Україна і українство

Михайло Грушевський

Українське питання у Росії має досить «поважний» вік, незалежно від того, відлічувати його початок від приєднання України до Московської держави, чи від тих фактів, які за кілька десятиліть до того поставили його на чергу московської політики, зробивши його вирішення врешті-решт питанням державного майбуття Московської держави, чи, врешті, від перших проявів подальшого конфлікту московської політики з життям і прагненнями України після її приєднання.

Головні моменти у тривалому розвиткові цього питання більш-менш відомі. Але українство сучасне, що постає на весь зріст своїх національних вимог, з постулатами національного життя, повноти і достатності національної культури, – явище порівняно нове, чи, можливо, радше таке, що видається новим після попереднього придушення та падіння національного українського життя, яке настільки знизило рівень національного самовідчуття, що навіть видатні представники українського руху ще зовсім недавно вважали за можливе виступати проти розширення зростання національної культури сьогодні або заперечувати наявність прагнень до політичного самовизначення в українського народу в минулому.

Не слід особливо дивуватися, що на людей, які стояли далеко від українського життя, не стежили ні за успіхом українських студій, ні за рухом українського життя в останні десятиліття, це «нове» українство, що постало зі своїми запитами й вимогами, справляло враження чогось нечуваного, страшного, штучно роздутого, продукту фантастичних мрій якоїсь «жменьки» чи сторонніх впливів. Такі погляди і судження про українство стають, однак, усе менше вибачальними з плином часу, з нагромадженням «доказів», які свідчать про життєвість і органічність цього нового українства з примноженням джерел, із яких люди, що бодай трохи цікавляться характером і суттю цього руху, можуть ближче ознайомитись із його сучасним станом і тими історичними основами, на яких він створювався, із його статикою та динамікою.

Тим не менше, подібні погляди, безумовно, існують, до того ж доволі широко поширені навіть серед людей неупереджених і за своїм загальним світоглядом схильних доброзичливо оцінювати прагнення обійдених і пригноблених народностей до відродження свого національного життя та досягнення ним вільного розвитку. Тому на перших сторінках органу, який ставить собі за мету ознайомлення з рухом, з умовами й запитами сучасного українського життя, цілком доречним і навіть необхідним видається подати перші, хоча б елементарні, відомості про те, що таке сучасне українство, на чому воно базується, які завдання ставить перед собою, якими прагненнями керується.

Серед найглибшого падіння національного життя, яке довелося пережити українському суспільству в період остаточного розкладу й ліквідації козацького життя, автономної Гетьманщини, і безпосередньо після цієї ліквідації, коли поступово слабшали й завмирали традиції великої національної боротьби у Східній Україні і зникали останні відгуки славного культурно-національного руху в Україні Західній, величезне значення, в сенсі піднесення народного самопочуття (національним на цій стадії я не зважуся його назвати), мала етнографічна форма українства; і своє домінуюче значення вона зберегла до останнього часу.

Придушені нівелюючими умовами та політикою уряду прояви українського національного життя тоді були слабкими чи зовсім мізерними: у величезній більшості до них слід було підходити зі спеціальною міркою місцевих інтересів, місцевого пієтизму, щоб констатувати їх наявність, – на загальному фоні життя вони були цілком непомітними. Минуле також давало мало втішного. Українське суспільство почасти розгубило своє минуле, почасти втратило ключі до нього.

Навіть епоха, близькість і зв’язок з якою відчувалися найбільше, – козацтво, – не стільки додавало енергії картиною високого піднесення народного життя, скільки пригноблювало її тим тлумаченням, яке давали їй найавторитетніші представники українських студій, самі українці. Вони бачили в подіях цієї епохи докази нездатності українського племені до державного життя, відсутність основ для політичного й суспільного будівництва, цілковиту безвихідь, із якої справді не було жодного іншого виходу для українського суспільства, крім добровільного розчинення в нових умовах загальноросійського централізму й унітаризму.

Замість яскравих і міцних історичних традицій, які могли б слугувати провідними нитками для сьогодення, вони отримували гнітючі уявлення про «варшавське сміття» і «грязь Москви», що оскверняли минуле. Майбутнє, якщо про нього можна було мріяти в таких умовах (для величезної більшості «тверезо» мислячих це були справді лише «безглузді мрії»), могло базуватися на умовах радше зовнішніх, стихійних, під впливом яких могло б у майбутньому витворитися нове українство, як новий світ із первозданного хаосу.

