Спільний фронт

Михайло Грушевський

Українське відродження минулого [19] століття зложилось на грунті народницькім. Воно приймало за першу основу, що підставою нашого національного і політичного відродження може бути тільки трудовий нарід на Україні з її хліборобським господарством; сей нарід представляється трудовим селянством, і його потреби, інтереси змагання мусять лягти основою будучого національного і політичного будівництва. В сім не було сумнівів. Але наше українське народництво було настроєно «постепеновсько». Не вірило в можливість скорих і різких перемін. Висунуло на першу чергу завдання культурно-національні і не постаралось виробити програми соціальної перебудови і відповідної нашим умовам тактики.

Тому не вироблялось у нас якоїсь соціальної української програми, ні спеціально української соціалістичної партії. Тим часом Росія і з нею Україна несподівано ввійшла в період революційних рухів і питання соціальних реформ вийшло на чергу. Радикальніші елементи з українського громадянства, котрим представлялась ясно неминучість соціалістичної перебудови життя економічного і соціального, за недостачею своєї виробленої, до наших умов приладженої програми, хапались готових соціалістичних програм, вироблених у інших народів, брали їх за свої, вносячи тільки деякі поправки, тому що час був гарячий, вимагав роботи, а робітників було мало і на програмну роботу, на обслідування економічного і громадського життя, на теоретичні дебати часу не лишав.

Під час першої російської революції соціалістично настроєна українська молодіж пішла за російською соціал-демократією, прийняла готову ідеологію й програму, прийняту російськими с[оціал]-д[емократами] від с[оціал]-д[емократів] німецьких. Внесла тільки деякі національно-політичні поправки, на сім грунті витримала боротьбу з об’єдинителями – «спілчанами», зложилася в окрему Українську с[оціал]-д[емократичну] партію, але ж слідом спав революційний рух, завмерла в своїй роботі.

Кілька літ пізніше, коли стали наростати революційні настрої, подібне повторилося з соціалістичним народництвом. Українці, які доти тримались Російської партії с[оціалістів]-р[еволюціонерів], стали відокремлятись в осібну течію, вносячи в загальну програму свої поправки з українського становища. Далі стали формуватись в осібну партію, але не встигли ще докінчити сеї програмної й організаційної роботи, як налетіла нова революція, і вже серед неї партія мусила кончити свою роботу по формуванню і виробленню програми.

Приходилось се робити прихапцем, і боротьба двох течій, з котрих одна більше тягла до російських с[оціалістів]-р[еволюціонерів] і дорожила зв’язками з Росією, а друга більш орієнтувалась на національні інтереси України й самостійність, так і не була полагоджена в сій роботі. Вона в деякій мірі нагадувала подібну ж ранішу боротьбу всередині українців с[оціал]-д[емократів], але припала на далеко, далеко грізніший і відповідальніший час, і тому була далеко шкідливіша. Вона підривала сили партії і шкодила соціалістичному об’єднанню взагалі.

Не тільки національні інтереси українського народу, але й інтереси соціалістичної перебудови вимагали, властиво, сформування єдиної української соціалістичної партії, котра б рахувалась не з готовими соціалістичними ідеологіями с[оціал]-д[емократів] і с[оціалістів]-революціонерів], виробленими в інших краях з нижчою національною і економічною структурою, а з умовами українськими. Сею дорогою й ішла більшість українських с[оціалістів]-р[еволюціонерів], що мала на оці національні інтереси трудового українського народу і, кінець кінцем, була змушена, в минулім році, відокремитись в осібну організацію так званої центральної течії.

Вона в повності приймала всі домагання українських с[оціал]-д[емократів] щодо охорони праці, класових інтересів робітництва, готова була дати українським с[оціал]-д[емократам], рахуючися з їх інтелігентськими силами, місце і впливи в політиці далеко більші, ніж яку давала українській с[оціал]-д[емократії] її соціальна база, себто маси національно-свідомого робітництва, що йшли за українською с[оціал]-д[емократією] в данім моменті.

Але ся тактика більшості у[країнських] с[оціалістів]-революціонерів] не знаходила зрозуміння та признання ні у того лівого крила у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], що тягло до лівих російських с[оціалістів]-р[еволюціонерів], ні у українських с[оціал]-д[емократів]. Українські с[оціал]-д[емократи] покидали свою земельну програму, неприємлему для українського трудового селянства. Повторяли утерті в німецькій соціалістичній літературі погляди на селянство як на елемент з соціалістичного погляду непевний, і так трактувало й українське трудове селянство. Українських с[оціалістів]-р[еволюціонерів] вважали як соціалістів другого сорту, соціалістичних недоуків, і претендували для себе на роль абсолютних гегемонів, учителів і провідників.

