«Мазепинство» і «богданівство»

Михайло Грушевський

Кінець минувшого [1911] року зазначився новим гаслом, новим прапором, вивішеним на російській Україні: супротив полків «мазепинців», висліджуваних, або краще сказати мальованих на стіні різними спасителями російського отечества, вивішено штандар «богданівців» з поясненням, що ніхто, як ся спасительна команда ще удержує в цілості російське отечество, яке давно б розлетілося при злочиннім попустительстві, що діється з боку всякого начальства вищеписаним «мазепинцям».

Штандар, розуміється, бутафорський, склеєний з газетних номерів «Киевлянина», і коментарі до нього ж такі ж бутафорські, вибрані з імпровізацій покійного Івана Олександровича Хлестакова і його приятеля Тряпічкіна; але що намальовано на штандарті ім’я велике, тож воно навіть і в такій бутафорській обстановці може робити деяке враження і тому не повинно зістатися без відповідного прояснення; та й пам’ять великого гетьмана має право вимагати від своїх епігонів, щоб вони оборонили її від хапання за неї різних брудних опричницьких рук.

З погляду сих опричницьких кругів, виставлення імені Богдана против імені Мазепи як певного контрапункту має свою історичну традицію. І російське правительство, дорікаючи українцям їх «изменою», мовляв, до певної міри протиставляло «зрадникові Мазепі» і всяким іншим українським «изменникам» славного гетьмана, вірного, мовляв, і нічим з російського офіціального погляду несплямленого. Цар Петро в звіснім своїм рескрипті, відкладаючи на неозначений час вибір укр[аїнського] гетьмана, атестував усіх гетьманів як зрадників, «окрім першого Богдана Хмельницького і останнього Скоропадського». Одначе ся атестація видана була славному Богданові «оплошно и не справясь с делом», і з становища дійсної історичної правди, коли не дуже заслужено Мазепа попав в ролю класичного представника українського іредентизму чи його історичного maximum-у, то вже зовсім абсурдним стає протиставлення йому Богдана як представника московської лояльності.

Мазепа в дійсності не був ніяким яскравим репрезентантом українського автономізму. Маємо в нашій історії представників української державної ідеї, української самостійності і окремішності далеко ріжче і сильніше виражених. У Мазепи до сього не було ні трагічного завзяття Дорошенка, ні безмірної витривалості Орлика, і просто-таки він за довгий свій вік не встиг нам себе показати з сього боку! Що таїв він в таємних скритках своєї душі, се зісталося закритим для нас. Назверх – він плив за течією московського централізму, на буксирі московської політики, і його різкий розрив з нею з сього боку нагадує скорше фортель Брюховецького, котрий, переконавшися, наскільки неможливим зробило його на Україні сервілістичне вислугування московському централізмові, також одної ночі з «найнижчого підніжка його царського величества» перетворився в українського зрадника і автономіста і також попробував гукнути експромтом á la Мазепа в його звісній пісні:

Не допустіть гіркої муки

Матці своїй більш терпіти –

Нуте врагів, нуте бити!..

Чоловік, без сумніву, інтелігентніший, політик далеко тонший, Мазепа не доходив до таких грубих нетактів, як Брюховецький, але і він за своє гетьманство заробив тільки крайню непопулярність, просто-таки ненависть народну як «московська душа», запроданець і підніжок московський. Обставини і натиск старшини, найближчого окружения, що вважало непростимим гріхом упустити сей момент, не використавши його для визволення України, змусили його в останній хвилі перекинутися з царського служальця в оборонця української свободи «од того московського тиранського іга».

Але і сей пізній і вимушений обставинами перелом хтозна чи вирятував би репутацію Мазепи у української суспільності: занадто він уже встиг себе скомпрометувати в її очах своєю політичною безхарактерністю, своєю податливістю на всі забаганки московської політики. Трагічну фігуру зробило з нього доперва саме московське правительство, зібравши на його голову всі гріхи українського миру, проклявши його страшенними клятвами як нечуваного злочинця, другого Юду, ворога християнства і православія заразом – типового представника української «измены», якою, мовляв, неустанно компрометували себе українці, так що московське правительство вважало себе надалі свобідним від усіх обіцянок і обов’язань, які прийняло на себе перед Україною, і не хотіло більше рахуватися ні з якими правами і «древніми обиклостями» українськими.

