Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1911 р. / Фабрикація сепаратизму

Фабрикація сепаратизму

Михайло Грушевський

Часи непокритого націоналізму, котрі маємо нещастя переживати тепер в Росії, принесли цілий ряд принципіальних декларацій правительства в справі українського питання, дуже цікавих і цінних, власне, своєю, скажім, «щирістю». Давніші правительства, звичайно, такою щирістю не грішили і не пускалися в мотивування своїх розпоряджень або розвішували гірлянди фігового листя наоколо дійсних мотивів. Але тепер фіговому листові минувся час, ніхто його не потребує, прийшла пора античної наготи і, як не вважали потрібним маскувати «національного лиця», так само не бачать потреби ховати дійсного образу інших, менш показних частей нового націоналізму.

Давніше «государственность» не вважалася метою і завданням політики сама для себе; представлялося, принаймні хоч представлялося, що вона має своєю метою добро народів, об’єднаних під покровом її. Припускалося, що культурно-просвітній розвій поодиноких народів не тільки не розминається з програмою «государственности», а навіть являється ціллю для неї. Ще так недавно Комітет міністрів передконституційних часів, застановившися над обмеженнями українського слова, поставив питання про їх скасування, виходячи з того помічення, що сі обмеження затримують українські маси на теперішнім низькім культурнім рівні, гальмують їх культурний розвій. Розвій народного добробуту і культури вважався першою метою державності.

Тепер часи змінилися, гадки про потреби й інтереси народів Росії одступили перед інтересами самої державності. Вона стала ціллю для себе, не потребуючи ніяких інших оправдань для своїх вимог. І перед інтересами сеї державної надбудови відкинено інтереси живих складників держави – народів Росії.

З повною отвертістю зазначили се нинішні керманичі російського державного корабля в своїх відносинах до українства.

Першим проявом сього нового курсу, декларацією нового трактування українства була постанова сенату літом 1908 р. Сенат відкинув скаргу основателів полтавської «Просвіти» на губернське присутствіє, що не прийняло до регістрації статуту «Просвіти», і мотивував се тим, що мета товариства – допомагати культурно-просвітньому розвиткові української людності Полтавщини – має в собі сепаратистичні змагання і може привести до небезпечних наслідків.

Таким чином, культурно-просвітній розвиток українського народу, який в 1904 р. признавався Комітетом міністрів річчю настільки бажаною, потрібною, можна сказати, обов’язковою для державної політики, що для неї сей Комітет уважав пожаданими скасувати державні акти обмеження української мови, аби дати українському народові можність культурного розвитку за поміччю своєї прирожденної мови, – він в очах теперішнього курсу стає річчю настільки обтяженою небезпечними наслідками, що задля сього вважається потрібним відмовляти заснування товариствам навіть зовсім нешкідливим. Бо що сенат ніякої шкоди в «Просвіті» не добачав, можна напевно судити з того, що якогось реальнішого закиду против неї у нього не знайшлося, крім тих можливих «небезпечних наслідків».

За сим сенатським рішенням пішов голосний циркуляр міністра внутрішніх справ, розпублікований 20 січня 1910 р. В нім наказувалося губернським властям не дозволяти заснування товариств «инородческих, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей» з огляду «на несоответствие русским государственным задачам образования обществ, преследующих узкие национально-политические цели, так как объединение на почве таких национальных интересов ведет к усугублению начал национальной обособленности и розни и может визвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности».

Тоді велику сенсацію зробило се несподіване причислення українців до «інородців» всупереч офіціальним догматам «единства русского народа», що не допускали ніяких значніших різниць між народом українським і великоруським. З сього боку обговорений був сей циркуляр на сторінках нашої часописі [«Літературно]-н[ауковий] в[істник]», 1910, кн. IV.], і за сим оригінальним проявом офіціальної мислі відійшло на другий план суворе позбавлення інородчеських народностей права користуватися законом про товариства і союзи «незалежно від завдань» таких організацій.

Тепер дістали ми нову декларацію правительства, а саме рапорт Міністерства внутрішніх справ сенатові з нагоди протесту, піднесеного московським градоначальником проти регістрації статуту товариства «Українська хата» в Москві, прийнятого московським присутствієм в минулім 1910 р. Міністр внутрішніх справ, згоджуючися з становищем градоначальника, пояснив сенатові:

«Хотя ближайшей целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главными являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти, представляется крайне нежелательной и противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине.

