Огидний спадок

Михайло Грушевський

Більшовики відступили з Києва, а через шість місяців після того, як українська армія змушена була покинути столицю під їхнім натиском, його окупувала Добровольча армія генерала Денікіна.

Чи знайдеться хтось, хто б іще плекав ілюзії щодо намірів політичного оточення генерала Денікіна? Тим, хто знайомий із російськими реаліями, достатньо буде поміркувати: цього разу більшовики покинули Україну, звільняючи місце переможцям російського реакційного руху. Це повтор того, що відбулося під час більшовицького наступу в 1917 – 1918 рр., коли окупація України протягом трьох місяців спровокувала реакцію націоналістів, призвела до захоплення України німцями та до встановлення реакційного режиму Гетьманату, що стало початком відновлення старого реакційного режиму на теренах всієї Росії.

Внаслідок цих подій, у Києві, під час переговорів з українцями, більшовицькі делегати визнали, що припустилися великої помилки, коли спровокували контрреволюційну війну в Україні, замість того, щоб об’єднати сили та сформувати єдиний фронт боротьби із реакційними силами.

Насправді, окрім цього, вони ще й вчинили злочин проти революції та зрадили своїм принципам, що базувалися на праві народів самостійно вирішувати свою долю, не усуваючи можливості відокремитися і стати незалежними. Зокрема, це підтвердилося, коли більшовицький уряд не прийняв пропозицію створення федерації, у складі якої була б і Україна, а розпочав наступ на неї.

Український уряд, соціалістичні нахили якого не підлягали сумнівам, зробив таку пропозицію відразу після більшовицького перевороту в листопаді. Більшовики повинні були взяти до уваги реальну силу соціалістичних партій в Україні, вони повинні були розуміти, що федерація Росії й України, створена на чесних і прозорих засадах та об’єднана такими ж федеральними зв’язками Росії з іншими республіками по всіх регіонах колишньої імперії, які перебували на стадії формування, забезпечила б створення більшості, яка б гарантувала політичну й соціальну перемогу революції.

Якби все відбулося саме так, становище більшовиків було б зовсім іншим навіть у самій Росії; їм не потрібно було б вдаватися до насильства й терору, що вони змушені були робити, щоб зберегти свої позиції. Також я переконаний, що від літа 1918 р. більшовицькі представники в Києві схилялися до того, щоб відверто визнати свою помилку. І навіть, можливо, не були порожніми обіцянки встановити з Україною добросусідські відносини у разі, якщо в Україні сформується достатньо демократичний, хоч і не соціалістичний, уряд.

Більшовики обіцяли зберігати нейтралітет у випадку, якщо Україна вирішить піднятися проти Гетьманату та німецького режиму. Така позиція була озвучена головою української Директорії соціал-демократом В.Винниченком на Трудовому конгресі в січні 1919 р. у Києві.

Насправді ж, тільки-но німецькі війська були витіснені з території України, більшовицька армія розпочала наступ з боку московського кордону, знову захоплюючи Україну.

Для України, яка ледь піднялася на ноги і була змушена боротися проти поляків, румунів і Добровольчої армії під французьким прапором, що захопила Одесу, це було ударом у спину.

Я навіть скажу більше: упевнений, що саме тоді (в січні 1919) ліві українські соціалісти, незадоволені тим, що Директорія примкнула до правих націоналістів, запропонували свою співпрацю більшовикам. Вони підтримували радянські принципи, але з тією умовою, що ради мали формуватися на місцях з представників народу – селян і робітників, і головувати в них теж мали українці.

Такими були вимоги до Української Радянської Республіки, створеної українським народом згідно з ієрархією соціальних класів та зі збереженням властивого українцям менталітету, без вдавання до більшовицького терору. Це було вирішено на конгресі в Кам’янці-Подільському (березень 1919 р.).

Цей конгрес був настільки цікавим, що я волію розповісти про нього детальніше, присвятивши цьому окрему статтю.

Однак російські більшовики не прийняли таку позицію українців. Вони бажали бачити при владі уряд, сформований у Росії, та більшовицьку армію на чолі з Раковським і П’ятаковим. Українцям могли бути відведені один-два пости, але аж ніяк не найвищі.

І справді, українці не відігравали жодної ролі в картині влади, організованої більшовиками в Києві.

Більшовики вимагали не лише зробити з України одну з радянських республік, але й хотіли самі тут правити та продовжувати під червоним прапором старі централістські традиції російського панування в приєднаних провінціях, з єдиною метою – експлуатувати Україну на користь великоросійського центру.

