Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1908 р. / Українство і всеслов’янство

Українство і всеслов’янство

Михайло Грушевський

«Слов’янський тиждень» пройшов серед грому відмиканих фляшок і невгавучого гудіння бенкетових промов. Море вина і море фраз. Але під сим морем, як запевняють аранжери з’їзду, знайдено тверде дно. «Намацано грунт для дальшої всеслов’янської акції». При кінці червня с[т]. ст. збереться в Празі організаційний з’їзд і займеться організацією всеслов’янського конгресу, що має зібратися на другий рік в Петербурзі і…

Що саме буде по сім і, ще не знати. Серед фраз про слов’янське братання, які можемо безпечно пустити поза уха, як порожні паперові балони, пролітають і слова з більш конкретним змістом, але знов-таки нелегко зміркувати, що в них говориться з переконання і виявляє справжні заміри аранжерів, а що пускається тільки для того, щоб «сказать что-нибудь приятное» і зачепити для початку бодай за малий палець потрібного «брата-слов’янина». До сеї останньої категорії, очевидно, належать особливо балачки про оживлення культурних взаємин, вроді заведення живішого торгу слов’янськими книжками (яких не можна ніде допитатисвидно, тому, що нікому вони не цікаві поза межами даного слов’янського глобуса і не стануть цікавішими, коли їх бачитимуть на виставах під носом), або утворення федерації слов’янських просвітних товариств – так, якби сі всі товариства були аналогічні по своїм завданням, а не могли стояти і на діаметрально противних точках.

Нелегко розібрати, скільки тут самої прекраснодушної манилівщини і наскільки сі невинні культурні декорації ховають під собою більш серйозний багаж. З одного боку, крізь сі фрази проривається бренькіт слов’янської зброї «против спільного ворога», войовничі фрази про відправу всеслов’янськими силами ворожому пангерманізмові. З другого – причувається далекий дзвін монети – «слов’янських банків», розширення збуту фабричного промислу деяких більше розвинених в сім напрямі слов’янських країв (Чехії передусім)… В котрім саме куті закопана собака, нелегко вгадати, і сього, може, ще й самі аранжери не знають докладно, бо ми все ще, очевидно, в періоді «намацування» і між самими аранжерами, одні, можливо, хочуть одного, а інші – зовсім іншого.

Деякі поступові російські органи з тривогою пригадують, що слов’янофільство в Росії звичайно служило приманою для того, щоб сими слов’янськими фантазіями відтягнути суспільність від пекучих потреб російського життя і бідканням над тяжкою долею слов’янських братів під ігом німецьким чи турецьким приспати пам’ять про іго, яке носить благополучний росіянин у своїй «собственній» хаті.

Слов’янофільство в Росії за останніх пів-віку встигло стати таким монопольним добром реакціонерів і обскурантів, що участь різних кадетських поступовців в петербурзьких слов’янських банкетах і їх тріумфальні промови в унісон з промовами різних правих ораторів була осуджена в поступових російських кругах як необачність або легкодушність.

Подібний же скептицизм проявляють і польські круги Росії. Лідер думського «кола», щоправда, заявив, що поляки стають на слов’янський грунт і поставлять своїм завданням скріпляти силу й могутність Росії як всеслов’янського паладіума, не ставлячи до неї ніяких вимог. Але ся заява далеко не передає настрою польського загалу. Правда, оферти (предложення) на скріплювання Росії польськими силами виходили з польських кругів уже не раз. «Розв’яжіть нам руки, дайте нам автономію, і ми не тільки у себе революцію задавимо, а і вам поможемо такий порядок завести, що ну», – повторяли на адресу російських сфер польські націонали протягом останніх літ.

Тепер голова польського кола констатує, що поляки в нинішніх обставинах не можуть диктувати умов російському правительству, й без усяких умов і жадань жертвує польську поміч для скріплення Росії з її теперішнім бюрократичним режимом в інтересах слов’янства. Але польська суспільність Росії не похваляє ні сеї політики «безкорисного» вислужування, ні сього одушевлення слов’янським братерством й цілком справедливо вказує безконечний ланцюг внутрішніх спорів, які ділять різних репрезентантів слов’янщини, від польсько-російських відносин в Росії до польсько-чеських спорів на Шлезьку і сербсько-болгарської боротьби в Македонії.