Се була рішуча зачіпка, «вызов» з боку московського правительства, сміливий і безоглядний. Зробити ворогом православія і потайним католиком гетьмана найбільш побожного, хочби й про око, але найбільш відданого духовенству, церкві, церковній культурі, найбільш заслуженого перед українською церквою, яким був Мазепа, більш ніж хто інший з усього українського громадянства; кинути анатему на людину, що наповнила пам’ятками своєї побожності цілу сучасну Україну – се було більш ніж сміло, се було небезпечно; українське духовенство не спромоглося на протест і покірно сповнило волю царську – але почуття сього самого духовенства і всього громадянства не могло не буритися від такої наруги над найбільшим приятелем української церкви.

Проклясти останніми клятвами чоловіка, проголосити його останнім з людей за те, що він піддався натиску суспільної опінії і з московського служальця хотів стати оборонцем вільностей українських – се теж був «визов» більш рішучий, ніж розважний. Українське громадянство мовчки прийняло його, і тимчасом як офіціальні сфери валили клятви й лайки на голову «проклятого Мазепи», воно в інтимнім житті своїм окружило пієтизмом гетьмана, проклятого за український патріотизм; і тимчасом як у покірній історіографії переходили з книги до книги утерті фрази про «Мазепине коварство», з покоління в покоління росло спочуття і поважання до «великого патріота», «великого гетьмана», опоганеного і проклятого за те, що по своєму розумінню хотів добра своєму «малороссийскому отечеству» – або, як висловився типовий представник українського суспільства, автор «Історії Русів», «искал он свободы или лучшей жизни в собственной земле своей и имел о том замыслы всему человечеству свойственные».

Писав се чоловік Мазепі як людині не прихильний, і взагалі погляди на Мазепу як на людину зісталися непохвальні і неприязні; але як історичний діяч, як ідея – він був окружений високою почестю – старшинські, інтелігентські і півінтелігентські доми закрасилися портретами проклятого гетьмана і українські патріоти складали високу шану його пам’яті.

І так, як бачимо, «мазепинство» для означення теперішніх ревнителів «малороссийского отечества» – назва досить-таки припадкова, котру з історичного становища можна б приймати тільки cum maximo grano salis [з певною долею скепсису]. Мазепу зробили українським героєм, представником українського патріотизму тільки урядові нагінки на його ім’я і на його пам’ять, наперекір фактам і дійсним поглядам, і настроям українського суспільства, і всякі дальші заходи коло того, щоб зогидити се ім’я, окрити його соромом і жахом як символ української «измены» – тільки незмінно далі утверждатимуть і ширитимуть пієтизм до нього, культ його як представника всього того, що непомірковані спасителі російського єдинства підтягали і підтягають під поняття «измены».

З історичного становища для всього того, що останніми часами злобно прозивається «мазепинством», можна б знайти назву більш відповідну, підшукати йому патронів ідейно більш підхожих.

Фактів «державної зради» в властивім того слова значенні за сучасними «мазепинцями» п[ани] спасителі Росії досі не знайшли й не знайдуть, мабуть, ніяких; всі темні натяки на якісь, мовляв, невідомі джерела, з яких черпає свої засоби сучасний український рух в Росії, не виходять поза сі злодійські недомовки, так само, як і балачки про «японські мільйони», котрими, мовляв, підперто революційний рух серед російського громадянства; заводити мову про заграничну ініціативу в поширенні українського руху після того, як саме ж російське правительство свідомо змусило заграничні видання переноситися на російській грунт своїми митовими ставками – можна хіба тільки перед зовсім неосвідомленими людьми [Маю сам прецікаву відповідь російського уряду, де на аргументи против незаконного наложення високого мита на заграничні українські видання воно оправдується, власне, тим, що се піднесе книжну українську продукцію в Росії!].

Ну, а для всього того, що зістається поза тим – для пієтизму нашого до дорогоцінних скарбів, переданих нам нашою історичною долею: до нашої мови, до нашої своєнародної культури, до наших історичних традицій, до почуття нашого обов’язку перед нашим народом і нашою країною, до свідомості нашої повинності не закопати в землю таланти нам передані ними, а приростити їх і передати примноженими поколінням грядучим – до всього сього ім’я Мазепи може підходити як ім’я мецената української культури, як патріота свого роду – але так само, і ще з більшим правом, сі прояви українського патріотизму можна вінчати й іменем Сагайдачного і Хмельницького, Дорошенка і Апостола.

