацію з 2 грудня 1919, якою згадана місія зріклася прав Української Республіки до Східної Галичини.
Заявляємо, що ніякий український уряд не має права зрікатися якої-небудь часті українських земель без попередньої свобідно виявленої згоди місцевого українського населення і затвердження українських Установчих зборів, зложених з вільно вибраних представників усіх українських земель. Всяке зречення, яке не відповідає сим умовам, український нарід уважає неправним і для себе необов’язуючим і справців потягне в свій час до відповідальності.
Протестуючи перед народами цивілізованого світу проти безправного і насильного відірвання Східної Галичини від України і прилучення до Польщі, п’ятнуємо рівночасно режим, який завела Польща в Східній Галичині, як нечуване варварство, перед яким бліднуть усі страхіття цілої Світової війни.
Зайнявши Східну Галичину, польські власті не тільки знесли всі права чоловіка й горожанина, як також всі права національності у відношенні до українців, але взялися просто до фізичного винищення українського населення. Розстріли і шибениці, довголітні карв’язниці, коло 100 000 інтернованих, яких польські власті, не можучи через недостачу доказу віддати під воєнний суд, без всякого суду віддавали на муки і смерть в таборах, де жорстокі знущання військової сторожі, голод і тиф косили тисячі осіб денно, – се тільки сухе ствердження фактів, які кличуть до неба о справедливість.
Зокрема, треба ствердити жорстоке поведения польських властей з раненими і полоненими українцями, поведения, яке являлося насміхом над усіма міжнародними правилами. Додаймо виключення українських робітників від праці в державних, комунальних і приватних польських підприємствах, виключення українських урядовців від публічної служби, виключення українських селян від набування землі. Так цілий нарід, зложений з робітників, селян і трудової інтелігенції, засуджено на моральну і фізичну смерть.
«Комітет незалежної України» протестує перед цілим цивілізованим світом проти насильства, яке заподіяла мирова конференція над українським народом, віддаючи Східну Галичину під Польщу, і проти тої страшної системи винищення українського народу, яку завело польське правительство в Східній Галичині. Заявляємо, що український нарід з відірванням Східної Галичини від України ніколи не помириться і буде боротися всіма силами за об’єднання всіх українських земель в незалежну Українську Республіку.
Кличемо до вас, цивілізовані народи світу: не допустіть до страшного злочину над українським народом Східної Галичини! Піднесіть голос в обороні його права на національне з’єднання і незалежність!
Париж, 15 січня 1920
За комітет незалежної України:
Михайло Грушевський, голова;
Дмитро Ісаєвич,
д-р Михайло Лозинський, секретарі
Примітки
Серед першодруків: Свобода (Джерсі Сіті). – 1920. – Ч. 19. – 12 лютого. – С. 2; Америка (Філадельфія). – 1920. – Ч. 18. – 13 лютого. – С. 2. Підпис: За Комітет незалежної України: Михайло Грушевський, голова; Дмитро Ісаєвич, д-р Михайло Лозинський, секретарі. Дата зазначена в кінці тексту звернення: Париж. 15 січня 1920. Окрім газетних публікацій, Комітет незалежної України видав звернення окремими брошурами французькою та англійською мовами. При підготовці тому виявлений примірник французькою мовою («Aux peoples du monde civilisé». – Geneve, 1920). Машинописні авторизовані копії тексту зберігаються: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 38 – 42 (англ.); Арк. 43 – 48,133 – 135 (франц.). Серед сучасних передруків: Українська політична еміграція 1919 – 1945: Документи і матеріали. – К., 2008. – С. 63 – 65.
Авторство М.Грушевського встановлене за авторизованими машинописними копіями та відомостями, поданими в автобіографічній праці вченого «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.», де він повідомляв про підготовку двох брошур у зв’язку з рішеннями Найвищої Ради Паризької мирної конференції, якими була санкціонована окупація Галичини польськими військами. Звернення не зафіксоване в жодному бібліографічному покажчику праць М.Грушевського, є ширшим варіантом безпосередньо відозви «За Галичину! Відозва до світової демократії».
Подається за публікацією в газеті «Свобода».