Українська парламентська репрезентація (віденська) зайняла досі становище неясне. Вона й не відмовилася рішуче, як віденська репрезентація польська, що здала сю справу на поляків російських. Але й не взяла вона участі в отсім першім (петербурзькім) з’їзді та веде ще далі переговори щодо своєї участі. Очевидно, наші посли почули себе в трудній позиції: з одного боку, не хотілося їм розірвати виразно з слов’янською ідеєю, що має свою славну й симпатичну минувшість в історії нашого національного відродження і заховала дещо з своєї старої репутації, як щось ніби всім слов’янам обов’язково симпатичне. З другого боку, в сучасних обставинах українського життя слов’янська взаємність, слов’янське братерство – се ж така злобна іронія над дійсністю, що трудно й вимовити се слово так, аби воно не зазвучало як гіркий глум…

Та, не зазначивши виразно свого становища, наші парламентарні заступники, з одного боку, лишили себе під знаком запитання, з другого – допустили відпоручнику галицьких москвофілів попарадувати в ролі репрезентанта «австрійської Русі» і дали привід різним хоругвоносцям казенного російського слов’янофільства (нерозлучно, звичайно, з таким же казенним україноїдством) розпустити слину на тему «ізольованості українців серед слов’янства»… Все се, щоправда, не так важно, але і без сього можна було б обійтися, зайнявши становище виразне, – зложивши до архіву пережиті й перестарілі романтичні мрії часів відродження та глянувши в очі тому новому «неослов’янофільству», який заходяться відігріти з різних боків аранжери і учасники нових слов’янських конгресів.

Слов’янства відродження було поступовим, революційним гаслом. Воно кликало народи великі й малі, без різниці їх історичної ранги і культурного чи політичного капіталу, до життя, до самоозначення, до оборони своїх прав на свобідний розвій, до можливо широкого розвою своїх духових і суспільних сил. З сього боку, слов’янофіли перших призивів викликали ентузіазм і в українських кругах, і українська трійця 1840-х років величала їх як могучих будителів нового слов’янського життя, пророків великого і свобідного собору будучого слов’янства.

Але се перша, демократична і революційна, так би сказати, фаза слов’янства закінчилася з першою половиною XIX в. і дала місце слов’янофільству панросійському, більше реалістичному, але по характеру своєму вже не поступовому, а консервативному. Се слов’янофільство шукало реальних підстав для слов’янства і знайшло його в політичній силі одинокої слов’янської держави Росії. Культ живої народної стихії воно заступило культом грубої фізичної сили сього «слов’янського колоса», що мав послужити противнем германізмові і його такій же фізичній силі.

Таким чином старорежимна Росія знаходить собі гарячих прихильників і апологетів серед сих «слов’янських братів», що готові величати її політично-бюрократичний лад як запоруку її політичної сили й тішитися кождим проявом її імперіалістичної політики. Гніт же, який терпіли «слов’янські брати», включені в склад сього «слов’янського колоса», не знаходив у сих слов’янофілів особливого протесту. Розуміється, було б і на їх погляд ліпше, якби не було сеї дисгармонії (розумілися особливо відносини російсько-польські), але кінець кінцем се «спор славян между собой», хатня справа, що не має в очах «слов’янина» особливого значення супроти спору надвірного – слов’янсько-німецького.

Панрусизм проковтне Польщу або Україну – се невелика біда з їх погляду, бо се ж не буде утратою для слов’янства з погляду, так сказати, матеріалістичного, і кінець кінцем, коли російські політики наважилися асимілювати Польщу або Україну, з погляду слов’янофільського було б пожадано, щоб поляки або українці не робили в тім трудностей російській політиці, не ставали окунем їй поперек горла, а любенько й гладенько пролазили в уготований їм шлунок, не викликаючи непотрібних треній і марної трати слов’янської енергії.

Так само в польсько-українських відносинах Австрії гвалти й крики українців на польські насильства були явищем неприємним і прикрим для прихильників «слов’янської ідеї» і ніколи не знаходили серед них щирого співчуття. Коли вже поляки завзялися проковтнути галицьку Україну, з становища українців було б тактовніше помиритися [з] сим і не розводити лементу перед посторонніми, не робити скандалу в «благороднім» слов’янськім домі на потіху німцям. Се ж знов-таки тільки «спор славян между собою», і з становища слов’янської сили й відпорності супроти германізму навіть ліпше й корисніше не розводити непотрібної диференціації.