А вже зовсім курйозом буде протиставлення Хмельницького Мазепі, немов двох полюсів українських настроїв, яке, власне, позволили собі різні землячки, присвоюючи собі назву богданівців в піку мазепинцям.

Як відомо всякому ознайомленому з фактами української історії, Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й доста свідомий носитель державної української ідеї. Стрівшися з першими реальними проявами московського централізму, був незвичайно збентежений ними і став в рішучій опозиції московській політиці: ухилявся від спільних операцій з московськими військами; відмовляв українські міста (в Галичині), аби не піддавалися на московське ім’я – щоб не дати приводу Москві до претензій на Західну Україну; різко, «кабы изменою», відзивався перед московськими агентами про політику московського правительства, а в кружку ближчих своїх повірників не таївся ще з гострішими висловами, і рішуче говорив перед старшиною, що з Москвою треба розірвати і шукати собі іншої протекції й помочі.

Знаємо також, що на словах се не кінчилося, що Хмельницький, переконуючися в неприхильності московського правительства до української автономії, шукав опертя у інших держав і нарешті спинився на ідеї тісного союзу з Швецією. Акти, недавно видані Київською археографічною комісією, виявили з повною докладністю розвій політики Хмельницького в сій сфері – як він спочатку думав погодити свій союз з Швецією з протекцією московською, а далі – як московська політика (замирення з Польщею) війшла в повну суперечність з політикою Швеції й Хмельницького (рішучої боротьби з Польщею); Хмельницький і його старшина рішається іти з Швецією до кінця, хоч би прийшлося розірвати з Москвою до решти і помагати Швеції против самої Москви.

Розпочата з 1657 роком спільна кампанія України, Швеції й Семигороду против Польщі була повним фактичним розривом української політики і московської, повною емансипацією України від Москви. Тісний союз України з Швецією, котрим забезпечалася повна політична незалежність України, був приготований ще за життя Хмельницького і тільки сформульований остаточно по його смерті.

Мазепина кон’юнктура, таким чином, тільки нав’язувала наново нитки політики великого гетьмана. Богданів союз з Швецією зістався нереалізований в своїм часі, бо напад Данії змусив Швецію залишити свої агресивні плани супроти Польщі і замиритися з нею, а спільна боротьба з Польщею була, власне, першою підставою проектованого шведсько-українського союзу (уже в дальшім плані він звертався також против Москви).

Коли Карло XII, розгромивши Польщу, звернув свою зброю против Москви і стали виходити чи то безпосередньо від нього, чи від його польських партизанів (перші стадії зносин українців з шведами і тут досі ще не розсліджені) заклики до українців, аби скористали з сеї нагоди і, зв’язавшися з шведами, скинули з себе московську зверхність – се був немов поклик до продовження політики Хмельницького, до діла і традицій славного свободителя України від іга лядського. Так зрозуміли се в кругах старшинських, на дворі Мазепи – в тій сфері, під натиском котрої старий гетьман кінець кінцем рішився на свій останній крок. В записках Орлика читаємо спомини, як старшина нагадувала Мазепі честь і славу Богданову за те, що він визволив Україну від Польщі, і грозила вічними прокльонами Мазепі, коли він упустить сей момент, не визволивши України від Москви.

В хартії Орликового вибору на гетьманство і так само в цікавій декларації, віднайденій в шведських актах пок[ійним] Молчановським, де з становища мазепинців виясняється історія їх розриву з Москвою, союз Мазепи з Швецією виразно вважається тільки поновленням союзу Хмельницького з дідом Карла XII. Мазепа «пішов слідами попередника свого славної пам’яті пресвітлого гетьмана Богдана Хмельницького, що з пресвітлим королем шведським, його величества теперішнього тезоіменним дідом Карлом X, за згідним порозумінням зручних способів уживаючи для визволення отчини своєї від тяжкої тодішньої неволі польської, дістав від нього бажану поміч, відповідну для знищення польських». І ми можемо дійсно вірити тому, що Мазепа і його кружок, входячи в союз з Карлом XII, вважали себе зовсім щиро нічим іншим, як тільки продовжателями Богдановими, виконавцями історичного заповіту великого гетьмана – визволення України і народу українського [Див. мої статті в «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику», 1909, [кн.] VI і «Записках» львівських, т. 92, там показані й джерела – в московських «Чтениях» 1847 р. і «Архиве» Київської археограф[ічної] комісії, ч. III, т. VI (зібрані пок[ійним] Молчановським).].

