Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

В слов’янських обіймах

Михайло Грушевський

Д[окто]р Крамарж, звісний чеський «штатсман», патентований винахідник неослов’янства, котрим наробив такого шелесту три роки тому, тепер, коли ся неослов’янська гора народила замість усього іншого купу рудих неослов’янських мишенят, постановив з власної руки забити свого виродка. В стилі старого Бульби, як той убиває свого невдалого сина: «Я тебе породив, я тебе й уб’ю!»

Такий характер останньої розправи з неослов’янським недоноском мали міркування, розсипані д-ром Крамаржем перед співробітником «Нового времени» на тему української небезпеки і потреби задавлення її спільними силами Росії й Австрії в інтересах згідного пожиття обох сил заприязнених сусідів, рівно близьких і дорогих д-рові Крамаржеві.

[Не знаю, чи читачі наші тямлять ще сі вискази д-ра Крамаржа, які так скоро потонули в каламутнім потоці не менше щирих і глибоких поглядів на українство, що в такім багатстві покотилися в останніх часах з уст всяких більших і менших штатсманів Росії й Австрії. Тому нагадаю їх для кращого зрозуміння всього дальшого.

Зазначуючи, що Росія дуже легко може прихилити до себе поляків, коли змінить свою проскрипційну систему супроти них, д-р Крамарж, по словам його інтерв’юера, мав сказати: «Але хто дійсно небезпечний цілому русскому народові, се галицькі українці. Польське питання – се питання окраїнної політики Росії. Але так звані галицькі українці хочуть задати удар в саме серце «русского народа» і розколоти русских надвоє.

Український рух по своїй істоті неприродний, «антирусский» тому й антислов’янський, небезпечний не тільки «русским», але й самим полякам, які його підтримували досі. Недавно ще в Галичині не було ніякого українського руху, а за останні десять літ він виріс на силу дуже серйозну, з котрою Росії прийдеться сильно рахуватись. Правда, сей рух завсіди мав сильну поміч австрійського правительства й деяких найбільш впливових кругів в Відні.

Не думаю, щоб Росія й Австрія стали воюватися за Балкан, бо для Росії Балкан лежить скоріше в сфері політичних мрій. Але боюсь, що війна між Росією й Австрією може вибухнути за Галичину, бо тут твориться небезпечне антиросійське огнище, з котрого огонь мусить перекинутися в Полудневу Росію й тут розвести розрух і бунт в самім «русском народе». Тому мене надзвичайно дивує байдужість і легкодушність, яку виявляє руске суспільство супроти антиросійської небезпеки, що насувається з лона самого «русского народа».

Се інтерв’ю потім було спростоване Крамаржем на сторінках «Neue Freie Presse», він заявив, що казав тільки:

«Дуже мені прикре все, що діється в Галичині й на Буковині. Переслідування старорусів при сильнім націоналістичнім русі в Росії може витворити таку небезпечну атмосферу, що треба б скорше побоюватися конфлікту через русинів, як через Балкан. Тому мені дуже дивна та байдужість, з якою трактують сі справи в Австрії; та ще про сю справу говоритиму в делегаціях».

«Спростування» само по собі дуже «обережне», а до того справедливо завважили чеські органи преси, неприхильні Крамаржеві, що його власний орган «Narodni Listy» не спростував поданого в «Нов[ом] времени» тексту інтерв’ю і подав його без усяких застережень. Очевидно, текст «Нового времени» передавав слова Крамаржа вірно і, подаючи своє спростування для чужих, він не вважав потрібним пускати його для «внутрішнього уживання».]

Після того, як українці рішуче відтяглися від неослов’янських маніфестацій д-ра Крамаржа і зіставили його в компанії з москвофілами, а поступові російські круги також рішуче відвернулися і обмили руки з усяких зносин з ним, творець неослов’янства з усею рішучістю підміняв всеслов’янську ідею ідеєю помирений офіціальної Росії з поляками і Австрією коштом неприхильного йому українства. Поляки і Австрія задавлять українців в Галичині і за се Австрія здобуде собі прихильність Росії, а поляки за ціну протекції чи толеранції панрусизму в Галичині дістануть пільги в Росії: система проскрибування, польщини в Росії буде скасована, і Польща помириться з Росією. Такий короткий вислід останніх заяв д-ра Крамаржа.