Нехай буде тих слов’янських народів менше, але будуть сильніші; нехай поїдять менші одиниці (се була гадка, розуміється, не тих, призначених на те, щоб бути з’їденими, а посторонніх свідків, яким не грозив ні російський, ні польський шлунок) і тим скріплять свої сили, а особливо нехай, можливо, скріпиться великоросійський елемент як найбільше сильний і надійний. З сих мотивів і внутрішня боротьба та визвольний рух Росії останніх літ не знаходили співчуття серед правдивих слов’янофілів: вони боялися, що ся перебудова відіб’ється недобре на державних силах Росії, ослабить її великодержавну, імперіалістичну політику, понизить її престиж…

Таким стало се слов’янофільство в новій фазі – грубо реалістичне в противність старому ідеалістичному слов’янству, союзне для bеаtі роssіdеntеs [сильних світу цього], неприхильне «претензіям» обділених і покривджених, яких кликало до покори і самовідречення во ім’я «слов’янської солідарності»; при тім зазначене сильною реакційною, обскурантською тенденцією, бо наслідком своєї ворожнечі до германського світу склонне рекомендувати «обернутися плечима до Європи» й замінити своєю домашньою культурою «ворожу слов’янській» «німецьку» культуру Заходу. Коли не всі репрезентанти сього слов’янофільства ставили крапку над і й договорювали до останніх виводів сі слов’янські погляди, то такий загальний шовіністично-реакційний характер слов’янофільства був вповні ясний, і тим пояснюється неприхильне становище до нього і поступового українства, і поступових російських напрямів, і свідоміших поступовців серед інших слов’ян.

Чи буде тепер проголошуване «нове слов’янофільство» (неослов’янофільство) інакше? Різні поступові бесідники, що прилучили свої голоси до шумних промов петербурзьких бенкетів, запевняють нас у сім. Суворий критик російського слов’янофільства Мілюков каже, що сим разом слов’янська трійця, з галицьким Глібовицьким включно, привезла до Петербурга не давнє вифантазуване слов’янофільство, а справжнє – «сильне, радісне, нове, свобідне слов’янство».

Але з сих запевнень і з тої радості і свободи, яку справді почули панове Мілюков з товаришами під впливом слов’янофільських гасел, втішного і радісного мало. Се одур слов’янофільського гашишу. Він слов’янською нірваною підмінює тривожний бойовий настрій поступових течій серед слов’янських суспільностей. Він заколисує свідомість тяжких завдань сучасності слов’янськими фантазіями. Він нашептує своїм прихильникам, що ідейні мотиви, які зв’язують тісними братськими зв’язками людей з різних національностей і розділяють глибокими межами прихильників свободи і поневолення, світла і пітьми в тій самій народності, – маловажні і малоцінні в порівнянні зі слов’янською расовою солідарністю.

Він нагадує, що голови союзів руського народу, які засіли до слов’янської трапези, і сі Вергуни й Глібовицькі, Бобринські й Красовські – такі ж добрі слов’яни, як Ковалевські і Львови, бо перейняті почуттям «слов’янського братерства», бажанням реваншу «тевтонському напаснику»… Бракувало сим разом Пуришкевичів і Крупенських, скандалізованих поздоровленнями з конституцією, принесеними Крамаржем з товаришами; але вони мають час зміркувати, що сей слов’янський конституціоналізм – пуста декорація, і ще пригадають собі, що панове Крамаржі були гарячими апологетами передконституційної Росії й конституційним перспективам їх слов’янські залицяння не ворожать нічого доброго.

Поступова Росія осудила досить однодушно сей «радісний і свобідний» хоровод всуміш поступових і реакційних російських слов’ян, що, взявши за ручки й відложивши всі тривоги й клопоти російського життя, весело витанцьовували навколо слов’янського дерева, співаючи похвали російському життю в момент, коли се російське життя проводжало до в’язниць своїх перших вибранців – депутатів першої Думи. Українське суспільство відвернулося також від сеї всеслов’янської fоllе journéе, від сих сцен братання російських поступовців з репрезентантом галицьких ренегатів, прислужників тьми і поневолення.

Легко і приємно підмінювати всеслов’янською ідеєю сувору боротьбу за права своїх поневолених мас – відпочивати від неї за всеслов’янською манилівщиною, дебатами над охороною останків поморських кашубів чи саксонських лужичан від німецького заливу, міркуванням над реформою македонської жандармерії. Та ми на се не підемо – дома в нас своя Македонія, про яку мусимо думати. .

