Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1908 р. / Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем

Ще одна повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем

Михайло Грушевський

Коли два поважні миргородці, «честь и украшение Миргорода» Іван Іванович Перерепенко і Іван Никифорович Довгочхун закінчили своє довголітнє приятельство несподіваною сваркою, то звернулися до повітового суду, й Іван Іванович, як відомо, виписав супліку на Івана Никифоровича, де обвинувачував його в тім, що він «в противность всяким законам перенес совершенно насупротив моего крыльца гусиный хлев», хоч той хлів до того часу стояв «в изрядном месте и довольно еще был крепок», а на новім місці захопив двома передніми сохами Перерепенкову землю, «начинавшуюся от амбара и прямою линиею до самого того места, где бабы моють горшки».

За се Іван Іванович Перерепенко просив суд засудити Івана Никифоровича Довгочхуна «ко взысканию штрафа, удовлетворения, проторей и убытков присудить и самого яко нарушителя в кандалы забить и, заковавши, в городскую тюрму препроводить».

Як відомо, ся історія нарушила гармонію миргородського життя, закаламутила спокій, і тільки мудра неспішність миргородських і всяких інших судів не дала їй довести до катастрофи. Але треба признатись, що по інших городах українських і після того, і перед тим траплялися історії не менше голосні й тріскучі, і тільки та обставина, що для них не знайшлося пера, рівного Гоголевому, була причиною, що вони не здобули такої слави й розголосу серед потомства, як пріснопам’ятна афера миргородська.

Так отсе на новий рік наспіла супліка одного з київських літератів, адресована вже не в повітовий суд, а з поступом часу і культури – в редакцію газети «Киевские вести». В новорічнім числі її появилася стаття д. Сергія Єфремова п[ід] т[итулом] «Украинская жизнь и литература в 1907 г.», де автор її, подаючи огляд українського життя в Росії за 1907 р., пише:

«Давно уже, даже при невыносимых условиях украинской жизни недавнего прошлого, не было года, столь же бесплодного в литературном отношении, как только что отошедший в вечность 1907-й. Почти не появилось новых произведений, обращающих на себя внимание одновременно своими внешними достоинствами и внутренней ценностью. Оригинальная беллетристика и поэзия сосредотачивались преимущественно в «Л[ітературно]-н[ауковім] віснику», и именно этот отдел в журнале, претендующем на роль «всеукраинского органа», поражает своею бесцветностью, вялостью, посредственностью.

К действительно интересным вещам можно отнести разве лишь произведения г. Винниченко («Дим», «Великий Молох», «Студент») и Коцюбинского («Невідомий»). Все же остальное, включая сюда и большую повесть г. Франко «Великий шум» или бесконечную драму Василя Мовы «Старе гніздо й молоді птахи», представляет из себя лишь обременительный для читателей почтенного журнала балласт.

Несколько выше стоят публицистический и научный отделы журнала, хотя и здесь случайность тем и примитивная разработка их сказвываются очень часто. В журнале совершенно, по-видимому, отсутствует редакторская рука, направляющая и руководящая в вихре событий современной жизни, результатом чего и являетея, должно быть, эта безжизненность и бесцветность, случайный подбор материала и обилие безусловно слабых произведений, какими наполнялся «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» в 1907 году. Но опаснее всего, быть может, то наивное и не совсем скромное самодовольство, какое обнаруживает редакция «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» (см. статью проф. Грушевского «До наших читачів» в XI кн.), так как оно ослабляет надежду на то, что по крайней мере в будущем журнал, что называется, выровняется.

Точно так же слабо и неумело велся и другой украинский ежемесячник – «Україна», не имевший, впрочем, беллетристического отдела; случайность и безжизненность еще более проявилась здесь, чем в предыдущем случае. Не считая безусловно ценных исторических материалов (напр., об истории возникновения знаменитого запретительного постановления 1876 г.), названный журнал дал очень немного действительно интересных работ, как «Сповідь віроучителя-сектанта», «Двадцять п’ять років українського театру» г-жи Старицкой-Черняховской и др., но зато очень щедро наполнялся такими «изысканиями», как статья И.С.Нечуя-Левицкого «Сьогочасна часописна мова на Україні» или бесцельными, на наш взгляд, компиляциями вроде «Історії української драми» г. Стешенко. Публицистический отдел также оставляет желать многого.

