Свято єднання

Михайло Грушевський

Шевченкове свято стало традиційним днем єднання поступового українського громадянства з поступовими представниками інших народностей на грунті спільного пієтизму для великого українського поета й проголошених ним ідей. І се не тільки має вже свою традицію, освячену часом, а й глибоке оправдання в самім характері Шевченкової творчості. Ся творчість становить не тільки найвищий національний скарб українського народу, але має велику вагу як високоцінне сполучення глибоко національних настроїв з такими ж настроями гуманності і загальнолюдської солідарності.

Для українського народу, що в Росії й по нинішній час стоїть ще тільки в стадії свого національного розвою, прикладаючи всі старання до того передусім, аби розбудити завмерле національне почуття в своїм громадянстві, відкопати і вичистити засмічене і забите ворожими руками джерело могутніх соціальних імпульсів, яким являється національне почуття, для українського народу, кажу, має високу вартість передусім національна сторона Шевченкових поезій – се глибоке національне почуття, яке сплітає він з загальним гуманним і етичним настроєм. Для всіх, хто цінить національну сферу людського життя або рахується з її стихійною неминучістю, а цінить її етичну, гуманну сторону, – високу вартість мусить мати отой гуманний, глибоко етичний характер Шевченкової національності, свобідної від усякої агресивності, від усяких елементів егоїстичного, зоологічного націоналізму.

Правда, деякі подробиці, деякі образи української минувшини в Шевченковій творчості не раз бентежили декого своїм кривавим колоритом і навіть стягали на Шевченка закиди якраз противні – настроїв негуманних, ненависних. Не кажучи про давніші голоси, що виходили головно з польських кругів, останніми часами зробив певне враження голос російського письменника, що своє відчуження від української стихії, до котрої належав він походженням, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу – Шевченковім «Кобзарі» [Вл. Короленко. «Записки моего современника», І, вид. 2, с. 385 – 387.]. Такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчості, мусив вразити кождого, хоч трохи ближче ознайомленого з духом Шевченкової поезії – настільки вони суперечать основному гуманному тонові сеї поезії.

Розуміється, поезія – не математична формула, і безпосередні почування поета і образи, подиктовані безпосереднім враженням, не раз далеко відбігають від провідних мотивів його творчості. Шевченко не був теоретиком-мислителем, ані практичним політиком, його сила лежала в глибині й імпульсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму.

Любування в зверхніх ефектах української минувшини грає у Шевченка дуже малу ролю, особливо в пізнішій творчості. Він шукає передусім моральних, етичних вартостей в сій минувшині й зневажливо відкидає зверхній блеск і «славу, куплену кров’ю», коли не знаходить в ній сих моральних вартостей. Без сумніву, елемент етичний, альтруїстичний становить той грунт, на котрім поет відчуває свою зв’язь і солідарність з поколіннями одшедших борців «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни».

Почуття національної спільності, готовість жертвувати своїм добробутом і спокоєм, найближчими кровними зв’язками для інтересів свого громадянства, свого народу викликала в нім пієтизм для тих, кого мораль пануючих плямила ганебними назвами і викидала згірдливо, як «п’ятно в нашій історії» [Так, очевидно, треба розуміти фразу, яка збентежила душу д. Короленка в його молодечих літах – «не заріже батько сина, своєї дитини…» Тут ідея жертви найближчими кровними зв’язками в ім’я вищої ідеї – хоч і висловлена не досить зручно і через те неестетично.]. Але се почуття національної солідарності в сучаснім і минулім – з поколіннями одшедших носителів сеї ідеї національної спільності – не входить у поета в конфлікт з солідарністю ширшою, яка виходить за межі народного зв’язку і єднає в одну людську сім’ю все людство без різниці елліна і юдея.

Для поета, котрому над усе дорогим являється «єдиномисліє і братолюбіє», – се все тільки немов концентричні круги, з котрих круг тісніший своїми більш інтенсивними й безпосередніми почуваннями альтруїзму і солідарності електризує ширші круги: сім’я, котру ідеалізує, шанує й високо підносить поет, рідний край і рідний нарід, що становить центральний культ його поезії, «слов’янська сім’я», що якийсь час під впливом слов’янських ідей одушевляла поета й нарешті людство, в котрім розпливаються його почуття братерства, так що часто не можна відрізнити й вгадати – чи говорить він про братерство народне, чи братерство загальнолюдське, складаючи свої молитви про дарування правди і любові «сій окраденій землі».

Виступаючи всею силою против національного ренегатства й індиферентизму, накликаючи своїх земляків до самопізнання і національного обов’язку – пізнати й полюбити всім серцем «велику руїну» українського життя і віддати свою душу на службу їй, Шевченко далекий від відмежування сього національного життя від почувань і покликів загальнолюдських, від національної виключності і ворожнечі. Широка солідарність спільних інтересів політичних, визвольних зістається його провідною ідеєю від кирило-мефодіївських програм його молодості до останніх днів, коли він накликає громадянство Росії до спільних заходів «громадою» коло розбудження «приспаної волі»…

Се той національний прапор, свобідний від всякої виключності і зоологічного націоналізму, під котрий українське громадянство в Шевченків день скликає до єднання поступові елементи інших народів, готові лучити свої національні почуття з щирим признанням народних прав інших народів і оборону своїх національних інтересів підпорядковувати принципам етичності й гуманності. В нинішні часи оргії націоналізму агресивного, зоологічного сей наш прапор повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного, націоналізму, який не ділить і сварить, а єднає на грунті признання загальнолюдських і національних прав кождої людини й кождого народу.