Різні малоприхильні д-рові Крамаржеві публіцисти пошукали спеціальних мотивів, котрі зробили д-ра Крамаржа оборонцем інтересів офіціальної Росії: його маєткові і фінансові інтереси як власника більших посілостей і спільника великого промислового підприємства в Росії (через його жінку). Але кінець кінцем таке шукання спеціальних особистих мотивів заняття не тільки малоприємне, але і малопотрібне. Антиукраїнські погляди Крамаржа, з такою сердечною щирістю виложені ним в останнім інтерв’ю, вповні логічно витікають з самих підстав неославізму, чи нового слов’янофільства, і Крамарж тільки з більшою безоглядністю і цинізмом висловив те, що лежить на серці сучасних слов’янофілів в українській справі.

Три роки тому, при народинах неослов’янства, поясняючи дійсний характер його, я вказав на глибоку відмінність нового «реалістичного» слов’янофільства від старого слов’янського романтизму першої половини XIX в., про котрий такі загальні і немов обов’язкові симпатії зісталися в різних слов’янських суспільностях. [На українські теми: Українство і всеслов’янство, «Л[ітературно]-н[ауковий] вісник», 1908, [кн.] VI.].

Тимчасом як слов’янство початків XIX в. і першої половини його було переважно поступовим, революційним гаслом, яке покликало і будило до самоозначення, до оборони своїх прав, до широкого розвою своїх духових і суспільних сил всі слов’янські краї й племена без різниці їх ранг історичних, політичних і культурних, в другій половині XIX в. воно дало місце слов’янству реакційному. Культ живої народної сили заступлено культом політичної, державної сили, на місце симпатій до дрібних слов’янських індивідуальностей, що будилися до життя і розвою, виступили ідеї інтеграції найбільш сильних і здатних до життя слов’янських національних організмів, придатних до репрезентування слов’янської стихії супроти «історичного ворога» – германізму – і взагалі супроти «Європи».

Так було особливо у чехів, поставлених в першу лінію боротьби з германським світом, що зробила з них слов’янофілів par excellence [переконаних], їх симпатії і мрії спочили на Російській державі, як єдиній могутній політичній силі слов’янській, що могла миритися силами і впливами з германством і своєю державною могутністю давала моральну потіху слов’янству супроти політичного занепаду інших племен. До тої ж Російської держави зверталися визвольні плани полудневого слов’янства і дійсно, знайшли у неї вповні реальну поміч, що зробила їх неоплатними довжниками Росії на довгі часи – невважаючи на всі пізніші гріхи російської дипломатії в балканській політиці. Угорські слов’яни в своїм тяжкім мадярськім ярмі в глибині душі жили спомином про імпозантний виступ старої миколаївської Росії під час угорського повстання 1848 року.

Так великодержавна, імперіалістична Росія стала предметом культу для цілого майже західного і полудневого слов’янства, за виключенням поляків, і се одне вже надало новому слов’янофільству характер реакційний, бо воно цінило, власне, зверхню політичну силу, імперіалістичну енергію Росії і готове було поклонятися її бюрократичному унітаризмові, «сильній власті» і всім атрибутам політичного режиму як гарантіям тої політичної сили, і дійсно, не знаходило щирих симпатій ні для визвольного руху самого російського громадянства, ні для національних чи автономістичних змагань різних слов’янських народностей: всякі внутрішні заворушення були несимпатичні слов’янофілам, тому що грозили захитати великодержавне становище Росії, ослабити її політичну енергію.

З сих мотивів український рух (а в дальшій лінії і білоруський, коли б став з часом показнішою силою) не міг знайти симпатій не тільки у місцевих общеросів, але і у слов’янофілів заграничних. Українство, не будучи саме визначною політичною чи культурною силою, грозило ослабити національні сили державної великоруської народності і навіть самої держави – значить, воно шкідливе з становища «русских» і слов’янських інтересів; на такім становищі вповні сходилися і російські централісти, і всякі слов’янофіли, з невеликими виїмками.

