Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1911 р. / Замість новорічної

Замість новорічної

Михайло Грушевський

Новий рік накладає на присяжних публіцистів обов’язок написати статтю «для покріплення духу» читача. Щось таке, щоб полоскотало його приємно і настроїло благодушно – сього читач привчився вимагати від новорічної статті. Виглядає се так, як антіохійські громадяни питали від сторонніх людей, що заходили до їх синагоги, – чи не мають якогось слова потіхи людям? І присяжний публіцист шукає такого слова. Запевняє, що хоч і тепер живеться не зовсім лихо, але в будучності буде «много превосходнее», що як нема грошей – то се перед грошима, і коли нема свободи – то се тільки перед її приходом, і коли вже тепер «у нас, слава Богу, єсть парламент», де сквернословить Пуришкевич, то в будуччині треба сподіватися таких Пуришкевичів многе множество, так що ніхто не буде на їх навіть зважати.

Таких справедливих і втішних гадок можна нанизати на лихо пильності велику силу, завбільшки з старосвітську низку бубликів – не то що покріпити дух читача, але довести його до повної непочитальності; тому досвідчені публіцисти й не радять надуживати таких утішних слів «аж до бесчувствия». А супроти загального розповсюдженого звичаю новорічного потішування навіть можна часом і ухилитися від сього обов’язку – бо велика хмара «кріпительних» статей, однаково, і так повисне над кождим читачем.

Та, по совісті сказати, чи й треба їх? Чи варт запевняти ще раз людей, хоч би й при нагоді нового року, в тім, що, невважаючи на всі перепони, які ставлять ворожі сили, життя наше невпинно поступає? Що живі сили суспільні наростають неустанно, що свідомість поширюєть[ся] в народних масах і готовить грунт для нових змагань. Що й українство, невважаючи на байдужість українців і на ті помилки, які так щедро допускаються ділателя-ми українського життя, теж стає все замітнішою силою – не кажу вже про Україну австрійську, а навіть і на тій убогій і занедбаній російській.

Ті, що «поклали свої руки на рало» народної роботи, не потребують сих запевнень і потішань. Вони знають се все і можуть сказати ще більше. Вони знають, що навіть в «неможливих» обставинах нинішнього життя можлива корисна, плодотворна робота, і праця щира, одушевлена бажаннями добра і поступу народного, а не якимись сторонніми, особистими побудками, – вона не буває і не може бути марна. Скільки б не тратилося сили на поборення перепон, скільки б не змахувала результатів такої праці начальственна рука – зістається щось з того. І те «щось» підносить рівень народного життя дуже значно і помітно.

Се вони знають, і нащо їм се ще говорити?

А ті, що простигли були руки до українства в хвилі всенародного руху, але скоренько взяли їх назад, коли показалося, що на українській хвилі не випливеш до почестей, заробітків, не зробиш кар’єри, і вони швиденько повернули кругом – направо чи наліво, старанно замівши за собою сліди такого нерозважного «увлечения»? Або ті, що, не одрікшися українства і навіть «боліючи душею» нібито за нього, все недосужні за всякими іншими пильнішими ділами робити що-небудь для українського життя? Чи й їм подати «слова утешения», запевняючи, що, невважаючи на ренегатство одних, на неробство других, українське життя не гине, а поступає наперед? Чи потішити й їх, щоб не зажурилися ані на хвилю своїм абсентеїзмом, могли бути спокійні за долю України і не ранили свого ніжного серця терном жалю і каяття? Думаю, що й тут ее даремна праця, бо сі недосужні українці і без помочі новорічних публіцистів без великого клопоту знайдуть безліч мотивів, якими заспокоять в перших же початках всякий приступ каяття чи жалю за долею України, і

предоставив почтительно нам

погружаться в искусства, в науки, –

натягати свої жили на задоволення потреб українського життя, самі тихенько займатимуться далі благоустройством власних діл і ділець.

Приходиться сказати з старим боговидцем: неправедний нехай собі робить неправду і праведний нехай творить неправду, час наступає скоро, і кождому по ділам їх заплата.

