Розмова з професором М.С.Грушевським
Михайло Грушевський
Професор М.С.Грушевський сказав на наші запитання.
В німецьких політичних кругах було здавна бажання, щоб Україна відокремилась в самостійну, сильну державу. Вони вважали се корисним для Німеччини. Під час війни німецьке правительство заходилось через інструкторів вчити воєннополонених – українців, що попадали до них, усвідомляти їх з національного боку й підготовляти з них українські полки, котрі могли б після війни стати в обороні України. Се діялось без порозуміння і волі українських політичних провідників, бо вони стояли за мирне полагодження української справи в Росії; хотіли, щоб Росія перетворилась у федерацію. Але німці думали, що мирно українська справа не розрішиться, і їх сподівання справдились.
Ні кадети та октябристи, що правили Росією в перші місяці після революції, ні російські соціалісти-революціонери Керенського не хотіли дати прав Україні, не хотіли щиро піти по дорозі федерації, як то радили і добивались українці. А коли владу в Росії захопили большевики, вони захотіли силоміць задавити нашу українську вільність, знищити Центральну Раду і наново підбити Україну під Росію, почали з нами війну та стали здобувати Київ, щоб не дати нам довести до миру з Німеччиною та Австрією.
Тоді українське правительство і мусило пригадати собі ті українські полки з воєннополонених, що формувались в Німеччині. Воно рахувало, що обійдеться з своїм військом з поміччю сих українських полків і галицьких січових стрільців, котрих хотіло дістати з Галичини. Але виявилось, що полки з воєннополонених можуть прийти за який місяць, а Австрія не похочувала давати стрільців і взагалі під впливом свого громадянства спочатку зовсім відмовлялась від допомоги. Тим часом треба було спішити з очищенням України від большевиків, щоб настав лад і не пропала весна для роботи на полі.
І от правительство наше побачило себе змушеним прийняти поміч від Німеччини, котру та, бажаючи помогти Україні якомога скорше стати на ноги, пропонувала з самого початку, не жадаючи за се ніякої нагороди. Зараз по підписанні трактату правительство наше попросило німецьке правительство подати своє військо на Україну, і за кілька день, в перших днях лютого, воно було подане.
В інтересах Німеччини, щоб Україна була самостійна і сильна, і вони помагають нам для сього.
Військо їм потрібно самим, і тому їх полки зістануться тільки доти, доки вони будуть потрібні нашому правительству для очищення України. Їм наказано не грабувати, не кривдити української людності, бо німецьке правительство хоче, щоб між Україною і Німеччиною були відносини щирі й дружні, і щоб українська людність дивилась на німців, як на своїх приятелів. При кождій німецькій частині мусять бути українські комісари і переводчики; на місцях, де німцям чогось треба, вони повинні звертатись через них до місцевих наших установ. Треба тільки, щоб сі установи були в порядку і помагали німцям мати все їм потрібне, дорогою законною, за гроші, а якби де сталась від німців кривда, давати знати нашим властям.
Примітки
Розмова вперше опублікована в брошурі: Чого прийшли німці на Україну. Офіціальні повідомлення, думки, розмови. – К.: Видання Інформаційного бюро М.В.С., 1918. – С. 4 – 6. Перше видання брошури вийшло не пізніше 27 березня 1918 р., про що повідомляла газета «Народна воля» (1918. – 27 (14) березня. – № 38. – С. 1 – 2). Після трьох видань брошури Інформаційним бюро МВС, видавництвом «Відродження» було здійснене четверте, виправлене. Розмова з М.С.Грушевським у всіх виданнях подана без змін.
Окрім відповідей М.Грушевського, у видання вміщено: заяву голови Ради народних міністрів В.Голубовича, його телеграму до німецького державного канцлера та відповідь на неї, розмову з представниками німецького штабу в Києві та оповіщення від Української Центральної Ради до громадян Української Народної Республіки. Розмова з М.Грушевським була передрукована в журналі: Вільна Україна. Пам’яті Михайла С.Грушевського в століття з дня народин. – Нью-Йорк. – 1966. – Ч. 52 (жовтень – грудень). – С. 27 – 28.
Подається за виданням: Чого прийшли німці на Україну? Офіціальні повідомлення, думки, розмови. – Видання четверте, виправлене. – К.: Вид-во «Відродження», 1918. – С. 4-6.