Довіряючи всяким балачкам про те, що український рух твориться сторонніми політичними впливами (польськими, австрійськими, а новішими часами – «прусськими марками») або невеличкими гуртками фантастів українського націоналізму, і сі централісти, і ті слов’янофіли, навіть люди вповні культурні і далекі від «темних» кругів трималися і донині тримаються погляду, що український рух – се явище безгрунтовне, збоку навіяне, непотрібне і небажане, так що в сій справі, властиво, більше рації мають, при всій своїй некультурній формі, правительственні заходи для підтримання общеруського унітаризму, ніж українські змагання до розщеплення сього єдинства руського народу, не вважаючи на всі «жалкі слова», розсипувані українцями.

Безконечні ряди «тоже малороссов», котрі свої «малоросійські симпатії» чи праці на полі українознавства сполучали з повним і безоглядним общеросійством, своєю масою, своєю традицією, своїми визначними йменнями підтримували певність, що всяке більш радикальне українство являється збоченням, національною загорілістю, «шовінізмом», який повинен бути заглушений – і може бути заглушений як явище навіяне і позбавлене глибшої основи в самім народі.

З українством неослов’янство, таким чином, вважало можливим не рахуватись. Інакше стояла справа з поляками. За ними була сила традицій і неперервана лінія «оказательств», яка доказувала з повною очевидністю, що задавити польське життя і переробити його на великоруське не вдається ніякими утисками, та і з слов’янського погляду зросійщення російської Польщі не було б бажаним, бо підірвало б сили поляків західних, виставлених на тяжку боротьбу з германізмом.

З другого боку, сі утиски не тільки творили неприємну пляму на тлі російського життя, завдяки тому резонансові, який поляки вміли знаходити своїм жалям і в російській, і в заграничній пресі, в літературних і політичних кругах, не тільки ослабляли моральний престиж Росії, в слов’янській справі спеціально, але й робили з Польщі небезпечне внутрішнє огнище антидержавних змагань, що ослабляли політичну силу Росії. Тому задушевним бажанням слов’янофілів стає помирення поляків з Росією дорогою обопільних уступок; воно стає провідним мотивом Крамаржевого неослов’янства від самого початку – і се з його становища вповні зрозуміло.

Коли б помирення Польщі з Росією удалося, слов’янофільство об’єдналося б з панрусизмом. Росія стала б проводирем слов’янства, признаним всіма слов’янськими племенами (ігноруючи українців). Перед таким об’єднаним слов’янством і перед його державним проводирем мусили б скапітулювати антислов’янські тенденції Австро-Угорщини. Неослов’янство осягнуло б свою мету.

Для осягнення такого цінного результату треба задавити український рух (білоруський поки що quantité négligeable), і се слов’янофільським політикам не здається тяжким при їх поглядах на основу і сили сього руху, а убиття його мало б іще й ту вартість, що українство можна б ужити як жертвенного козла для осягнення польсько-російського помирення. Польські національні домагання рішуче не влазять в рами російського націоналістичного курсу; поляки, коли не хочуть пожертвувати своїми національними змаганнями, мусять дати за себе викуп панрусизмові – таким викупом може бути їх поміч в задавленні українства, в Галичині особливо, і толеранція чи опіка русофілам заразом.

Одначе така політика на галицькім грунті залежить від двох хазяїв – крайового, себто польського правительства, і центрального – віденського. Польське крайове правительство і польське громадянство вже було рішуче вступило на сю дорогу: галицькі правлячі круги, почавши від намісникування гр[афа] Пінінського, потім Потоцького і нинішнього д-ра Бобжинського, почали рішуче підтримувати русофілів против українців задля ослаблення українського руху.

Неослов’янський курс Крамаржа, здержливо прийнятий польськими парламентарними кругами з огляду на центральне правительство, знайшов симпатичне прийняття в польськім громадянстві Галичини: звісна екскурсія гр[афа] Бобринського була прийнята ентузіастично тодішніми вшехпольськими керманичами в Галичині і при кождій нагоді польське громадянство, особливо вшехпольського напряму, зазначувало свої симпатії до великоросів та домашніх галицьких русофілів, а ворожнечу до українців, а при виборах до сойму, потім до парламенту і при інших оказіях поляки і польська адміністрація дуже енергічно висували і підтримували галицьких русофілів против українців.