В цьому сенсі уявлення про величезну масу українського племені, її надзвичайну стійкість, етнографічну однорідність і, разом з тим, багатий етнографічний зміст, про велику українську територію та колонізаційну енергію українського племені – давали чи не єдиний просвіток у майбутнє. Історичний процес, в уявленнях українського суспільства, закінчився повним програшем українського народу. Українська інтелігенція відзначилася національною нестійкістю, зрадою своїй національності та її історичним завданням, незмінно покидаючи її у найрізноманітніших випадках і переходячи «до табору переможців» – супротивників і гнобителів. Але ж, крім неї, залишався народ, народне море, вічно юне, вічно оновлюване, сповнене безмежно багатого й цінного змісту і, як море, за поняттями давніх фізіографів, наділене дивовижною силою самозбереження – не приймати в себе нічого нечистого, викидати геть усе лихе.

Під впливом ідей романтичного народництва, що поширилися в українському суспільстві з особливою силою з огляду на згадані вище умови, це суспільство схильне було перебільшувати самодостатність й імунітет народного життя, – дозволю собі такий вислів. Воно готове було дивитися на все багатство етнографічного змісту українського народного життя, на всі ці яскраві колоритні плями матеріальної культури: на вражаюче багатство пісенності, на оригінальні складки психофізичного українського обличчя, які так різко відрізняли українське народне життя від життя великоросійського – з одного боку, і від польського – з іншого, як на певну еманацію внутрішньої народної суті.

Воно схильне було перебільшувати віддаленість народу від життя інтелігентських класів і його впливів та діянь, перебільшувало оригінальність елементів народного життя, народної культури, народної словесності, народного права, часто вельми залежних, справжня і цінна оригінальність яких полягала лише у їх поєднаннях. Це була однобічність, крайність у протилежний бік, як крайністю було негативне ставлення до історичного минулого і його представників і непомірно сувора оцінка їхніх політичних прагнень.

Для нинішнього українознавства і нинішньої української інтелігенції усе це значною мірою – уже безповоротно пройдене. Ми не маємо причин гидливо відвертатися від свого минулого. Несприятливі історичні умови були причиною того, чому в минулому в нас не склалося такого яскравого, кришталевого поняття нашої національності, як це було у багатьох інших народів, що опинились у сприятливіших умовах; але ми бачимо, що в ті моменти, коли народне життя мало можливість самовизначення, не бракувало прагнень до політичного, державного життя, і, що важливіше, – не бракує і здібностей до такого життя, які експромтом створювали і засоби, і форми для нього.

З іншого боку, в нас немає потреби жити містичною вірою в заповітну силу народу, яка «від себе» творить сутнє з несутнього. У нас є вже нинішнє, цілком реальне – весь український рух, що розвинувся протягом останніх десятиліть, зі своїми цілком реальними набутками. В цьому сенсі сучасне українське суспільство стоїть в умовах, значно сприятливіших, аніж покоління, які базували свою віру лише на тисячах народних пісень, красі українських мелодій і мільйонах мертвої етнографічної маси. Воно може тверезіше й об’єктивніше ставитися до свого національного набутку та умов його розвитку.

Але, не поділяючи захоплень романтичного народництва, сучасні представники українського руху й усі, хто ним цікавиться, звичайно, повинні враховувати і, безумовно, будуть враховувати факт української етнографічної статики, наявність величезної згуртованої колонізаційної маси та суцільної національної території, як обставин, які, поруч з історичними умовами, обумовлюють найвиразнішим чином подальший напрям українського життя й української думки.

На сьогодні українська етнографічна територія простягається приблизно від 45° до 53° широти й 20° – 44° довготи (від Гринвіцького меридіана), оточуючи північний берег Чорного моря широкою смугою, прорізаною у центрі системою Дніпра. На заході вона виступає гострим клином, глибоко заходячи в гористу ділянку Карпат, у басейні Вісли; на півночі приблизну границю дає поріччя Прип’яті. На захід і схід звідси українська колонізація творить два виступи, в басейні Бугу (Холмська Русь і Підляшшя) і в басейні Десни, між Десною і Сожем. На сході вона захоплює майже весь басейн Дінця (крім нижньої течії) і місцями досить глибоко врізається у басейн середнього Дону. На півдні доходить до узбережжя Чорного моря і має низку виступів на південному сході, на східному узбережжі Чорного моря і в басейнах рік Кубані, Куми, Манича, часом проникаючи в гірську ділянку Кавказу та Каспійські степи. У політичному плані вона входить до складу трьох держав.

У Росії розташовані, на захід від Дніпра, губернії Волинська, Київська, Херсонська, Катеринославська, частини Люблінської, Гродненської, Седлецької, Мінської, Бессарабської і Таврійської; на схід від Дніпра – губернії Полтавська, Харківська, частини Чернігівської, Курської, Воронезької, а також частини областей Донської і Кубанської.

