В огні й бурі
Михайло Грушевський
Україна пережила з великою небезпекою для свого існування страшну пробу в огні й бурі. Перейшла через глибоке провалля, яке розкрилось раптом на вступі нового її життя. Властиво, не можна навіть сказати, що перейшла. Переходить, се вірніше. І всі, кому близьке її життя, хто хоче бути гідним імені її громадянина, повинні приложити всі старання, напружити всі сили на те, щоб помогти їй перейти вповні, стати твердо на новім грунті і забезпечити від можливого повторення таких страшних проб. Занадто багато й одної такої.
Правда, можливість такої грізної проби весь час висіла над Україною під час її визволення. Перший акт її самоозначення, великодній всеукраїнський з’їзд уже пройшов під загрозою розгону «штиками революційної армії». Ми встигли вже забути сей маленький, але характеристичний інцидент, як забували скоро потім всі ті інші конфлікти й інциденти, які загрожували українському походові до волі й державності. Коли сі інциденти минали більше чи менше щасливо, не довівши до катастрофи, потім, оглядаючись на пройдене, ми мали навіть вражіння – особливо ті, що дальше стояли від осередків нашого життя, що українська справа йде гладко, розгортується дуже планово.
Але в дійсності вона весь час ішла від інциденту до інциденту, і багато разів стояла під загрозою катастрофи. Під час корніловщини і під час большевицького повстання, не згадуючи епізодів менш яскравих і менш критичних, як конфлікт з правительством з приводу організації Ген[ерального] секретаріату, з приводу інструкції, з приводу Українських Установчих зборів і таке інше. І кождий такий інцидент ставав тим небезпечніший, що за той час, так би сказати, зростала та українська ставка, яка стояла на кону, і можлива катастрофа грозила загибеллю все більших і більших національних і соціальних досягнень, окуплених все більшими й більшими жертвами й зусиллями.
Тепер наш національно-політичний рахунок дійшов особливо високих позицій. Боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української Республіки, за зібрання українських земель, за забезпечення основних соціальних реформ. Програння загрожує такими страшенними утратами, що від самої мислі про них спиняється серце. А тим часом не можна відмахуватись від сих мислей, не можна присипляти себе заспокоєннями, що якось-то воно буде, якось зробиться само собою.
В великих болях родяться великі діла. Всі дотеперешні силкування провідних українських політиків, щоб народний нового життя пройшли якомога безболісно, без гострих розривів, без кривавих конфліктів, були даремні. Наша українська революція, на жаль, не розвивалась самостійно, вона весь час мусила сорозміряти свій марш з конвульсивними рухами й киданнями революції російської, хаотичної й страшної. Російська революція потягнула нас через кров, через руїну, через огонь.
Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через сей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в сім моменті: самостійність і незалежність нашого народу.
Мусимо згромадитись коло сеї мети всі, скільки нас єсть свідомих і відданих інтересам нашої батьківщини. Збитись в тісну й компактну фалангу, відложивши всі партійні й групові різниці, всі міркування про партійні вигоди й інтереси. Все мусить бути підпорядковане вимогам моменту – перед ними мусить відступити все інше. Вони такі великі, що кожда сила, кожда одиниця тепер на рахунку. Всяке ухилення від роботи, від відповідальності, від сповнення того обов’язку, який накладається моментом, являється дезертирством, не гідним громадянина. Всяка самочинність, ухиляння від громадської чи національної дисципліни являється недопустимим злочином.
Помилки нам потомство пробачить. Становище занадто трудне, а досвід і приготування наше мале. Се не наша вина, коли ми чогось не зуміємо. Але відчути вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам сеї хвилі – се наш обов’язок, і ухилення від нього не пробачить нам потомство. Се та вина, яка не може бути пробачена!
Примітки
Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – Київ. – 1918. – Т. LXIX. – Кн. І (січень). – С. 109 – 110. Підпис: М.Грушевський. У кінці публікації в ЛНВ зазначена дата: «12. III. [1]918». Розбіжності в датуванні виходу книги ЛНВ (січень 1918 р.) та написання статті пояснюються редакційною приміткою: «Ся книга «Л[ітературно]-н[аукового] вістника» була готова перед большевицьким повстанням, але не могла бути випущена в свій час». Аналізуючи пережиті події, історик подав цю статтю, коли журнал вже був підготовлений до друку.