Прийде час, коли українство заблисне – не то що славою своєю, а так тільки легенечкими натяками, далекими можливостями своєї слави, і всі сі байдужі і недосужні земляки запалають відразу необорним запалом до українства і задивують вселенну незвичайним українським національним завзяттям, націоналізмом і шовінізмом, і чим хочете –

прорветься слово, як вода,

недоріки, що тепер так смиренно відмовляються своїм незнанням і непривичкою до української мови, які тепер не осміляються зв’язати двох слів по-українськи і ніяк не можуть збагнути таїнств української правописі, стрілять в небо фонтанами української красномовності, а «ницаки» здивують незвичайною справністю в усяких українських ділах і обращеніях, науках і штуках, мистецтвах і умілостях. Як сказано в писанії, «тоді випростується язик недорік і ясна буде мова гугнявих». Учених, досвідчених і талановитих українців посуне в усіх фахах і справах така хмара, що світ сонячний затьмиться і всякі там Європи засвищуть зі здивування від того несподіваного об’явлення скритих українських здібностей і талантів.

Українці – се ж, Боже мій, який нарід здібний, талановитий, справний, многосторонній і многогранний – аби тільки запахтило їм чимсь смачним! Се звісно всім, і навіть трудно собі представити ту грандіозну навалу українських Шельменків всякого стану і званія – їх нашествіє в українські літератури і науки, коли з’явиться підозріння, що від сих літератур і наук можна діставати довольствіє. Тепер сі будучі герої українського націоналізму самі не підозрівають і не передчувають, як близько і близесенько ходить коло них отся можливість їх українського націоналізму.

Правда, що се «близесеньке» може бути дуже релятивне, коли рахувати його місяцями й роками. Але потенціальна близькість не підлягає ніякому сумнівові. В кождім разі веду мову до того, що ми можемо зіставити наших байдужих і недосужних земляків їх власному промишленію і замість журитися ними, з більшою користю можемо подумати про себе і про своє діло. І то не так про зверхні обставини його, що лежать поза сферою наших безпосередніх впливів, так що на зміну їх можемо впливати дуже мало, хоч і не можемо через се залишати планової участі в спільних змаганнях до перестрою загальних обставин життя разом з іншими суспільностями і народами, з якими зв’язала нас історична доля. Передусім мусимо більше думати про ті ближчі обставини, які виникають з самої нашої власної діяльності і нею в значній мірі можуть бути змінені чи знейтралізовані. Про них варто подумати при кождій нагоді, хоч би й на новий рік.

От подумати, наприклад, хоч би й про те, що у нас – говорю сим разом про російську Україну – при невеликій взагалі сумі національної роботи й енергії несорозмірно багато сеї енергії йде на внутрішнє тертя, на внутрішню боротьбу, і то боротьбу не так програм і теорій, як боротьбу груп і кружків. Між тим, як майже зникли з публічної арени дебати партійні, програмові, дійсно корисні для усвідомлення і політичного виховання громадянства, їх місце зайняла полеміка, позбавлена всякої теоретичної вартості, яка являється результатом не так програмових теоретичних різниць, як особистих знеохочень і рахунків, та й ті, не насмілюючися виступати з відкритим шоломом прилюдно, в пресі, далеко більше ходять різними потайними ходами, дорогою «усної традиції» або, попросту сказавши, сплетні.

Навіть дійсні, принципіальні різниці не дебатуються відкрито і щиро в тім, що становить їх зміст і істоту, а розмінюються або на особисті сплетні й інсинуації, що розпускаються пошепки по просторам соборної України, або на різні дрібниці про мову, правопись та всякі принагідні кусання в п’яту противника. Замість літературної битви, яка мала б прочистити атмосферу і послужити певному усвідомленню суспільності, йде дрібна мародерська війна, потайна, незв’язана ніякими правилами літературного лицарства, обов’язкового для прилюдних виступів, висвободжена з усяких обов’язків літературної етики. Закисає літературна, а з нею й громадська атмосфера українського життя, заносить цвіллю і гниллю розкладу, ширить знеохочення і зневіру, безмірно понижає силу і творчість громадської роботи.

