Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1911 р. / Недооцінювання

Недооцінювання

Михайло Грушевський

Кілька місяців тому в нашім житті – житті російської України – сталася пригода, з приводу котрої хочу поговорити: припинилася популярна газета для народу «Село». Факт сей не зробив особливого враження в нашім громадянстві. Одні пом’янули небіжчика більш або менше скромною похвалою, інші не зробили й того і взагалі не виявили ніякого занепокоєння, маючи на увазі, що громадянство й по тім не зісталося без популярної народної газети: відновилася «Світова зірниця», з’явилася незадовго перед тим «Рілля», а під хвилю, як припинялося «Село», став виходити «Засів», котрим видавці «Села» і уконтентували своїх передплатників.

Ущербку українському престижові, значить, не вийшло і навіть число газет українських через се не зменшилося, так що й ворогам українського народу не було притоки говорити про упадок чи регрес українського життя. Все зісталося на місці, вся та убога зверхня декорація, котра має посвідчити «перед світом», що «і ми люди», і все у нас по-людськи – єсть у нас і органи щоденні (загальне число: один), і органи літературно-наукові (так само один), і органи чисто наукові (так само один), і органи літературно-громадські (так само), і органи сільськогосподарські (так само) і так далі – всякої штуки по одній, як у мініатюрних німецьких князівствах, з котрих так люблять насміхатись сатиричні листки, – де також, «як у всіх монархіях», мусить бути теж бодай один гофмейстер, один штальмейстер, один єгермейстер, бодай хоч один міністр, хоч один генерал, хоч один тайний совітник і так далі – всякої тварі бодай по штуці, коли не по парі, коли Господь Бог на більше не позволяє, але все-таки хоч по одному, а так само «як у всіх Європах»!..

Так зістався в цілості весь інвентар і у нас. Шановні земляки наші можуть спокійно спочивати по патріотичних трудах своїх і з повним вдоволенням перечисляти, що є вже у них «все» – преса, література, наука, музика, театр, клуби, банки, кооперативи – і навіть «Просвіти» ще не всі позакривані. «Вся обстановка» зовсім як «у всіх приличних домах».

І все-таки, не вважаючи на цілість української «обстановки», мулить мені сей факт і, може, не так факт, як отся байдужість до нього нашого громадянства, з котрої ясно виступає, для мене принаймні, недостача зрозуміння тих підстав, на котрих повинна опертися громадська робота, коли вона має на меті щось більше, ніж декорацію, ніж зверхню «обстанову» нашого життя про чуже око, «як у всіх приличних домах».

Громадянство повинно було щиро пожалувати сеї газетки, коли б воно відчувало потреби і завдання свого житгя. Діло се минуле, нема надії, щоб та газетка стала виходити знову, і хоч я стояв близько до неї, тепер можу її похвалити – тим більше, що за свого життя вона не тішилася не тільки особливою, а таки й ніякою увагою наших «руководящих органів».

«Село» могло похвалитися добрими співробітниками, зручними популяризаторами; давало своєму читачеві в дуже легкій і приступній формі багато такого, що будило його мисль, розширяло його виднокруг, привчало мислити над обставинами життя, ставитися до них критично. І читачі з народу цінили його; редакції не бракувало «читачів-друзів» з селян і робітників, які при різних оказіях заявляли їй свою вдячність і щире довір’я.

Інтерес серед селян будило «Село» великий»; знаю факти, де селяни умисно ходили на залізничну станцію за кільканадцять верств по «свою газету», щоб мати її скорше в руках. А як треба «авторитетної» оцінки (бо суспільність наша цінить «авторитетне слово»), то досить згадати, як високо оцінена була ся народна газетка, як орган громадського і політичного усвідомлення, в сферах адміністраційних.