Розмова відбулася після повернення Центральної Ради на початку березня 1918 р. до Києва. В цей час провід УНР, перебуваючи під враженням швидкого звільнення столиці від більшовиків, дещо ідеалізував ставлення Німеччини до України та мету, заради якої вона спрямувала туди своє військо. На першому після поверненні засіданні Малої ради 9 березня 1918 р. голова РНМ В.Голубович заявив, що прихід німців «є просто безкорисна допомога дружньої держави» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 192).
Це засідання було присвячене обговоренню конкретних умов перебування військ Німеччини та Австро-Угорщини на території України, які не були виписані на договірному рівні (Там само. – С. 184 – 189). Цього ж дня була підтримана пропозиція фракції українських есерів про видання спеціальної відозви УЦР до населення, оскільки «прихід німців вніс тривогу в настрої людності» (Там само. – С. 190 – 191). 11 березня таке оповіщення було прийняте (Там само. – С. 197 – 198). Детально див.: Пиріг Р.Я. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий-квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47-63.
Розмова з М.Грушевським, видана Інформаційним бюро міністерства внутрішніх справ, мала на меті переконати громадську думку, здебільшого негативно налаштовану до приходу німецького війська, у дружніх намірах союзників, до чого, власне, самі керівники держави не мали ілюзій. Див.: Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914 – 1918). – К., 2006. – С. 240-247; Любинський М. Як прийшли німці // ЛНВ. – Київ. – 1918. – Т. LXXII (грудень). – С. 202-216; Несун М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 рр. – К,, 1999; Кришина Н.В. Діяльність німецької військової адміністрації в Україні у 1918 році: Автореф. дис…. канд. іст. наук. – К., 2006.
Під час війни німецьке правительство заходилось через інструкторів вчити воєннополонених – українців… – насправді це не була ініціатива німецького уряду. Можна говорити про його підтримку діяльності Союзу визволення України (СВУ) – політичної організації самостійницького спрямування, заснованої в 1914 р. українськими наддніпрянськими політемігрантами. її метою була незалежна Українська держава, створена внаслідок поразки Росії у війні (див.: Жук А. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20-ліття «Союзу») / Публікація І.Гирича // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 135 – 150; Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. – Львів, 2000).
Завдяки зусиллям СВУ полонені українці з російської армії були розміщені в окремих таборах, де серед них проводилася відповідна культурно-просвітницька та національно-політична робота. За сприяння німецького та австрійського військового командування у 1918 р. з військовополонених були утворені Сірожупанна та Синьожупанна дивізії, які згодом були переведені в Україну (див.: Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині (1914 – 1920). – К., 1999).
Один з провідників Союзу визволення України Андрій Жук, аналізуючи роз’яснення М.Грушевського, писав, що «Голова Української Центральної Ради прихід німців на Україну пояснював перед суспільністю у викривленому виді» (Жук А. Проф. М. Грушевський і Союз визволення України в роках Першої світової війни // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 131 – 134). Свою думку А.Жук обгрунтовував хибним висвітленням ролі СВУ у формуванні українських військових частин у таборах військовополонених:
«[…] проф. Грушевський своїм представленням справи відношення німців до української справи взагалі, зосібна справи організації українських полків з полонених, власне сам потверджував отой наклеп про німецьку інтригу. […] Умисно промовчується, що справу державної самостійності України висунула великоукраїнська політична еміграція, зорганізована в Союзі визволення України, в контакті з політичною репрезентацією австрійських українців; що це власне СВУ, добившись, не без великих труднощів і перешкод, дозволу у правительств Німеччини і Австро-Угорщини на ведення культурно-освітньої праці серед полонених, розвинув цю працю на широку скалю, виховавши при участі найвизначніших українських культурних і політичних діячів Галичини і Буковини десятки тисяч свідомих українських громадян з-поміж полонених, з яких були відтак сформовані дивізії українського війська. Заслугою німецького і австро-угорського урядів в цьому ділі було те, що вони дозволяли ту працю переводити і її матеріально спомагали, а військові формації з-поміж полонених обмундирували і при вимарші на Україну озброїли. Взагалі це було суто українське діло, доконане при чужій помочі, але виключно в українських, а не німецьких інтересах» (Там само. – С. 132 – 133).