В Австрії перебувають – Східна Галичина (до течії р. Сала на заході), невелика, південно-східна (підкарпатська) частина Західної Галичини та північна частина Буковини.

В Угорщині – підкарпатські, більше чи менше значні частини її північно-східних комітатів (Списького, Шароського, Земплинського й особливо Унгварського, Березького й Мармароського).

Загалом територія з переважним українським населенням у Росії займає понад 750 тис. кв. кілометрів з населенням понад 33 мільйони, в Австро-Угорщині близько 85 тис. кв. кілометрів з населенням близько 7 мільйонів; разом близько 850 тис. кв. кілометрів, або 15 тис. миль, з загальним населенням понад 40 мільйонів.

Власне українського населення на цій території на сьогодні слід рахувати близько 33 мільйонів, а саме: на тій частині території, яка входить до складу Росії, близько 28 мільйонів, і в Австро-Угорщині близько 4 ½ мільйонів (а саме в Галичині понад 3 ½ млн, в Буковині понад 300 тис, у північній Угорщині близько 500 тис.)

[Означити межі української території і кількість українського населення можна лише з певним наближенням, по-перше, з огляду на загальну незадовільність формулювання в офіційних переписах питань, пов’язаних з етнографічними стосунками і, по-друге, через особливо несприятливе становище української народності. Див. детальніше у статтях: В.К[о]-ий. «Національно-територіальні межі України [і території інших областей Росії]» (Літературно-науковий вісник, 1907, [т. XXXVIII, с. 456-466; т. XXXIX, с. 315-331; т. XL, с. 213-225, 456-470]); В.Охримович. «З поля національної статистики Галичини» (Студі[ї] з поля суспільних наук і статистики, 1909, [т. I, с. 65 – 160]); С.Томашівський. Етнографічна карта Угорської Руси, 1910. Також у моїй книзі «Очерк истории украинского народа», 3 вид., 1911.]

Склад населення цієї величезної території, порівняно з її розмірами, відзначається значною однорідністю і стійкістю. Найбільш розрідженим є українське населення у західній частині цієї території, особливо на її околицях. Окрім загального, досить значного, домішку єврейського населення, зосередженого головним чином у міських поселеннях, у Галичині український елемент значною мірою розріджений поляками, в Угорщині словаками й угорцями, в Бессарабії, Буковині й суміжних частинах Угорщини румунами, так що взагалі українське населення становить тут близько 70 %, хоча трапляються місцевості з вельми однорідним складом населення, як, наприклад, деякі гірські повіти Галичини й Угорщини, де український елемент сягає 90 % навіть за відомостями офіційної статистики.

Потім іде Степова Україна, колонізована від самого початку (з XVIII ст.) українським елементом спільно з вихідцями з різних інших країв (сербами, болгарами, німцями, великоросами, молдаванами та ін.), і яка останнім часом, з розвитком гірничої та гірничо-видобувної промисловості приваблює найбільшу кількість прийшлого елементу не лише з українських, а й з позаукраїнських країв. Далі йде Східна Україна, колонізована в минулому й тепер українським населенням спільно з неукраїнським, головно великоросійським. У цих краях українське населення також коливається загалом між 50 і 70%.

Натомість центр української території відзначається надзвичайно високою однорідністю свого заселення.

У Середньому Подніпров’ї, тобто в губерніях Полтавській, південній частині Чернігівської, східній частині Київської та суміжних частинах Катеринославської, українське населення становить назагал близько 90%, сягаючи місцями, за відомостями офіційного перепису, до 98 %! Західні частини Київської губ., Волинь, Поділля – з одного боку, Слобідська Україна (Харківська губ. з прилеглими частинами Курської та Воронезької) займають проміжне становище, маючи загалом від 70 до 80% українського населення.

При цьому український елемент, маючи неабияку фізичну міць, про що, між іншим, свідчить надзвичайно високий приріст населення, особливо у віці до 20 років, відзначається дуже великою стійкістю також і з огляду на економічні та суспільні умови свого життя. Приплив сюди неукраїнського населення дуже незначний; у місцевостях, позбавлених промисловості гірничої, заводської та фабричної, поза великими промисловими й торговельними центрами домішок прийшлих елементів, народжених поза українською територією, не перевищує 2%.

Найстрокатіше забарвлення мають міста. Поза ними серед сільського населення український елемент відрізняється дуже сильною перевагою над іншими національними елементами та великою силою культурного опору. Причина цього полягає в умовах економічного побуту. За відомостями останнього перепису, близько 87% українського населення своїм головним заняттям мало сільське господарство; таку ж картину дають і українські землі Австрії.