Се факт, що ні одне українське видавництво не було так високо отаксоване: крім явних репресій і кар, котрими прийнято сю газетку, вона від початків свого існування почала заборонюватися «секретно» всякими начальствами і відомствами на різні і всякі способи, включно до наказу з волостей адресатам її не видавати, а відсилати до канцелярії губернатора. Здається, що тільки «управление государственного коннозаводства» и «ведомство имп[ератрицы] Марии» не встигло видати спеціальних циркулярів, котрими забороняло передплачувати «Село» своїм підвладним.

Нема сумніву, що така спеціальна опіка начальства робила великі трудності розповсюдженню газетки. До редакції не раз приходили листи і усні оповідання про ті перешкоди, які діються з боку різного місцевого, сільського начальства, починаючи від «ласкавих» намов не виписувати і не тримати такої газети – і до простої конфіскації. Кореспонденти удавалися до редакції з запитаннями, чи має право начальство забороняти газету; діставали, розуміється, відповідь, що газета видається законно і начальственним заборонам чи карам не підлягає.

Не знаю, який ужиток з тих роз’яснень робили сі кореспонденти. Але факт зістається фактом, що після того, як газета була обсочена вже такими многосторонніми заборонами з боку різних-прерізних відомств і начальств, вона все-таки мала передплатників і читачів – цифру дуже показну як на наші українські обставини, і то передплатників чисто селянських, не інтелігентських. Були села з цілими гніздами передплатників – до десятка і вище десятка. Очевидно, начальственні заборони не спроможні були сотворити перешкод непереборимих: наша «слава Богу конституція» все-таки зіставляла певну щілину між законно дозволеним і начальственно забороненим, і сею щілиною газета ішла далі, заходячи в такі глухі кутки, де ніхто не міг би й припустити можливості якогось противлення начальственним «умоначертаниям».

При можливості такої щілини, задокументованої розповсюдженням газети по всіх її заборонах, річ очевидна – газета могла далі існувати й сповняти своє діло громадського й національного усвідомлення, якби свідома інтелігенція українська, та, що стоїть ближче до села і селянського читача, приложила з свого боку старання, щоб згадана щілина могла бути якнайбільше використана селянським передплатником і читачем. Річ знана, що там, де селянинові приходиться вступати в боротьбу з перешкодами нижчої сільської власті, вроді урядника або писаря, – поміч і участь інтелігента, хоч би як невисоко поставленого на урядових ієрархічних щаблях, буває незвичайно цінна і важна.

І я смію думати, що українська свідома інтелігенція не показала в сій справі зрозуміння діла і зосталася позаду від адміністрації – ся краще оцінила «Село» як орган національного і суспільного усвідомлення. Думаю, що при живішій помочі з боку нашої інтелігенції поширенню сеї газетки, вона могла б існувати й далі, навіть при всіх репресіях й заборонах начальства – жити і поширюватися навіть у всій тій густій мережі заборонних циркулярів, котрою її обпутало начальство. А утрата органу, що встиг здобути собі добру репутацію і довір’я нашого селянина – все-таки прикрий убуток в нашім молодім і небагатім національнім житті, хоч би на місце припиненого з’явилося не то, що один, а й два нові органи.

В сім маленькім епізоді бачу симптом загальнішого недооцінювання свідомою українською інтелігенцією тої щілини, яка взагалі існує між старим режимом і нинішньою «самодержавною конституцією». Громадянство українське разом з російським все ще живе під враженнями розвіяних мрій визвольного руху і під сим гнітючим настроєм недооцінює тих можливостей самоозначення, які зіставила в його руках та сувора дійсність, що обскубала так безжалісно розкішні квітки «юних днів – днів весни».

Як би обридлива не була нинішня вакханалія успокоєнія, як би не вивертали «волеві імпульси» нинішніх комендантів російського життя всяке поняття законності, дозволенності і недозволенності, – вони не спроможні вернути життя на старі позиції. Глибоке «єгоже не прейдеши» ділить сучасне життя від недавноминулого, і ніякі розкати «сильної власті» не можуть закрити й задержати його. Нема тої глибокої авторитетності, вихованої столітньою еволюцією російської державності, по одній стороні, нема тої свідомості непреложності і безвихідності, по другій, що характеризували старе життя і надавали йому силу.