Исходя из того положення, что три главных отрасли восточного словянства – Великая, Белая и Малая Россия – и по происхождению, и языку не могут не составлять одного целого, наше правительство, начиная с 17-го столетия, постоянно боролось против движения, известного в наше время под именем украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных, национально-территориальных началах. После добровольного воссоединения Украины с Московским государством указанное движение, не имея под собой твердой почвы и исторических причин, потеряло свою силу, уступая место естественному слиянию родственных и близких между собою і славян, и сохранилось лишь среди отдельных непримиримих слоев малорусского населення.

В настоящее время сепаратистское движение стало вновь возрастать и поддерживается, главным образом, из Австрии, Галиции. Влиянию проживающих во Львове непримиримих сепаратистов следует приписать наблюдающееся с 1905 г. стремление у нас образовывать общества, которые под видом культурно-просветительных целей, быть может, сами того не сознавая, содействуют возрождению украинского сепаратистского течения (общество «Просвіта», «Громада» и др.).

Национальные и политические стремления настолько тесно связаны между собой в украинском движении, что разграничение их является совершенно невозможным, и в нашу государственную задачу, во всяком случае, не может не входить устранение всех подобных обстоятельств, в особенности искусственных, среди вполне одноплеменных народностей. По этим зображениям, признавая образование общества «Украинская хата», приемлющего программу укрепления сепаратизма, с точки зрения государственных интересов недопустимим, министр внутренних дел полагает, что учреждение в Москве общества «Украинская хата» не подлежит разрешению, как стремящегося к достижению узконациональных целей и потому угрожающего общественному порядку и безопасности».

Розуміється, сенат згодився з московським градоначальником і міністром внутр[ішніх] справ.

Таким чином, правительство, рік тому так рішуче записавши українців до інородців, тепер знов вертається до формули «единства русского народа», і то в формі ще більш загостреній, ніж коли-небудь перед тим. Давніше бувало – культурні змагання українські ставилися в підозріння настільки, наскільки під їх покровом правительству траплялося доглянути політичних тенденцій – український політичний сепаратизм, себто змагання до відділення України від Росії.

Тепер, судячи по сій декларації, правительство ніби вже не допускає таких тенденцій у українців, воно не знає у них змагань до політичного відділення, а тільки до «устройства малорусского края на автономних, национально-территориальных началах». Але сі зовсім природні, історичною традицією усвячені змагання воно хоче поборювати рішуче, беручи собі приклад з централістичної політики XVII – XVIII в.

Культурні цілі українські, розвій мови, освіту на українській мові – все се воно вважає суперечним з завданнями російської державності. Йому хочеться не одності політичної, не моральної зв’язі народностей, а повної однаковості етнографічної і культурної, і все, що розминається з сим, хоч би несвідомо, воно засуджує на поборювання державністю, а тим самим – викликає на боротьбу з тою державністю, бо ж, мабуть, саме не припускає, що такі змагання до української культури і освіти, до своєнародного розвою вигаснуть від самої декларації, від одної заяви, що правительство їх не похваляє.

В сім небезпека всякого такого звужування формули державності, що вона тим самим збільшує категорію антидержавних явищ, котрі береться поборювати, і заводить енергію державності в піски безплідних і непотрібних «трений». Навіть в історії тої старої боротьби московського правительства з українським автономізмом поруч крайнього централізму, котрий бере собі за приклад нинішнє правительство, ми бачимо і течії більш толерантні, які не бажали загострення російсько-українських відносин і, особливо в моменти політичних напружень, вважали потрібним робити щось «для удовольства и приласкания» України.

Вони дійсно певними уступками українським домаганням вміли сотворити на Україні прихильний до Росії настрій, оживляли моральні зв’язки, що завмирали і заникали до решти під репресіями суворих обрусителів. Представники сих ліберальніших поглядів тямили добре те, що, видно, забули вдохновителі нинішньої політики, – що «добровольное воссоединение Украины с Московским государством» зовсім не було актом відречення українців від свого національного життя, а навпаки, саме інтересами національного життя було подиктоване.