Стаття належить до тематичного блоку публіцистичних виступів М.Грушевського, приводом до яких стали рішення Паризької мирної конференції щодо долі Східної Галичини (див. коментар до «Листа до американських українців» (16 грудня 1919 p.).
«Комітет незалежної України»… – історію КНУК М.Грушевський подає у своїх публікаціях: «Поклик [Комітету незалежної України]» та «Ліквідація Комітету незалежної України».
Дев’ять місяців – від падолиста 1918 до липня 1919 – український уряд Східної Галичини своєю геройською армією опирався польській навалі… – йдеться про українсько-польську війну (1 листопада 1918 р. – 17 липня 1919 p.). Детально див.:
Литвин М.Р. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Львів, 1998;
Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.
Історіографію проблеми див.: Футала В. Визвольні змагання західних українців у 1919 – 1922 рр.: Історіографічний зріз // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2009. – Вип. 18. – С. 595-602.
мирова конференція… – йдеться про Паризьку мирну конференцію (18 січня 1919 р. – 20 січня 1920 p., з перервами), скликану державами-переможцями у Першій світовій війні для вироблення мирних договорів з переможеними країнами. Див. коментар до «Листа від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки] (2 вересня 1919 р.)».
Найвища Рада мирової конференції депешою з 19 марта 1919 завізвала обі сторони заключити завішення оружжя і приступити до заключення перемир’я – проблема Східної Галичини була головною, з приводу якої Паризька мирна конференція мала зносини з українською делегацією.
Однією з важливих причин уваги учасників конференції до західноукраїнських земель було прагнення припинити широкомасштабну війну між Польщею і ЗУНР. Для вирішення цієї проблеми була сформована об’єднана міжсоюзна делегація з мандатом Паризької мирної конференції на чолі з французьким генералом Ю.Бертелемі, яка за рішенням Найвищої Ради від 25 січня 1919 р. виїхала в Галичину для вивчення ситуації. Військова місія Бертелемі призупинила успішно розпочату УГА Вовчухівську операцію (15 лютого – 19 березня 1919 p.).
17 лютого представники місії звернулися до ЗУНР із категоричною вимогою припинити бойові дії. Під час перемовин у Ходорові місія висунула вимоги відвести українське військо за «лінію Бертелемі», наслідком чого до Польщі відійшло б приблизно дві третин території Східної Галичини (в тому числі Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн). Умови генерала Ю.Бертелемі були явно неприйнятними для ЗУНР і, за рішенням командування УГА, 2 березня 1919 р. воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися.
Невдовзі Найвища Рада Паризької мирної конференції зробила нову спробу припинити польсько-українську війну. 19 березня 1919 р. з Парижа до генерала М.Омеляновича-Павленка за підписами В.Вільсона, Д.Ллойд-Джорджа, Ж.Клемансо й В.Орландо надійшла телеграма з пропозицією тимчасово припинити бойові дії. Українська сторона повідомила про свою готовність до перемир’я.
27 березня 1919 р. в зайнятому поляками Хирові розпочалися безпосередні переговори між делегаціями ЗУНР і Польщі, проте польська сторона погоджувалася припинити військові дії за умови, якщо ЗУНР за три дні заявить про готовність укласти перемир’я на основі проекту місії Бертелемі. 28 березня генерал М.Омелянович-Павленко надіслав до Парижа президентові США В.Вільсону телеграму, в якій наголошував, що
«польська делегація заявила, що вона не має уповноваження заключати завішання зброї згідно з Вашою депешою від 19 березня й зірвала переговори» (цит. за: Дацьків І. Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р. // УІЖ. – 2008. – №5. – С. 130).
…предложила 13 мая 1919 обом сторонам проект перемир’я– після невдалих спроб заключите перемир’я між ЗУНР і Польщею Найвища Рада 2 квітня 1919 р. прийняла рішення про створення спеціальної міжсоюзної комісії під началом члена англійської делегації генерала Луїса Боти.