Замість творчої праці, енергія йде на боротьбу з отсим «внутрішнім ворогом», з многоголовою гідрою інсинуації, сплетні, котру навіть не можна викликати на смілий і чесний, прилюдний бій – бо ж не можна розпочинати полеміки з тими різними «шептами», що йдуть по темних кутках українського життя, з «приватними відомостями», ширеними за поміччю «голубиної пошти». Хіба покинути всяке діло і зайнятися на якийсь час – прикладом декотрих російських революційних партій – судами честі і всякими іншими подібними процесами? Перспектива также не з веселих!..

Само по собі се явище, розуміється, стоїть теж в залежності від обставин загальніших. Тут дає себе знати взагалі те «подполье», в яке загнано разом з усім російським також і українське життя: брак елементарних підстав свобідного і сильного громадського життя, брак атмосфери взагалі. Широкий, здоровий розвій громадського життя, без сумніву, розвіяв би сі нездорові зародки сплетні й громадського мародерства. Се я казав уже давніше, обговорюючи прояви нездорового українського гуртківства [«Літературно-]н[ауковий] в[істник]», 1908, кн. І, с. 192 – 193.], і тепер можу тільки повторити.

Але що нинішня затяжна реакція взагалі не віщує скорого прочищення атмосфери, а на можливостях несподіваних пертурбацій не можна опирати своїх планів і надій, тож і громадянство мусить, не чекаючи тих загальних змін, само дбати про оздоровлення української атмосфери, в котрій йому доводиться жити. Бо се таки в дуже значній мірі й залежить від нього – чи підтримувати далі сі мародерські інстинкти, прихиляючи уха свої та пускаючи далі в оборот усякий сплетницький матеріал, який розпускається між людей – чи відпихати його від себе, жадаючи, щоб принципіальні справи обговорювалися прилюдно, в пресі, а те, що не має принципіального інтересу, аби відкидалося без уваги.

Чи треба казати, що се друге – то не якийсь обов’язок милосердя супроти своїх робітників, навіть не лояльності супроти них, а проста неминуча умова культурного життя? Суспільність, яка хоче бути культурною, яка має в своїм розпорядженні культурні знаряддя, не повинна вертатися до форм і звичаїв старосвітського хуторянського життя, коли наші полупанки лежали на печі, чекаючи, поки якийсь повітовий вісник завітає до них і привезе три короби повітових новин і сплетень, сплетених з Wаhrhеіt і Dісhtung, які в такій ролі полубелетристичного матеріалу будуть ширитися і, ширячися, далі розвиватися й рости за браком якоїсь реальнішої поживи розуму і фантазії. А власне, на сю стежку сходить наше життя. Пресою публіка цікавиться мало: в ній все однаково не довідаєшся нічого – про одне не хочуть писати, щоб «не дати матеріалу ворогам», інше замовчують, не осміляючися сказати те, що лежить на душі.

І «громадянин» шукає «настояшего» в каламутних калюжах сплетні, що своєю смердячою парою затруюють атмосферу українського життя.

Культурність нашого українського життя – се болюче питання, на котре раз зійшовши, дуже тяжко спинитися, і раз уже порушивши сю справу, я не можу попрощатися з нею, не порушивши ще декотрих її сторін.

Коли я придивляюся до сучасного українства і порівнюю його з тим, яке було тому тридцять, сорок літ тому назад, то при всіх безсумнівних змінах на краще в зв’язку з заміною давнього українофільського дилетантизму більш серйозним свідомим українством – все-таки мене вражає болюче одна сторона нашого життя. Се безсумнівне пониження культурних вимог – не рівня, а власне вимог, які ставляться українському життю. За сі десятиліття у нас над старою описовою етнографічною белетристикою наросли нові верстви белетристики вищого порядку; у нас народилася українська наука; робляться замітні поступи і в сфері штуки – все се величезний поступ, величезний плюс в порівнянні з тим старим життям. Але він недоцінюється в українськім громадянстві або принаймні в переважній часті його, яка стоїть під впливами нової української преси.