«Волевим імпульсам» власті, розуміється, відкрилося поле, якого не знав і старий режим; але суспільність приймає їх як результати хвилевої кон’юнктури і ще важніше – таким уважає їх сама власть, не маючи ніякої певності щодо тривкості сеї кон’юнктури. Сфера громадського «дерзновения», без сумніву, розширилася незвичайно і те, що п’ятнадцять – двадцять літ могло бути тільки предметом «бессмысленных мечтаний», від котрих розважний чоловік вважав своїм обов’язком тікати за десяту версту, – стало тепер вповні допустимим предметом, про котрий можна говорити, не рискуючи бути признаним за божевільного.

Річ ясна, що сі можливості, полишені визвольною епохою, в руках громадянства повинні бути використані ним якнайповніше задля розвитку громадських сил. Але суспільність, приголомшена утратою тих безграничних перспектив, які відкрив їй був визвольний рух, не використовує їх і не оцінює відповідно – російська так само, як і українська. Між такими можливостями, полишеними українському громадянству недавноминулим, а ним недооцінюваними, на першім місці стоїть саме українське слово.

Розуміється, з практики знаю прегарно, як слабо і карикатурно була здійснена свобода слова на українськім грунті, якими безконечними обмеженнями обставлено було се розкріпачення українського слова, признане законом, але в своїм переведенні позіставлене всевласній бюрократії, вихованій в традиціях винищення «українського сепаратизму».

Знаю, і все-таки констатую, як те, що лишається і під теперішню хвилю і лишиться, очевидно, і далі, – все-таки відійшло страшенно далеко від давнішого – скажім, того, що було двадцять літ тому, коли не можна було думати про видання української популярної книжки, не кажучи про газету, не можна було порушити на українській мові, в якій-небудь формі [ні] теми історичної, ні соціальної, не можна було висловити слова критики супроти національної політики російського правительства щодо України і т. ін.

Те, що можливо нам і в сій хвилі: друкувати популярні книжки на теми соціальні, політичні, історичні, не кажучи про всякі практично-господарські і природничі; видавати газети і журнали для народу і інтелігенції; порушувати – хоч би і в дуже «обережній» формі – питання біжучої національної і державної політики, поширювати українську книжку в тім переконанні, що вона сама по собі ще не буде погибіллю для тих, хто будуть її купувати, читати, тримати і поширювати; стояти в безпосереднім обміні з закордонними українськими землями – хоч би і при співучасті цензурної замазки і величезного мита – все се свідомим українцям з-перед двадцяти літ здалося б чим незвичайно розкішним, просто казочним щастям, навіть з усіма атрибутами нинішніх трусів, процесів, кар, конфіскат, закривань, заборон і т. д., і думаю, що вони докірливо б похитали головою, якби могли уявити собі, що всі отсі можливості сучасному свідомому українству будуть здаватися чимсь маловартним, малозначним; що воно буде використовувати їх слабо, все перейняте ще враженнями від розкішної панорами, котру бачило під час визвольного руху – автономності українського життя, повноти національної культури, розв’язання аграрного питання на користь трудящих українських мас, повної свободи організації суспільності і т. ін.

Так, наше покоління, що бачило перед собою хоч короткий час все се таким близьким, таким можливим, – все ще не може помиритися з працею в границях тих реальних можливостей, які лишив їй той світлий час, і над ним звучать ті жалісні слова біблійного героя, котрі Лермонтов виписав як епіграф свого «Мцыри»:

«Вкушая, вкусих мало меда, и се аз умираю».