Богдан Хмельницький, таким чином, ніяк не надається ані в протиставлення мазепинцям, ані на історичного патрона новіших спеціалістів від нищення українського сепаратизму. Не знайдуть вони взагалі ніякого чесного і шановного історичного українського імені, котре могли б дійсним правом взяти в патрони собі. Недурно цар Петро зачислив в «изменники» всіх українських гетьманів, з незаслуженим виключенням Хмельницького і більш заслуженим виключенням Скоропадського, сього «», кажучи словами Шевченка, котрого й на гетьманство призначив цар Петро в тій надії, що він, як чоловік недотепний і безхарактерний, не підійметься на висоту національних українських домагань.

З становища тісного централізму і унітаризму, на якім став цар Петро, всі українські люди, які не хотіли стати в суперечності народним загальним домаганням, мусили бути «изменниками» – бо неминуче мусили попасти в конфлікт з сим унітаризмом, що не хотів допустити «никакой розни и особого наречия» не тільки в українській книжності, але так само і в українськім житті.

Декотрі на сім грунті попадали в гострі конфлікти з московською політикою, інші записувалися в «зрадники» і без усяких оказательств через те, що нарікали на московське правительство або не попадали йому в тон, хоч, властиво, не переставали бути щирими прихильниками державної зв’язі України з Москвою. Ні вони, ні все українське громадянство, ні весь нарід український не хотіли задля сеї зв’язі зрікатися своєї національної фізіономії, історією вироблених особливостей місцевого життя, права і можливості його свобідного розвивання.

«Род сицев, иже свободи хощет», – атестував українське громадянство найвірніший прихильник Москви архієпископ Лазар Баранович і щиро намовляв московське правительство, щоб попустило українським змаганням до автономії. Але московське правительство не хотіло попускати з своїх централістичних тенденцій, а українське громадянство теж не хотіло укладатися на прокрустовім ложі московської політики – і попадало в «изменники». Без усякої потреби, коли дивитися на се з становища чисто політичних інтересів Московської держави, але зовсім логічно з становища крайнього «великорусского» чи так званого «общерусского» націоналізму, для котрого «не было, нет и быть не может» ніякої української окремішності, однаково як у сфері політики, так у сфері культурній, письменській чи побутовій.

Тут відносини XVII віку точка в точку відповідають відносинам XX-го. Коли нинішнє українство трактувати з становища державного, яке пильнує державної одності, а зовсім не одностайності, «единства», а не «единообразия», тривкого, певного і щирого державного зв’язку, а не зверхньої одноманітності, – то, розуміється, українські національні домагання пречудесно можуть укладатися в програму такої правдивої державності, і навпаки – керманичі державні повинні клопотатися тим, щоб якоюсь-непотрібною регламентацією не стісняти свободи національного розвою української чи якоїсь іншої недержавної народності, аби не дати відчути конфлікту між її національними інтересами і державною організацією і не знеохочувати до неї ревнителів своєнародного життя.

Сі ревнителі можуть бути і будуть в такім разі добрими патріотами загальної держави, безсумнівними горожанами першої класи. Коли ж підмінювати інтереси держави інтересами великорусского націоналізму і в культурно-просвітніх заходах українців чи іншої недержавної народності бачити змагання, противні «государственній задачі», як пок[ійний] Столипін у своїм звіснім рапорті сенатові [Див.: «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», 1911, кн. IV.], – тоді, розуміється, у супротивники такої хибно взятої державності або, кажучи стилем XVII віку, в «изменники» попадають всі прихильники культурно-просвітнього розвою, національного життя – «быть может, сами того не сознавая», кажучи словами того ж рапорту.

Прийнявши, що «национальные и политические стремления настолько тесно связаны между собою в украинском движении, что разграничение их является совершенно невозможным» й поставивши завданням державної політики приведення до повної культурної, язикової і всякої іншої одностайності «три главные отрасли восточного славянства» – дійсно прийдеться пошити в вороги російської государственності всіх, хто скільки-небудь прикладався до чогось українського чи малоросійського – бодай якоюсь рисочкою підчеркував національну чи етнографічну фізіономію сеї одної з «главных отраслей восточного славянства».

Даремно різні уміркованці вроді Т.Локтя будуть доказувати потребу розграничення в українстві елемента «этнографического национализма от элемента утопического радикализма». Не поможуть їм і посилання, нібито й сам Столипін став потім на сю точку і казав, що «против этнографического национализма государство ничего иметь не может и правительство борется с украинством только настолько, насколько это течение является антигосударственным».