Тут – се треба сказати вже раз – не ціняться відповідно явища вищої культури і, що виходить за межі, так сказати, культури популярної і не придатне для широкого масового ширення серед верств неінтелігентних, не має взагалі прикмет «ходкості» на життєвім базарі – те не знаходить прихильної оцінки в нашій пресі. «З обов’язку його, може, зарегіструють, може, здобудуться на якийсь кривобокий комплімент, але зовсім очевидно, що сюди не лежить серце нашої нової газетної публіцистики. А що величезна частина нашого громадянства все-таки стоїть і стоятиме – щоб там не було – під впливами газетної публіцистики, то сей настрій не зістається без впливу на громадянство і тому повинен бути трактований як явище суспільного значення. Коли погляди купки газетних робітників передаються ширшим кругам громадянства, сі погляди перестають бути простим симптомом, а варті більшої уваги.

І з сього становища не можна легковажити такого явища, що у нас тепер кожде культурне явище оцінюється головно і майже виключно з становища популярності. Популяризація розцінюється вище, ніж самостійна наукова праця, здібність популяризування ціниться більше, ніж знання і дослід; від ученої праці жадається доконче, щоб вона була «живо» написана і могла піти в широкі круги; вимоги фейлетонності і злободневності накидаються науковій і артистичній роботі – від неї вимагається не того, щоб вона була совісна, вартна і цінна в собі, а щоб була приспособлена до смаку й уподобань легкого читача, що хотів би отак забавкою, не напружуючи голови, в кілька хвиль набратися глибокої науки і «получить удовольствие».

Се явище не тільки неприємне, але й сильно шкідливе. Воно не може не ослаблювати саму сю культурну роботу вищих категорій, значить, кінець кінцем рубає стовбур того культурного дерева, на якім виростають квітки й овочі культури популярної, народної, і пхає українське життя на становище популярного, народного додатка до справжніх сусідніх культур – так, як се й хотіли б вороги українського національного життя. Не тільки робітники нашої преси, але й широкі круги нашого громадянства повинні се зрозуміти – тим більше, що й без того обставини нашого життя пхають українство до одностороннього розвою самої тільки популярної культури.

Наші інтелігентські круги малочисельні, матеріально слабосилі, культурно теж не дуже міцні та й в переважній мірі задоволяють свої культурні потреби, «піючи в чужих студницях», кажучи словами старих ревнителів нашої культури. Вони через те дають тільки дуже слабеньку підставу для розвою вищих форм інтелігентської культури. А тим часом державних і публічних ресурсів, якими підтримується вища культурна робота у інших народів, що живуть хазяєвами на своїй землі, у нас нема. Значить, інтелігентська підмога – се майже одинока, на якій вони у нас можуть розвинутися. Коли ж сій інтелігенції ще, крім засобів, не стає і охоти – коли серед неї, замість розвивати поважання, прихильність і пієтизм до сеї вищої культури, ширять, навпаки, легковажання, то се варте якнайгострішого протесту.

І без того уже слабосилість нашої інтелігенції, в властивім значенні сього слова, примушує нашу культурну продукцію якнайбільше знижати свій рівень, щоб захопити по можності більші круги полуінтелігентські. Се тенденція для нашого культурного розвою дуже несприятлива, а ще наша преса силоміць гне продукцію в сей бік.

У нас тепер і без того майже нема видань, обрахованих на вищі круги інтелігенції: все, що виходить, силкується приспособитися до читача з народу, а як не з народу – то з півінтелігенції, писати популярно, «потрапляти» на всі 1001 капризи сеї безконечно довгої галереї станів і степенів публіки, і се, розуміється, недобре, бо се приспособлювання «до широкої публіки не може не відбиватися некорисно на самій творчості. Так, як в сфері театральної штуки навіть у найбільш серйозних представників її бачимо часто свідоме чи, може, навіть несвідоме приспособлювання до тих «верхів», що роблять касу нашого театру, і се відбивається, без сумніву, незвичайно шкідливо на їх творчості – так жадання популярності і погоня за нею не може не відбиватися шкідливо на творчості науковій і артистичній. Рідка і виїмкова здібність писати вповні популярно без шкоди для серйозності і глибини викладу нечасто трапляється. Коли ставиться домагання писати популярно, то се значить для дуже багатьох зовсім не писати або принаймні минати дуже багато тем, з становища інтелігентської культури цінних і цікавих, але малопридатних для трактування популярного або фейлетонового, «живого» – так, щоб могло заінтересувати заблудящого читача.