Одначе сі польсько-русофільські аванси не були оцінені відповідно в російських урядових сферах, зміни антипольського курсу на краще не приносили ніяких […], новий націоналістичний курс Росії не хотів іти на ніякі компроміси з поляками і тутешні провідники польського зближення до російського правительства скомпрометувалися і відступили на другий план (уступлення Дмовського). З другого боку, польсько-русофільський союз в Галичині був завважений в «найбільш впливових сферах в Відні» і оцінений не на користь тої хваленої австрійської лояльності польських керманичів, на котрій вони досі все виїздили і взаміну діставали carte blanche в своїм порядкуванні Галичиною.

Завваживши се, польські керманичі Галичини були змушені зробити розділ між русофілами і представити справу так, що вони підтримують тільки консервативних і лояльних супроти Австрії «старорусинів» (типу Король – Давидяк), а не справжніх пан-русистів типу Дудикевича і К°. Одначе і се небагато помогло, бо справжні «галицкие русские» проголосили лояльних старорусинів за зрадників і запроданців, так що підтримування їх поляками стратило всяку вартість в очах російських націоналістичних кругів, навпаки – лемент «настоящих» на польські переслідування піднявся ще гірший, а в місцевих галицьких відносинах старорусини, підірвані агітацією дудикевичівців, стратили всяке значення й соромно провалилися при останніх виборах, не вважаючи на дуже енергійне підтримування з боку польської адміністрації.

І от, з осени почавши, розпочинається інспірування всякими дорогами австрійських правительственних кругів, що вони не повинні прикладати рук до переслідування галицьких русофілів (розумій – дудикевичівців) і підтримувати українців, бо се дражнить Росію й робить непотрібні трудності австрійській політиці. З другого боку, ідуть такі самі поради на адресу польського громадянства Галичини, серед котрого є все-таки й тепер течії, які не миряться з ширенням «настоящего» великоросійства й православія в Галичині (пор. недавно статтю в краківській «Now-ій Reform-і» з приводу Крамаржевих рад, де польські «демократи» поясняють, що з становища польських національних інтересів і своїх відносин до австрійського правительства галицькі поляки не можуть підтримувати справжнього русофільства).

Нарешті (і се, може, найбільше цікаво), в зв’язку з сим іде штучне роздмухування української небезпеки для Росії, представлювання небезпечних впливів галицького українства на українців російських, гроза українського іредентизму, німецьких планів на Росію – сотворення самостійної України під пануванням габсбургського архікнязя і т. ін. Тенденція і значення сих грімких алярмів ясна: російські правлячі сфери і націоналістичні круги повинні набрати високого поняття про українську небезпеку, щоб відповідно оцінити прислугу, яку галицькі поляки зроблять державним інтересам Росії, коли приложать руки до задавлення українства і почнуть на його місці розвивати справжнє російство в Галичині.

Російське правительство повинно за се заплатити національними уступками російським полякам: тим вони приєднають до себе поляків і заохотять галицьких поляків до енергічнішого давлення українців і до підтримування русофільства і православія, бо тепер галицькі поляки не хочуть задурно працювати «pour le tsar de Russie». А варто заплатити їм, бо кінець кінцем польське питання не зачіпає державного становища Росії – «се тільки окраїнне питання», тим часом як питання українське грозить підірвати в самім корені державну силу Росії й національне життя «русского народа».

В сих мотивах і ідеях, як бачимо, обертають міркування і «ради» д-ра Крамаржа, але його голос тільки один з цілого хору. Разом з ним інший інтерв’юер з «С[анкт-]П[етер]б[ургских] ведомостей» подав подібні ж міркування якогось анонімного «поляка», що покликався на такого ж анонімного «австрійського міністра». Різні польські голоси, або інспіровані поляками, завели ту ж пісню ще з кінцем літа в пресі австрійській – німецькій і домашній галицькій; грозить Австрії російською війною за підтримування українства старенький «Галичанин», прилучають до загального хору свої дзвінкі тенори київлянинські малороси, зачувши краєм уха, що гримають «на українців» і не орієнтуючи далі, «по какой причине шум».

В високій мірі характеристична і для зрозуміння властивих джерел і мотивів сього шуму цінна обставина, що особливим «жупелом» в усій тій українській небезпеці висувається будучий український університет у Львові. Цілими роками поляки поборювали і гальмували сю справу домашніми засобами, потім лякали австрійське правительство, що сей український університет стане небезпечним для Австрії революційним гніздом, бо стягне до себе «переворотові» елементи з російської України; коли ж, одначе, і се не стримало австрійське правительство в його рішучості вдоволити домагання українців, – висувається небезпека вже міжнародного характеру: сей університет буде так небезпечний для Росії, що вона за його заснування виповість війну Австрії!..