Мені пригадується одна недавная стріча. На улиці в Києві підійшов до мене молодий чоловік і, назвавши мене, пояснив, що приїхав зі мною порадитися. Його заінтересувала можливість національної української пропаганди на релігійнім грунті. Розвинув передо мною свої плани: взяти на себе службу в якімсь закордоннім «святім місці», куди сходяться богомольці, і, маючи можність стрічатися з українськими прочанами без нагляду російської поліції, ширити між ними українську книжку на теми релігійні, а поруч з ними – і на теми національні, та дорогою українського слова релігійного відкривати дорогу національній ідеї до сеї найбільш консервативної часті українського селянства.

Довідавшися, що сей чоловік і тепер живе на селі, між народом, я висловив йому своє здивування, що він шукає таких крутих доріг до селянського переконання – добирається до найменш податливих кругів селянства та ще й таким сумнівним шляхом, коли має змогу впливати на людей, без сумніву, далеко більше чутких на інтереси суспільні, політичні й національні.

В відповідь він почав досить глухо говорити про те, як тяжко служити тепер і як трудно робити що-небудь на селі в теперішніх обставинах. Не могло мене се переконати. Хоч я зовсім не був оптимістично настроєний для обставин нинішньої роботи на селі, де тепер панує і зводить рахунки з усіма, що встигли себе як-небудь опозиційно показати за недавноминулих часів, всяке сільське начальство, повне гордого переконання, що тепер йому «все подвержене», – все-таки я мав те враження, що сей чоловік не пробував серйозно працювати у себе дома на сільськім грунті, в сих «обставинах» і тими засобами, які нинішній «прижим» зіставив в розпорядженні поступово настроєного громадянина.

І маю таке переконання на підставі різних фактів, що дуже багато тепер по Україні і між свідомими українцями, і між всеросійськими поступовцями є таких людей, котрі, стоючи близько села і всякого робучого народу та маючи змогу впливати на напрям народного життя і народних інтересів в своїй околиці, замало цінять ту можливість впливу на нарід, на селянство дорогою української популярної літератури, популярної преси, українського слова взагалі, яку зіставляє ще нам нинішній режим.

Яка причина тому? Думаю, що одним відбирають охоту ті всякі препони, які розсіває різна адміністрація, вища і нижча, загальна і спеціальна, на шляху поширення українського слова й української свідомості. Дуже багатьом, без сумніву, здається таке діло занадто дрібним, занадто далеким супроти великих завдань, які висунув недавній визвольний рух; воно їм занадто пахне старим народницьким романтизмом – вчити дітей, роздавати книжечки, газети – та ще й такі скромні, обкусані цензурою, як нинішні. Людей общеросійсько настроєних мутить іще й побоювання, щоб таким чином не стати учасником і помічником «українського націоналізму», що тільки непотрібно ускладнює національними мотивами й «національним шовінізмом» всім спільне завдання всеросійського визволення.

А результат з того кінець кінцем такий, що і продукція популярної літератури не поступає у нас так, як би було слід: особливо на теми суспільні, політичні і національні виходить останніми роками дуже мало популярної книжки. А те, що маємо вже і що ласкою начальства позіставлено і по нинішню хвилю в свобіднім обороті книгарськім та може до певної міри «невозбранно» поширюватися й тепер – поширюється дуже слабко – розмірно, розуміється, коли порівняти з тим, що було тому десять – п’ятнадцять літ, але дуже і дуже слабко, як уважати на нинішні обставини.

Після того, як фактично скасовано до решти свободу зібрань, товариств, свободу живого слова, лекцій, промов і таке інше – друковане слово, популярна книжка, популярна газета зісталися одинокими засобами політичного і національного виховання народних мас, одинокою дорогою впливу інтелігенції на них. Будувати силу українства в масах і так само – збирати запаси творчої сили оновлення в сих масах під теперішню хвилю можна тільки сею дорогою. Се повинно бути ясним, і супроти того нічим іншим, як тільки проявом тяжкої депресії, приголомшення нашої суспільності треба вважати отаке занедбування нею сих могутніх засобів народного виховання.