Величезна маса українського населення живе ще в умовах натурального господарства, яке не має нічого спільного з новітніми формаціями економічних і соціальних стосунків, і весь побут його відзначається великим консерватизмом. І якщо нечисленність українського елементу в місцевих культурних міських центрах і різноплемінність їхнього населення посилюється культурною та національною слабкістю цього елементу, в результаті якої міська інтелігенція, буржуазія і навіть пролетаріат, втрачаючи етнографічний характер, вельми часто втрачають і усвідомлення своєї народності, що, своєю чергою, відображається вельми несприятливо на культурній і національній динаміці, то, з іншого боку, ця міцна національна структура території та її сільського населення є безумовною запорукою майбутнього, в силу глибокої залежності міських центрів від загального характеру території.

[З приводу деяких порушених тут питань див. статті: О.О.Русов. «Про заняття українців по перепису 1897 р.» (Записки Україн[ського] наук[ового] тов[ариства в Київі]. Кн. V, [К., 1909, с. 97 – 100]), О.Корольова. «Поділ українського народу на групи дорослості [по перепису 1897 року]» (там само, [К., 1910], кн. VII, [с. 86 – 106]), М.Стасюк. «Економічні відносини України до Великоросії й Польщі» (там само, [К., 1911], кн. VIII і IX, [с. 86-112, 62-85]), М.Порш. «Відносини України до інших районів Росії на робітничому ринкові [на основі матеріалів першого вселюдного перепису]» (Літературно-науковий вісник, 1912, [т. LVII], [кн.] II, [с. 313-327, 521-545]).].

Враження глибокої стихійної сили і стійкості дає нам сучасна картина України. Перед нами величезна, згуртована територія, єдина географічно, що спирається на море і гірські хребти, прорізані потужними системами рік; перед нами суцільне етнографічне море, мілкіше по краях, але надзвичайно глибоке, потужне у своїх центральних частинах. До цього, як ми бачили, слід додати, по-перше, стійкість корінного населення, яке дуже зростає і висилає назовні свої надлишки, які не вкладаються у нинішню економічну структуру, натомість вельми слабко приймає сторонні домішки й дуже асимілює їх, а по-друге, своєрідність і яскраво виражену оригінальність народної культури, її завершеність і стійкість. Ця загальна переконлива картина України підтримується і посилюється, коли ми звертаємося до історичної еволюції, динаміки народного українського життя. Важкі історичні обставини, що обертали проти населення усі ті географічні умови, котрі з точки зору його нинішнього та майбутнього ми розглядаємо як запоруку успіху і розвитку, – вони з іншого боку, розкривають перед нами у всій яскравості надзвичайну силу, наполегливість і екстенсивну енергію української народної стихії.

На світанку історичного життя, з половини першого тисячоліття нашої ери, українські племена базуються у північних частинах нинішньої української території, в поріччі середнього Дніпра та його приток, у горішніх і середніх частинах Дністра й Південного Бугу, а почасти у східних районах Донського басейну. Це племена сіверян, полян, деревлян, дулібів, на територіях яких складаються і виростають землі-князівства Чернігівське, Переяславське, Київське, Волинське, Галицьке (почасти Турово-Пінське).

Відома суперечка про те, чи належало населення Подніпров’я у київську епоху до українського племені, чи ж це було плем’я великоруське, яке згодом, у татарську епоху, емігрувало на північ і було замінене новим, українським населенням із Західної України, – не має під собою жодних конкретних підстав; немає жодних причин виключати населення Київського краю чи всього середнього Подніпров’я з українського розселення VI – IX ст. і залічувати його до великоросійської чи «середньоросійської» колонізації [Детально про це див. у моїй «Історії України-Руси».].

Але українське населення середнього Подніпров’я з другої половини XII і потім у XIII ст., безумовно, відходило звідси на північ і захід, отож у XIV, а потім знову у XVI ст. Подніпров’я значною мірою колонізувалося заново, передусім із сусідніх українських країв – північних (поліських) і західних (галицько-волинських), а також із білоруських та інших сусідніх земель, точнісінько так само, як і південно-західні окраїни –землі Подільська і Брацлавська, поріччя середнього Дністра і Бугу. Енергія і швидкість, з якою заселилися ці простори по обидва боки середнього Бугу й Дніпра в кінці XVI і на початку XVII ст., можна вважати явищем видатним, значною мірою примітним і повчальним, особливо якщо мати на увазі, що доволі поширені думки про колонізаційну діяльність польського уряду й поміщицького класу почасти перебільшені, почасти зовсім позбавлені підстав.