Чи удасться польським політикам і всяким їх підголоскам осягнути мету сеї подвійної гри – налякати австрійське правительство Росією і зловити російських націоналістів на українську принаду – се питання, і навіть дуже сумнівне питання, з огляду, що ся складна гра ведеться так грубо; але весь сей епізод через те не тратить своєї характеристичної вартості – весь сей букет приятельських «осторог і рад». В сім загальнім хорі усеї сеї компанії, піднятої в інтересах польсько-російського помирення чи, властиво, в польських національних інтересах, Крамаржів голос звертає на себе увагу тому, що вийшов від чоловіка все-таки досить визначного і без маски, з повним іменем, а пікантність його поглядам надає тільки та легкість, з якою «батько неослов’янства» обтрусився з усяких пережитків старого слов’янського романтизму епохи відродження, котрим вінчав був перші свої неослов’янські виступи, і «непринужденно» гаркнув разом і по російських, і по австрійських брандмейстрів на погашення відродження одного з найбільших і найбільш покривджених слов’янських народів.

Але і з становища слов’янофільського, знов-таки повторяю, виступ Крамаржа визначився тільки цінною, хоч і малопохвальною «одкровенністю», з якою він, не в’яжучися ніякими приличностями, звернувся «до содействия». Сам по собі він випливає глибоко з самого характеру нового слов’янофільства, глибоко неприхильного до всякого слов’янського руху, що грозить інтересам сильніших слов’янських національностей; при тім не треба забувати, що у чехів, сих спеціалістів від панславізму, є й свій власний унітаризм, подібний до общерусского, – в відносинах до словаків, у котрих також є змагання до національної окремішності і виломлення з «одності чеської культури».

Кінець кінцем «щирість» Крамаржа можна вважати за річ тактики чи темпераменту або й слабості затримуючих центрів, але неприхильність до українства лежить глибоко в усяких тих слов’янофільських, славістичних, слов’янознавських кружках. Не кождий виступить так безоглядно, як Крамарж, але для величезної більшості, скажу більше – для всеї сеї братії, з дуже нечисленними виїмками, українські змагання – така ж крайність (екстрема), кажучи словами патріарха сучасної славістики, як і обрусительні репресії російського уряду. І те, і се рівно несимпатичне, а кінець кінцем – одне другого варте в очах сих наукових, публіцистичних і політичних «слов’янських» сфер.

Се явище не нині почалося і не завтра, розуміється, скінчиться; як не перешкодило воно, так і не перешкодять [вони] українському розвоєві взяти своє при живій і організованій діяльності українських народних сил. Але з ним приходиться рахуватися і легковажити його не треба. В ряді всяких неприязних обставин, в яких приходилося розвиватися культурному і суспільному українському рухові, не останнє місце займає сей факт, що розвій наш на цілій лінії стрічався з тим, що можна б назвати характеристичним російським терміном «славянского средостения», і воно нейтралізувало його успіхи досить значно.

З того моменту, як український рух з сфер кабінетних, українознавських занять, етнографічних і філологічних інтересів став виходити на суспільну арену і віщувати значення українства як суспільного й політичного чинника, він для всіх тих сфер, де з природи самої речі мусили найбільше інтересуватися українським рухом чи літературним, чи науковим, чи культурно-громадським, став явищем підозрілим, непевним або просто-таки небажаним.

Всі сі славісти, «русские историки», «историки русской литературы» і т.д., в сфері відання котрих лежить українська література, українська наука, українська культура, виховані в поняттях «одності русскої мови», «одності русского народу» в сфері інтересів «русскої мови і культури» чи «польської мови і культури», майже без виїмків, чи ліберальні, чи консервативні, чи і більш реакційні, чи більш вільнодумні. Всі вони або щиро перейняті самі сими поглядами й ідеями, або приноровлюються до таких поглядів, бо вони панують загально в сферах їх занять і інтересів.