«Обставини» ніяк не можуть оправдати її – власне, вони ще дають змогу користуватися сими засобами, і невикористання їх зістається виною громадянства. Раніше чи пізніше прийде хвиля обрахунку реальних сил, котрими розпоряджає чи то українське громадянство, чи поступові елементи Росії – і тоді прийдеться гірко пожалувати змарнованих літ, невикористаних доріг, недооцінених знарядь.

А зрештою, реальні відносини сил і так кождої хвилі важаться і дають себе відчувати чи в відносинах до українства правительствених сфер і всяких начальственних «умоначертаний», чи в настрою до нього інших національних і політичних груп в Росії. І сей факт – наскільки свідоме українство має або не має за собою народні маси, наскільки воно опирається або не опирається на національно усвідомлене селянство, робітництво, інтелігентський пролетаріат – сей факт чи свідомість його передовсім рішають і впливають на те, наскільки рахуються з українським життям, наскільки ним інтересуються, «люблять чи ненавидять», знають або хочуть знати в поступових російських і всяких інших кругах.

Тут кінець кінцем розв’язка сього пекучого для російських українців питання. Про нього поговорити мушу хіба осібно, а тепер хочу тільки зазначити, що одинока певна дорога його розв’язання лежить через політичне і національне усвідомлення народних мас, а для сього в нинішніх обставинах один спосіб – сотворення можливо найкращої чи найбільш різносторонньої популярної літератури і преси та їх поширення діяльне, енергічне і неустанне.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 55. – Кн. 7-8. – С. 81 – 88. Автограф статті з виправленнями автора та розпорядженням невідомою рукою «зараз складати» зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235 – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 239 – 248 (перша частина); Спр. 173. – Арк. 162 – 171 (друга частина без назви)). Там же зберігається коректа статті без виправлень (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 169. – Арк. 249-252 зв.).

Подається за першодруком.

Написана у зв’язку з закриттям газети «Село», заснованої з ініціативи М.Грушевського та фактично редагованої ним. Провідною ідеєю цього народного тижневика було піднесення національної самосвідомості селян. Упродовж вересня 1909 – лютого 1911 pp. вийшло 76 чисел газети, до якої історик написав 84 статті (з них 38 передовиць, присвячених актуальним проблемам тогочасного українського громадсько-політичного, культурно-освітнього життя). Про особливу увагу українських діячів до газети «Село» свідчить лист В.Липинського до В.Доманицького від 14 (1) серпня 1909 p.:

«З «Ради» я довідався, що має виходити «Село» – селянський тижневник ілюстрований – ближче, одначе, про нього не знаю – здогадуюсь, що видає його професор. У всякому разі страшенно це потрібна річ, і мені здається, що її слід було б всіма силами піддержати, в противному разі ми серед селянства за ці роки готові стратити стільки, що потім десятками літ не надолужаємо. Чи Ви будете співробітничати? Мені a priori здається, що будете, бо селянський тижневник – це ж така пекуча потреба, що повинна з’єднати всі найкращі українські сили» (Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. – Архів. – Т. І. – Листування. – Т. 1 (А – Ж). – Київ – Філадельфія, 2003. – С. 559 – 560).

Співробітниками «Села» були відомі публіцисти, письменники, громадські діячі. Повсякденна напружена робота М.Грушевського з написання статей, редагування та видання газети, стурбованість безкінечними арештами та штрафами зафіксовані у його щоденнику (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. – ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 25), листах Ю.Тищенко (Сірого) до М.Грушевського (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 582, 583).

Роздуми М.Грушевського щодо значення української преси та необхідності згуртування творчих сил всієї свідомої інтелігенції поділяв у своєму огляді Ан. Василько [А.Ніковський] (Рада. – 1911. – 2 листопада (20 жовтня)).

…припинилася популярна газета для народу… – про закриття газети «Село» Київський тимчасовий комітет у справах друку повідомив Головне управління в справах друку 23 лютого 1911 р. (див.: ЦДІАК України. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 260. – Арк. 143). «Наш літературний мартиролог збагатився ще однією сумною подією», – писав про закриття газети М.Вороний (Рада. – 1911. – 19 (6) квітня). – С. 2). Наступницею «Села» стала народна ілюстративна газета «Засів».