Під рукою єдиновірного монарха українці Богданових часів сподівалися забезпечення своїх національних інтересів, примноження своїх вольностей, свобідного і не стісненого розвитку свого національного життя, і в тім напрямі ставили певні умови при своїм прилученні. Всі ті автономні домагання, котрі викликає на герць нинішнє правительство, вони, як повинно бути йому звісним, не були чимсь стороннім і незалежним від того «добровольного воссоединения», а були власне грунтом, на котрім виникло і саме «воссоединение», і пізніше розвивалися на основі тих же московсько-українських відносин.

Українські патріоти XVII в. в рамах державної системи Москви, в державнім зв’язку з Москвою хотіли саме забезпечити оту автономність українського життя і ставали політичними сепаратистами, кажучи теперішньою термінологією, коли представники крайнього московського централізму напирали на те, що в рамах московської чи російської державності не може бути місця для розвою українського національного життя.

Нинішнє правительство хоче повторяти ще раз сі крайності, помилковість котрих була ясна стільки разів самим російським політикам, включно до Комітету міністрів 1904 – 1905 року. В незлічимі ряди «внутрішніх ворогів» включаються і українські елементи, прихильні до свого національного культурного життя, а неповинні в ніякім сепаратизмі, як признає сама декларація, – тільки тому, що вони не підходять під плани уніформного «велико-бело-малорусского народа», потрібного нинішньому правительству.

Покивується при тім на впливи «проживающих во Львове непримиримих сепаратистов». Чи не правильніше було подумати про впливи самого автономного українського життя, що розвивається і розвиватиметься за російським кордоном, свобідно від уніформних російських програм? Здавалося, що вже став загальнозрозумілим трюїзмом стільки раз показуваний факт неможливості загнати українську мисль Росії в формулу уніформного общеросійства з того часу, як на певній часті української землі розвинулося і стало реальним, втіленим фактом українське національне життя.

Зрівноважити його впливи на настрій і напрями українського громадянства Росії можна тільки наданням українцям Росії принаймні таких же (дуже скромних і невеликих) можливостей національного розвою, які мають українці австрійські. Але російське правительство, навпаки, стає на непримириму позицію супроти українства, і його офіціальні і неофіціальні агенти розпочинають похід против проявів українського життя найбільш скромних і безневинних. Таким уважаю недавню кампанію против Шевченка, против всяких способів ушанування його ювілею, зроблену хіба в інтересах якогось «прусського короля», але ніяк не в інтересах російської державності, котрій зовсім не може вийти на здоров’я отаке штучне творення бар’єрів на гладкім місці, хіба для того тільки, аби було що здобувати і з чимсь боротися.

Характеристично в високій мірі, що з сею домашньою кампанією з Шевченком хронологічно стрівся великий гвалт, піднятий в чорносотенних органах і кругах на адресу австрійську й австрійсько-українську. Вірнопідданські промови українських делегатів в останній австрійській делегації, повні ворожнечі до сучасного режиму Росії й гноблення ним українства, і слова вдоволення, висловлені цісарем сим делегатам по скінченні делегації, дали привід різним офіціозним підголоскам російським до завзятих виступлень против австрійського українства і против політичних спекуляцій Австрії в українській справі. В самих делегаціях неославісти устами п. Крамаржа кинули австрійському правительству закид, що воно більше думає про марші на Київ і Одесу, ніж про упорядкування внутрішніх справ держави, і в сей тон ударили також націоналістичні органи Росії.

Не будучи втаємниченим в секрети австрійської дипломатії, розуміється, трудно вгадати, на скільки добре влучив п. Крамарж в таємні заміри австрійської політики. Але що нинішній російський націоналістичний курс дійсно робить все можливе для того, аби розбудити у своїх сусідів апетити на різні «інородчеські» справи, штучно роздражнені і роз’ятрені ним в останніх часах, і спеціально – на українську справу, котру він так завзято роздмухує, – се таки мусить бути признане з усею рішучістю.