З такого становища вони оцінювали прояви українства вороже або в кождім разі неприхильно і в такім неприхильнім дусі освідомляли про українство і свою ширшу публіку, і чужі західноєвропейські круги наукові чи суспільні, для котрих служили компетентними інформаторами у всяких питаннях слов’янського, в тім і українського життя. В результаті прояви українського життя або замовчувалися «насмерть», або йшли в широкий світ скомпрометовані, як нерозсудна забаганка фантастів, діло політиканів і інтриганів, посіяна чужими руками політична інтрига.

Зусилля, які робилися українцями для того, щоб розвіяти сі фальшиві інформації й освідомити чужу публіку про дійсний характер і завдання українського руху, досі велися слабко, уривково та й стрічалися з великими труднощами. Треба було не стільки інформувати наново, скільки боротися з інформаторами вже готовими, з тими зв’язками і впливами, які мали на погляди наукових чи суспільних кругів різні спеціалісти від слов’янських інтересів російського, польського чи чеського походження. Самі ж західноєвропейські круги чи навіть, скажім, широка російська публіка досі ніде не стикалася з українським питанням так близько і безпосередньо, щоб воно брало її за живе місце, змушувало розбиратися в нім і доходити дійсної правди. І українство для сторонніх зістається по нинішній день обгорнене наоколо густою мряковиною всякого роду інсинуацій, кривотолків, відносин підозріливих і холодних, як до чогось непевного, неясного, незрозумілого – в найкращім разі.

Сим поясняється та боязкість, з якою бокують від українства і від участі в українськім науковім чи взагалі культурнім русі, від всякого явного солідаризування з ним люди в грунті речі навіть близькі до українства, українці по симпатіям, котрі, одначе, дорожать репутацією в наукових чи громадянських кругах чи російських, чи західнослов’янських, чи західних – бояться стягнути на себе закид несолідності, необ’єктивності, політиканства і на кождім кроці старанно підчеркують свою непричетність до «української крайності», своє ісповідання єдинства русского народу, своє становище українознавців, а не українців.

Тому так слабо притікають наукові і взагалі культурні сили до невеликого числа робітників, що відважилися зв’язати своє ім’я і працю з українським рухом. Тому така величезна сила українців зістається оподалік їх «на общеруськім грунті», підтримуючи в сторонніх людях переконання, що українство – се уділ людей звихнених, несерйозних або недоуків і недорік, котрим нікуди нема ходу і котрі видумують якусь українську окремішність, власне, тому, що їм нема де подітись поза тим, бо скрізь ставляться вимоги якогось цензу знання і таланту (тому перший прояв «симпатії» до українського літератора, ученого або публіциста з російського боку, звичайно, починається від великодушних запросин «писати у них», по-російськи, на культурнім рівні, так би сказати).

Се ставить дійсно в трудне становище людей, що йдуть працювати на українській ниві. Розуміється, будучність оправдає їх – та доба, коли, не вважаючи на всі перепони, українство стане справді реальною силою і докаже самим ділом, що воно не худосила, штучно посаджена квітка, а міцна і тривала, глибоко в основах народного життя закорінена деревина. Бачимо, як представники старшого українства, котрих теж свого часу трактовано як політиканів, сепаратистів і т. ін. – Костомарова, Антоновича, Драгоманова і т. д., – вони тепер реабілітуються в очах росіян, тому що вийшло на чергу українство більш радикальне, з більшими національними домаганнями.

Коли сі домагання здобудуть собі признання як факт неминучий, знайдуть своє оправдання теперішні «мазепинці» – будуть признані за виконавців категоричних імперативів народного українського життя. Зріст, один реальний зріст сього життя розжене зграї шакалів, що чигають на його слабосилість, і хмари вороння, що оббріхують його перед сторонньою публікою. Але поки засвітає той день, котрого не судиться дочекати багатьом нинішнім борцям за українські права на людське життя і людський розвиток? Що може зробити українське громадянство, щоб полегшити становище тих своїх найцінніших, найтоншою духовою конституцією обдарованих робітників, які «компрометують» себе в очах «культурного світу», зв’язуючи себе з українством, і приохотити до них нових талановитих робітників, котрі почувають, що «мають щось до страчення»?..