Відси боротьба, суперництво і політиканство, наслідки котрого всім звісні. Згадуємо про них не для того, щоб зводити старі рахунки, а щоб покликати до їх забуття та встановлення нового співробітництва. Не утворилось у нас єдиної української соціалістичної партії, з сим мусимо погодитись, бо нашвидку такої партії не зліпиш, нема чого й пробувати. Зате мусить бути тісне співробітництво головних соціалістичних партій – українських соціалістів-революціонерів і соціал-демократів.

Українські с[оціалісти]-р[еволюціонери] цілком підтримують програму с[оціал]-д[емократів] в робітничій політиці, теж саме с[оціал]-д[емократи] повинні зробити щодо земельної програми й охорони інтересів трудового селянства. Місце вигравання на слабих сторонах одної й другої партії мусить заступити щире і тісне порозуміння і об’єднання. Того вимагають інтереси соціалістичного будівництва і охорона спільних національних і політичних здобутків від спільного ворога справи.

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Життя Поділля (Кам’янець-Подільський). – 1919. – № 57. – 26 лютого. – С. 2 – 3. Підпис: М.Грушевський. Стаття не внесена до жодного бібліографічного покажчика праць М.Грушевського. Передрук здійснений у журналі: Український історик. – 2006 – 2007. – Ч. 4/1-2. – С. 101-103.

Подається за першодруком.

Виїхавши в останніх числах січня 1919 р. з Києва, М.Грушевський через військові дії змушений був зупинитися у Кам’янці-Подільському. Там перебувала частина державних установ УНР, і місто перетворилося на центр українського політичного життя. В цей час Директорія відправила у відставку соціалістичний уряд В.Чехівського. Новопризначений «правий» уряд на чолі з С.Остапенком був орієнтований на парламентську демократію та союз з Антантою.

М.Грушевський знову спробував повернутися до активної політики. Разом з екс-прем’єр-міністром В.Чехівським вони об’єднали навколо себе всі неприхильні до Директорії УНР елементи. Рупором опозиційних сил стала газета «Життя Поділля», яку деякий час редагував М.Грушевський.

У 1919 р. дедалі більше давалася взнаки відсутність єдності всередині національного табору. Існуючі внутріпартійні розбіжності вибухнули у 1918 – 1919 рр. низкою багатоступінчастих розколів та утворенням нових партій. Суперечності між політичними силами звели нанівець роботу представницької установи – Трудового конгресу України, на якому були представлені лише соціалістичні партії. Перенесення політичної боротьби у сферу державного життя стало причиною частої зміни виконавчої влади УНР.

Стаття ставила питання про єдність національних сил. Перебуваючи на соціалістичних позиціях, М.Грушевський закликав до єдності дій, створення єдиної української соціалістичної партії на базі двох головних політичних сил Української революції – Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Своє перебування у Кам’янці М.Грушевський детально описує у статтях «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» та «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни».

Під час першої російської революції соціалістично настроєна українська молодіж пішла за російською соціал-демократією… – після розколу у 1904 р. першої української партії в Наддніпрянській Україні – Революційної української партії (РУП) – була створена Українська соціал-демократична «Спілка», яка діяла як складова Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) на правах автономної організації її меншовицької фракції. «Спілка» виступала проти автономії України і національно-культурницької праці РУП.

Більша частина членів РУП на чолі з М.Поршем, Д.Антоновичем, В.Винниченком, С.Петлюрою та М.Ткаченком відстоювала самостійність партії як програмову засаду. Вони скликали у грудні 1905 р. 2-й з’їзд, на якому РУП була реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), ухвалена нова програма та статут. Програма УСДРП базувалася на Ерфуртській програмі німецької соціал-демократії (1891). Підкреслюючи національні питання і домагаючись автономії України, вела свою діяльність незалежно від РСДРП.

…подібне повторилося з соціалістичним народництвом… – йдеться про створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), основу якої склали окремі народницькі гуртки і групи, засновані під час революції 1905 – 1907 рр. Тривалий процес формування УПСР завершився на І Установчому з’їзді у квітні 1917 p., де есери офіційно оформилися в єдину партію.