Несподіваний порив вірнопідданства у опозиційно настроєних українських делегатів партійні органи галицької України поясняли поривом почуття, до найгіршої міри роздражненого останніми репресіями українства. Розуміється, політикам не дуже-то личить давати себе уносити такими поривами чуття, і українське громадянство могло б з свого боку просити їх брати справу холодніше. Але кінець кінцем і галицьке громадянство, і його політична репрезентація складається з живих людей, «не з дерева, ні з каменю», а з крові і плоті, котрих не може не дражнити такий безоглядно ворожий курс, взятий нинішнім російським правительством в відносинах до українства, і не може не впливати на їх становище супроти австрійського правительства і його політики.

І ніякими криками гніву і образи російських офіціозів, ніякими представленнями російської дипломатії, до котрих вони її накликають, не вдасться відвести чужих політиків, аби вони не робили собі рахунків з антиукраїнської політики російського правительства. Річ очевидна, навпаки, що кожда репресія на українство, кожде загострення, звернене проти українців, буде оцінено як новий шанс усіма, хто спекулює на внутрішню розколину в лоні восточного слов’янства, котре заходжуються збивати заіржавілими обручами заборон і репресій нинішні керманичі російської політики.

П’ять літ тому, коли октябрський маніфест обіцяв народам Росії можливість свобідного і нестриманого національного розвою, представники австрійського українства в тяжких обставинах національної боротьби Австрії з радістю вітали перспективу такого розвою для російської України. Вони тішили себе надією, що центр ваги українського життя тепер перейде на грунт російської України і в обставинах свобідного російського життя знайде своє розв’язання українське питання.

Обставини українського життя Австрії теж настільки не завидні, що небагато, справді, було треба на те, аби центри ваги і притягання українського життя принести в межі Російської держави – в інтересах її самої і в інтересах українського народу. Але російське правительство приложило всі старання, щоб сі надії розвіяти, а невеселі умови закордонного українського життя знову зробити предметом зависті і зітхань для російських українців, навіть найменше зачеплених яким-небудь сепаратизмом.

І в сім напрямі робляться все нові й нові заходи. Разом з тим, як російські дипломати, виконуючи потсдамські інструкції, розпалюють собі нові огнища замішань на східно-азійських границях, керманичі внутрішньої політики своїми репресіями, безпотрібними, нічим не оправданими, старанно перетягають в віденський бік вагу старого суперництва Росії й Австрії в слов’янських і ще спеціальніше – в східнослов’янських справах.

Се робота тільки «для прусського короля», безсумнівно!

Казенні підбрехачі брешуть про плани української республіки під протектором Німеччини і Австрії. Наскільки се дотикає українського громадянства Росії, се, розуміється, пуста брехня. Але малювати чорта на стіні – річ таки не тільки зайва, але і небезпечна. І я думаю, що сторожі російської державності зовсім непотрібно викликають апетити у заграничних приятелів своїми наклепами і репресіями на українство.

Російській державності се може пошкодити якраз далеко більше, ніж українському сепаратизмові, привид котрого викликає наново декларація Міністерства.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 54. – Кн. 4. – С. 128 – 134.

Подається за першодруком.

Змістовним переказом статті, вміщеним Миколою Вороним (під псевдонімом «Amicus») у газеті «Рада» (1911. – 9 червня (27 травня), оглядач прагне донести до широкого загалу читачів занепокоєння М.Грушевського політикою російського уряду, його репресивними заходами щодо будь-яких проявів національного життя, утисками культурно-просвітницького розвою українського народу.

«Л[ітературно]-н[ауковий] в[істник]», 1910, кн. IV – йдеться про статтю «На українські теми. Гімн вдячності».

…проти регістрації статуту товариства «Українська хата» в Москві… – статут добродійного товариства був зареєстрований 1 березня 1910 р. Московським особливим у справах товариств присутствієм. Ця реєстрація була опротестована в Сенаті московським градоначальником та міністром внутрішніх справ.

…від того «добровольного воссоединения»… – Переяславській раді 1654 р. М.Грушевський присвятив праці: 250 літ // ЛНВ. 1904. – Т. 25. – Кн. 4. – С. 1 – 6; Переяславська умова України з Москвою 1654 р. – К., 1918; Хмельницький і Хмельниччина // ЗНТШ. – 1898. – Т. 23-24. – С. 1-30.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 176 – 182.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 533

Модифіковано : 3.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.