Українство досі могло сказати про себе, що воно зіставалося вірним сьому гуманному, ідеалістичному націоналізмові свого великого поета – могло приложити до своєї національної політики з повним правом його останні слова:

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою, –

і воно повинно приложити всі старання, щоб зістатися і надалі вірними сьому заповітові свого поета і його етичним вимогам. Повинно пильно берегти чистоту свого прапора, перейнятого з рук свого народного пророка, й відмежовуватися від всього, що заносить націоналістичним зоологізмом і неперебірчивим егоїзмом.

Сього вимагають від нашого громадянства не тільки великі заповіти минулого, не тільки солідарність з кращими представниками свого народу, а й завдання його національного життя. Тільки в ім’я такого гуманного, ідеалістичного націоналізму можна накликати до національної солідарності «непомнящего родства» суспільно настроєного інтелігента – той, власне, елемент, який має вартість для нашого національного діла – відбування української «великої руїни». Тільки з ним можна відбудувати «розсипану храмину» українського життя.

Люди, які етику в політиці признають лише в границях корисності, нехай пам’ятають, що національна чесність єдино корисна з національного становища в данім моменті нашого життя – і довго ще буде єдино корисною. Наші національні змагання мусять відмежовуватися від всяких спокус зоологічного націоналізму – навіть в інтересах свого національного розвою.

Але й там, де етика й гуманність не будуть корисними, ми певні, що заповіт нашого народного поета викреше з серць вірних синів його слова сі почуття.

Бо інакше були б брехнею наші запевнення в любві і поважанні до його творчості, котрі повторяємо перед світом в сі Шевченкові дні.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1912. – Т. 57. – Кн. 3. – С. 475 – 478.

Написана до Шевченківських днів, які з року в рік були тим національним прапором, під котрим українське громадянство «скликає до єднання поступові елементи иньших народів, готові лучити свої національні почутя з щирим признанием народніх прав иньших народів і оборону своїх національних інтересів». У щоденнику Є.Чикаленко подає відомості (запис від 28 лютого 1912 р.) про зібрання в Києві з нагоди річниці від дня смерті Т.Шевченка:

«Позавчора, в день смерти Т.Г.Шевченка, в клюбі у нас улаштовано традиційну Шевченківську вечерю, на яку запрошено, як і що року, і представників инших націй – великорусів, поляків, литовців, білорусів, жидів. За голову вибрано М.С.Грушевського, який сказав коротеньке слово про Шевченка, що являється символом національного відродження українців, які хотять жити в злагоді з усіма своїми сусідами» ( Чикаленко Є. Щоденник. – Львів, 1931. – С. 295).

Основні думки промови, про яку згадує Євген Харлампович, збігаються з головними тезами статті М.Грушевського «Свято єднання». Імовірно, що ця стаття є або доопрацьованим варіантом виголошеного слова, або ж власне промовою вченого на вечорі пам’яті Т.Шевченка в українському клубі «Родина» в Києві. Про інші публіцистичні праці М.Грушевського, присвячені Шевченківським дням, див. ком. до статті «В сорок восьмі роковини Шевченка».

Подається за першодруком.

Вл. Короленко. «Записки моего современника»… – йдеться про мемуари: Короленко В.Г. История моего современника. – СПб, 1909. – Ч. I: Ранние годы и учения. У них письменник подає свої літературні враження гімназичних часів, роздуми над поемою Т.Шевченка «Гайдамаки», в якій «гениальною кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы». Історичні образи та сюжети боротьби українського народу, змальовані Кобзарем, викликали в душі юнака «струйку глухого протеста».

У примітці до цього сюжету В.Короленко зазначає: «эта часть истории моего современника вызвала оживленные возражения в некоторых органах украинской печати» (Короленко В. История моего современника. – С. 393).

Ці відгуки в українській пресі узагальнив С.Єфремов у своїй грунтовній статті «Фатальний вузол». Стаття вийшла в 1910 р. в газеті «Рада» (№ 41, 47, 60, 65, 82) під рубрикою «З нашого життя» (без заголовка). Того ж року видана окремою відбиткою під назвою «Фатальний вузол» (див.: Єфремов С. Вибране. Статті, наукові розвідки, монографії / Уклад. Е.Соловей. – К., 2002. – С. 17 – 55). Безсумнівно, що сюжет промови (статті) М.Грушевського був навіяний враженнями від нарису С.Єфремова.

Так, очевидно, треба розуміти фразу, яка збентежила душу д. Короленка в його молодечих літах – «не заріже батько сина, своєї дитини… » – сприйняття цієї фрази В.Короленко у своїй «Истории моего современника» передає так:

«Это четырестишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно поэтому, что очарование националистического романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе» (С. 392).

Узагальнюючи свої спогади про перше знайомство з творчістю Т.Шевченка, письменник писав: «Это была любовь и восхищение». У подальшій літературній творчості В.Короленко зазнав впливу українського поета. Він брав активну участь у відзначеннях роковин з дня смерті Шевченка, у 1901 р. вмістив у журналі «Русское богатство» нові біографічні матеріали про Кобзаря.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 430 – 432 .