Чимало є таких людей, котрим взагалі ся інтелігентська культура здається для такого демократичного життя, як українське, чимсь зайвим, якоюсь малопотрібною розкішшю, котрої краще б і зовсім не було, а в кождім разі – журитися нею і дбати про неї не варто. Се таке розуміння демократизму, як тих старосвітських дам, для котрих ідея українства нерозривно зв’язана була з свиткою і мащеними чобітьми, так що почувши, що в Галичині декотрі предмети викладаються по-українськи, вони зовсім щиро питалися, чи там студенти ходять на лекції в свитках. Таких наївних дам, мабуть, уже тепер нема; але їх ідеї сидять в головах людей, які думають по щирості, що всі прийняті фрази про потребу української науки, штуки, вищої школи і всякого такого іншого добра говоряться про око, бо все отсе, властиво, непотрібне, а має у нас права на існування тільки те, що йде між нарід, йому приступне і придатне.

Розуміється, се розуміння демократизму занадто тісне і поверхове. Ставлячи собі завданням культурний і політичний розвій цілого народу, він мусить дбати про можливе піднесення народних мас до вищих форм культури, а не занехувати їх через те, що в даний момент вони народові ще неприступні. Сей хибний демократизм – рідний брат тому декораційному українофільству, що хапався за смушеві шапки, вишиті сорочки, запорозькі шаровари, не дбаючи про якийсь глибший зміст українського народного життя. Старе українофільство в своїй кращій частині піднялося незмірно над сими декораційними течіями, поставивши своїм завданням зближення з народом, служення йому, а особливо – дослід народного життя.

В сім останнім напрямі воно працювало дуже серйозно, солідно і продуктивно, заложило певні фундаменти національної культури. І те, що робилося в сій сфері тими піонерами української науки, приймалося з великим пієтизмом тодішніми українськими кругами. Для рядового українофіла також вважалося обов’язком ознайомитися з результатами дослідів на полі українознавства, і сі досліди мали свою аудиторію, свою публіку, сорозмірно досить значну, і чимало праці – шановної й корисної – вкладалося сею публікою на присвоєння собі здобутків тодішньої української науки, на вироблення певного, скільки-небудь суцільного погляду на минувшість і сучасність українського народу на основі тих, ще дуже нечисленних, відокремлених, не раз дуже спеціальних наукових праць з різних сфер українознавства.

З того часу ознайомлення з здобутками українознавства полегшилося дуже сильно. З’явилися українські журнали, огляди, загальніші праці і курси. Але все се використовується нинішньою публікою далеко слабше, ніж використовувалися ті старі, розкидані по різних малоприступних збірниках і виданнях твори старого українознавства. І я боюся, що при всім поступі нашого українства від тих часів на сім пункті українське громадянство пішло не наперед, а назад. Розширилася його програма, відкрилися нові перспективи, з’явилися нові точки приложення енергії.

Все се може до певної міри оправдати отсе явище, що енергія культури в суспільності понизилася; але саме явище не перестане через се бути шкідливим та й не стає оправданим з огляду, що й екстенсивність української роботи тепер не бозна-яка і межі їй поставлені досить тісні. Тим часом бурхливий час визволення полишив і до нинішнього дня свої сліди в отсім занедбанні серйозної праці над своєю національною освітою у нових поколінь і взагалі – в отсій байдужості громадянства до вищих форм української культури, як я їх назвав загально.