…органи щоденні (загальне число: один)… – йдеться про газету «Рада».

…органи літературно-наукові (так само один)… – йдеться про ЛНВ.

…і органи чисто наукові (так само один)… – йдеться про «Записки Українського наукового товариства у Києві».

…і органи літературно-громадські (так само)… – йдеться про місячник «Українська хата».

…і органи сільськогосподарські (так само)… – йдеться про часопис «Рілля».

…явних репресій і кар… – про конфіскації газет, штрафи, арешти видавців свідчать документи Київського комітету в справах друку (див.:ЦДІАК. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 2, 10, 17 зв. – 21; Спр. 240. – Арк. 1-6; Спр. 259. – Арк. 8-14; Спр. 260. – Арк. 23-24 зв.) та Київського охоронного відділення (Там само. – Ф. 275. – Оп. 1. – Спр. 1986. – Арк. 109 – 114).

Причинами цих арештів нерідко були і статті М.Грушевського, зокрема «Пам’ятник Шевченку» (Народний календар «Село» за 1910 p.), «Великодні з’їзди» (Село. – 1910. – 6 травня). Про них київська цензура писала:

«Во всех этих статьях ясно проводятся идеи т. н. «украинского» сепаратизма […], что заставляет признать эти статьи преступными» (Там само. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 259. – Арк. 8 – 8 зв.).

У своєму щоденнику М.Грушевський назвав ці нагінки на газету як «безпросвітній морок реакції, що затягує горизонта, не лишаючи ніякого просвітку» (Гирич І., Тодійчук О. Щоденник М.Грушевського за 1910 р. // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 118). Докладно див.: Тищенко-Сірий Ю. Перші наддніпрянські українські масові політичні газети. – Нью-Йорк, 1952. – С. 3 – 17.

… «ведомство имп[ератрицы] Марии»… – йдеться про особливе управління навчальними закладами жіночої освіти в Російській імперії, виховними та благодійними установами. Його засновницею була імператриця Марія Федорівна (1759 – 1828), дружина Павла І.

…вона все-таки мала передплатників і читачів – цифру дуже показну… – у своїх спогадах завідувач видавничими справами М.Грушевського у Києві Ю.Тищенко (Сірий) писав про число передплатників «Села» у 1909 p.: «Вже з кінцем вересня місяця вона [передплата. – С.П.] перевищила четверту тисячку» (Тищенко-Сірий Ю. Перші наддніпрянські українські масові політичні газети… – С. 11).

Дослідження листів Ю.Тищенка (Сірого) до М.Грушевського та інших епістолярних джерел спростовує цю цифру. Звітуючись М.Грушевському майже щотижня, він називає цифру близько або трохи більше двох тисяч. Зокрема, 19 листопада 1909 р. повідомляє: «Передплатників на «Село» маємо 2000 і вже переходимо на третю» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 582. – С. 217).

Сам М.Грушевський у листах до М.Коцюбинського писав:

«»Село» йде нічого собі, але курчат з осені рахують! Тепер перейшло за тисячу вже досить значно» (лист від 27 вересня 1909 р.); «»Село» закінчило рік добре, коло 2200 передпл[атників]» (лист від 4 січня 1910 р.) (Горинь В. Листи М.Грушевського до М.Коцюбинського // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 454).

Загальний тираж газети перевищував кількість передплатників. Так, у листі від 16 лютого 1910 р. Ю.Тищенко (Сірий) повідомляв М.Грушевського: «Передплатників – 1682. Друкуємо – 4500» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 582. – С. 530).

бессмысленных мечтанийнатяк на славну фразу російського імператора Миколи 2-го: «Оставьте бессмысленные мечтания» (щодо конституції; 1894).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 183 – 188.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 470

Модифіковано : 27.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.