Див. також: Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918). – С. 83-105.
Се діялось без порозуміння і волі українських політичних провідників… – Центральна Рада, яку російська громадськість неодноразово звинувачувала у зв’язках з німецькими та австрійськими генеральними штабами, і особисто М.Грушевський, у 1917 р. рішучо відмежувалася від будь-яких контактів з СВУ. «Я спеціально – супроти так добре звісних мені російських інсинуацій – пильно облишав в сій хвилі все, що пахло закордонними зв’язками, і «Союзом визволення», і всякими такими речами» (див.: Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11. – С. 114 – 115; див. також.: Жук А. Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках Першої світової війни. – С. 111 – 134).
Ні кадети та октябристи, що правили Росією в перші місяці після революції… – йдеться про позицію російських ліберальних партій. Більш впливовою була ліволіберальна Конституційно-демократична партія (кадети). Партія парламентського типу до 1917 р. була опозиційною царському уряду, відігравала провідну роль у Тимчасовому уряді, її члени займали керівні державні посади. Програмні вимоги: встановлення конституційного ладу, наділення селян землею за викуп, 8-годинний робочий день.
Октябристи були праволіберальною партією, прихильниками конституційної монархії, де монарх залишав за собою владні повноваження, але в союзі з народним представництвом. Партія мала міністерські посади в Тимчасовому уряді. Обидві партії в національному питанні виступали за культурне самовизначення народів при збереженні єдиної Росії.
…ні російські соціалісти-революціонери… – йдеться про позицію найбільш масової і впливової російської партії, яка в 1917 р. налічувала до 1 млн членів. Програма Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів) передбачала встановлення демократичної республіки, соціалізацію землі і перехід її до сільських громад. Партія мала міністерські посади в Тимчасовому уряді, який очолював есер О.Керенський. У національному питанні есери декларували федеративну перебудову Росії з широкою автономією для національних регіонів, але в 1917 р. не підтримували національних рухів, відкладаючи вирішення національного питання до Установчих зборів.
Тоді Українське правительство і мусило пригадати собі… – член української делегації у Бресті М.Любинський писав:
«Генерал Гофман, бажаючи прискорити наші мирні переговори, часто нам нагадував про 45 – 70 тисяч полонених, які знаходяться в Германії і можуть по підписанню миру вступити організованою силою на оборону волі України. Пізніше ми – підписуючи мир – мали цю обіцянку на увазі».
Використати військові формування, складені із полонених українців, було набагато прийнятнішим для УНР, ніж спиратися на війська Німеччини. Проте відразу після укладання мирної угоди, маючи на увазі розв’язання стратегічного завдання – поставок з України продовольства і сировини, – німецька сторона інспірувала звернення української мирної делегації за прямою збройною допомогою, а представники української делегації змушені були погодитися «пустити самих німців на нашу землю, принаймні вузькою стежкою нашого північного кордону». Детально див.: Любинський М. Як прийшли німці. – С. 211 – 216.
…і галицьких січових стрільців… – йдеться про Легіон українських січових стрільців – українську добровольчу військову формацію в складі австро-угорської армії в роки Першої світової війни, утворену на заклик Головної української ради та її Бойової управи у вересні – жовтні 1914 р. Складався з 2,5 тис. осіб, воював проти російської армії. Після укладення Брестського миру Легіон УСС у складі австро-німецьких військ здійснив похід у Наддніпрянську Україну. Після проголошення ЗУНР був переведений до Львова і став ядром Української Галицької армії. Детально див.: Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914 – 1918. – Львів, 1936; Репецький С. Українське січове стрілецтво: Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк, 1956.
…Австрія не похочувала давати стрільців і взагалі під впливом свого громадянства спочатку зовсім відмовлялась від допомоги – причиною складних стосунків між УНР та Австро-Угорщиною було категоричне несприйняття офіційного Відня територіальних домагань української делегації на переговорах у Бресті-Литовському та відстоювання останньою інтересів галицьких українців.
Наставляючи українських дипломатів перед їхнім від’їздом до Бреста, М.Грушевський поставив завдання про включення в межі УНР усіх етнічних українських земель, які раніше входили до складу Російської імперії (Холмщини і Підляшшя) та Австро-Угорської імперії (Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпатської Русі). Якщо делегація Дунайської монархії не погодиться поступитися українськими територіями, слід було домагатися створення з них окремого «коронного краю» з якнайширшою автономією.