Наслідок такого протистояння між центристськими соціалістами Московщини та соціалістами з народу окраїн, незалежно від того, чи, власне, соціалістами, чи більшовиками, чи меншовиками, чи соціалістами-революціонерами, завжди однаковий: підсилена буржуазним націоналізмом озлобленість соціалістів і повернення до централізму.

Минулого року Пятаков промостив дорогу Скоропадському. Однак, не одразу, а через два місяці. Цього року Раковський, покидаючи Київ, уже безпосередньо відкрив двері Денікіну.

Запитую себе, чи ця друга за рахунком політична помилка російських більшовиків буде уроком соціалістам, чи невдовзі ми пожинатимемо плоди огидного «проклятого спадку» старого централізму та імперіалізму, ганебно прихованого під червоними прапорами більшовизму?

Примітки

Вперше під заголовком «L’Héritage Maudit» опублікована французькою мовою у виданні: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 4. – 15 Octobre. – P. 97 – 99, а також паралельно в англомовному варіанті цього ж видання («Eastern Europe»). Підпис: Professeur M.Hroucheuski. Передрук французькою: Mykhailo Hrouchevskyi. Sa vie et son oeuvre. – Paris, 1997. – P. 133 – 135.

Подається вперше українською мовою у перекладі з французької О.Козак за виданням: L’Europe Orientale (Paris). – 1919. – № 4. – 15 Octobre. – P. 97-99.

У статті М.Грушевський намагається окреслити причини невдач, які зазнавала політична та військова еліта доби Української революції у 1918 р. та 1919 р. Незважаючи на істотні відмінності цих років, автор вбачає головну причину невтішних поразок в «огидному спадку» старого централізму та імперіалізму, «ганебно прихованому під червоними прапорами більшовизму».

…українська армія змушена була покинути столицю під їхнім натиском… – йдеться про наступ більшовицького війська проти Директорії, який закінчився вступом до Києва червоних підрозділів на чолі з М.Щорсом та В.Боженком 5 лютого 1919 р.

…його окупувала Добровольча армія генерала Денікіна – в один день, 31 серпня 1919 р., до Києва увійшли частини армії УНР та передовий загін Добровольчої армії на чолі з генералом М.Бредовим. Після перестрілки на вулицях міста розпочалися перемовини: українцям довелося піти на поступки й залишити місто. Наступного дня у Києві встановилася влада білогвардійців. Детально див.: Бойко О. Життя Києва під владою білогвардійців (вересень – грудень 1919 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 років. – К., 2011. – Вип. 6. – С. 229 – 256.

…під час більшовицького наступу в 1917 – 1918 рр.… – йдеться про першу українсько-більшовицьку війну, початок якій був покладений ультиматумом РНК Росії до Української Центральної Ради від 3 грудня (ст. ст.) 1917 р. З 6 грудня радянська Росія і УНР перебували в стані війни, а вже 25 грудня В.Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ проти УНР.

29 грудня 1917 р. більшовицькі війська захопили Катеринослав, 2 січня 1918 р. – Олександрівськ, 6 січня – Полтаву, 14 – 17 січня – Миколаїв, Одесу, 26 січня – Київ. Згадуючи про ті дні, очевидець подій М.Галаган писав:

«Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали спеціально «вільних козаків» і членів Центральної Ради та членів українського уряду. Чутно було, що розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, хоч вони були прихильниками радянської системи; єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок на український національний фонд. Знущались з портретів Шевченка й подібно до царських жандармів палили українські книжки і т. д., і т. д.» (Галаган Микола. З моїх споминів (1880-ті – 1920 p.). – К., 2005. – С. 337).

Детально див.: Ковальчук М. Війна з більшовицькою Росією за незалежність. 1917 – 1920. – К., 2007; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 р. – березень 1918). – Київ; Львів, 1996.

захоплення України німцями… – насправді це «захоплення» стало результатом підписання договору між Україною та Німеччиною, відозви делегації УНР до народів Австро-Угорщини і Німеччини в справі надання військової допомоги від 9 лютого (27 січня) 1918 р. та відповідної військової конвенції УНР з Німеччиною й Австро-Угорщиною від 18 (5) лютого 1918 р. Див. також: Розмова з професором М.С.Грушевським [щодо причин приходу німецьких військ на Україну (березень 1918 р.)] // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 112-113.

…встановлення реакційного режиму Гетьманату… – див. тексти та коментарі до статей: «По шкоді», «Світова війна і революція. Українська Народна Республіка».