Освідомляти чужі, впливові круги про дійсний характер і завдання українства? Се добре і корисно, але се трудно, вимагає свобідних сил і засобів, а ті припадкові інформації, що з’являються по різних чужих органах, – значать мало; треба систематичної і довгої, і то доброї, талановитої роботи в сім напрямі, щоб проломити роками нагромаджені леди недовір’я і зневажливості. Кінець кінцем далеко більше може осягнути громадянство наше більшою уважливістю і дбайливістю для інтересів української національної, особливо культурної роботи у себе дома, в своїм внутрішнім житті і відносинах, в своїм малім національнім мікроскопі сотворити теплу атмосферу порозуміння і тепла, яка могла б притягнути розсіяних культурних робітників з українськими симпатіями.

Отак я вертаюся до свого praeterea censeo [улюбленого] – потреби більшої уважливості, більшого пієтизму нашого громадянства до всього, що становить дійсну культурну вартість в нашім житті, що підіймає її над сірою буденщиною елементарних потреб нашого життя. «Не одним хлібом живий чоловік». Се забувається тепер часто, і се грозить великою небезпекою нашому національному розвоєві. Більше уваги, більше енергії в сім напрямі, щоб вирвати нашу культуру з слов’янської мряковини, з слов’янських обіймів, що силкуються задавити на смерть наше національне життя.

21. XI. 1911


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1911. – Т. 56. – Кн. 12. – С. 394 – 404. В кінці статті зазначена дата написання: «21.XI.911».

Подається за першодруком.

Стаття написана у зв’язку з появою в пресі закликів чеського політичного діяча, одного з засновників неославізму К.Крамаржа до боротьби з українським рухом спільними зусиллями Росії і Австрії.

До висвітлення сутності неославізму М.Грушевський звертався не лише у статтях, але й промовах. У 1912 р. під час перебування в Петербурзі він був запрошений українським клубом виступити з доповіддю про неославізм. Як згадував О.Лотоцький,

«виклад цей був дуже на часі й дійсно висвітив питання глибоко та всесторонньо. Аналізуючи нову слов’янофільську течію, Грушевський зазначав у ній ті сторони, що диктують нам поставитися до неї з великим застереженням. […] Ми спочуваємо такому слов’янофільству, що основане на грунті поступових ідей, не нехтує інтересів поодиноких слов’янських народів і ті інтереси піддержує. Але в неослов’янській течії бачимо якраз явища, що всупереч стоять таким засадам» (Лотоцький О. Сторінки минулого. – Варшава, 1933. – Ч. II. – С. 468).

Три роки тому, при народинах неослов’янства, поясняючи дійсний характер його, я вказав… – йдеться про статтю М.Грушевського «На українські теми. Українство і всеслов’янство» (ЛНВ. – 1908. – Т. 42. – кн. 6 – С. 540 – 547).

…звісна екскурсія гр[афа] Бобринського… – йдеться про подорож одного з лідерів російських націоналістів, голови «Галицко-русского благотворительного общества» графа В.О.Бобринського, яку він здійснив по Галичині та Буковині влітку 1908 р. після закінчення Всеслов’янського з’їзду в Празі. Поїздка була здійснена на запрошення лідера галицьких москвофілів В.Дудикевича при офіційному сприянні намісника Галичини А.Потоцького. Докладно див.: Москвофільство: Документи і матеріали / Вступна стаття, коментарі та добірка документів О.Сухого. – Львів, 2001. – С. 52 – 53; 128 – 135.

…лояльних супроти Австрії «старорусинів» (типу Король – Давидяк)… – йдеться про представників москвофільського руху М. Короля, В. Давидяка, М.Глібовицького, В.Куриловича, які після його остаточного розколу у 1909 р. стали називатися «старокурсники». Вони, на відміну від «новокурсників», заперечували проти «повного з’єднання з російством», не поривали з народною мовою і декларували свою лояльність до Австрії. Докладно див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С. 251-256.

…а в місцевих галицьких відносинах старорусини… соромно провалилися при останніх виборах… – як свідчить документ «Последствия раскола в русском лагере в Галиции» (29 березня (11 квітня) 1912 р.), на виборах до австрійського парламенту

«мандат Глебовицкого получил украинец Сенгалевич, мандат о. Давидяка – украинец Левицкий и мандат Короля – поляк Высоцкий. Партия «умеренных руссофилов» потеряла свое представительство в венском парламенте» (див.: Москвофільство… – С. 136).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 189 – 198.