Неудовлетворительностью существующих украинских журналов объясняется возникновение коллективных литературно-научных сборников; единственным пока практическим шагом в этом направлении следует считать недавно появившийся «Дзвін». Впрочем, первый опыт не принадлежит к числу особенно удавшихся: «Дзвін» почти весь заполнен неудачной и с художественной сторони, и в идейном отношении драмой г. Винниченко «Щаблі життя», оставившей слишком мало места для других произведений. Благодаря, может быть, етому обстоятельству остались невыясненными в достаточной степени задачи и цели, преследуемые составителями сборника.

Из отдельных изданий на главном месте стоит, конечно, первое полное издание «Кобзаря» Шевченко, представляющее факт громадного общественного, а не только чисто литературного значения. Первое полное издание произведений гениального украинского поэта, вышедшее под умелой и тщательной редакцией г. Доманицкого, быстро разошлось, так что к концу года потребовалось уже новое издание, вновь дополненное и переработанное неутомимым редактором.

Из других литературных новинок прошлого года отметим здесь следующие: «Краса і сила» и «Дрібні оповідання» – сборники рассказов г. Винниченко, его же драма «Дисгармонія»; «Перед широким світом», «Сонячний промінь» и «На розпутті» г. Гринченко, а также редактируемая им «Библиотека «Молодість»» (три выпуска) и переводы на украинский язык произведений Ибсена, Метерлинка и Мирбо; «Відгуки життя» г. Капельгородского, симпатичные «Оповідання» М.Левицкого, третий том «Творів Панаса Мирного», драма г. Черкасенко «В старім гнізді». Из научных сочинений обращают на себя внимание: новое издание IV тома капитальной «Історії України-Руси» проф. Грушевского, «Історія України-Русі» г. Аркаса и «Украинская грамматика» проф. Крымского.

Довольно скудной также была продукция и научно-популярних изданий для народа».

Я не можу сказати, чи викличе ся супліка сенсацію, подібну до миргородської, але для сучасного українця вона може мати вагу, хоч не змістом своїм, то як симптом українського життя, не менше як афера Івана Івановича з Іваном Никифоровичем для миргородців.

Справа сим разом пішла від перенесення «Літературно-наукового вісника» на територію, яку вважали сферою своїх інтересів різні патріоти російської України. Всю територію від миргородських комор аж до того місця, де київські баби миють горшки, сі патріоти з нагоди нової конституційної доби в Росії, з якої сподівано всяких великих і багатих милостей, рішили докладно обмежувати й відграничити, щоб ся територія була виключним володінням патріотів з України російської.

Головна небезпека грозила їм з Галичини – від галичан і ще більше від «обгаличанених українців», що безповоротно зійшли з єдино-спасенного золотоноського Stаndрunkt-у, – «от них же первый єсмь азъ». Отже, національний кордон мав загородити дорогу всяким втручанням і впливам «галичанщини» в еволюцію українського життя Росії, яку мали вести виключно патріоти домашнього походження і воспітанія, і в новонародженій пресі українській почали систематично проводитися гадки, що все, що появилося в Галичині на полі науки, літератури і т. ін., російським українцям не придатне, а вони мають сидіти й чекати, аж «собственні Платони і бистрі розумом Невтони» з патентованих домашніх українських кругів приготують власну українську науку в усіх сферах і галузях, не заражену впливами «галичанщини».

Коли, не підозріваючи сих планів, я восени 1905 р. предложив сим кругам проект перенесення до Києва «Літературно-наукового вісника», річ зрозуміла – вийшла мені відти резолюція: «сидіти й не рипатися». «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», мовляв, потрібний в Галичині, а в Києві він зараз пропаде. Коли ж я, помітивши ту політику відокремлення України російської від галицького культурного життя, восени 1906 р. заявив, що таки перенесу «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» до Києва, аби нейтралізувати сі течії відокремлення, то таке поставлення журнальних сох по сей бік граничної території було однодушно і різко осуджено київськими іванами івановичами.

А як я, не вважаючи на се і не признаючи монопольних прав їх на видавання журналів на українській території, таки «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник» до Києва переніс, – тоді всякими дорогами пішла всяка агітація против «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» і моєї особи. І коли всі сі заходи й пророцтва не справдилися: українська публіка «галичанщини» «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» таки не злякалася, а адміністрація не догадалася «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» завчасу закрити, і він здобув стільки предплатників на Україні, скільки не мала разом «Україна» з «Новою громадою» (хоч і з тим усім цифра предплатників «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» сама по собі була зовсім незавидна) – се вивело іванів івановичів зовсім з рівноваги.