Зважаючи на нейтральний характер комісії, польські дипломати та військове керівництво активізували свої дії, зокрема переконали головнокомандувача союзними військами в Європі маршала Ф.Фоша провести передислокацію армії Ю.Галлера на Галицький фронт. Ще до прибуття місії ЗУНР лідери польської делегації на Паризькій мирній конференції Р.Дмовський та І.Падеревський намагалися переконати комісію Боти дати згоду на повну окупацію Східної Галичини з метою сполучення Польщі з Румунією й утворення спільного фронту проти більшовиків.
8 травня 1919 р. комісія Л.Боти підготувала проект перемир’я на таких умовах: обмежити армії воюючих сторін до 20 тис. кожна; встановити демаркаційну лінію («лінія Боти»), за якою Дрогобицький нафтовий басейн залишався за ЗО УНР, а до Польщі відходив Львів і територія на захід від лінії Львів – Сокаль. 13 травня відбулося останнє засідання комісії Л.Боти. Після дискусії українська делегація заявила про прийнятність умов перемир’я, польська сторона відкинула ці пропозиції. Польське командування, значно посиливши фронтові частини армією генерала Ю.Галлера, 14 травня 1919 р. розпочало генеральний наступ по всьому фронту.
…Найвища Рада рішенням з 25 червня 1919 санкціонувала сю польську окупацію української землі – делегація ЗУНР продовжувала боротьбу, звертаючись до керівництва Паризької мирної конференції з нотами і заявами.
6 червня 1919 р. М.Лозинський і Д.Вітовський надіслали голові конференції Ж.Клемансо чергову ноту, в якій спростовували заяви Ю.Пілсудського про те, що причиною польського наступу була військова активність українців. 18 червня Найвища Рада повернулася до розгляду східногалицької проблеми, в результаті чого заступник голови української делегації В.Панейко отримав завдання підготувати проект статуту Східної Галичини під протекторатом Ліги Націй.
Саме тоді до Парижа почали надходити телеграми від командування польської армії, стурбованого успіхами Чортківської наступальної операції УГА, яка відкривала шлях до визволення Львова. У цій ситуації Найвища Рада Паризької мирної конференції терміново 25 червня 1919 р. прийняла резолюцію, якою «вирішила вповноважити сили Польської Республіки вести свої операції аж до річки Збруч».
З благословення Антанти поляки перейшли в наступ і до середини липня 1919 р. Східна Галичина була окупована Польщею. Проте ухвалена 25 червня 1919 р. постанова Найвищої Ради щодо Галичини не вирішувала питання про її остаточний політичний статус і не давала Варшаві юридичного права володіти цим краєм. Для вироблення проекту політичного статусу Галичини у складі Комісії з польських справ була створена спеціальна підкомісія, яка протягом літа 1919 р. провела 26 засідань. 19 вересня 1919 р. Найвища Рада розпочала дискусії з приводу Галичини.
За сим пішло рішення Найвищої Ради з 11 липня 1919, яким Польщі обіцяно віддати управу Східної Галичини на основі окремого договору між союзниками і Польщею…– 11 липня 1919 р. польська сторона офіційно передала уряду УНР текст з рішенням Найвищої Ради щодо Східної Галичини:
«В цілі охорони особистої безпеки і майна мирного населення Східної Галичини перед звірствами більшовицьких банд Найвища Рада Антанти і її союзників постановила уповноважити верховодів Польської Республіки поширити їх операції по Збруч. Це уповноваження в жадний спосіб не торкається питань, які Найвища Рада має намір ухвалити в справі політичного становища Галичини» (Українські дипломатичні ноти в справі Галичини. – Кам’янець, 1919. – С. 39).
Статут для Східної Галичини, прийнятий Найвищою Радою на засіданні 20 падолиста 1919… – дискусії з приводу Галичини, розпочаті Найвищою Радою 19 вересня 1919 p., закінчилися 20 листопада 1919 р. Того дня, за пропозицією представника Франції, Найвища Рада ухвалила запропонований проект тексту угоди між Антантою і Польщею про надання останній тимчасового 25-річного мандата на управління Східною Галичиною, який передбачав забезпечення галицьким землям автономного устрою. Офіційне оголошення про ухвалу Найвищою Радою цього Статуту відбулося 21 листопада 1921 р. (ця дата зустрічається і в сучасних дослідженнях).