Антигосударственних доказательств за українством нема ніяких, правительство поборює прояви українського національного життя і свідомості, і з становища такої програми національної одностайності приходиться, як то роблять консеквентні російські націоналісти, вважати за гріхи против національного курсу і дозвіл українських книг, і шевченківські панахиди, і український переклад Святого Письма і українські театральні вистави, і навіть поставлення пам’ятника Богд[анові] Хмельницькому [Див. статтю Меншикова «Национальная трещина» в № 12839 «Нового времени».]. Всі, хто тим займається, – зрадники супроти національної одності Росії; всі, хто то дозволяє або попускає, – злочинні попустителі, бо «при благосклонном участии» їх «естественный и даже желательный провинциализм (sic [так]) довольно быстро развился в национальный сепаратизм».

Біда в тім, що тим способом ряди зрадників розширяються в безконечні мільйони, а в число попустителів попадають люди, які повинні б стояти вище підозрінь навіть таких спеціалістів, як Меншиков, що дорікнув і пок[ійному] цареві Олександру III дозволом українського театра, а між роздрапувателів російської одності посадив і здателів пам’ятника Хмельницького, себто Юзефовича і К°. Се «распространительное толкование» населяє цілу Росію зрадниками і попустителями і тим самим сі страшні колись для смиренного обивателя назви робить пустим звуком, позбавляє їх всякого значення.

В сім велика невигода такого переставлювання «державної задачі» на національний грунт – але тим вже нехай журяться ті, хто роблять сі перестановки. Наше діло було інше – ми хотіли пояснити чи пригадати, що всякі натиски на українство, всяка боротьба з так званим українським сепаратизмом чи «мазепинством» або з національним українським рухом, по дійсному кажучи, зовсім безпідставно беруть се покривати себе іменем чи традицією гетьмана Богдана.

Не годиться воно ні офіціозним поборникам російського націоналізму, ні домашнім нашим малоросійським ренегатам. Ні з урядовими утисками на українське життя, ні з сим ренегатським сикофанством немає нічого спільного тінь великого гетьмана.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1912. – Т. 57. – Кн. 1. – С. 94 – 102. Зі скороченням під назвою «Новое знамя националистов» стаття була передрукована в журналі: Украинская жизнь. – 1912. – № 2. – С. 16 – 21. У 1917 р. М.Грушевський включив цю працю до збірки «З політичного життя старої України: Розвідки, статті, промови», виданої у Києві (С. 117 – 126). До 400-річчя від дня народження гетьмана України Богдана Хмельницького стаття передрукована в журналі: Київська старовина. – 1995. – № 6. – С. 2 – 7.

Подається за першодруком.

У статті зроблено спробу підвести підсумок у майже сторічній полеміці між українською і російською історіографіями про місце і значення гетьманів Б.Хмельницького та І.Мазепи в українському державотворчому процесі. Автор прагне побороти усталений стереотип про Богдана Хмельницького як москвофіла, а І.Мазепу – як самостійника.

Детальніше про цю публіцистичну працю див.: Гирич І. Носитель державної української ідеї // Київська старовина. – 1995. – № 6. – С. 8 – 9. До питання оцінки М.Грушевським постаті Івана Мазепи зверталися дослідники: Жуковський А. Гетьман Іван Мазепа в оцінці М.Грушевського // Український історичний журнал. – 1998. – Ч. 6. – С. 134 – 145; Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в працях М.Грушевського // Іван Мазепа і Москва. – К., 1994. – С. 147 – 163; Кресін О.В. Мазепа і мазепинство в науковій спадщині М.С.Грушевського // Михайло Грушевський і сучасність: Матеріали міжнар. Наук. конф., присвяч. 130-річчю від дня народж. М.С.Грушевського. – К., 1998. – С. 32-34.

Штандар, розуміється, бутафорський, склеєний з газетних номерів «Киевлянина»… – йдеться, зокрема, про публікації в газеті «Киевлянин» (1911. – 17 листопада) та «Новое время» (1911. – 8 грудня), в яких М.Грушевського називали провідником мазепинського руху, лідером боротьби за автономію України. Тексти статей у перекладі українською мовою подані в «Щоденнику» Є.Чикаленка (див.: Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917). – К., 2004. – Т. І. – С. 181-186).