З новітньої літератури див.:

Гай-Нижник П. Державний переворот 29 квітня 1918 p.: причини та перебіг захоплення влади П.Скоропадським // УІЖ. – 2011. – № 4. – С. 132 – 164;

Горак В. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. в інтерпретації П.Скоропадського // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 110 – 122;

Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 104 – 120;

Папакін Г. Українська народна громада і Павло Скоропадський навесні 1918 р. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса. – К., 2008. – Вип. 39. – С. 129 – 150;

Пиріг Р. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47 – 63;

Його ж. Гетьманат Павла Скоропадського з погляду німецько-австрійських союзників // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 38 – 47;

Його ж. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – С. 67 – 86;

Солдатенко В. Прихід П.Скоропадського до влади: механізм державного перевороту та визначальні чинники закріплення режиму // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 5 – 19.

Історіографічний аналіз наукового доробку, присвяченого гетьманському перевороту зокрема та добі гетьманату Павла Скоропадського загалом, грунтовно поданий у працях:

Гнатюк С. Аналіз причин державного перевороту 29 квітня 1918 р. в українській зарубіжній історіографії (1920 – 1990 рр.) // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. – К., 1998. – С. 131 – 133;

Калакура Я. Нові підходи до висвітлення гетьманату Павла Скоропадського в сучасній українській та зарубіжній історіографії // Архіви України. – 2011. – Вип. 2 – 3. – С. 262 – 274; Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. – С. 9 – 32.

…зробив таку пропозицію відразу після більшовицького перевороту в листопаді – Жовтневий переворот та прихід до влади більшовиків Центральна Рада розглядала як привід до рішучих кроків і можливість перебрати на себе роль конструктора демократичної федеративної Росії.

Початком впровадження в життя ідеї федеративного союзу став III Універсал УЦР від 7 листопада 1917 p., а наступним кроком – «Нота Генерального Секретаріату урядам республік, утворених на території Росії» від 25 листопада 1917 р. УЦР сприяла проведенню виборів до Всеросійських установчих зборів, а Генеральний секретаріат виступив з ініціативою утворення «федеративного правительства всіх республік і країв, що виникли на території колишньої імперії російської» (Верстюк В. Українська Центральна Рада. – К., 1997. – С. 206 – 220; Корольов Г. Федералізм Михайла Грушевського: міфи, уявлення, проекти. – К., 2012. – С. 155 – 159).

Отримавши фактично всю повноту влади після падіння Тимчасового уряду, УЦР на чолі з М.Грушевським замість вирішення проблем внутрішнього життя продовжувала опікуватися справами влаштування федеративного центру. Оцінюючи цей «мрійницький проект», Д.Дорошенко зазначав:

«Логіка подій казала, що Україні треба було зовсім відділитись від Росії, стати самостійною, незалежною державою; вона мусила визнати уряд Народних Комісарів, як уряд Росії, на умові обопільно визнання… і дати всеросійським справам спокій. Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятись за створенням всеросійської федерації, наражаючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду – це було нездійсненне в тодішніх умовах завдання» (Верстюк В. Українська Центральна Рада. – С. 220).

…саме тоді (в січні 1919), ліві українські соціалісти, незадоволені тим, що Директорія примкнула до правих націоналістів, запропонували свою співпрацю більшовикам – сповзання Директорії вправо в ході та після Трудового конгресу в Києві спричинило зростаюче невдоволення лівих партій і широких мас. Серед українських партій лівого флангу тогочасного політичного спектра найближче до більшовицьких позицій перебували боротьбисти, сформовані влітку 1918 р. після розколу в УПСР.

На зборах Київської організації лівих українських есерів на початку лютого 1919 р. були ухвалені вимоги до ЦК УПСР вступити в переговори з ЦК КП(б)У та скликати з’їзд з метою об єднання лівих партій. 6 серпня 1919 р. ліва частина УПСР об’єдналася з лівою частиною УСДРП («незалежними»), створивши Українську комуністичну партію (боротьбистів). Вона стояла на радянській платформі. У березні 1920 р. партія боротьбистів влилася в КП(б)У шляхом індивідуального прийняття членів.

Це було вирішено на конгресі в Кам’янці-Подільському (березень 1919 р .) – див. у статті «В дванадцяту годину» та «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)».

я волію розповісти про нього детальніше, присвятивши цьому окрему статтю – згадана автором стаття, яка могла б стати важливим джерелом до історії Кам’янець-Подільського конгресу, на сьогодні невідома. Найвірогідніше, цей задум не був реалізований. Цій події М.Грушевський відводить важливе місце у статтях «В першій делегації Української партії соціалістів-революціонерів (Квітень 1919 р. – лютий 1920 р.)» та «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни» (див у цьому томі).

Українцям могли бути відведені один-два пости… – з літа 1919 року представників у Раднаркомі УСРР мала партія боротьбистів, зокрема наркомом освіти був О.Шумський.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 42 – 44.