Логотип сайту «Михайло Грушевський»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / 1908 р. / Кінець «польської інтриги»

Кінець «польської інтриги»

Михайло Грушевський

Страшний кошмар, що так довго мордував «истинно русское воображение», малював йому постать зрадливого поляка, який сіє розбрат та інтригу серед «єдиного русского народа», вбиває клин між «двумя русскими народностями» і одну з них труїть ідеями сепаратизму, окремої української народності самостійної української мови, – нарешті щез. Щез навіть з обихідки Страстного бульвару та Ертелевого переулка. Серед «славянской семьи» нема більше ворогів «русской идеи», і можна без страху притиснути до істинно руських грудей реакціонерів та обскурантів всіх слов’янських народів, не боячись, що серед них знайдеться ворог «русского дела». Істинно руські та істинно польські люди подали один одному руки по всій лінії. Страшна мара щезла назавжди.

Правда, в дійсності вона і була тільки марою. Всі балачки про польську інтригу, яка нібито витворила новітній український рух або підтримала його, були або свідомо неправдою, або – в кращому разі – заученою фразою, яка упорно повторялась, будучи позбавленою «здравого смысла». Не можна уявити собі чогось більш невідповідного інтересам аграріїв, консервативної і клерикальної шляхти, яка представляє польські елементи, польське володіння і польські традиції на українській території, ніж прогресивне і демократичне сучасне українство.

Його змагання вернути права людини українському демосові, як головному представникові українського народу, допомогти його культурному та економічному підйому, національному і громадському самовизначенню – увесь час були діаметрально протилежні класовим і національним інтересам представників польського володіння. І через те аграрії Південно-Західного краю не переставали турбувати російське начальство доносами на українство і проханнями побільшеної охорони проти нібито задуманих українськими агітаторами народних повстаннів, а австрійські поляки, на яких головним чином припадало обвинувачення, що вони вигадали і підтримували українство, не переставали обвинувачувати австрійську бюрократію за те, що вона по злобі, бажаючи ослабити позицію польського (шляхетського) елементу в Галичині, «изобрела» галицьких українців («русинов»).

Вони також закидали австрійське правительство вимаганням побільшеної охорони, військового стану щоб задушити ненависний для них національно-соціальний рух українських мас, який зростав за останні десятиліття поруч з успіхами українського національного розвою. Весь величезний вплив, яким користуються в австрійських «сферах» представники польської знаті і бюрократії, було направлено на те, щоб не допустити ніяких уступок з боку центрального правительства навіть чисто культурно-національним потребам української людності, не дати їй можливості вільно й успішно розвиватись національно, перетяти ті можливості, що одкрили основи австрійської конституції українській народності, як признаній державою за рівноправну з іншими.

Правящі польські круги Галичини були найгіршими ворогами українського національного руху. Не вважаючи на це, фрази про українство, як продукт польської інтриги, вигадку польського лукавства і засіб ополячування та покатоличення (проти чого українство було найсильнішим і справжнім тормозом), упорно повторялись в охранительній печаті і піддержували кошмар польської інтриги.

Але кошмар цей нарешті розвіявся, дякуючи новітнім, документальним доказам безмежного озлоблення польської «общественной иерархии» Галичини проти українства і «трогательного союза» її з «истинно русскими» людьми Галичини, так званими «старорусинами», яких неофіціально кличуть «москалефілами».

Цей союз зростав за останні роки поступово, але тільки останнім часом виявився одверто.

Галицьке москвофільство (панрусизм), що сполучило в собі реакційні антидемократичні елементи галицького русинського суспільства і з 1860 pp. вилилося в такий «руссофильский» напрямок, мало в собі неприємні боки, які перешкоджали зближенню з ним польських урядовців і польського громадянства в Галичині. Його консервативний і антидемократичний, антиукраїнський характер проклали дорогу для такого зближення.

В цьому русофільстві сполучились елементи, яким не до смаку прийшовся культ українського «хлопа», змагання розвинути в ньому громадянську і політичну свідомість, бюрократично і клерикально настроєні представники «образованного сословия», які гидували народною мовою, «языком пастухов и свинопасов», взятим українським рухом за основу свого культурного життя, і які страшилися прогресивних і демократичних принципів, котрими цей рух був перейнятий і котрі проводив у галицьке життя.

З цього боку консервативний «твердо-русинский» або «старорусинский» напрямок був найпевнішою опорою і спільником польсько-шляхетського панування в Галичині. Але ці старорусини – як в старішій своїй фазі – святоюрській [Тут і далі в публікації «святогорській», «святогорці», «святогорський». Вірогідно, коректорська помилка. – Упоряд.] (святоюрці – уніатські клерикали), так і в новішій – »москвофільській» не спочували польському пануванню і в протилежність йому мріяли про втручання в галицькі відносини спершу австрійського центрального правительства (період святоюрський), а коли останнє видало carte blanche на повне й безконтрольне панування в Галичині польській шляхті – вони починають мріяти про втручання правительства російського (період москвофільський). Ці елементи шукають і находять в офіціозних сферах Росії не тільки моральну, але й «более ощутительную» піддержку і стають провідниками російського офіціозного, націоналізму, казенного «православия, самодержавия и народности» на галицькому грунті. Це, звичайно, не могло подобатися польським хазяїнам Галичини. Але «общий враг» примусив їх зблизитись.

