Роковини 20/7 падолиста 1917

Михайло Грушевський

За кілька день кінчиться рік відновлення української державності – проголошення Української Народної Республіки Третім Універсалом Української Центральної Ради 7(20) падолиста 1917 року.

Домагання негайного проголошення Української держави було винесене Військовим з’їздом в останніх днях жовтня м[ісяця] с[тарого стилю?] й передане Центральній Раді. По довгих обговорюваннях сеї справи в фракціях признана була негайність сього акту, але заразом представники української демократії прийшли до переконання, що він не може обмежитись проголошенням одної державної реформи, але разом з тим мусить бути з’ясований і демократичний та соціалістичний характер відновленої Української держави, згідно з одвічними домаганнями українського демосу, ідеалами, положеними в основу українського відродження найвидатнішими його представниками й принципами, проголошеними всеросійською революцією.

Так був уложений кінець кінцем сей Універсал, прийнятий однодушно українськими фракціями, підтриманий демократією інших народностей України і проголошений дня 7 (20) падолиста. Він викликав ентузіастичний відгук в українськім громадянстві без різниці партій і класів. Українська Народна Республіка була признана іншими державами й областями бувшої Російської імперії. В середині грудня н[ового] с[тилю] її офіціально признали держави Антанти («согласія»), кілька тижнів пізніше, на Берестейській конференції – держави Центральної Європи. Разом з тим український уряд і Центральна Рада зайнялись розробленням тих принципів політичного, соціального і економічного законодавства, вказаних Універсалом, в сподіванні Українських Установчих зборів, призначених Універсалом на початок січня.

Такі великі факти з великої доби нашої національної творчості нагадують нам календарні числа, велячи нам відірватись від тривог нинішнього часу і перенестися в атмосферу великого національного пориву, що підняв мовчущі, інертні маси нашого народу, об’єднав їх в спільних національних досяганнях, змусив переступити через партійні й класові інтереси, відложити свої егоїстичні рахунки перед спільними національними інтересами і сміливою рукою начеркнути величний план нової народної Української держави.

Ніякі факти, ніякі деталі не можуть зменшити значіння сеї доби в історії нашого народного розвитку і одного з найважніших актів її – Третього Універсалу і проголошення Народної Республіки. Пишучи потім, в атмосфері тривоги за долю її, я називав сей акт побідним прапором визвольного українського руху, «мабуть, найважнішим актом, який коли-небудь з’являвсь на нашій землі».

І тепер, на тяжких переживаннях останніх місяців, на всіх патьоках злоби й неправди, вилитих на наші змагання і досягнення ворогами й ренегатами наших національних і демократичних змагань, я можу тільки з тим більшою силою переконання повторити те саме. Які б тяжкі проби не судила переходити Україні й українському народові історична доля, які пертурбації не лежали б іще перед нами, великі часи творчості Української Центральної Ради й її акти зістануться великою епохою їх розвою, твердою підставою національного будівництва.

Як відновлення української незалежності і державності великим повстанням 1648 р. зісталось тим вічним, нерозмінним національним українським фондом, з котрого століттями – аж до останньої революції – український нарід і його провідні круги черпали животворні ідеї, бадьорі настрої, віру в національне і соціальне відродження свого народу в моментах навіть найбільш темних, безпросвітніх, розпучливих, і ся віра дійсно творила чуда, рухала горами утиску і поневолення, пробивалась живими джерелами культурної, літературної і політичної творчості серед пустинь найтяжчого національного упадку, так, іще незмірно більше, при всіх хоч би яких некорисних змінах зістанеться твердою базою в дальшім народнім поході Українська Народна Республіка, проголошена Третім Універсалом. Тим більше, оскільки вона була актом більш усвідомленим, більш всенародним, всеукраїнським, в розумінні об’єднання демократії української з неукраїнською.

Кінець кінцем, раніше чи пізніше, національне українське відродження мусило привести до здійснення постулату української державності як забезпечення повноти і непорушності національного (не тільки в етнографічному, а і в територіальному розумінні) буття і розвою. Федеральний постулат, поставлений уже кирило-мефодіївцями, був постулатом державності. Велика російська революція прискорила його реалізацію. Вірне своїм традиціям українське громадянство хотіло здійснити його в федеративній формі, в зв’язку передусім з народами й областями бувшої Російської імперії, товаришами недолі, зв’язаними спільними гаслами революції.

Суворі аж занадто лекції російського централізму, дані йому, потім змусили відложити до кращих часів здійснення своїх федеральних планів, тоді, коли дійсність покаже, з ким Україна зможе федеруватись без порушення своїх інтересів, своєї соціальної й економічної структури, утвореної фізичними й історичними умовами її існування. Се потім і сказав Четвертий Універсал, два місяці пізніше.

Український нарід устами Центральної Ради висловив свою постанову самому, власними силами переводити в життя ті політичні й соціальні принципи, які наперед вказала йому його історія, розвинула і поглибила світова мисль. І тепер, коли ідея національного самоозначення, ідея народоправства, ідея соціалістичного хазяйства іде все ширшим походом по землі, змітаючи з неї найтвердіші твердині реакції, менше ніж коли допустимі малодушні сумніви в тім, що та політична і соціальна база, на котрій будувала будучність України її демократія рік тому, може бути викривлена, вивернена, розбита, знищена якими-небудь супротивними течіями.