Колонізація відбувалася стихійно, без жодного плану, в обстановці надзвичайно тривожній і несприятливій, тому доводиться справді дивуватися творчій енергії народу, який цим стихійним процесом організував оборону краю (у вигляді козацтва) та колонізував його серед невпинної прикордонної боротьби, серед постійних набігів і татарських руйнувань, а згодом – кривавих і руйнівних повстань і воєн польсько-українських.

Протягом менше століття була створена українська територія, рівна території старого заселення, з вельми значним населенням, так що вже з другої чверті XVII ст. центр ваги народних українських рухів переходить із західного берега Дніпра на східний, який іще півстоліття тому був цілковитою пустелею. Сторонні етнографічні домішки, якими б вони не були – малими чи великими (деякі дослідники схильні перебільшувати значення польської домішки, інші – турецько-татарської), – були при цьому засвоєні й асимільовані українською стихією, і ця збірна маса, ледве осівши, надзвичайно швидко складається в однорідну масу: уже в другій чверті XVII ст. мемуаристи, спостерігаючи життя цієї нової України, змальовують його як щось етнографічно єдине, стійко сформоване і значною мірою характерне (особливо цікаві в цьому плані записки Боплана).

І це не єдиний подібний факт. Друга половина XVII ст. стає свідком нового грандіозного колонізаційного руху українського населення у дніпровсько-донському вододілі, де протягом другої половини XVII ст. і потім у XVIII ст. створюється так звана Слобідська Україна – нинішня Харківська губернія з суміжними частинами Курської та Воронезької (Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький полки).

Колонізаційна політика Московської держави, яка прагнула до того, щоб розрідити цю українську колонізацію великоросійським елементом, створити серед неї міцні великоросійські колонії, знову-таки не увінчалися успіхом. Уряд міг здійснити свою централізаційну політику у сфері управління і суспільних стосунків, але етнографічний тип цієї нової території знову-таки складається цілком одноманітний, чітко виражений український, і цій Слобідській Україні, її говірці, її етнографії судилося відіграти важливу роль в одній із перших стадій українського літературного руху XIX ст.

Заселення цієї Східної України відбувалося значною мірою коштом Правобережжя Дніпра й Побужжя, майже цілком спустошених у третій чверті XVII ст. Та тільки-но в кінці XVII ст. народна стихія відчула себе тут вільною, починається надзвичайно швидке заселення Правобережжя, і після нового примусового виселення звідси українського населення російським урядом у другому десятилітті XVIII ст. Правобережжя знову надзвичайно швидко заселяється, уже під польським режимом, з третього десятиліття XVII ст.

Далі народна хвиля рухається на південь, з падінням Кримської орди все глибше вклинюється у степи, і на час знищення Січі (1775) старе Дике Поле було вже значною мірою колонізоване осілим землеробським населенням під керівництвом самої запорізької адміністрації (як відомо, ця колонізаційна діяльність послужила підставою для російського уряду для її звинувачення і стала офіційним мотивом для знищення Січі).

Колонізація, почавшись у XVIII ст, триває згодом у XIX ст. і охоплює величезні простори Чорномор’я, перекидається на кавказький берег, глибоко вклинюється у Каспійський басейн, створюючи загалом величезну площу з переважним українським заселенням, у якому, знову-таки, тонуть навіть значні іншонародні острови (наприклад, уся славна Нова Сербія і слов’яно-Сербія, поселення XVIII ст., асимільовані без решти), і великі простори посмужної колонізації, не визначеної і до нинішнього дня.

Рух таким чином загалом ішов із заходу на схід.

Степові завірюхи не раз зганяли українське населення і змушували відходити на північний захід і захід. Так, безумовно, було вже у IX – X ст., далі в XII – XIII, коли коштом спустошеного Переяславського князівства, південних чернігівських земель і всієї південно-східної частини Київської землі виростає і посилюється Галицько-Волинська держава, піднімається Побужжя (Зах[ідний] Буг), Галицьке пониззя (Прут і Дністер), розвивається, судячи з усього, карпатська колонізація.

Але з XVI ст. рух на схід, з невеликими перервами й поверненнями, розвивається загалом дуже інтенсивно, збираючи величезну кількість вихідців із Західної та Північної України. Це відбивається, безумовно, певним послабленням українського елементу на північних і західних кордонах українського розселення, певними втратами на користь колонізації польської, угорської, можливо також і білоруської. Але ці втрати цілком мізерні порівняно з величезними колонізаційними здобутками на сході та півдні. Пізніше послаблення українського елементу в Західній Україні стало значно більшою мірою наслідком несприятливих політичних і соціальних умов, аніж, власне, колонізаційних втрат.