…і коментарі… бутафорські, вибрані з імпровізацій покійного Івана Олександровича Хлестакова і його приятеля Тряпічкіна… – тут М.Грушевський порівнює журналістів «Киевлянина» з дійовою особою комедії М.Гоголя «Ревізор» Хлестаковим та його другом з Петербурга Тряпічкіним, який пописує статейки. Кореспонденти «Киевлянина» в своїх анонімних фейлетонах використовували імена цих дійових осіб у діалогах або як псевдоніми (див.: Беседа. Письмо Ивана Александровича Хлестакова о киевских делах // Киевлянин. – 1907. – № 65. Стаття підписана: «Твой друг Иван Хлестаков. С подленным верно: Неизвестный»).

…ухилявся від спільних операцій з московськими військами… – йдеться про вимогу московського царя гетьману Б.Хмельницькому 1654 р. йти під Луцьк на з’єднання з військами воєводи Олексія Трубецького. Сам же гетьман розвивав плани нового походу на Львів, які вдалося реалізувати лише наступного року.

…рішуче говорив перед старшиною, що з Москвою треба розірвати і шукати собі іншої протекції… – йдеться про реакцію Б.Хмельницького на відомості, отримані з-під Вільно, що українське посольство на чолі з Романом Гапоненком не було допущене до польсько-московських переговорів. Про це відомо з повідомлення батька Івана Виговського Остафія московським послам у червні 1657 р. (див.: Акти ЮЗР. – СПб, 1863. – Т. III. – С. 555-557; Грушевський М. Історія України-Руси. – К.., 1997. – Т. IX. – Ч. II. – С. 1250-1252).

Акти, недавно видані Київською археографічною комісією… – йдеться про видання: Архив Юго-Западной России. – К., 1908. – Ч. III. – Т. VI: Акты шведского государственного архива по истории Малороссии (1649 – 1660) / Изд. Н.Молчановского.

Тісний союз України з Швецією… був приготований ще за життя Хмельницького і тільки сформульований остаточно по його смерті – йдеться про українсько-шведський союз, укладений І.Виговським у жовтні 1657 р. Цей союз готувався Б.Хмельницьким у результаті шведських посольств Веллінга та Лілієнкрони у 1656 – 1657 рр. до Чигирина.

…напад Данії змусив Швецію залишити свої агресивні плани супроти Польщі і замиритися з нею… – йдеться про напад датського короля Фридерика III на Шведське королівство у червні 1657 р. Карл X змушений був вивести свої війська з території Речі Посполитої. Польсько-шведський мир був підписаний у 1660 р.

Див. мої статті в «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику», 1909, [кн.] VI… – йдеться про статтю «Виговський і Мазепа» (ЛНВ. – 1909. – Т. 46. – Кн. 6. – С. 417 – 428).

…і «Записках» львівських, т. 92… – йдеться про статтю «Шведсько-український союз 1708 р.» (ЗНТШ. – 1909. – Т. 92. – С. 7 – 20).

…в московських «Чтениях» 1847 р. – йдеться про видання «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете».

«Архиве» Київської археограф[ічної] комісії, ч. III, т. VI… – йдеться про видання: Архив Юго-Западной России. – К., 1908. – Ч. III. – Т. VI: Акты шведского государственного архива по истории Малороссии (1649 – 1660) / Изд. Н.Молчановского. На нього посилається М.Грушевський у статті «Шведсько-український союз 1708 р.»

Див.: «Л[ітературно]-н[ауковий]вісник», 1911, кн. IV – йдеться про статтю М.Грушевського «На українські теми. Фабрикація сепаратизму» (ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. 4. – С. 128 – 134), в якій повідомляється про відхилення Сенатом скарги засновників полтавської «Просвіти» на Полтавське губернське в справах товариств присутствіє, яке відмовило в реєстрації товариства.

Див. статтю Меншикова «Национальная трещина»… – у названій статті М.Меншиков не лише подає перелік здобутків українського руху, але і закликає: «[…] не только заметить это явление, – оно давно замечено, – пора бороться с ним не на живот, а на смерть» (Новое время. – 1911. – 21 (8) декабря. – № 12839. – С. 4-5).

…ісздателів пам’ятника Хмельницького, себто Юзефовича і К^о – див.: Левицький О. Історія будови пам’ятника Б.Хмельницькому в Києві // ЛНВ. – 1913. – Т. 62. – С. 467 – 483.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 199 – 206.