Український рух з 1880-х років починає проникати все глибше в народні маси Східної Галичини. Він притягує до себе всі живі сили, вибиває москвофільство (старорусинство) з одної позиції за другою і засуджує його на поступове вимирання; з другого боку своєю боротьбою за права демосу, організацією мас і розбудженням в них політичної і національної свідомості, він погрожує захитати панування польської шляхти.

Розгром Росії робить перспективу втручання її в галицькі відносини, про що мріяли москвофіли, і чого потай боялися й поляки, зовсім не реальною. Москвофіли рішають залишити політику фронди проти поляків і розвертають свій фронт виключно проти українства: вони роблять польській шляхті послуги, наскільки ще користуються яким-небудь впливом, нейтралізуючи народні рухи, неприємні для польських аграріїв; перешкоджають хліборобським забастовкам, робітничій еміграції; стають вірними спільниками польської шляхти в її парламентарній виборчій боротьбі проти українських партій.

Польські правителі в Галичині починають ігнорувати панросійські тенденції москвофілів, в дійсності цілком нешкідливі, бо на галицькому грунті, під польським пануванням, цей панрусизм не мав ніякого реального значення, не може стати ніякого справжньою культурною чи політичною силою, а наскільки може гальмувати український рух, являється цілком реальним плюсом для польського панування над русинським елементом, для розвитку якого (як показала вся еволюція галицького життя) єдиною основою може служити його народна українська стихія. Вони оповіщають старорусинів єдиною симпатичною і можливою з погляду поляків партією серед галицьких русинів. Старанно підтримують їх скрізь, де не можна провести поляка і доводиться рахуватись з можливою побідою українства.

Цей одвертий союз починається після торішніх виборів до парламенту, які засвідчили надзвичайне напруження і силу українського руху серед галицьких мас. Він починається серією погромних москвофільських мітингів, що відбувалися під захистом польської адміністрації Галичини і цілком розвертається під час виборчої кампанії до Галицького сейму (ландтаг) з початком цього року. Всі польські партії (за винятком соц[іал]-демократів) складають тісну спілку для боротьби з українцями і сполучаються також з москвофілами, а намісник Галичини вживає всіх ресурсів своєї необмеженої і безконтрольної влади, щоб всім натиском адміністративної машини підтримати і підкріпити і так великі шанси польської ієрархії, що має як економічну, так і політичну перевагу.

В результаті цій спілці націоналістично настроєного польського громадянства, австрійської бюрократії та русинських ренегатів, справді вдалося оборонити свої позиції: українське представництво зосталося майже при старому складі сеймового представництва, а москвофілам за вірну службу удержано їх депутатські мандати в попередньому числі.

Граф Потоцький заплатив своєю кров’ю за той вжиток, який він зробив з своєї необмеженої повної влади в інтересах підтримання польського панування. Божевільне роздражнення проти українства, викликане убивством серед польського громадянства, русинські ренегати намагаються роздмухати нацьковуванням та доносами; кровожадному завиванню польської націоналістичної преси підтягує з великою старанністю москвофільська; у віденському парламенті «старорусин Хлибовицкий» розсипається лайками та інсинуаціями на адресу українського руху під оплески Польського клубу, а польська шовіністична молодь у Львові дикі некультурні вчинки проти українства взагалі та окремих українців, які попались їй під руку, в пику українству і в унісон москвофілам, сполучає з несподіваними компліментами «русскому языку, русской культуре», за якою ще недавно в польських кругах не визнавалось ніякої культурності і т. ін.

Польської інтриги більше нема, замість неї настало «трогательное единодушие» істинно польських та істинно руських людей. «Славянская семья» може зараз «в полном составе» справляти тризну по прогресивних вільнолюбних ідеях, які одушевляли кращих представників слов’янського відродження.

Як до речі наспіли тепер капітали, пожертвувані д. Борзенком на влаштування цих тризн, і які веселящі душу перспективи одкриваються істинно слов’янським людям всіх колін та язиків.


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Киевская мысль. – 1908. – 30 (17) мая. – Ч. 136. Підпис: М.Грушевский. Передруки здійснені в газетах: Рада. – 1908. – 31 (18) травня. – № 115. – С. 1; Діло. – 1908. – 13 червня (31 травня). – Ч. 131.

Подається за публікацією в «Раді» в перекладі редактора газети М.Павловського (авторство перекладу встановлене за архівним примірником газети, що зберігається в IP НБУВ).