Що сталося, відстатися не може. Те, що минуло, не зникло, а живе в сучасності, і не може бути знищене. Принаймні, нема і не видко ніяких сил, котрі були б спроможні доконати таке діло знищення, вийшовши далі поза минущі пертурбації. Україна не може бути позбавлена самоозначення й державного життя. А воно може бути збудоване нормально, тривко і певно тілько на принципах, вказаних великими актами Центральної Ради.

10.ХІ [1918]

Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1918. – Т. LXXII. – Кн. X – XI. – С. 4 – 5. Підпис: М.Грушевський. В кінці зазначена дата: 10.XI. На обкладинці журналу поміщена заувага: «Книжка виходить спізнено через те, що стаття М.Грушевського «Роковини» була заборонена тодішньою військовою цензурою». Автограф статті зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 185. Стаття передрукована у виданнях: Вільна Україна. – Нью-Йорк, 1967. – Зб. 55 – 56. – С. 7-9; Український історик. – 1988. – Ч. 1-4. – С. 165-167.

Подається за першодруком.

Стаття написана з нагоди першої річниці III Універсалу УЦР, яким була проголошена Українська Народна Республіка. На початку листопада 1918 p., коли була написана ця суспільно-політична праця, Україна знову стояла на порозі соціальних і національних катаклізмів. Це відчував її автор і сподівався, що основою державного життя майбутньої України стануть принципи, проголошені в доленосних актах Центральної Ради.

…було винесене Військовим з’їздом в останніх днях жовтня… – йдеться про постанову III Всеукраїнського військового з’їзду «Про проголошення Української демократичної Республіки», в якій зазначалося:

«Виходячи з принципу повного, нічим необмеженого самовизначення націй, 3-й всеукраїнський військовий з’їзд вимагає од свого найвищого революційного органу – Центральної Ради негайного оголошення на найближчій своїй сесії Української Демократичної Республіки в етнографічних межах України» (див.: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року: Документи і матеріали / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003. – С. 871).

…прийнятий однодушно українськими фракціями, підтриманий демократією інших народностей України… – при голосуванні за III Універсал на засіданні Малої Ради 7 (20) листопада 1917 р. були присутні 47 її членів. За Універсал подали 42 голоси (всі українці та представники єврейської меншини), проти – ніхто, утримались 5: 2 російські есери, 2 меншовики, 1 представник польського демократичного централу (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т. 1. – С. 397).

В середині грудня н[ового] с[тилю] її офіціально признали держави Антанти («согласія»)… – занепокоєні приходом до влади в Росії більшовиків, Франція, Англія і США активізували свою політику щодо національно-визвольних рухів, зокрема в Україні.

Активні дії Росії та Німеччини задля перемир’я у листопаді 1917 р. змусили Антанту вдатися до визнання України як вагомого фактора боротьби і проти більшовизму в Росії, і проти гегемонізму та експансіонізму Німеччини. В історичній літературі побутує думка про те, що на початку 1918 р. Франція й Англія визнали УНР «де-факто». Головним чинником цієї події вважають прибуття до Києва їхніх представників. Вірогідно, так розглядав цей факт і М.Грушевський.

29 грудня 1917 р. [тут і далі в коментарі цього сюжету дати подані за новим стилем. – Упоряд.] паризький уряд відправив своєму представникові при уряді УНР генералові Жоржу Табуї для передання українській владі акредитаційну грамоту, яка засвідчувала його статус комісара Французької Республіки. 3 січня 1918 р. генерал Табуї поінформував листом український уряд про його номінацію, а 4 січня 1918 р. вручив номінаційний лист на офіційному прийнятті. 6 січня 1918 р. Велика Британія відкрила у Києві консульство, в якому за відносини з Центральною Радою відповідав військово-політичний відділ.

Телеграфним розпорядженням від 17 січня 1918 р. дипломатичним представником у Києві був призначений британський консул у Ризі Піктон Багге (див.: Косик В. Франція і питання самостійності України. 1917-1919 роки // ЗНТШ. – Львів, 1993. – Т. CCXXV. – С. 278-290; Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914 – 1918). – К., 2006. – С. 228, 230, 234, 235, 262).

Інші дослідники, зокрема М.Держалюк, вважають, що «тут бажане видається за дійсне». Представники Франції й Англії мали за мету не допустити підписання мирних договорів з Центральними державами, прагнули докорінно змінити зовнішню політику УНР, хоча не мали навіть вірчих грамот від своїх країн (див.: Держалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917 – 1922 роках. – К., 1998. – С. 162 – 170).

…кілька тижнів пізніше, на Берестейській конференції – держави Центральної Європи– 12 січня (н. ст.) 1918 р. держави Четверного союзу фактично визнали УНР «де-юре». Того дня на пленарному засіданні голова австрійської делегації граф О.Чернін від імені Центральних держав заявив:

«Ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представником самостійної Української Народної Республіки. Формальне признання чотирма союзними державами УНР самостійною державою буде висловлено в мирному договорі» (Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917 – 1918 рр.). Монографія. – К., 2004. – С. 61).

Відповідно до Брестської угоди, підписаної в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р., УНР стала суб’єктом міжнародного права. На липень 1918 р. всі учасники Брестського миру (Україна, Німеччина, Болгарія, Туреччина, за винятком Австро-Угорщини) ратифікували мирний договір з Україною.

…відірватись від тривог нинішнього часу… – йдеться про ситуацію, яка склалася в Україні на початку листопада 1918 p.: безпорадність гетьманського уряду, заборона проведення Національного конгресу, підготовленого Українським Національним союзом для забезпечення кардинальних змін у державному устрої демократичним шляхом (див.: Бойко О. Український Національний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002. – С. 157-186).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 3 – 5.