Прикро бачити репрезентантів молодого покоління з різними широкими планами і замислами навіть щодо теоретичного розроблення українського питання, які не прочитали ні одної книжки по історії політичного чи культурного життя України і, не маючи ніякого поняття про те, що зроблено в сфері українознавства, носяться з планами творення нових українських дисциплін. Прикро слухати представників молодежі, які домагаються публічних відчитів на українські теми як єдиного способу усвідомлення своїх товаришів, мотивуючи се тим, що українська наукова книжка, навіть журнал український не проходить зовсім у сю сферу, зістається для неї вповні «землею незнаємою». Ще прикріше, що такий стан речей не здається дивним і в високій мірі – анормальним самій молодежі, а приймається нею як простий факт.

Чи треба казати, що навіть з становища популярної культури не можна вважати нормальними такі обставини, де наукова книжка оцінюється тільки як матеріал для популяризатора, який доперва зробить з нього справжню вартість для демократичного ужитку, і все трактується тільки з погляду придатності тої чи іншої речі для широкої публіки? Очевидно, інтелігентські сфери, так мало принятливі на українську культуру, ще менше можуть уділити з неї народним масам – самі не приймаючи культурного світла, не можуть посвітити сим запозиченим світлом «меншим братам». Щоб популяризувати, треба мати що популяризувати.

Ну, а з становища повноти національного життя? Ми ж думаємо, що таки маємо сю мету перед собою, і коли в теперішніх некорисних обставинах не можемо рахувати на полагодження наших домагань дорогою законодатною, засобами краю чи держави, – то тим більше повинні дбати про те, щоб власними силами нашого громадянства підтримувати все, що веде до піднесення рівня нашого національного життя, його інтенсивності й глибини. А стати на становищі популярної культури – значить спуститися на дно, значить безповоротно послати свою інтелігенцію на пастівні чужої культури і зістатися при «домашнім обиході», для ужитку «братів незрячих гречкосіїв». Значить своїми руками прибити до української культури се тавро нижчої, мужичої, не справжньої – се саме тавро, котре силкувалися з неї зняти покоління борців українського відродження.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 53. – Кн. 1. – С. 57 – 66.

Подається за першодруком.

Стаття входить до серії традиційних новорічних публікацій М.Грушевського, якими вчений відкривав редаговані ним часописи або видання, з якими активно співпрацював. Зміст цих статей – здобутки та перспективи українського руху. До цієї серії належать публікації: Наша газета // Рада. – 1907. – 1 січня . – № 1; На українські теми. На новий рік // ЛНВ – 1909. – Т. 45. – Кн. 1. – С. 115 – 126; На українські теми. З новорічних думок // ЛНВ. – 1910. – Т. 49. – Кн. 1. – С. 43 – 56; На новий рік // Село. – 1910. – № 1 (1 січня). – С. 2; З новим роком // Село. – 1911. – № 1 (1 січня). – С. 2; З новим роком // Засів. – 1912. – № 1. – С. 1; На Свят Вечір // Промінь. – 1917. – № 5 – 6 (1 січня 1917). – С. 21 – 22; Новый год // Украинская жизнь. – 1916. – № 1. – С. 5 – 9.

Думки М.Грушевського з приводу оздоровлення українського громадського життя переказує в огляді «Літературно-науковий вісник» (книжки І, II, III, IV й V, 1911 p.)» Микола Вороний (під псевдонімом «Amicus») // Рада. – 1911. – 9 червня (27 травня).

…єсть парламент», де сквернословить Пуришкевич… – йдеться про III Державну Думу та її депутата В.Пуришкевича, члена фракції правих, ініціатора політичних скандалів під час думських засідань. Низку цих скандальних історій подає у своїх спогадах лідер партії кадетів П.Мілюков (див.: Милюков П.Н. Воспоминания. – М., 1991. – С. 294). Див. також: Стєбницький П. Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за pp. 1907-1918 // Хроніка 2000. – К., 1998. – Вип. 23-24. – С. 271-278).

предоставив почтительно намцитата з М. О. Некрасова (1858).

«Л[ітературно]-н[ауковий] в[істник]», 1908, кн. І, с. 192 – 193 – йдеться про статтю «Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

… «піючи в чужих студницях»… – п’ючи в криницях чужих (тут: користуючись чужими здобутками).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 168 – 175.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 520

Модифіковано : 17.10.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.