«Галицкая опасность» засліпила їх зовсім, і кінець кінцем, як вираз неприязного настрою сих сфер, появилася вищезгадана стаття д. Сергія Єфремова, давнього співробітника «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» і колишнього його приятеля, в «Киевских вестях». Я попав в самодовольні і наївні письменники, від «Л[ітературно]-н[аукового] вісника» відібрано надію, що він навіть колись в будучності «выровняется». А разом з ним і вся літературна продукція українська 1907 р. пішла «на смарку», і рік сей, зовсім не гірший від багатьох попередніх, став таким безплідним, як ще не бувало, а цілому українському культурному життю 1907 р. видане при всім чеснім російськім народі свідоцтво убожества, tеstіmоnіum раuреrtаtіs – хіба за ту провину тільки, що се культурне життя в минулім році вийшло з-під проводу київських іванів івановичів.

Виступ сей в українських кругах, не зв’язаних з іванами івановичами ні родством, ні кумівством, викликав різкий і однодушний осуд як вчинок в високій мірі не тактовний і не громадський. Таке обмазування болотом всеї української культурної роботи перед посторонніми людьми, не вмішаними і не втаємниченими в домашні сварки іванів івановичів з іванами никифоровичами, не стільки освідомленими в них, щоб відрізнити полемічні запали від фактичного стану речей, і не стільки навіть заінтересованими, щоб провіряти правдивість і об’єктивність такого осуду, киненого «своїм» же, українцем, репрезентантом тої ж свідомої української суспільності, – дійсно, вчинок не похвальний і для українського життя не корисний.

В публіці чужій він причиняється до легковаження українського культурного життя і українських змагань – легковаження і без того занадто розвиненого серед тої чужої публіки, в публіці своїй – викликає депресію, неохоту до громадської роботи, нарікання на анархістичний український індивідуалізм, на антисоціальну українську бацилу, на неможливість ніякої планової, організованої роботи серед «щирих українців».

В данім разі я не можу оцінити сили враження від сього вибрику: не знаю, чи зробила якесь сильніше враження стаття д. Єфремова серед чужих і серед своїх – отже, можу тільки принципіально характеризувати її як прояв сього українського атомізму, неповздержного гуртківства, яке справедливо викликає такі нарікання, бо дуже сильно шкодить успіхам української роботи.

Бачити, одначе, в сім атомізмі якусь органічну прикмету українську, первородний гріх української суспільності, що тяжітиме без кінця й краю на її поколіннях, тим менше – «спеціально українську бацилу» – нема ніякої підстави. На сі теми «української вдачі» я давно збираюсь поговорити і зроблю се незабаром; тепер тільки зазначу, що в сім крайнім гуртківстві, неповздержності особистих мотивів і амбіцій дає себе знати те «подполье», в яке загнане було українське життя в Росії.

Се результати атомістичного, кружкового життя, браку простору і свободи, суспільного елементу і суспільної контролі. Вони так само дають себе знати життю українському, як і іншим суспільностям в подібних обставинах. Російські конспіративні кружки й організації, польські емігрантські кружки середини XIX в. дають той же образ надмірно розвинених кружкових і особистих рахунків і мотивів, безконечні серії історій про те, як сварилися різні кружкові івани івановичі з іванами никифоровичами, вічну гризню і кусання між кружковими ватажками, які ніяк не можуть розграничити сфери своїх володінь і інтересів.

Все се зрозуміле як явище суспільно-психологічне, як прояв анормального, хоробливого життя. Люди, яких обставини поставили на чолі свого кружка, яким удалось зібрати наоколо себе купку людей і серед них грати ролю найбільших політиків, найбільших письменників, найбільших публіцистів чи просто проводирів, генералів в мініатюрі, починають все життя і весь світ міряти з становища сеї своєї ролі – оцінювати все і вся з того погляду, чи воно скріпляє їх значення, ролю ними присвоєну, чи ні. Все, що підтримує їх в позиції генералів і авторитетів – благо, все, що нарушує її, – се неприятель, гей же на нього!

Нехай ліпше не буде нічого наоколо, ніж би хтось і щось могли заслонити їх, робити їм конкуренцію, оспорювати їх ролю перших людей. Аж коли життя таки розвивалося наоколо, не рахуючися з претензіями і бажаннями сих кружкових пап, воно своїми могутніми хвилями збивало і змивало сі кружкові перегорожі й вишки кружкових ватажків. Не сумніваємося, що широкий, здоровий розвій громадського, народного життя на Україні поломить і у нас різні паркани, що межують сфери інтересів іванів івановичів і іванів никифоровичів, ті перегорожі, що ділять миргородські комори від місць, де галицькі баби миють горшки. Дрібні кружкові амбіції й рахунки воно змусить сховатися перед розвоєм інтересів загальних, широких, і боротьба ідей і ідейних напрямів заступить місце історій про те, як і за що сварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем – тих історій, що так довго наповняли собою українське життя в передрозсвітній мряці українського занепаду.