…боротьба двох течій… – йдеться про два напрями, які сформувалися в УПСР майже одразу після її утворення. Ліва частина («лівобережці»), соціально близька до російських більшовиків, вимагала від УЦР прискорення соціалістичних перетворень, під її тиском Центральна Рада прийняла радикальний земельний закон. У січні 1918 р. ліві есери готували переворот всередині УЦР з метою встановлення в Україні влади рад.

На IV з’їзді УПСР (травень 1918, Київ) стався остаточний розкол партії, вона поділилася на УПСР (ліву) та УПСР (центральної течії), які далі діяли як цілком окремі партії. Ліва частина в серпні 1919 р. об’єдналася з лівою частиною УСДРП (незалежними), створивши Українську комуністичну партію (боротьбистів). Вона стояла на радянській платформі.

Детально див.: Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К., 2008; Її ж. Фракція українських есерів у Центральній Раді і Генеральному секретаріаті: між конструктивністю й опозиційністю // УІЖ. – 2009. – № 2. – С. 110 – 123.

Сею дорогою й ішла більшість українських с[оціалістів]-р[еволюціонерів]… – права частина УПСР увійшла до Українського національного союзу, підтримала протигетьманське повстання та Директорію УНР. На конференції у Києві 28 січня 1919 р. вона сформувалася в УПСР (центральної течії). 53 делегати переважно з Правобережної України виступили за порозуміння з лівою течією, утворення єдиного партійного центру. Був обраний ЦК з 7 членів (І.Лизанівський, Д.Одрина, В.Голубович та ін.) з правом кооптації ще 11. ЦК УПСР ухвалив резолюцію про політичне становище в Україні.

Наприкінці 1919 р. частина членів партії виїхала в еміграцію. У 1920 р. у Відні центральною течією УПСР була створена Закордонна делегація УПСР (М.Грушевський, М.Шраг, П.Христюк, М.Чечель та ін.), її друкованим органом став часопис «Борітеся – Поборете!». У 1921 р. в Україні УПСР перестала існувати. На початку 1920-х рр. більшість членів Закордонної делегації повернулася до УСРР.

Українські с[оціал]-д[емократи] покидали свою земельну програму, неприемлему для українського трудового селянства – йдеться про програму УСДРП з земельного питання, яка передбачала передачу поміщицької та ін. приватновласницької землі у державну власність, право селян вільно розпоряджатися своєю землею, розподіл між селянами громадської землі та ін.

Відси боротьба, суперництво і політиканство… – йдеться про постійне суперництво УПСР та УСДРП – двох головних партій Української революції. Позиція УПСР у добу Центральної Ради була радикальнішою, ніж позиція УСДРП, але радикалізм українських есерів, хоча і відповідав настроям більшості населення України, не став властивим політиці Центральної Ради насамперед внаслідок опору УСДРП.

УПСР була більш масовою партією, на кінець 1917 р. нараховувала близько 75 тис. членів. Незважаючи на те, що фракція українських есерів була найбільшою в УЦР, ефективне проведення курсу партії у цьому органі було для неї утруднене через брак підготовлених кадрів. Тому політика УЦР у 1917 р. в основному залежала від позиції українських соціал-демократів.

Менш чисельна УСДРП (близько 40 тис. членів) мала у своїх лавах багато освічених людей і досвідчених політиків, есдеки переважали в уряді УНР: генеральні секретарі, прем’єр-міністри, міністри, керівники різних відомств, дипломати та ін. Повною мірою реалізувати свою чисельну перевагу українським есерам вдалося лише на початку лютого 1918 p., коли був створений есерівський кабінет міністрів.

Детально див.: Бойко О. Політичні розбіжності між українськими партіями в Центральній Раді (березень – квітень 1918 р.) // Центральна Рада і український державотворчий процес. – К., 1997. – Ч. II. – С. 204 – 211; Любовець О. Провідні українські політичні партії в Центральній Раді та їх регіональний вплив // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К., 2002. – С. 238 – 247; Її ж. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень – листопад 1917 року) // УІЖ. – 2003. – № 4. – С. 22 – 29; Її ж. Українські партії в 1917 році: чисельність, соціальний склад, регіональний вплив // Історичний журнал. – 2005. – С. 63 – 73; Її ж. Українські партії й політичні альтернативи 1917 – 1920 років. Монографія. – К., 2005; Її ж. Вплив процесів становлення багатопартійності на долю Центральної Ради // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського). – К., 2012. – С. 74 – 87.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 29 – 31.