Не можемо спочувати слов’янофільським тенденціям – з’єдиненню, збратаннювсього слов’янства в цілості, бо вони, шукаючи спільного грунту для всіх слов’янських племен і всіх частей їх, неминуче засуджені на всякі компроміси для реакційних, правих частей слов’янських суспільностей. Ми можемо спочувати тіснішому зближенню поступових груп слов’янських, одушевлених ідеями розкріпощення і поступу, боротьби против всякого насильства, назадництва, обскурантизму, – але не такому братанню без розбору правих і лівих, поступовців і реакціонерів в ім’я слов’янської расовості і расової ворожнечі против «германського світу».

Не можемо спочувати такому награванню на расових інстинктах, не оправданім ні з становища поступових інтересів суспільності, ані навіть з історично-етнологічного погляду. Осуджуємо насильство і гніт, звідки б він не виходив, – з слов’янських чи германських кругів, але не спочуваємо проповіді відчуження від західноєвропейського культурного життя, від спільних течій і ідей, які в’яжуть з ним культурного слов’янина далеко сильніше, ніж той порожній звук слов’янський. Будемо вітати всякий крок культурного зближення слов’ян, запізнавання з їх життям, особливо з культурними, поступовими течіями їх життя, але не ціною легковаження загальноєвропейського поступу й культури.

Не можемо спочувати відтяганню уваги суспільності від завдань біжучої хвилі слов’янськими фантазіями, фрондуванню в напрямі Берліна чи Константинополя, гранням на імперіалістичних інстинктах чи слов’янських симпатіях та заслонюванню ним своїх домашніх справ, від яких залежить буття й небуття своїх власних слов’янських і неслов’янських мас. Осуджуючи всяку односторонньо-німецьку політику австрійського правительства, не можемо похвалити намірів прищепити чи то російському правительству, чи то впливовим партіям Росії якусь специфічно «слов’янську політику», бо обов’язок правительства і суспільності Росії – піклуватися про найліпші обставини життя і розвою різноплеменних народностей і територій, які входять в склад держави, а не заплутувати сі відносини ще якоюсь спеціальною, односторонньою слов’янською політикою. Досить і без того всяких старих і нових тягарів на тім російськім житті, щоб прив’язувати до своїх ніг ще спеціально слов’янську кулю і давати відчувати неслов’янським членам російської держави, що вони живуть в чужім, специфічно слов’янськім державнім організмі.

З становища спеціально українського, яка-небудь проповідь слов’янської солідарності в теперішнім часі звучить як гірка іронія, глузування з дійсності. Як можна говорити про якусь слов’янську солідарність, поки один з найбільших слов’янських народів не може добитися скільки-небудь справедливого трактування від двох інших найбільших слов’янських народів?

Гіпокризією (лицемірством) або безтямністю буде всеслов’янське гасло, поки російська суспільність буде підтримувати політику обрусенія українців, а польська – систему національного гніту над ними і оборони неправедно здобутого польського панування. Коли б українські делегати рішилися взяти участь в проектованих всеслов’янських конгресах, їх участь була б одним неустанним запереченням слов’янської солідарності, і кождий раз, якби український бесідник відкрив уста, з його уст могла б вийти тільки варіація все одної й тої самої теми: «Врачі, ізціліться самі! Як тут говорити про слов’янську солідарність і взаємність, коли український народ гнеться під гнітом слов’янським же! Що ви нам говорите про спільного ворога-німця, коли нас давить не він, а наш же слов’янський брат!»

Не знаю, чи українські делегати схочуть іти з такою (єдиною можливою з українського становища) місією на всеслов’янські з’їзди. Може, воно й добре б було, щоб вони були там на них, служачи – чи говорячи, чи мовчачи, – вічним привидом межислов’янського розбрату і неправди,

одним неустанним пригадом того, що доба правдивого слов’янського братерства ще не настає. Але чи візьмуть вони на себе таку тяжку ролю – не знати.

Як же не візьмуть, нам нема чого журитися тим «ізолюванням українців в слов’янстві». Від того не потерпимо ми – так як ніяких реальних користей не сподіваємося зібрати з тих всеслов’янських жнив, які посівають тепер для себе різні проповідники всеслов’янства. Потерпить тільки те «нове слов’янство». Неприсутність на нім відпоручників українського народу, найбільшого по великоросах слов’янського племені, задає само собою брехню «слов’янській солідарності», яку вони хочуть проголосити. Який се збір слов’янських братів без одного слов’янського брата, покривдженого тими ж братами? Се солідарність слов’янських напасників, а не слов’янських братів.