Стаття з незначними виправленнями автора вміщена в збірці: На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918 (розділ «Самостійна Україна». – С. 80 – 81). Передрукована у виданні: Український історик. – 1984. – Ч. 1 – 4. – С. 228 – 229; Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 70 – 71; Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі. Статті і матеріяли / Ред. Любомир P.Винар, Наталія Пазуняк. – Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993. – С. 27 – 29.
Подається за публікацією в збірці: На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 80-81.
У статті М.Грушевський намагається усвідомити нові можливості, що відкрив для України її незалежний статус. Під вогнем і бурею він розумів випробування, які долав український рух у своїх стосунках з центральною російською владою. Поступ української справи завжди залежав від волі Тимчасового уряду, російського політичного клімату. Автор пригадував, як часто виникали конфліктні ситуації, що загрожували українській справі цілковитим знищенням. І тепер Україна вповні відчувала наслідки цього зв’язку, адже російська революція втягнула Україну у кривавий вир громадянського протистояння. Щоб усе це подолати і зберегти найдорожче – самостійність і незалежність українського народу, – голова УЦР закликав до об’єднання всі свідомі і віддані інтересам батьківщини сили.
великодній всеукраїнський з’їзд уже пройшов під загрозою розгону «штиками революційної армії» – йдеться про конфлікт між УЦР та російською демократією Києва напередодні Всеукраїнського національного конгресу 6 – 8 квітня 1917 р. Тоді нарада соціалістичних російських партій безпідставно звинуватила Центральну Раду в прагненні оголосити Всеукраїнський національний з’їзд Установчими зборами та ввести явочним порядком автономію України. При цьому голова Київської ради робітничих депутатів П.Незлобін заявив, що це удар у спину революції і на всякі спроби переведення такої автономії в життя революційна демократія відповість багнетами.
З квітня на спільне засідання Ради об’єднаних громадських організацій Києва, рад робітничих і військових депутатів та інших організацій був запрошений провід УЦР (М.Грушевський, В.Винниченко, Д.Антонович, Д.Дорошенко, Ф.Крижанівський) для роз’яснень. Попри негативне ставлення більшості присутніх до української справи, М.Грушевському вдалося переконати їх, що Національний конгрес не буде оголошувати себе Установчими зборами. Він має на меті інше завдання – консолідувати український рух, затвердити Центральну Раду як керівний орган цього руху тощо (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 115-119).
… багато разів стояла під загрозою катастрофи. Під час корніловщини і під час більшовицького повстання… – йдеться про заколот ген. Л.Корнілова (25 – 30 серпня 1917 р.) – спробу правих (консервативних) політичних сил встановити військову диктатуру, яка виявилася невдалою. За умови встановлення військової диктатури українська, навіть «куца автономія» була б скасована, а Центральна Рада розпущена. Так само, якби спроба Тимчасового уряду скинути більшовиків і повернути собі владу в країні (заколот Керенського – Краснова) була вдалою, вона б завершилася встановленням диктатури та ліквідацією всіх демократичних інститутів.
… як конфлікт з правительством з приводу організації Ген[ерального] секретаріату, з приводу інструкції, з приводу Українських Установчих зборів… – див. коментарі до статей «Чи виясняється?», «Україна дійде свого», привітання III Всеукраїнському військовому з’їзду.
Наша українська революція, на жаль, не розвивалась самостійно… – йдеться про те, що Українська національна революція не була самодостатнім явищем; упродовж 1917 р. вона розвивалася в руслі загальноросійських політичних процесів. Так, Центральна Рада виникла після падіння в лютому 1917 р. російського самодержавства та провадила свою діяльність завдяки спробам демократизації Росії. її найважливіші політичні кроки, зафіксовані в Універсалах, також були реакцією на події в центрі. Перший Універсал з’явився на знак протесту проти відмови Тимчасового уряду задовольнити вимоги УЦР щодо автономії. Третій Універсал проголосив УНР, скориставшись результатами більшовицького жовтневого перевороту.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 110 – 111.