Ця стихійна народна енергія, цей інстинкт національного творення й організації особливо вражає з огляду на повну відсутність свідомого національного будівництва, слабкість національної свідомості й національної культури. В цьому плані, як уже зазначалося, історичні умови були вкрай несприятливими для українського народу. Ті форми, у яких формувалося поняття національної єдності в інших народів – політичні організації, релігійні й культурні зв’язки, – на українській території ніколи не збігалися з її етнографічним складом, не виділяли українську народність як єдине й ціле з інших споріднених і сусідніх народностей, а, навпаки, розриваючи раз у раз по живому тілу українську етнографічну масу, зв’язували її частини з іншими сусідніми народностями.

У перші століття історичного життя, в добу Київської держави, ім’я Русь, «русин», «руський» у вужчому значенні означало лише Київську землю – центр політичного й культурного життя держави, – а в ширшому – всі слов’янські племена, що входили до складу останньої. Згодом спільність політичних і культурних традицій, навіть після падіння політичної єдності, продовжувала об’єднувати племена й землі, які колись входили до складу Київської держави, тим більше, що не бракувало факторів, які зумисно підтримували та штучно підігрівали традиції єдності (церковна політика ієрархії, династична політика князів і т. ін.). Вплив цих штучно підтримуваних тенденцій був тим значнішим, що і низка інших обставин, зі свого боку, не сприяла розвиткові національного відокремлення.

Українське населення і його територія із втратою державної єдності входили частинно до складу сторонніх політичних утворень: Польщі, Литви, Угорщини, Московської держави, Молдавії. Політичні, церковні й усілякі інші інтереси, роз’єднуючи українську територію, вели її окремі частини до тіснішого зв’язку з іншими, чужорідними краями. Наприклад, західні українські землі, перебуваючи під польським гнітом, шукали допомоги та полегшення свого становища у Молдавії, близької вірою і культурою і також пов’язаної політичними зв’язками з Польщею. В той же час центральні українські землі були тісно пов’язані умовами політичної та національної боротьби з білоруськими землями, які разом із ними входили до Великого Литовського князівства.

Поруч зі старою національною мовою, [мовою] київської епохи, поступово витісняючи її, виступила нова канцелярська та літературна мова, що зросла на білоруському грунті Великого Литовського князівства, яку центральні українські землі майже на два століття сприйняли як загальну книжну мову; культурний рух XVI ст. розвивався спільними силами – українськими та білоруськими, і чимало видатних українських діячів переносили свою діяльність у білоруські центри.

Натомість Східна Україна, відкликана від решти українських земель московсько-польськими трактатами, з другої половини XVII ст. потрапляє, завдяки їм, під усе глибший великоросійський вплив – великоросійського побуту й культури. Так виникають культурні, а також і церковні тріщини на українському народному організмі. Західні та центральні землі живуть у тісному зв’язку з землями білоруськими під впливом польської культури, тоді як культурне життя Лівобережної України підпадає під усе глибшу русифікацію, не лише насильницьку, але й напівдобровільну. Запровадження унії у Західній Україні створює протягом XVIII ст. релігійне протистояння між обома частинами українського народу. Приєднання Правобережної України в кінці XVIII ст. до Росії та знищення унії пересувають на захід, на Волинь, а потім на галицьку границю це релігійне і культурне протистояння, але не знищують відмінностей, що утворилися протягом століть штучного відчуження.

Ці найвищою мірою несприятливі для національної єдності українського народу умови серед іншого виявились і характерним явищем – втратою національного імені. Давнє історичне ім’я, витворене епохою державного життя – «Русь», русин, руський, – збереглись у Західній Україні, де ця Русь стикалася з Польщею, угорцями, румунами, і не виникало жодних сумнівів щодо того, кого і що позначає це ім’я. Тому термін «Мала Росія», який початково з’являється у XIV ст. саме в Галицько-Волинській державі, очевидно, у зв’язку з утворенням (на початку XIV ст.) окремої митрополії для галицько-волинських земель (які, таким чином, протиставлялися землям, що залишились у складі давньої, Київської митрополії), не прижився тут, хоча його включили навіть у титул останніх галицько-волинських князів.

Для нього тут не було raison d’être, і давнє ім’я «Русі» в Західній Україні (Галичина й сусідні області), в значенні саме українського елементу, збереглося й до наших днів. Лише останнім часом, з огляду на ті непорозуміння та тенденційні фальсифікації, котрі здійснюють за допомогою двоякості цього імені, – яке означає то місцеву українську стихію, то місцеву москвофільську, загальноросійську течію, то російсько-великоруське (зване тут для відмінності «российским»), – довелося й тут замість цього старого історичного імені прийняти новіше, натомість визначеніше, яке не залишає місця для непорозуміння.