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 41. – Кн. 1. – С. 188 – 193. Автограф статті з виправленнями та вирізками фрагментів тексту С.Єфремова з «Киевских вестей», які дослівно цитує Михайло Грушевський, зберігається в ЦДІАКУкраїни (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 208. – Арк. 1-18). На першій сторінці автографа збереглася закреслена первісна назва статті: «Нова «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем».

Подається за першодруком.

Приводом до написання цієї статті послужила публікація С. Єфремовим огляду «Украинская жизнь и литература в 1907 г.» на сторінках газети «Киевские вести» (1908. – № 1) з критикою ЛНВ, його головного редактора та белетристичного відділу журналу. Про підготовку М.Грушевським статті-відповіді свідчить запис у щоденнику за 7 – 8 січня 1908 р.:

«Сими днями написав «Ще одна повість» з поводу статті Єфремова – радився довго з нашими, й рішили ліпше не пропускати без відповіді. Нині зайшов прочитати Чик[аленку] і Павлов[ському]. На них зробило се враження бомби, Чик[аленко] страшно заафірував – висловляючи побоювання, але й не рішаючи відмовляти вповні. Тим навів на мене ще гірше вагання. Заходив він ще й додому до нас в тій справі радитись. Я рішився друкувати – однаково ворожнеча єсть повна» [Щоденники М.С.Грушевського / Публікація та коментарі І.Гирича // Київська старовина. – 1995. – № 1. – С. 21].

Докладно про обставини та мотиви, що спонукали до написання статей як С. Єфремова, так і М.Грушевського, та відгуки на ці публіцистичні виступи див: Гирич І. М.Грушевський і С. Єфремов на тлі українського суспільно-політичного життя кінця XIX – 20-х pp. XX ст. // Український історик. – 1996. – Ч. 1 – 4. – С. 142 – 187; Гирич І., Синицина В. Листи С. Єфремова до М.Грушевського // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка (далі – ЗНТШ). – 1992. – Т. 224. – С. 334-372); Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 23 – 24. Відразу після публікації статті у листі від 27 січня 1908 р. Є.Чикаленко писав до М.Грушевського: «Про статтю Вашу «На українські теми» нічого ні од кого не чув, наче всі навмисне обминають про неї розмову» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 822. – Арк. 145).

…см. статью проф. Грушевского «До наших читачів»… – див.: ЛНВ. – 1907. – Т. 40. – Кн. 11. – С. 177 – 188.

…об истории возникновения знаменитого запретительного постановления 1876 г. – йдеться про публікацію: До історії указа 1876 року про заборону українського письменства // Україна. – 1907. – Т. II. – Кн. 2. – С. 135 – 151.

собственні Платони і бистрі розумом Невтониз «Оды на день восшествия на всероссийский престол ее Величества Государыни Императрицы Елисаветы Петровны 1747 года» М. В. Ломоносова (Что может собственных Платонов / И быстрых разумом Невтонов / Российская земля рождать).

…хоч із тим усім цифра предплатників «Л[ітературно]-н[аукового] вісника « сама по собі була зовсім незавидна… – ця проблема завжди хвилювала як видавців, так і прихильників журналу. Низка публікацій на сторінках «Діла» дає змогу прослідкувати статистику впродовж 1898 – 1910 pp. (переважно Галичини й Буковини). Так, у 1898 р. журнал мав у регіоні 497 передилатників, у 1902 р. – 651, у 1907 р. – 791, у 1908 р. – 898, у 1910 р. – 824. Хоча, на думку авторів, «журнал сеї категорії потребує для нормального розвитку щонайменше 3000 передплатників. Не кажім, що решту має дати російська Україна». Детальний аналіз соціальних категорій передплатників див.: Передплатник. Друга книжка обновленого Л.Н.вісника // Діло. – 1907. – 4 квітня; Олесницький Є. Статистика національної свідомості нашої інтелігенції // Діло. – 1908. – 10 січня (28 грудня). – № 6; Observator. Журнал і публіка // Діло. – 1910. – 17 грудня; 20 грудня.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 61 – 65.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 700

Модифіковано : 23.09.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.