Проте, на думку австро-угорської сторони, будь-які угоди про об’єднання українських земель навіть у складі монархії мали б тяжкі наслідки для Австро-Угорщини. Лише небезпека соціального вибуху в Габсбурзькій монархії через брак продовольства змусили очільника її делегації О.Черніна підписати в Бресті 8 лютого 1918 р. таємну угоду між Австро-Угорщиною та УНР у справі Східної Галичини та Буковини, яка передбачала, що «австрійський уряд предложить обом палатам Державної ради проект закону, силою якого ті частини Східної Галичини, де переважає українське населення, будуть відділені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один суцільний коронний край» (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 150 – 151).
Див. також: Гошуляк І.Л. Питання соборності українських земель на Брест-Литовській мирній конференції // УІЖ. – 2004. – № 2. – С. 15 – 31; Держалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917 – 1922 роках. – К., 1998. – С. 42 – 44; Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914 – 1918). – С. 230 – 247; Попик С. Українці в Австрії 1914 – 1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. – Київ; Чернівці, 1999.
Австро-Угорщина виявилася єдиною державою, яка так і не ратифікувала Брестського миру з Україною. Урядовці Габсбурзької монархії не бажали виконувати положення таємних протоколів щодо створення «коронного краю» та прилучення до України Холмщини і Підляшшя. Не вдалося домогтися хоча б часткової реалізації умов Брестського договору щодо територіальних питань на західних кордонах України і дипломатам гетьмана П.Скоропадського (див.: Солдатенко В. Зовнішньополітичний курс гетьманської держави П.Скоропадського // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 рр. – К., 2002. – С. 122-126).
…правительство наше попросило німецьке правительство подати своє військо на Україну… – 9 лютого (27 січня) 1918 р. делегація УНР звернулася з відозвою до німецького народу в справі надання військової допомоги:
«Німецьке військо, що загрожує фронтові нашого північного ворога, досить велике, аби допомогти нам і оборонити своїм втручанням наші північні кордони від дальшого наступу ворога».
Подібна відозва була скерована і до народів Австро-Угорщини, Туреччини та Болгарії. Будучи зацікавленою в реалізації економічних умов Брестського миру, німецька сторона зобов’язалася протягом трьох місяців допомогти очистити Україну від більшовицьких формувань. Незабаром до цього приєдналася й Австро-Угорщина. Військова конвенція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною була укладена 18 (5) лютого 1918 р. (див.: Любинський М. Як прийшли німці. – С. 211 – 216; Протокол переговорів між представниками Центральної Ради і представниками німецького та австрійського урядів, прийнятий в цісарському і королівському міністерстві 18 (5) лютого 1918 р. // Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 156; Україна: Хроніка XX століття. Довідкове видання. Рік 1918. – К., 2005. – С. 69).
23 (10) лютого 1918 р. Рада народних міністрів УНР звернулася з відозвою «До всієї людності Української Народної Республіки», в якій повідомлялося про прийняття Україною військової допомоги «від нині дружніх держав – Німеччини і Австро-Угорщини» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 160 – 161). Детально див.: Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918). – С. 230-247.
В інтересах Німеччини, щоб Україна була самостійна і сильна… – помилковість цього твердження стала очевидною 29 квітня 1918 р. Німцям Україна була потрібна передусім з економічних інтересів – як джерело постачання продовольства та сировинний придаток. У пізніших своїх працях, зокрема статті «По шкоді» (ЛНВ. – 1918. – Т. LXXII. – Кн. XII. – С. 233 – 243), М.Грушевський змушений був визнати і відверто написати:
«Коли Ц[ентральну] Раду німці, кінець кінцем, розігнали, то тим самим з неї знято всяке підозріння в спільництві з ними: очевидно, вона «кликала» німців не для того, чим вони в дійсності зайнялись на Україні».
Член УЦР М.Галаган у своїх споминах згадував: «Ми не мали змоги силою змусити німців шанувати не на словах, а на ділі суверенність УНР» (Галаган М. З моїх споминів. – К., 2005. – С. 343 – 346). Див. також: Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. – 1998. – № 1. – С. 104-121).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 112 – 113.