Значно раніше, втім, про це довелося подбати у Східній і Північно-Східній Україні, на лінії стику з білорусами, а особливо з великоросійськими землями, з Московською державою. І білоруське, і великоросійське населення прикладали до себе руське ім’я, засвоєне ними від епохи Київської держави; але народне самовідчуття найпевнішим чином відрізняло ці східнослов’янські групи та шукало для них відповідних означень. Так з’являються в обігу XV – XVI ст. політичні означення «людей литовських», «московських», і далі такі цікаві за своїм походженням назви, як «білоруський» (зовсім не з пізнішим значенням), «черкеський» тощо.

Згодом, у XVII ст., з приєднанням України до Московської держави, в офіційному обігові утверджуються означення Великої, Малої і Білої Русі. Назва «Малої Росії» прищеплюється досить міцно також і в офіційному обігові українських земель, приєднаних до Московської держави, а саме Гетьманщини, для означення території цієї останньої. В цьому значенні переходить вона згодом у літературний обіг України, позначаючи територію, населення, лад і побут Гетьманщини. Універсального характеру вона не мала й не набула, і пізніше використання терміну «малоруський» чи «малоросійський» для всієї території українського розселення, для всього українського народу мало суто науковий, умовний характер, точнісінько так само, як і інший науковий термін – »південноросійський». Тому, врешті-решт, над ним поступово почав переважати також місцевий, але значно популярніший термін, прийнятий самим населенням, – «Україна», «український».

Зростання та поширення цього терміну є цікавими симптомами того переміщення центру ваги українського життя з заходу на схід, яким характеризується, за всіх мінливих коливань, його історія протягом останніх чотирьох століть. Назва ця, що означала загалом окраїнні землі (в такому сенсі вона вживається в українських пам’ятках XII – XIII ст.), у XVI – XVII ст. спеціалізується на східноукраїнських землях, на Побужжі та Подніпров’ї, які складали далеку окраїну тодішнього українського життя, що розвивалось у західних землях, і для всієї Польсько-Литовської держави. Але ця назва зберігається за східноукраїнськими землями й пізніше, коли сюди, під захист козацтва, починає переміщатися культурний, національний український рух із західних земель, а повстання Хмельницького перетворює Подніпров’я на справжній центр політичного й суспільного українського життя.

Ми зустрічаємо його згодом у XVIII ст. в різних комбінаціях (на кшталт «України малоросійської» і т. д.), а далі його сприймає, рішучо відхиляючи «малоросійські» терміни, літературне відродження XIX ст. З того часу, власне кажучи, питання було вирішеним. З подальшими успіхами національної свідомості, в міру того, як вимальовувалася національна єдність українського народу, зв’язок і безперервність його історичного життя, цей термін мусив поступово поширитися на всю українську територію в наш час, на все життя українського населення в минулому. Самоусвідомлений народ не може залишатися без імені, й оскільки підібрали одне з означень, що переважило решту, воно неминуче повинно охопити все народне життя на всій його протяжності, яким би дивним це не виглядало початково людям, які зросли в іншій термінології, говорити про українського князя Володимира Святого чи українське населення Львова, Чернівець чи Мункача.

У рамках журнальної статті я не маю можливості детальніше розглянути порушені питання. Можу лише відзначити надзвичайно важкі наслідки, які мала для національного життя і національної самосвідомості втрата вищих, культурніших і багатших, верств суспільства, які кілька разів протягом своєї історії довелося пережити українському народові – внаслідок насильної заміни цих верств чужинецькими привілейованими елементами чи внаслідок їхньої власної денаціоналізації. Ця остання слугує водночас яскравим показником усієї важкості тих політичних і суспільних умов, у яких доводилося жити українському населенню і які, зрозуміло, найчутливіше та найболючіше відчували забезпеченіші, культурніші класи, вимогливіші та вразливіші в питаннях вільного існування і розвитку.

Важкий гніт, який довелося переживати українському елементові під польським режимом, втім, усе-таки не доходив до таких різких і загальних заборонних заходів, спрямованих проти самої народної душі – писемності й мови, якими відзначив себе в українському житті режим московський. За кілька років можна буде відсвяткувати двохсотліття заборони українського слова, української книжності, українського друку, – з часу відомого петровського указу 1720 р., який вимагав, щоб в українських виданнях не було «никакой розни и особого наречия». Ця система заборон українства, аж до української вимови й акценту, що тяжіє досі, в більш чи менш різких формах, на українських землях, які входили до складу Росії, була тим небезпечнішою, що історичні умови не лише пересували кордон Росії все далі й далі на захід, але й незалежно від того, як я вже зазначив, усе виразніше переносили центр ваги українського життя у його східні краї, і система заборон, охоплюючи ці останні, найзгубніше відображалася на всьому українському житті.