Як свідчать щоденникові записи М.Грушевського, стаття спочатку була задумана для газети «Новое время» (Грушевський М. Щоденник 1904 – 1910 pp. // ЦДІАУК, ф. 1235, оп. 1, спр. 25, арк. 179. Запис від 3 лютого 1908 p.). Наприкінці квітня на прохання редактора «Киевской мысли» вчений погодився подати до видання статтю за згаданою темою (Там само, арк. 187 зв. Запис від 13 травня 1908 p.), яку написав протягом 18 – 19 травня 1908 р. (Там само, арк. 189 зв.).

Кінцем польської інтриги М.Грушевський називає укладання союзу між поляками та росіянами для боротьби з українським рухом у Галичині. Ця ситуація співпала з активізацією русофільських настроїв поляків у зв’язку з запровадженням конституційних норм у Росії. Угода була скріплена в ході виборчих кампаній до австрійського парламенту та Галицького сейму у 1907 – 1908 pp. і підготовки до Празького слов’янського з’їзду. Важливим чинником такого зближення стала діяльність старорусинів (русофілів), генезу, періоди розвитку (від святоюрського до москвофільського) та політичні орієнтири яких розглядає автор.

Але ці старорусини… – старорусинами звали в Галичині представників української верхівки з середовища священиків. У кінці 1860-х років у краї поширилось русофільство (власне старорусинство), яке було прийняте так званим Святоюрським колом вищого греко-католицького духовенства. Русофільство приваблювало їх слов’янофільською пропагандою; спільним суспільно-політичним підгрунтям було протистояння полонізаційним тенденціям. Яскравими представниками старорусинів були Д.Зубрицький, Я.Головацький, Б.Дідицький, М.Качковський, А.Добрянський, І.Наумович.

На початку XX ст. у русофільському середовищі стали наростати відверто проросійські тенденції (див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 231 – 268; Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). – Львів, 2003; Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване «старорусинство») // Третій Міжнародний конгрес україністів (Харків, 26 – 29 серпня 1996 р.). Історія. – Харків, 1996. – Ч. І. – С. 106-112.

…шукають і находять в офіціозних сферах Росії не тільки моральну, але й «более ощутительную» піддержку… – йдеться про значні субсидії, які отримували москвофіли від «Галицько-руського благодійного товариства», створеного 15 грудня 1902 р. в Петербурзі. Детально див.: Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О. Сухого. – Львів, 2001. – С. 51-55.

…українське представництво зосталося майже при старому складі сеймового представництва… – вибори до сейму відбулися 25 лютого 1908 р. Українських депутатів було вибрано 13, з них – 8 національних демократів, 3 члени радикальної партії і 2 безпартійних. Москвофілів вибрано 9. Останні роки сеймовий «Руський клуб» налічував 14 послів і протидіяв 135 об’єднаним польським послам.

Таке співвідношення активізувало боротьбу за виборчу реформу до сейму. Новий виборчий закон, який символізував угоду між українцями і поляками, був затверджений лише у лютому 1914 р. Відповідно до нього з 228 мандатів українським політичним партіям мало належати 62 місця (27/2 % сеймових мандатів). Детально див.: Лозинський М., Охримович В. З виборчої статистики Галичини // Студії з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1910. – Т. 2. – С. 75 – 103; Михальський Ю. Польська суспільність та українське питання в Галичині в період сеймових виборів 1908 р. – Львів, 1997.

Граф Потоцький заплатив своєю кров’ю за той вжиток… – йдеться про вбивство намісника Галичини А.Потоцького студентом М.Січинським 12 квітня 1908 р. (див.: Ввесь світ в українській справі: Подія 12-го квітня 1908 року [Відгуки преси на вбивство А.Потоцького] / Упоряд. В.Степанківський, Л.Юркевич. – К., 1908). Цю подію М.Грушевський аналізує у своїй статті «Кров» (Грушевський М. Твори: у 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 363-367).

…у віденському парламенті «старорусин Хлибовицкий» розсипається лайками… – йдеться про одного з лідерів москвофілів, посла австрійського парламенту М.Глібовицького.

«Славянская семья» – автор вживає цей термін стосовно членів організаційного комітету для підготовки Празького слов’янського з’їзду, створеного у 1907 р. слов’янськими депутатами австрійського парламенту: К.Крамаржа (чеха), І.Грібара (словенця) і М.Глібовицького (галицького українця, москвофіла).

Першочерговим завданням комітету було налагодження контактів з російськими неославістами. З 26 по 30 травня 1908 р. у Петербурзі відбувалися наради представників слов’янських народів з метою вироблення засад майбутнього з’їзду. В нарадах взяли активну участь поляки, а польське питання стало найважливішим пунктом порядку денного і започаткувало польсько-російське примирення (див.: Мацевко І. Російський неославізм в оцінці галицьких національних демократів (1908 – 1914) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 309-315).

Як до речі наспіли тепер капітали, пожертвувані д. Борзенком… – йдеться про професора Новоросійського університету, який ще в січні 1907 р. пожертвував 100 000 руб. на підготовку майбутнього всеслов’янського з’їзду.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 3, с. 48 – 51.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2011 – 2019 Група розробників

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 53

Модифіковано : 9.05.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.