Чи в присутності українських делегатів, вічних речників української кривди, чи в неприсутності їх «нове слов’янство», зааранжоване новими «веселими слов’янами» (Slаvus sаltаns), буде не більше як «шпільмаркою», якою учасники сеї гри можуть пересуватися з серйозною міною, мовби справжньою монетою, – але для всіх, хто не бере участі в сій грі, вона зостанеться тільки шпільмаркою…

Нехай живе свобідне і щире єднання всіх репрезентантів поступових і свободолюбних змагань, в тім числі і слов’янських, – але далі від усяких расових, шовіністичних, реакційних сурогатів і фальсифікатів такого єднання!..


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – Кн. 6. – С. 540 – 547. Під однойменною назвою з редакційною передмовою (без підпису автора) передрукована в газеті «Діло» (1908. – 11 липня (29 червня). – С. 1).

Подається за першодруком.

Стаття написана в період підготовки Празького слов’янського з’їзду, який проходив під покровом польсько-російського братання та егідою правих політичних кіл Росії. Автор намагається розкрити суть та ідейні напрями неославізму. Стосунки між Польщею, Росією та Україною під кутом зору підготовки з’їзду розглядаються М.Грушевським також у статті: Конец «Польской интриги!» // Киевская мысль. – 1908. – Ч. 136.

«Слов’янський тиждень»… – йдеться про наради представників слов’янських народів, які відбулися з 26 по 30 травня 1908 р. у Петербурзі. Скликані з метою обговорення справи майбутнього всеслов’янського з’їзду та її узгодження з «репрезентантами австрійських слов’ян». Їх представляли слов’янські посли віденського парламенту Карел Крамарж (чех), Іван Грібар (словенець), Микола Глібовицький (галицький українець). Вони мали низку зустрічей з лідерами російських політичних партій, прем’єр-міністром П.Столипіним.

При кінці червня с[т]. ст. збереться в Празі організаційний з «їзд… – на нараді у Петербурзі було прийнято рішення про проведення 28 – 29 червня 1908 р. конференції у Празі за участю 60 делегатів від росіян, поляків, сербів, болгар та ін. народів для вироблення програми з’їзду.

Лідер думського «кола»… – йдеться про лідера Польського кола III Державної Думи Р.Дмовського та його заяву про участь поляків у неославістському русі, яка стала сенсацією «слов’янського тижня». Докладно див.: Мацевко І. Польські національні демократи і неославізм (1907 – 1910) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2000. – Вип. 35 – 36. – С. 211-237.

…допустили відпоручнику галицьких москвофілів попарадувати в ролі репрезентанта «австрійської Русі»… – йдеться про М.Глібовицького. У збережених російських документах про слов’янський рух в Австро-Угорщині знаходимо його характеристику:

«Одним из ярких доказательств отсутствия всеславянской идеи съезда может служить и то обстоятельство, что Галицкая Русь не получила даже приглашения прислать своих делегатов. Русские галичане узнали лишь из письма своего депутата в Парламенте д-ра Н.П.Глебовицкого, что на съезде должны присутствовать только два представителя: один от русской, а другой от сепаратистской украинской партии. Видимо устроители Пражского съезда опасались, чтобы представители Червонной Руси не познакомили делегатов из России с настоящим положением вещей и не выяснили им отношение поляков к русским. Для этой цели д-р Крамарж действовал через д-ра Глебовицкого, молодого, увлекающегося человека, подпавшего совсем под его влияние и являющегося слепым орудием в его руках» (Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О.Сухого. – Львів, 2001. – С.128).

…критик російського слов’янофільства Мілюков каже… – див. Милюков П. Воспоминания. – М., 1992. – С. 309-311.

…слов’янська трійця, з галицьким Глібовицьким включно… – йдеться про членів створеного у 1907 р. слов’янськими депутатами австрійського парламенту організаційного комітету з підготовки з’їзду: К.Крамаржа, І.Грібаря і М.Глібовицького. Першочерговим завданням комітету було налагодження контактів з російськими неославістами.

…сі Вергуни й Глібовицькі, Бобринські й Красовські – такі ж добрі слов’яни, як Ковалевські і Львови… – тут М.Грушевський називає осіб, які у травні 1908 р. брали активну участь у петроградських нарадах щодо вироблення засад майбутнього всеслов’янського з’їзду у Празі. Згодом усі вони, окрім М.Ковалевського, взяли участь у роботі з’їзду. Докладну інформацію про ці зустрічі подавала газета «Діло» у травні-червні 1908 р. Член Державної Ради М.В.Красовський був головою російської делегації на Празькому слов’янському з’їзді, де проводилася агітація проти українства.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 66 – 72.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2018 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 675

Модифіковано : 29.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.