Але цей двохсотлітній ювілей буде також пам’ятником торжества української стихії над усіма перепонами, створеними на шляху її розвитку: над історичними умовами, що розчленовували її територію і розколювали її життя, над несприятливими політичними та суспільними умовами, які позбавляли її найкультурніших і свідоміших класів і всіх засобів і знарядь національної культури, над обмеженнями, що паралізовували всі культурні й національні починання.

Той же могутній інстинкт національного будівництва, котрий уберіг українське населення серед усіх колонізаційних завірюх та колотнеч і постійно відроджував його до нового життя, до нових колонізаційних здобутків, підтримував у найтяжчих і найнесприятливіших умовах його національне зчеплення, з перехресних політичних, релігійних і культурних течій створював майже невловимі комбінації, які в кінцевому підсумкові підтримували зв’язок українських територій, ендосмос і екзосмос народного життя у його розрізнених частинах, і в моменти пробудження національного життя незмінно висував питання про національне їх об’єднання.

Він же, через неможливість на грунті котроїсь із тих культур, які нав’язували українському населенню панівні народності, об’єднати всю розсипану соборність українського життя – на грунті культури великоросійської, точнісінько, як і польської, не кажучи вже про німецьку, угорську чи румунську, – незборимо штовхав до створення національної культури і творив її у найнесприятливіших умовах наймізернішими та найубогішими засобами. Він висував нові інтелігентські сили з темних і затурканих верств українського населення, відшукував провісників народної свідомості серед напівписьменних самоуків, убогих паріїв української церкви, кріпосних рабів, чужинецької аристократії…

Сьогодні найтяжчі та найтемніші стадії цього процесу вже позаду. З періоду напівсвідомих чи й узагалі стихійних поривів він переходить у період свідомого національного будівництва. І якщо, з одного боку, створення форм національної культури та засобів національного розвитку є постулатом найелементарніших потреб народних мас, conditio sine qua non їхнього економічного, культурного й суспільного руху, без якого залишається лише нидіння, зубожіння й вимирання, – то, з іншого боку, воно увінчує собою той стихійний процес боротьби за збереження своєї етнічної особини, яку українське населення вело протягом стількох століть свого історичного існування. Лише тепер отримує вона ті свідомі, планомірні, організовані форми, яких досі бракувало українському населенню у його вікових зусиллях до національного життя й розвитку, і в них і через них повинен відбутися знаменний процес перетворення могутньої народної етнічної стихії та її статичної потенції у самоусвідомлену і самокеровану динаміку національного життя.

Примітки

Вперше надрукована в журналі: Украинская жизнь. – 1912. – № 1. – С. 11 – 28. Підпис: Мих. Грушевский.

Подається за першодруком у перекладі І.Сварника.

Важливі відомості щодо написання цієї статті містять листи С.Петлюри до М.Грушевського. Запрошуючи до співробітництва у новостворюваному журналі, від імені редакції Симон Васильович писав:

«… редакції дуже бажаним було б, щоб Ви першу книжку журналу ощасливили своєю статтею. Розмова в цьому напрямку проводилась між іншим і в Петербурзі на зібранню пайщиків майбутнього журналу, при чому висловлено було бажання, щоб за Вашим підписом уміщено було в першому числі статтю на тему Що таке Україна? Ся стаття, як ми її розуміємо, повинна в живому нарисі на протязі якихось 8 журнальних сторінок подати головне з того, що повинен знати великоросіянин – читач українського журналу: тут повинно бути трохи і історії, і географії, і етнографії і статистики. Ся стаття ввела б нашого читача в курс тих інтересів, що їм має на увазі присвятити себе майбутнє видання» (Музичук О. Листи Симона Петлюри до М.Грушевського // Український історик. – 1991-1992. – Ч. 3-4, 1-4. – С. 441. Лист від 22 листопада 1911 р.).

За тиждень після відповіді М.Грушевського С.Петлюра знову повертається до попереднього прохання:

«Московські члени редакційного Комітету «Украинской жизни» од цілої душі дякують Вам за спочуття, висловлене Вами в справі початої справи видання журналу. Але одмовитись од думки, що перша книжка «Украинской жизни» не буде скрашена Вашою статтею вони не можуть, а для того постановили одсунути термін випуску книжки до 20, а в крайньому разі і до 25/І 1912 р., – тільки б в цій книжці була Ваша стаття» (Музичук О. Листи Симона Петлюри… – С. 442. Лист від 28 листопада 1911 р.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 130 – 143.