Саме рішення Найвищої Ради отримало негативну реакцію у Варшаві. Польська сторона активізувала свою діяльність, звертаючись з нотами про зміну рішення Найвищої Ради про тимчасовий мандат управління Східною Галичиною на остаточне приєднання цієї території до Польщі. В результаті вже оприлюднене рішення від 21 листопада 1919 р. було призупинене, про що свідчить офіційний лист голови конференції Ж.Клемансо до голови польської делегації від 22 грудня 1919 р.
Польща вимусила на Варшавській місії уряду Української Республіки, який наслідком воєнних невдач мусив шукати польської помочі, декларацію з 2 грудня 1919… – 26 вересня 1919 р. на спільному засіданні Директорії, членів Кабінету міністрів і представників галицького уряду в Кам’янці-Подільському були затверджені головні директиви Українській дипломатичній місії в Речі Посполитій Польській, яка у складі 38 урядовців 10 жовтня 1919 р. прибула до Варшави.
Голова місії А.Лівицький приїхав за тиждень. Польсько-українські переговори розпочалися 28 жовтня 1919 р. Спільні засідання відбулися 30 жовтня та 11 – 12 листопада 1919 р. 2 грудня 1919 р. дипломатична місія УНР подала польському уряду декларацію, в якій визначалися кордони між обома державами по лінії р. Збруч.
В обмін на територіальні поступки в декларації подані вимоги про визнання Польщею незалежності УНР, укладення з нею військової і торговельної конвенції та надання допомоги зброєю й амуніцією. 7 грудня 1919 р. до Варшави прибув Головний отаман С.Петлюра, підтвердивши правочинність декларації від 2 грудня, незважаючи на вихід з дипломатичної місії галичан (після подання декількох нот протесту галицькі члени місії 3 грудня 1919 р. заявили про свій вихід зі складу української дипломатичної місії, 4 грудня 1919 р. уряд ЗУНР визнав угоду А.Лівицького з поляками «грубою національною зрадою»).
На думку сучасних дослідників, попри всі негативні моменти, пов’язані з територіальними поступками, декларація мала позитивні сторони. Спираючись на цей документ, український уряд зміг знайти на території Польщі місце, куди відступали рештки української армії і евакуйовані державні установи, а також базу, на якій могла розпочатися організація нових збройних сил України. Польсько-українські переговори відновилися на початку березня 1920 р. і завершилися підписанням Варшавської угоди: політичної та торговельно-економічної конвенції (22 квітня 1920 р.) і таємної військової конвенції (24 квітня 1920 p.).
Питання про декларацію від 2 грудня 1919 р. було розглянуте на закордонній конференції УПСР, що відбулася 14 – 19 лютого 1920 р. у Празі. В резолюції конференції зазначалося:
«Обміркувавши ці події, Конференція постановляє: 1. Названі акти являються насамперед цілком незаконними […]. 4. Участь деяких соціалістів в справі «варшавської угоди» з шляхтою показує, до якого ступеня морального і політичного занепаду і зрадництва приводить їх союз з буржуазією, а тому Конференція постановляє запропонувати Закордонній делегації УПСР притягти до відповідальности тих членів партії, які приймали участь у варшавській згоді, позаяк їх поведения суперечить як інтересам народу, так і постановам партійної конференції у Вінниці в місяці вересні 1919 р.» (Борітеся – Поборете! – Відень, 1920. – № 1 (Вересень). – С 58).
У своєму щоденнику відомий український громадський діяч і меценат Є.Чикаленко також гостро зреагував на цю подію:
«Петлюра ще поки не тікає, а приїхав до Варшави і ціною уступки Польщі Галичини заключив 2-го грудня договір, по якому Польща відступає йому кавалок території, де він міг би осістись і сотворити фікцію української держави в надії, що коли повстанці з большевиками виженуть Денікіна, то, може, Антанта признає Україну і дасть їй поміч для боротьби з большевиками. А тим часом вся Україна палає в огні повстання. Повторюється Руїна 17-го віку і, певне, й скінчиться вона так само, тобто поділом України між поляками та росіянами!» (Чикаленко Євген. Щоденник (1919 – 1920). – К., 2011. – С. 180; запис за 13 грудня 1919 p.).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 259 – 262.